Камяні баби і стели

Ба́би кам'яні́, Боввани — монументальні кам'яні скульптури, які з'явилися на території сучасної України більше 6 тис. років тому. Кам'яні статуї або баби поширені в степовій смузі Європи і Азії від Монголії до Німеччини.

Кам'яні боввани, які розглядалися давніми людьми як ідоли-обереги, з'явилися на території Дешт-и-Кипчак (степи від Іртишу до Дунаю) у IV—II тисячолітті до н. е. Антропоморфні стели, виготовлені нащадками індоєвропейців, археологами виявлялися при дослідженні катакомбних поховань. Великі камені установлювалися на курганах.

Кам'яні статуї українського степу діляться на кілька груп:

Антропоморфні стели епохи бронзи.

Скіфські статуї.

Кипчацько-половецькі кам'яні баби.

Кам'яні статуї висікали в основному нащадки індоіранців, що походили з південної Азії та жили в українських степах в період раннього металу (енеоліт — бронза 4-2 тис. до н. е.). Ними створені так звані нижньомихайлівська, кемі-обинська, ямна, катакомбна археологічні культури.

У степу між Дунаєм і Доном виявлено більш ніж 330 стелоподібних монументальних скульптур. Значна кількість знайдена у Північному Причорномор'ї і Криму. 172 стели походять з Бузько-Інгулецького межиріччя.[1] Масовість і різноманітність ранніх кам'яних статуй викликала в 60-х рр. ХХ ст. необхідність їх класифікації. З'явилися пояснення іконографічного і семантичного змісту статуй.

Залежно від форми і прийомів обробки стели поділяються на дві групи:

стели-плити без антропоїдності;

антропоморфні стели.

Перший тип — стели-плити без контурів голови, хоча їх поверхня оброблена. У загальній формі вони лише умовно наближаються до антропоморфності. Другий тип, антропоморфні стели виконані з плит, або стовпоподібних глиб пісковика, кварциту з обов'язковим зображенням голови.

До сих пір залишається невирішеним питання про культурну приналежність антропоморфних стел. Одні вчені пов'язують їх з ямною культурою[2], інші — з кемі-обинською[3], треті — з південно-бузьким варіантом ямної культури[4], четверті — з ямно-катакомбним і навіть катакомбним часом[5][6], п'яті — з енеолітом нижньомихайлівських і середньостоговських пам'яток.[7][8].

Наступну за хронологією групу статуй складають боввани, залишені скіфами — іраномовними племенами, які з'явилися в українських степах в середині 1 тис. до н. е. «Скіфськими бабами» в народі називають всі етнічно різнотипні скульптури. Даної історичної помилки часто припускаються журналісти, вчителі й навіть деякі дослідники [9][10]

Скіфські скульптури датуються 6-3 століттям до н. е. Ареал їх розповсюдження досить значний — від Румунії до Прикавказзя. Переважно всі зображення скіфів передають бородатих чоловіків. У композиційно-художньому відношенні вони виконані примітивно. Це доволі дивно для народу, носія високохудожнього скіфського «звіриного стилю», вихованого на контактах із давньогрецьким класичним мистецтвом. Цей парадокс завжди дивував вчених:

«Скіфські статуї не порівняти з грецькою скульптурою. Цікаво тільки, що скіфи, які так багато запозичили у греків у монументальному мистецтві, виявилися мало сприйнятливі до імпульсів, що виходили від їх витонченіших сусідів. А тим часом вони відвідували грецькі поліси, бачили скульптури на площах, що передають образ людини з довершеним реалізмом. Бачили і, ймовірно, залишалися до них байдужими».[11]

На стелоподібних корпусах скіфських статуй зазвичай зображені три-чотири предмети: ріг, сагайдак, кинджал-меч. Ріг поміщений в правій руці на рівні грудей, сагайдак — на лівій стороні, кинджал або меч — в лівій руці на рівні поясу. Атрибути зазвичай спостерігаються і в тюркських аналогіях Сибіру, де кам'яні статуї тримають в правій руці чашу, а в лівій кинджал. Відсутність бороди і, навпаки, зображення вусів також виявляють схожість скіфських статуй з давньотюркськими. У каменерізному мистецтві Північного Причорномор'я скіфи зберегли загальні елементи південно-сибірських статуй. Проте незрозуміло чому скіфи, що мігрували до Північного Причорномор'я через Закавказзя,Передню Азію, де відвіку була відома техніка обробки каменя, не принесли з собою нових відчутних художніх віянь, як це відбулося з «звіриним стилем».

Не вирішена ще одна проблема, пов'язана із скіфською скульптурою. Дотепер відкриті та, в основному, добре вивчені тисячі скіфських поховань. Проте, враховуючи поминально-культовий характер статуй, неможливо поки пояснити, чому немає переконливих слідів установки їх над похованнями скіфів.

Половецькі статуї, що зустрічаються на величезних просторах від південно-західної Азії до південно-східної Європи, складали найважливіші елементи духовної культури художнього каменерізного мистецтва, похоронного обряду стародавніх тюрків. Половецьке каменерізне мистецтво процвітало в українських степах у 11-13 ст.

Див. також Баби половецькі

стели

Кіммерійці - перші кочовики, які з'явилися на території України. Перший народ на території України, який згадується в письмових джерелах. І разом з тим, не до кінця розгаданий за археологічними джерелами. Зараз з ними ототожнюють дві археологічні культури - чорногорівську і новочеркаську. При цьому залишається дискусія щодо їх хронології і послідовності, однак, принаймні, маємо археологічний корелят.

Отже, в цих археологічних культурах маємо і кам'яні стели. Стели ставили поруч з похованнями. Такі випадки одиничні, адже кіммерійці були прийшлим народом, не відчували себе повноправними господарями земель, тому не насипали власних курганів, а робили впускні поховання до курганів доби бронзи.

Стели кіммерійців мають вигляд стовпів, однак, як і всі стели, з антропоморфними рисами. Цими рисами є викарбовані стрічки (чи діадеми?) на верхівці стели, намисто - в районі шиї, паском з підвіщеним на ньому зброєю (лук, стріли в гориті, меч) або точилом.

І хоча на території України антропоморфні стели існували і за доби бронзи, однак, у добу бронзи вони були іншого, більш аморфного, типу. Тому походження кіммерійських стел О.І. Тереножкін пов'язував з глибинами Азії, звідки прийшла певна частина населення, яка, зустрівшися на території України з населенням доби фінальної бронзи, і сформувала кммерійську народність. Походження стел сучасні археологи ведуть від так званих оленних каменів - стел з вигравіруванними на них зображеннями оленів. Оленні камені схожі з кіммерійськими стелами, скоріше, формою, і ідеєю зображення методом гравіровки. Зображення ж в такий спосіб людей, вірогідно, походить з місцевих традицій.

Більшість кіммерійських стел відома не з археологічних розкопок, а з музейних зібрань ще ХІХ ст. Хоча були знахідки і в другій половині ХХ ст., які типологічно підтвердили належність попередніх зібрань до кіммерійців.

Хоча за свідченнями Геродота, кіммерійці покинули свою територію з приходом скіфів, скоріше, кіммерійці зустірли наступну хвилю кочовиків з Азії і були асимільовані нею. Таким чином і утворився скіфський етнос.

Збруцький світовид

Збруцький ідол - Світовид, якого випадково знайдено у 1848 році поблизу селаПичківців та гори Соколихи, за іншими даними - біля Городниці Гусятинського району.
Виготовлений ідол із суцільної породи місцевого вапняку - це чотирикутний в перетині стовп довжиною близько 2 м 70 см, що поділений на три яруси.
Нижній ярус зображує вусатого чоловіка, який стоїть на колінах, згорбившись, ніби підтримує два верхніх. На бічних сторонах зображено два обличчя, аналогічних першому, однак менших розмірів. Вважається, що зображено потойбічний світ, царство хронічних сил. Трьох чоловіків можемо сприйняти на зразок старогрецьких демонів чи римських геніїв - тобто духів, що володіють надприродною силою, належать до невидимого світу, мають значний вплив на життя та долі людей. Визначалися як середнє - між простою смертною людиною та божеством, їхні дії щодо людей можуть спричинити як добре, так і погане - залежно від самих людей.
Яких саме три потойбічних боги зображено, встановити неможливо. Очевидно, представлено на зразок старогрецьких демонів: Геракла, який уособлював працю, подвиг, що перемагає ворожу силу; Деметру - засновницю осілого культурного життя; Діонісія - бога безсмертя та відродження.
Середній ярус Збруцького ідола зображує по дві постаті чоловіків та жінок з розведеними в боки руками, які наче тримають одне одного і пританцьовують на місці. Представлено тут землю. Парне чергування вказує на невпинність життя та продовження людського роду на землі. Постаті перебувають у русі, наче в танку, який в язичників є необхідним атрибутом поклоніння богам та засобом спілкування з ними. Під час такого дійства просили кращої долі, врожаю, багатства та достатку. Танок супроводжував повсякденне життя людини: при народженні та смерті, на честь відзначення обрядових свят (початок прокладання першої борозни, літнього сонцестояння, збирання врожаю і т. п.), перед боєм та при проголошенні миру. В цій композиції вбачаємо гармонійне поєднання людського життя з природою. Людина відчувала свою слабкість та беззахисність перед могутньою силою природи й тому жила її законами та дарами, чого не можна сказати про сучасність.
Найзмістовніший третій ярус Світовида, на якому зображені верховні боги. Підперезані вони спільним поясом. Права рука кожної постаті піднесена до грудей, а ліва опущена до живота. Одягнені в довгополі сорочки, з-під яких виглядають короткі й тонкі ніжки. В одному випадку на лівій бічній грані їх чомусь нема. В двох випадках позначені жіночі груди. Всі боги наверху увінчані спільною шапкою.
На лицьовому боці є жіноче божество, яке тримає в правій руці ріг достатку. Зліва - чоловіча фігура бога-воїна з висіченою поряд з ним шаблею та конем. Праворуч - жіноче божество з обручкою на правій руці. З тильного боку - чоловіче божество без атрибутів. Академік Б. Рибаков вбачає чотири божества - Мокошу, Перуна, Ладу і Велеса.
Мокош - одна з головних богинь пантеону князя Володимира. В цій богині вбачають сестру сонця, богиню дощу, дівочого щастя та долі, покровительку породіль і пологів, чаклунок і жриць.
Перун - бог грому, блискавки, володар неба, з X ст. - бог-воїн, покровитель, який отримав головне місце в київському пантеоні та був шанований стародавніми русинами. Свідчення цьому його атрибути - шабля, що є символом відваги, мужності, війни та перемоги, і кінь - символ могутності та верховенства над світом.
Лада символізує природу, вона вважається матір'ю сонця, богинею кохання, шлюбу, краси та щастя.
Велес (Волос), який розміщений на тильному боці статуї, - один з головних богів київського пантеону поряд з Перуном. "Скотний" бог ("скот" у давнину означало "багатство, гроші при торгівлі") - це бог достатку, багатства, торгівлі, опікун купців.
Об'єднує богів спільна шапка, що відображає ідею єдиного найвищого бога - Рода. В давньослов'янській міфології він першобог та зачинатель усього живого, 'господар світу', який відає долями богів та людей.
До недавнього часу було невідоме первісне перебування Збруцького ідола. Лише у 80-х роках минулого століття завдяки дослідженням Прикарпатської археологічної експедиції (м. Москва, Росія) під керівництвом Б. Тимощука та І. Русанової, Збручанської археологічної експедиції Тернопільського краєзнавчого музею під керівництвом М. Ягодинської (продовжує дослідження дотепер) у Медоборах у Гусятинському районі досліджено три городища-святилища. Перше - поблизу с. Городниці (гора Богіт), друге - біля Крутилова, а третє - в Постолівці. Входили вони до єдиного Збруцького культового центру, що функціонував упродовж XI - XIII ст. Під час досліджень святилищ виявленo численні матеріали жертвоприношень, які належали особам різних соціальних груп, у тому числі людські, та речі християнського культу - хрести, ікони і т. п.
Досліджуючи городища-святилища поблизу Городниці, Б. Тимощук дійшов висновку, що Збруцький ідол був саме тут. До недавнього часу вважалося, що жертвоприношення людей не є характерною ознакою східних слов'ян, а притаманні західним. Очевидно, обряд виник у період впровадження християнства, коли почалася жорстока боротьба двох релігій. Язичники приносили в жертву, очевидно, християн, а також речі їхнього культу з метою перемоги над новою вірою
Збруцький культовий центр не був єдиним у нашому регіоні. Відомі святилища в Зеленій Липі Хотинського та в Кулішівці Сокирянського районів Чернівецької області, біля Рудників неподалік Снятина. Функціонування їх припадає також на XI - XIII століття.
Слід зазначити, що згідно з офіційною літописною версією на Русі християнство введене 1 серпня 988 року. Не розглядаючи причин введення нової віри, зазначимо, що вона мала добре на це підготовлений грунт, інакше посіяні зерна християнської ідеології могли не прорости. Поширювалося воно не відразу — минали роки запеклої боротьби двох ідеологій: язичництва і християнства. Язичництво було досить сильним - воно склало міцний опір новій вірі та повільно відступало під її тиском. Лише у ХІІІ ст. віра Христова утвердилася в містах та проклала свій шлях у сільську місцевість.
Однак язичницька символіка отримала своє продовження в традиційних видах мистецтва: медальйонах, діадемах, браслетах, лунницях, на котрих зображені фантастичні тварини й птахи, рослинний світ, скомороші ігри, сюжет яких злегка облагороджений християнською символікою.
Тому важливе місце у вивченні мистецтва, культури та міфології Стародавньої Русі займають знахідки кам'яної пластики. Особливе значення мають Збруцький ідол та Збруцький культовий центр, що є унікальною пам'яткою для всього слов'янського світу. З ним можуть зрівнятися лише городище Аркона на о. Рюген (сучасна територія Німеччини), городище на Лисій Горі в Сілезії на території Польщі, що зруйноване та достатньо не вивчене.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: