Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Весняно-літній цикл свят українського народу

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Прикарпатський національний університет

Реферат на тему:

Весняно-літній цикл свят українського народу

 

Підготувала студентка групи У- 33

Ш у т к а І р и н а

 

Івано-Франківськ-2012

 

 

Весняні звичаї та обряди

 

Своєрідним перехідним містком від зимового до весняного обрядового циклу є день Стрітення (15 лютого). До цього дня зберігалися в церквах різдвяні ялинки. Подекуди в Україні на Стрітення ще ходили ввечері переряджені з колядою. Вранці того дня з закосиченими свічками поспішали до церкви, щоб їх освятити. Потім тими свічками підкурювали хворих людей худобу. Влітку ці свічки засвічували перед образами під час грози - на її відвернення. Ось чому їх називали ще й «громничними». Удома, повернувшись з церкви, на хвилинку запалювали громничну свічку - «щоб весняна повінь не зашкодила посівам і щоб мороз дерева не побив». У цей день святили у церквах і воду, яку приносили додому і пильно берегли. Нею натирали хворі місця. Обов'язково «стрітенську» воду вживали від «пристріту» - хвороби, спричиненої «поганим» оком. Цією водою кропили худобу, вулики. Нею виряджали у далеку дорогу. В обрядових дійствах, ворожіннях, народних прикметах, приурочених до Стрітення, вже виразніше простежуються близькі селянинові весняні турботи. Увечері на Стрітення виставляли надвір миски зі збіжжям. Котре з виставленого насіння буде більше вкрите вранці росою, те краще й сіяти: дасть більший врожай.

Справжні весняні мотиви, найповніше виражені в обрядах, приурочених до Благовіщення, Великодня, Юрія, звучали від дня Сорока святих мучеників (22 березня).

Кожен з цих семи тижнів перед пасхального Великого посту свою назву і свої звичаї. Так, бойки та гуцули перший тиждень Великого посту називали Федоровицею, або Федоровим тижнем. Упродовж нього категорично заборонялося прясти чи виконувати інші традиційні жіночі роботи. При порушенні цього звичаю людині загрожувала небезпека, навіть смерть. Перший день Федорового тижня в Україні називали Жилавим понеділком, або Чистим, оскільки цього дня жодних страв не готували. їли лише тертий хрін з буряковим квасом та житні коржі — «жиляники». У деяких місцевостях старші намагались взагалі утримуватися від будь-якої їжі, окрім пісних страв на вечерю. За гуцульським повір'ям тільки ті матимуть достаток у господарстві, хто, пропостивши цілий день, найшвидше приготує вечерю у Федоровицю.

Перша субота Великого посту присвячувалася церковному поминанню покійних. На Слобожанщині господині, збираючись до церкви, брали з собою «мисочки» — хліб, коливо (кутю) і мед, замовляли велику панахиду за померлими. В західних областях України священику в цей день давали «пом'яники» — листки із зазначеними іменами покійних родичів, яких споминали під час спеціальних відправ протягом Великого посту.

Першу неділю Великого посту називали Збірною. Від цього дня молодь починала «збиратися на вулиці». Перша така збірка супроводжувалась цікавим звичаєм: дівчата варили кашу з маком у шкаралупі з яйця, закопували її на місце, де відбувалось весняне дозвілля,— аби «недоля пропала», аби «вулиця крутилася».

Четвертий тиждень Великого посту називали хрестопоклінним. Цікавий звичай закріпився за середою цього тижня, її називали середопістям, або хрестцями. За народним повір'ям, уночі з середи на четвер «переломлювався» піст на дві половини. Почути хрускіт від цього могли тільки праведні люди. У цей день пекли з пшеничного борошна хлібці у формі хрестиків. Частину ритуального печива з'їдали в той же день, частину — заривали в зерно, призначене для весняної сівби. Під час сівби брали «хрестці» у поле: частину з'їдали, частину закопували — «щоб нива краще родила».

П'ятий тиждень Великого посту називали похвальним. Якщо він припадав після Благовіщення, то, за народним повір'ям, протягом цього тижня добре засівати ниву — все ростиме «на похвалу».

Шостий тиждень — вербний, шутковий, квітний. Протягом цього тижня уникали сіяти льон, коноплі, городину, бо все «буде ликовате, як верба». У неділю, яку називали «Вербною», «Квітною», «Бечковою», «Шутковою», в церквах святили вербові гілки — «шутку», «вербу», «бечку». Повернувшись зі свяченими гілками додому, вдаряли ними усіх, примовляючи:

Не я б'ю — верба б'є,

За тиждень Великдень.

Освячені гілки зберігали за образами до наступної Вербної неділі, а подекуди — і по декілька років. їх ніколи не викидали, а спалювали в печі, коли пекли великодні паски. Ними виганяли вперше на пасовисько худобу, вживали як лікувальний засіб чи для відвернення грози.

Сьомий тиждень, яким закінчувався Великий піст, називали в народі чистим, білим, страсним або живним. Так само називали і четвер на цьому тижні, з яким пов'язано найбільше звичаїв, характерних для весняної обрядовості українців. Чистий четвер був своєрідним прологом до Великодніх свят, які разом з Благовіщенням є кульмінацією весняного святкового циклу.

До цього дня усі основні підготовчі до свята роботи мали бути закінченими — у хаті побілено, прибрано, помито. Вважалося, що до цього дня слід засіяти ниву яровими — збіжжя і городина буде врожайною і без бур'янів. Але висівати льон, особливо в четвер, не годилося — щоб хтось із родини не помер. Взагалі у цей четвер уникали важких робіт по господарству. Ці заборони пов'язувалися з тим, що в багатьох місцевостях Чистий четвер називали ще й «навським Великоднем», тобто «Великоднем мертвих». За стародавніми українськими повір ями, у цей день Господь відпускає мерців з «того світу». В народі збереглося чимало оповідей про те, як опівночі душі покійників разом з померлим священиком правлять у церкві своє богослужіння. Чи не для них у коленій хаті колись готували так звану «прощальну вечерю»?

Великого значення надавали і страсним свічкам, які під час відправи Страстей у церкві тримали протягом цього богослужіння. Із запаленими свічками намагалися повернутися додому, де ними випалювали хрести на сволоках — «щоб лихе хату обминало». Потім сідали до так званої «прощальної» вечері. Все це нагадувало обрядові дійства зимового циклу, до яких безпосередньо дотичні мотиви вшанування покійних предків та ідея добробуту родини.

Відомо, що запалена свічка за християнських часів замінила давнє ритуальне вогнище. Рудименти цього ми частково спостерігали в зимовому обрядовому циклі. Збереглися вони і у весняних обрядах, пов'язаних з Живним четвергом. Ще до схід сонця, прибираючи подвір'я, люди згрібали на купу різне сміття і відходи — «щоб очистити землю від усякої зимової нечисті». Ритуальний вогонь під час спалювання сміття нагадував багаття, яке зі суботи горіло біля церкви аж до самого Благовісту — великодньої ранкової відправи. Чи горіли такі багаття у суботню передвеликодню ніч безпосередньо у дворах — невідомо. їх замінили свічки. Але про суботні трапези є скупі відомості. Якщо подекуди в Чистий четвер улаштовували родинну «прощальну вечерю» (після неї дехто постив аж до великоднього розговіння), то на Поліссі побутувала родительська субота. Цікаво, що на вечерю готували переважно ті страви які найбільше полюбляли «діди» (покійні предки).

Найбільш повно обрядово-звичаєві дійства весняного циклу збереглися у гуцулів. У середу або четвер перед Великоднем, а місцями і у Великодню суботу, влаштовувалось обрядове дійство «гріти діда». Ще й сьогодні пам'ятають на Гуцульщині, як у ці дні діти ходили від хати до хати і під вікнами кликали: «Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички». На це хтось із хати відповідав: «Гріємо, гріємо, даємо!..». Дітей обдаровували «кукуцами» — малими пшеничними чи житніми хлібцями, спеціально спеченими для цієї нагоди. Дякуючи за гостину, кукуцарі бажали господарям: «Дай, Боже, душам померлих царство небесне, а вам, газдинонько, аби си овечки мирно покотили, тай аби си ягнички мирно починили». За «прости-біг» (за померлі душі) кукуци давали й тому, хто першим у ці дні заходив до хати. При цьому обдаровані висловлювали такі ж побажання, як і кукуцарі. У цьому втілювалося гуцульське повір'я про зв'язок першого відвідувача у Страсний четвер з добробутом і щастям сім'ї, яке, однак, властиве не лише гуцулам; воно є загальноукраїнським.

Важливим елементом, який супроводжував дійство «гріти діда», був ритуальний вогонь. Ватру клали на городах, а в деяких місцевостях — і коло церкви. Через неї тричі перестрибували. З цим вогнем пов'язували майбутній урожай та здоров'я членів родини. Звідси випливає і функціональне призначення «гріти діда», яке цілком збігається з функціями обрядовості зимового циклу: взаємне піклування живих про покійних предків і навпаки. У цьому гуцульському дійстві найкраще зберігся звичай палити ритуальні вогні на подвір'ї. Одночасно палала великодня ватра біля церков. Біля неї цілу ніч песиджували найстарші в селі чоловіки. Щоб було чим палити, кожен гуцульський двір мусив дати декілька дровин, які підводою звозили на місце великодньої ватри. Отже, можемо твердити, що в давнину вона мала общинно-родове призначення.

Крім вогню, важливого значення у Чистий четвер надавалося й воді. Готуючись до свята, за звичаєм, купали дітей, вмивалися самі. Щоб бути привабливими, дівчата в Карпатах вибирали місце, де сходяться три потоки, і до схід сонця, поки ворон своїх дітей не купав, ішли туди вмиватися. Вмивалися у цей день і хворі, насамперед ті, що мали висипку на тілі. Воду після купання виливали на перехресті доріг — «щоб хвороба заблудила», бо перехрестя завжди сприймалось як «нечисте» місце.

Різними дійствами супроводжували у ці дні приготування великодніх страв, в тому числі випікання пасок, виготовлення писанок і крашанок — неодмінних атрибутів Великодня. Як на Різдво кутя, так на Великдень яйце було основним ритуальним продуктом. Ним розговлялися на Великдень, у Провідну неділю чи до Вознесіння. Писанками і крашанками обмінювалися при зустрічі. Вони ж були основним об'єктом великодніх ігор та розваг.

Літній цикл свят

 

Літній обрядовий цикл тривав від русалій (кінець травня) аж до Іллі.(2 серпня). Він включає такі свята: русалії, Зелені свята (Трійцю), Купайла (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла), Іллі, а також нині призабуті Громові свята.

Ключовими в літньому обрядовому циклі були два поняття: вода і рослини. Саме довкола них вибудовувалися обрядові й магічні дії, пов'язані з шануванням сонця, рослинності, предків і покликані забезпечити врожай. На це спрямовувалися і русалії — перший обрядовий тиждень перед Зеленими святами. У народі він сприймався як Навський Великдень, коли русалки виходили гуляти, водили хороводи і заманювали парубків і дівчат.

З міфологізаціею русалок пов'язаний не тільки русалчин тиждень, а й усі Зелені свята: на русалії дівчата укладають з мавками тимчасовий посестринський союз, на Семик (сьомий четвер після Великодня) здійснюють обряди на честь як русалок, так і всіх залежних покійних. В цей день не аиганяють на пасовище корів, бо відьми віднімуть молоко.

Зелені Свята перш за все - це свято перемагаючої весни на порозі літа, коли природа ніби святкує з людиною своє відродження.

В давнину святкування починалося з четверга. У цей день дівчата йшли у поля або ліс і там завивали вінки “на всі святки”. Вінки вили з конвалій, незабудок, васильку, чебрецю, вплітають і полину як засобу від русалок. Використовували гілля різних дерев: клена, ясена, липи, осоки, але ні в якому разі не верби. Особливо шанована в Україні була тополя. Існував звичай ставити головне дерево перед воротами та дверима, щоб захистити себе від відьом. Для цього по кутках хліву встромлювали іноді осику. За допомогою цього ж дерева вгадували, чи всі члени родини доживуть до наступного клечання: якщо внесене на ніч дерево вранці залишалося зеленим - усі будуть здорові, якщо листя почорніє - хтось тяжко захворіє, а може, навіть вмре.

Під час святкування дівчата влаштовували спільну їжу, причому обов’язково у ній була яєшня. Яйце, починаючи з Пасхи, проходило крізь усю весняну обрядовість: воно з’являлося як символ зародження нового життя, а коли весна закінчувалася, яйце вживали у вигляді яєшні (зародок повинен був перетворитися на плід). З Трійцею закінчувалася головна весняна календарна обрядовість.

Колись поширеним був звичай, що називався “водити тополю”. Для цього дівчата вибирали з-поміж себе найвищу дівчину, яка мала зображувати “тополю”. Її рясно прикрашали намистом, стрічками, барвистими хустками і потім водили селом і полями, де в той час уже колосились жита. Якщо зустрічалися люди, “тополя” їм низько вклонялася, а господарі пригощали дівчат. “Тополі” ж давали подарунки або гроші “на стрічки”. Водячи “тополю”, дівчата співали:

Стояла тополя край чистого поля;

Стій, тополенько, не розвивайся

Буйному вітрові не піддавайся…

Такий звичай ще мав назву “водити куста”. Обряд прикрашання дерев - це теж відгомін язичницької старовини. Наші пращури вклонялися деревам, молилися їм. Священні дерева були у них на полях, на дорогах поміж селами. Прикрашання дерев та їхнє вшанування свідчить про бажання заручитися могутньою допомогою природи у повсякденних справах хлібороба. Існувало вірування, що й душі померлих оселяються у деревах, у його зеленому гіллі. Саме тому Зелені Свята, крім усього іншого, - ще й народне свято поклоніння душам небіжчиків, вшанування предків. Відбувається це тому, що на Зелені Свята починає цвісти жито, а за давнім народним віруванням, у час цвітіння хлібних злаків прокидаються померлі. Цвітіння хлібів - час дуже відповідальний, від якого у значній мірі залежить врожай. Тому і поминали в цей час своїх предків-небіжчиків, приносили їм жертву, влаштовували тризну. За стародавнім віруванням - померлі предки - це постійні охоронці свого роду, його покровителі, які здатні впливати на врожай і допомагати в усіх хліборобських справах своїх нащадків. У Зелену суботу здавна існував звичай поминати самогубців та усіх, хто загинув у невідомих країнах або зник безвісти.

Пора Петрівок (наступний тиждень після Зелених свят) вносить кардинальні зміни в характер літніх свят: у них починають переважати купальські пісні й купальська містерія. Найяскравіше це проявлялося в головному літньому святі — Купала, яке включало декілька свят: починалося воно з Петрівок, а закінчувалося в день Петра (з 30 червня до 12 липня). Дохристиянське свято Купайла збіглося з пізнішим християнським святом Іоанна Хрестителя, об'єднавшись у єдине свято Івана Купала.

КУПАЛА - прадавнє, величне, світоглядне свято наших Предків, одне із найвеличніших щорічних дійств та найпоетичніших народних свят - день літнього сонцевороту, що припадає в нашій місцевості на 20-21 червня, коли приходить найкоротша Купальська ніч!. Це чарівна пора, коли рік ділиться навпіл, Сонце повертає з літа на зиму, а дні починають коротшати. В цей день наші Предки славили Бога земної радості, кохання і шлюбу - КУПАЙЛА. Чарівна вимріяна Квітка Щастя цвіте тільки в найкоротшу ніч – з 20 на 21 червня, коли б’є Перун. І ні в яку другу - така легенда!

Свято постало на зорі людської культури і продовж багатьох тисячоліть займає на території України одне з найпочесніших місць у святковому пантеоні наших Предків. Витоки обрядів КУПАЙЛА сягають глибини не віків, а тисячоліть і достовірно встановити час його виникнення навряд чи можливо. Після того, як християнська церква до цього прадавнього свята приурочила день Івана Хрестителя, свято Купайла з тих пір відомо в світі під новими назвами: “святого Івана” у західних слов’ян, “Івана Купала. Саме в цю (і тільки цю) чарівну ніч Бог Сварог відкриває Небесну браму і всі моління-звертання людей будуть почуті Богами. Бог Купайло у Купальську ніч благословляє зрілість усього сущого, а молодим скріплює серця любов’ю до життя. Все живе тоді прагне любові, ніжності і розмноження, відбувається єднання людини і природи. Це свято молодості, краси, сподівань, молодечої вибуялої волі, духовної нескоримості…

Свято супроводжувалося специфічними обрядами, піснями, танцями... Центральне місце в Купальських обрядах посідають Вогонь і Вода - адже саме ці природні стихії за віруваннями наших Предків були першоосновами буття. Купальський Вогонь спалює все зле, а Вода дає живлючий заряд сили і міцності.

Особливістю свята Купайла є також його громадський аспект – в ньому беруть участь всі – від старого до малого. Кожний має очиститись Водою, Вогнем і Рослинами, аби забезпечити собі здоров'я на цілий рік. На святі від пісень, хороводів та ігор дрижала земля.

Купальські свята визначаються особливою поетичністю та чарівністю, адже за повір»ями у цей час пробуджувалася всіляка нечиста сила, дозрівало чудодійне зілля, розквітала папороть... Існувало повір'я: хто встигне зірвати квітку папороті (а вона розквітає опівночі, загорається вогнем і тут же осипається), тому відкриваються заховані скарби, а сам він дістане чудодійну силу та знання

Центральне місце у святі займало прикрашання ритуального деревця — купайли (купайлиці, гільця, марени). Ним слугувала гілка верби, вишні або ясеня, прикрашена польовими квітами, паперовими стрічками, запаленими свічками. Довкола купайлиці дівчата водили кругові танки, співали про кохання та сватання. Подекуди його «купали» у воді, а потім розламували й роздавали кожній дівчині — «щоб багатство велося».

СВЯТО ПЕТРА I ПАВЛА

Дванадцятого липня за новим стилем — день святих Первоверховних Апостолів Петра і Павла, або, як кажуть наші селяни, «Петра». В цей час у багатьох районах Ук­раїни починаються жнива, а звідси й походить народне вірування про те, що справа святого Петра — «жито за­жинати».

В одній з народніх колядок святі Апостоли Петро і Пав­ло виступають плугатарями, вони орють поле під осінній засів:

Святий Петро за плугом ходить, Святий Павло волоньки водить, А сам Господь-Бог пшеничку сіє, А святий Ілля заволочує.

На карпатських полонинах, де потепління наступає пізніше, ніж в інших частинах України, з іменем святого Петра в'яжеться найвищий розквіт літнього періоду. В одній колядці співається, що святий Юрій трубить в трембіту «листовую», а святий Петро — «в цвітовую»: як затрубив святий Петро, то —

Пішли голоси по полонинах,

По всіх царинах, та й по всіх садах,

По виноградах, по пасіченьках —

Всі полонини у цвіту стали,

Всі полонини та всі царини,

Та й усі сади, та й виногради

Зродили цвіту по всьому світу,

А пчолоньки сі ба й ізроїли,

Та на цвіт спали, медок зібрали ').

До свята Петра й Павла готувалися колись в Україні як до великого свята: білили хати, оздоблювали рушни­ками стіни, вбирали подвір'я. Ранком у цей день, звичай­но, всі йшли до церкви. Дівчата вбирали свої голови вінка­ми з Польових квітів, а особливо червоними маками. По­вернувшися з церкви, люди розгівлялися мандриками. Мандрики — це пампушки печені з пшеничного тіста, яєць і сиру. Сама назва походить ніби від того, що, мандруючи по світі, Петро з Павлом живилися «мандриками». В цей день зозуля перестає кувати; селяни кажуть, що вона мандриками подавилася, бо ж украла в святого Петра одну мандрику й за це її Бог покарав тим, що вона на Петра давиться мандриками й перестає кувати. А якщо кує зо­зуля й після Петра, то це, за народнім віруванням, віщує нещастя.

На другий день після «Петра» є теж свято, але наполо­вину менше, і називається воно «Полупетра» або «Петро­вого батька». На Слобожанщині колись у цей день різа­ли трьох півників і варили борщ у трьох горнятах—«три борщі, бо святий Петро т.ри рази відрікався від Христа».

ЗАЖИНКИ

Коли жито, ячмінь і пшениця дозріють, то господиня брала хліб-сіль і громичну свічку та йшла в поле зажинати ниву. Перший сніп пашні несли додому і, як де ведеться,— в одних місцевостях ставили той сніп на покуття під образами, а в інших — у стодолі, де він стояв аж до кінця молотьби. Пізніше цей сніп обмолочували окремо й зерна з нього святили у цер­кві, а перед засівом змішували їх із насінням. Соломою з першого снопа годували корів, щоб не хворіли. Часом зажинки робилися в присутності священика.

 

ЖНИВА

Колись, та не так і давно, з півстоліття тому, єдини­ми знаряддями для збирання хліба були серп і коса. Отож, за тиждень після «Петра» в Україні почина­лися жнива. Дівчата й молодиці виходили на ниву з серпами; жнучи, вони спритно клали сніп за снопом і, працюючи, співали:

Вгору, сонечко, вгору,

Хай я нивоньку дожну.

Ой, лане-ланочку,

Скажи ж мені правдочку,

Чи будемо ми в кінці,

Чи підемо ми в вінці?

Ой, будем, доню, будем,

Лише нивоньку дожнем!

А як ниву вже дожинають, то співали:

Дивувалися ліси,

Де поділися вівси,

Женчики позжинали

Залізними серпами,—

Залізними серпами,

Біленькими руками.

 

Дожинаючи ниву, женці залишають трохи недожатих стебел з колосками «Спасові на бороду». Те недожате ко­лосся вони зв'язують у пучок червоною ниткою або ви­плітають колоссяну китицю, ніби бороду, й пригинають колосся до землі — це і є «Спасова борода», яка в різних місцевостях України називається по-різному. Так, на Підляшші її називають «перепілка», а на Поліссі «перепели­ця» — це ніби останнє пристановище для цього птаха, як про це співається в пісні:

Не вилітай, сива перепілко,

Вже ми не підемо в твоє пілко!

На Чернігівщині, коло «бороди» клали окраєць хліба, дрібку соли, баньку з водою і співали:

Оце тобі, «борода»,

Хліб, сіль і вода!..

Збираючи врожай не тільки поля, а й городу чи саду, за нашим народнім звичаєм годиться щось залишити «на пні», в землі чи на дереві Збираючи садовину, на­приклад, наші селяни залишають на кожному дереві по яблуку чи грушці, а вишні, звичайно, залишаються на вершку дерева—«на розплід». Існує повір'я, що коли забрати геть усе до краю, то наступного року не вродить. Часом кажуть, що це залишається для птиць, бо ж Бог, мовляв, родить не тільки нам, а й на їхню, пташину, долю. Це — правда.

 

ДЕНЬ ПРОРОКА ІЛЛІ

Другого серпня святкується день Пророка Іллі. За народною міфологією, Ілля є наступником громовика Перуна, і з цим в'яжеться багато вірувань та легенд, як от:

«Грім гримить, то Ілля по небесному мосту в огненній колісниці їде».

«До Іллі дощ ходить зі своїм вітром: за вітром і проти вітру, а після Іллі тільки за вітром».

«До Іллі хмари ходять за вітром, а після Іллі—проти вітру».

На південній Україні в цей час бувають «горобині ночі» — нічні грози з блискавкою і громом: буревії такі сильні, що й птицям заснути не дають.

Існує народня леґенда, що коли біси повстали проти Бога, то Бог наказав Іллі прогнати нечисту силу з неба. З того часу Ілля ганяється за бісами і пускає в них огненні стріли: громи і блискавку.

Під час грози забобонні люди відганяють від себе ко­тів і собак, вірячи, що в цих тваринах ховається нечиста сила.

Якщо в цей час грім запалить хату, то селяни колись вірили, що таку пожежу нічим-погасити не можна, бо ж: «Як Бог запалив, то чоловік не погасить!»

Під час грози селяни запалювали перед образами «страсну свічку», щоб грім хати не спалив.

В одній із народніх колядок співається про Іллю, як він проходить полями з житяною пугою в руці:

Ходить Ілля на Василя,

Носить пугу житяную:

Куди махне — жито росте,

Жито, пшениця і всяка пашниця.

Інший варіянт:

Ішов Ілля на Василя,

В його пужка житяночка,

Куди махне — жито росте.

Отже, тут Пророк Ілля виступає як сівач озимого по­сіву. Після Іллі, звичайно, починається озимий посів жита й пшениці

«На Іллі новий хліб на столі» — селяни в цей час уже випікають хліб з нового врожаю.

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Репертуар на ОКТЯБРЬ-2012 | 


Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных