Соціальний устрій та народне господарство

Слобідська Україна

Слобідська Україна або Слобожанщина (рідше — Слобідщина) — історико-географічний край у східній частині України, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти Слобідських козацьких полків 17 — 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської Імперії. Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запоріжжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, південно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа. В сучасних межах України охоплює південну частину Сумської області, північну, центральну та південно-східну частини Харківської області та північну частину Луганської області.

Століття

Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. йшла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Острянина 1638, які в кількості 900 осіб, на чолі з Острянином, оселилися до Чугуєва). Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано місто Харків, 1662 Богодухів. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670 — 1680-их роках («згін» 1680). У 1674 засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 — місто Ізюм. Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією «Паліївщини» (дивись Палій Семен) у 1711 — 1714 роках. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на 1720 — 1730 роки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, а також із посиленням старшинського визиску козацько-селянської людности на Гетьманщині. Наслідком української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі сягали й туди.

Населення Слобідської України нараховує на прикінці 17 ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року кількість населення Слобідської України становила близько 400 тисяч, 1773 — понад 660 тисяч. Завдяки заселенню українцями Слобідської України протягом одного століття українська етнічна територія збільшилася на майже 100 000 км², а її межі пересунулися на 120 — 200 км на схід. Населення Слобідської України становило на середину 18 ст. близько 10% населення всіх тодішніх українських етнічних земель, територія — близько 25%.

Московський уряд довший час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. 1685 утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (1734 на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Але Слобідська Україна — на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Щойно у 18 ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московською рангою бригадира (або й генерал-майора): харківський полковник Федір Шидловський (1708 - 1711), охтирські полковники Федір Осипов (1711) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків Василь П. Капніст (1751 — 1757) та ін.

Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). 1711 полками Харківським, Ізюмським і Острогозьким керував азовський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718 і Харківським) — київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687 — 1688 — 1700) у Москві. Із 1726 слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.

Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині (дивись Полковий устрій). У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.

Cписок полків: Харківський полк, Сумський полк, Ізюмський полк, Охтирський полк, Острогозький полк, а також Балаклійський полк.

Соціальний устрій та народне господарство

Соціальний устрій та народне господарство Слобідської України були подібні (з деякими відмінами) до тих, що були на Гетьманщині. Уже перші українські поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»). Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у козаки. Основним станом було козацтво, до якого в середені 18 ст. належала половина всього населення Слобідської України. Воно поділялося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. 1732 у 4 полках на 23 565 виборних козаків припадало 72 226 підпомічників (станом на 1763 p.: 58 231 і 108 301). По дворах козаків жили підсусідки (1732 їх було в 4 полках 12 973), переважним чином це були колишні козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники — на підданих, залежних від козацької старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у 18 ст. — 2 дні на тиждень) та платили данину натурою. Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили росіяни — «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (росіяни, молдавани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне». Загальна кількість росіян була невелика: за підрахунками Д. Багалія, у середині 18 ст. у 4 Слобідських полках було лише 1 650 росіян (зокрема, в Харківському полку 1498). Як на Гетьманщині, так і на Слобідській Україні соціальний процес ішов у напрямі збільшення прав і маєтків козацької старшини та перетворення селян на підданих (наприклад, 1768 року на 381 745 селян чоловічої статі було підданих 196 336).

Організація народного господарства на Слобідської України була подібна до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному хліборобством і пов'язаним з ним скотарством. Панівною системою хліборобства була перемінна; у другій половині 18 століття почала поширюватися також трипільна. Крім козацьких і селянських дрібного землеволодіннь, розвинулися великопанські (козацької старшини й російського дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді досягали розмірів лятифундій. Найбільшими землевласниками на Слобідській Україні серед козацької старшини були (за абеткою): Данилевські, Донець-Захаржевські, Квітки, Ковалевські, Кондратьєви, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перекрестови, Тевяшови, Шидловські та інші; з російських поміщиків: графи Гендрикови; князі Голіцини, Дуніни, князі Кропоткіни, князі Юсупови; з закордонних чужинців — князі Кантеміри; з Гетьманщини — Капністи, Миклашевські, Милорадовичі, Полуботки та інші.

Значне місце на Слобідській Україні займало вівчарство, (у 13 ст. також тонкорунне), бджільництво, садівництво, рибальство, млинарство, ґуральництво, діхтярство, будництво (на Охтирщині) та різні ремесла і кустарні промисли (в кін. 18 ст. на Слобідській Україні нараховувано близько 34 000 ремісників та кустарів). Помітне місце посідала соляна промисловість (Торські, Бахмутські й Співаківські зав.) і особливо салітрарництво. У 18 ст. з'являються мануфактури, зокрема Чугуївська шкіряна Ф. Шидловського (к. 1711), скарбова тютюнова в Охтирці (1719), Салтівська суконна графа Гендрикова (1739), полотняна сотн. Охтирського полку Семена Нахимова (1769), шовкові заводи в м. Новій Водолазі (кін. 18 ст.) тощо.

Осередками торгівлі були ярмарки, яких 1779 було 271, здебільше льокального характеру, ледве 10 середніх і лише 2 великі — в Сумах і Харкові. Важливе значення мав транзитний торг через Слобідську Україну, яка стала посередником у торгівлі між Росією, з одного боку, й Гетьманщиною, Запоріжжям і Південною Україною, Кримом і Доном, Кавказом та Іраном — з другого. Зокрема жваві торгові стосунки були між Слобідською Україною і Гетьманщиною. З Слобідської України йшла до Гетьманщини сіль з Торських і Бахмутських соляних заводів, з Гетьманщини на Слобідську Україну йшли промислові вироби, зокрема скло, залізні вироби, поташ і смалчуг, горілка тощо.

Політичне життя Слобідської України було обмежене рамками Московської держави, а згодом Російської Імперії, частиною якої, хоч і напівавтономною, вона була. Але вже географічне положення Слобідської України між Московщиною й Кримським ханством, Московщиною і Доном і особливо Московщиною і Гетьманщиною не раз втягувало Слобідську Україну в суперечності східноевропейської політики того часу. Слобідська Україна була тереном руїнницьких татарських нападів з півдня, які тривали аж до російсько-турецької війни 1769 — 74 й Кучук-Кайнарджійського мирного договору 1774. Великої руйнації зазнала Слобідська Україна (особливо її західна частина — Сумщина й Охтирщина), коли взимку 1708 — 09 воєнні дії шведського й московського війська поширилися на Слобідську Україну, яку Карл XII розглядав як ворожу територію. Дуже далася взнаки Слобідській Україні також російсько-турецька війна 1735 — 39, що заподіяла великої шкоди господарству.

Соц. устрій С. У., чимало відмінний від того, що був на Московщині, з одного боку, й моск. централістична політика — з другого, спричиняли раз-у-раз конфлікти між С. У. й моск. урядом, а іноді викликали заворушення й навіть повстання слобідської людности проти Москви. 1670 вибухло повстання в Острогозькому полку, пов'язане з сел. війною під проводом Степана Разіна. Повстання, яке очолив старий полк. Іван Дзиковський, на короткий час ліквідувало моск. владу на сх. С. У. Незабаром воно було придушене, й Дзиковський з дружиною Євдокією, разом з більшістю повстанців, потрапили в полон і були страчені. Населення С. У. брало участь і в повстанні К. Булавіна 1707 — 08, але слобідські полки, разом з деякими полками Гетьманщини, змушені були допомагати Москві приборкати повстання. Коли 1711 крим. хан Девлет-Ґірей напав на С. У. (татари тоді зруйнували Бахмут, захопили Зміїв, Стару Водолагу й Мерефу і спустошили райони Ізюму й Харкова), населення обох Водолаг на чолі з старшиною приєдналося до татар, за що Петро І наказав «казніть з жеребья десятого смертію, а достальные все с женами и с детми послать к Москве для ссылки». Гайдамацькі повстання на Правобережній Україні мали відгуки також на С. У., але тут вони мали переважно соц. (і то льокальний) характер.

Менше відома політ. діяльність старшини С. У. у 18 ст. Москва уважно стежила за проявами укр. автономізму на С. У. Так, 1704 Охтирський полк. Іван Перекрестов, обвинувачений у «зраді», був позбавлений уряду і засланий на півн. Московщину, а маєтності його були конфісковані; так само (хоч і з ін. причин) був усунений 1711 харківський полк. ген.-майор Федір Шидловський. Та особливо непокоїли Москву зв'язки слобідської старшини з Гетьманщиною.

Взаємини С. У. і Гетьманщини. Відносини між гетьманським урядом і укр. старшиною С. У. зміцніли за часів І. Самойловича й І. Мазепи. Обидва гетьмани прагнули поширити владу свого «регіменту» на С. У., куди перейшла значна частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Переговори в цій справі провадили в Москві, в кін. 1680 і на початку 1681 посланці І. Самойловича — Михайло Самойлович. полк. гадяцький, небіж гетьмана, й Іван Мазепа, тоці ще тільки знатний військ. товариш. Москва поставилася до цього негативно. Спроби порушити це питання робив Мазепа, вже будучи гетьманом. Але моск. уряд знову рішуче відмовився передати слобідські полки під владу гетьмана. У договорі Петра Іваненка з Кримом (1692) було домовлено, що зах. С. У. (полки Охтирський і Сумський) буде прилучена до Гетьманщини («Князівство Малоросійське»), а населення сх. С.У (полки Харківський, Ізюмський і Рибінський, тобто Острогозький) буде переведене на Правобережжя («на Чигиринськую Дніпра сторону»).

Ставлення слобідської старшини до цих планів було подвійне. Сумська й Охтирська старшина, ближче зв'язана, а навіть споріднена з старшиною Гетьманщини, загалом підтримувала ці плани, тоді як старшина трьох сх. полків С. У. воліла залишитися під безпосередньою владою царя, лише дістаючи більше автономних прав для всієї С. У. За цих умов, надто ж під впливом антиукр. політики Росії щодо Гетьманщини після Полтавської поразки 1709, питання про об'єднання С. У. з Гетьманщиною втратило актуальність.

Але це не відбилося на взаєминах С. У. і Гетьманщини. Крім зв'язків екон. і культ., велике значення мали близькі родинні й родові зв'язки між вищою старшиною С. У. і Гетьманщини. Визначніші слобідські роди, як Донець-Захаржевські, Квітки, Кондратьсви, Ковалевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перехрестови та ін., були споріднені й посвоячені з Апостолами, Гамаліями, Горленками Гречаними, Жураковськими, Забілами, Зарудними, Іваненками, Капністами, Лизогубами, Лісницькими, Максимовичами, Маркевичами, Миклашевськими, Милорадовичами, Полуботками, Родзянками, Савичами, Самойловичами, Скоропадськими, Сулимами, Чарнишами, Черняками, кн. Четвертинськими та ін. визначними родами Гетьманщини. З цим пов'язані були й чималі зем. володіння деяких гетьманських фамілій на С. У. (зокрема Миклашевських, Полуботків, Самойловичів тощо). Нерідко представники лівобережної старшини посідали важливі старшинські уряди на С. У. (Михайло О. Милорадович, полк. Ізюмський, 1759 — 61; Іван Зарудний, сотник Ізюмського полку, к. 1748; Григорій Іскрицький, сотник Сумського полку, 1708, шваґер гетьмана Апостола; Василь Савич, сумський полковий суддя, син генеральний писаря Семена Савича й зять сумського полк. Андрія Кондратьєва; їх нащадки тощо). Але вони не поривали зв'язків з Гетьманщиною, де в них також були маєтки й їх родичі посідали ті чи ті уряди. З другого боку, слобідські діячі іноді брали безпосередню участь у політ. житті Гетьманщини (напр., Охтирський полк. Федір Осипов у справі Кочубея й Іскри 1703). С. У. давала тимчасовий (вільний чи невільний) притулок гетьманським діячам та їх родинам у час політ. або військ. криз (зокрема під час війни 1708 — 09).

Родові, політ. й екон. зв'язки й стосунки сприяли зближенню С. У. з Гетьманщиною також і в духовному, зокрема церк. та осв. житті. Хоч церк. устрій С. У. був безпосередньо пов'язаний спочатку з моск. патріархатом (17 в.), а згодом з рос. Синодом, але церк.-рел. життя на С. У. мало цілком укр. характер. Гол. осередком церк. управління С. У. була Білгородська єпархія (17 — 18 вв.), більшість єп. якої, особливо у 18 ст., походили з Гетьманщини й були вихованцями Київської Академії або Чернігівського Колеґіюму. Визначнішими з них були: Єпифаній Тихорський (1722 — 31), фундатор Харківського Колегіуму (1727); св. Йоасаф Горленко (1748 — 54), внук полк. прилуцького Дмитра Горленка й гетьмана Д. Апостола й шваґер Івана Квітки, полк. ізюмського (1743 — 51); Йоасаф Миткевич (1758 — 63); Самуїл Миславський (1769 — 75), відомий вчений, кол. ректор Київської Академії й майбутній митр. київ.; Теоктист Мочульський (1787 — 99), чл. Рос. Академії. Лише Острогозький полк належав до Воронізької єпархії, серед владик і духовенства якої у 18 ст. було чимало українців, вихованців Києва або Чернігова, а згодом і Харківського Колеґіюму. З 1799 церк. осередком С. У. стала новозаснована Слобідсько-Українська й Харківська єпархія, першим єп. якої (1799 — 1813) став Христофор Сулима, нащадок старого гетьманського роду й син полк. переяславського Семена Сулими, посвоячений також з визначними родами С. У. (зокрема з Перекрестовими й Кондратьєвими).

Високою школою для всієї С. У. у 18 ст. був Харківський Колеґіюм, утворений на зразок Київської Академії (з богословським курсом). Серед проф. його було чимало відомих вчених, які вчилися в Київській Академії або в Чернігівському й Переяславському колеґіюмах, а деякі з них мали також евр. освіту (з нім. університетів). Студенти Харківського Колеґіюму походили не тільки з С. У., але й з Гетьманщини. Не дивно, що культ. вплив Колеґіюму поширювався на все Лівобережжя й сумежні райони Росії.

Поруч з Харківським Колеґіюмом, осв. осередком сх. С. У. було латинсько-слов'янське училище в Острогозьку (1733 — 36, з 1737 у Воронежі, з 1742 знову в Острогозьку), також з добрим складом вчителів-українців (м. ін. також з Галичини), вихованців високих шкіл Гетьманщини, а дехто й нім. університетіз.

Яскравим символом культ. єднання Гетьманщини й С. У. став великий укр. філософ Григорій Сковорода, уродженець Лубенського полку й вихованець Київ. Академії, проф. Переяславського, а пізніше Харківського Колеґіюму, діяльність і творчість якого була глибоко пов'язана з С. У.

Втрата автономії. Від часів Петра І рос. уряд почав чимраз більше втручатися у внутр. життя слобідських полків і обмежувати їх автономію. 1732 цариця Анна Іванівна скасувала автономію С. У., але 1743 її відновила Єлисавета Петрівна й видала жалувану грамоту для всіх слобідських полків. Нарешті, Катерина II маніфестом 28. 7. (8. 8.) 1765 ліквідувала коз. устрій і слобідські полки та ввела рос. установи. Замість розформованих коз. полків, утворено регулярні — Харківський уланський та Сумський, Охтирський, Ізюмський і Острогозький гусарські полки. Слобідських козаків і підпомічників перетворено на т. зв. військ. обивателів (за соц. станом вони були подібні до держ. селян), коз. старшину зрівняно з рос. дворянством.

Скасування полкового коз. устрою С. У. викликало велике невдоволення коз. старшини. Ізюмський полк. Федір Краснокутський і деякі старшини Харківського полку виступили явно проти реформи 1765. Рос. уряд провів арешти, шукаючи ширшої змови. Краснокутського позбавили чинів, маєтку й заслали до Казані, декого з рядових старшин вибито батогами. Вияви невдоволення й протесту мали місце й під час виборів до Комісії складання проекту «Нового Уложенія» 1767: в деяких наказах (зокрема на Сумщині) була вимога відновити козаччину. Але рос. урядові репресії ліквідували цей рух опору. С. У. стала звич. провінцією Рос. Імперії, Слобідсько-Укр. губернією з центром у Харкові. Після деяких нових адміністративно-територіяльних змін Слобідсько-Укр. губ. зліквідовано 1835; більшість її території (півд. частину) перейменовано на Харківську губернію (див. Харківщина), менша півн: увійшла до складу Воронізької і Курської губернії. (див. Північна Слобожанщина).

Адміністративно-територіальний поділ УНР охоплював майже всю територію Слобожанщини, було створено такі одиниці: Подоння, Харків, Слобідщина, Донеччина. Частини Слобожанщини увійшли до Половецької землі та Полтавщини. Поза лишилися українські землі тільки довкіл Мілерового і на лівобережжі Дону. Ці землі відійшли до козачого Всевеликого Війська Дінського, але й на ці терени претендувала УНР, яка діяла під закликом об'єднати всі українські землі.

Поділ С. У. за часів Російської імперії на активну в новітній історії України Харківщину і пасивну півн. Слобожанщину ще більше закріпився за радянської влади: північна Слобожанщина увійшла не до складу УРСР, а РРФСР..

ВИСНОВКИ

1) Українська колонізація набрала особливо масового характеру в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходили московський кордон і діставали дозвіл селитися на Слобідській Україні.

2) На Слобідській Україні соціальний процес ішов у напрямі збільшення прав і маєтків козацької старшини та перетворення селян на підданих.

3) Політичне життя Слобідської України було обмежене рамками Московської держави, а згодом Російської Імперії, частиною якої, хоч і напівавтономною, вона була.

4) Поділ С. У. за часів Російської імперії на активну в новітній історії України Харківщину і пасивну півн.. Слобожанщину ще більше закріпився за радянської влади: північна Слобожанщина увійшла не до

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: