Українська література другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин. В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано. Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. в Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином на українських землях діяло вже п’ять університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути. Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М. Д. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. В галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні. У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях). Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

37.Український театр ХІХ ст.: історія становлення, суспільно-політична функція, мистецькі орієнтири.

Історичний шлях, пройдений українським театром протягом 19 ст., дуже багатий на великі імена й події. Починається він після довгого провалля в розвитку українського театрального мистецтва, що проходить через усю другу половину XVIII ст. і кінчається лише в 1819 p., коли з'явилася на театрі "Наталка-Полтавка" І. Котляревського. Шкільний театр в цю добу став явищем цілком анахронічим і майже перестав існувати. Лишився ще вертеп, який од часу до часу демонстрували по містах і селах України київські бурсаки. Але й цей маленький ляльковий театр доживав свій вік.

Правда, були в ту пору на Україні ще театри кріпацький і професійний, що дожили не тільки до "Наталки-Полтавки", а існували і пізніш, мало не до часів М. Кропивницького. Але ці театри обслуговували поміщицькі та урядовські кола і були зовсім одірвані від українського народного ґрунту. Репертуар, мистецькі засоби і сценічна техніка їх мало досліджені. Можна лише сказати, що на цих театрах виставлялися, переважно, фантастично-романтичні п'єси польською мовою (на правобережній Україні) або російською (на Україні лівобережній), і лише випадково давалися вистави мовою українською.

Зокрема, що до кріпацького театру, тобто того театру, який утворювали при своїх садибах великі магнати та вельможі, то на Україні він не відіграв такої значної ролі, як, наприклад, в Росії.

На перших кроках свого розвитку український побутовий театр живився, головно, з мелодраматичного та музично-комедійного репертуару, що складався з п'єс І. Котляревського, С. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка та п'єс проводирів цього театру - М. Кропивницького, М. Старицького, пізніш - І. Карпенка-Карого і ще кількох авторів.

В кожному разі український театр XIX ст., який через довге провалля прийшов на зміну шкільному театру і веселою "Наталкою-Полтавкою" почав свою нову добу (1819), не був підготований кріпацьким театром. Він організувався з міських акторів і аматорів і ще довгий час мав епізодичний або аматорський характер. Культивував цей театр ті ж самі жанри, що в той час панували на російській сцені і в Західній Європі: це були - комічна опера, водевіль і мелодрама. Але український театр використовував ці жанри на свій лад: по-перше, він насичував їх селянським побутом, а по-друге, яскраво оздоблював своєрідною українською етнографікою (убрання, спів, танок тощо). Всі ці особливості легко помітити уже в п'єсах І. Котляревського ("Наталка-Полтавка" і "Москаль-чарівник"); його найближчі наступники продовжували цю традицію і через Г. Квітку-Основ'яненка, T. Шевченка, Я. Кухаренка, С. Гулака-Артемовського, О. Стороженка, В. Александрова й ін. вона доходить до видатних драматургів і театральних діячів другої половини XIX ст.: до М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого.

Український театр XIX ст., починаючи від "Наталки-Полтавки", загалом називають ет-нографічно-побутовим, або просто побутовим театром.

У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Започаткували нову укр. Драматургію І.Котляревський,який написав п’єси «наталка полтавка» і «москаль чарівник». Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819.

Його естетика Шевченка - система поглядів митця на прекрасне і потворне, високе і низьке, трагічне і комічне; розуміння ним естетично важливого та його дійсності; а також ставлення до мистецтва й особливості художньо-образного сприйняття світу.

Загалом же, український театр XIX ст. залишив по собі велику і багату спадщину. Імена І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Щепкіна, К. Соленика, С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецької, М. Садовського, П. Саксаганського, Г. Затиркевич-Карпинської і багатьох інших навіки лишаться на скрижалях нашого театрального минулого. Це - наша класика. Ми любимо її й шануємо. І не дарма кращі п'єси з репертуару XIX ст. так часто фігурують на афішах радянських театрів і з таким захопленням сприймаються радянським глядачем

38.М. П. Драгоманов та його місце в історії української культури.

Драгоманов Михайло Петрович (Гадяч, Полтавська область) - український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.

В історії української культури XIX ст. чільне місце посідає М.П.Драгоманов – один з лідерів Старої громади, її провідний діяч. Це – великий мислитель, будитель свободи, постать світового масштабу. Він – великою мірою предтеча, духовний попередник сьогоднішньої незалежної та демократичної України. Багато що в нинішньому розвитку України він передбачив ще понад 100 років тому. М.Драгоманов є започатковувачем українського соціалістичного руху, але його погляди великою мірою відрізнялися від марксистських. Тому ім’я його або замовчувалось, або піддавалось незаслуженій критиці.

М.Драгоманов у своїх наукових і літературно-критичних працях 1870-1890-х років вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя.

Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М.Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури. Одним із перших в українському літературознавстві М.Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі 2-ї половини XIX століття.

Михайло Петрович Драгоманов своїми працями висвітлив перспективу історичного розвитку України, що полягала в національному відродженні. Смілива і правильна думка вченого не могла не подавлятись тоталітарними режимами. Драгоманов тривалий час був символом незалежної держави, тому лише зі здобуттям цієї незалежності Україна може вільно вшановувати пам’ять свого великого громадянина.

М.Драгоманов виступив на захист української культури від політики самодержавного уряду, а також російського і польського шовінізму. Разом з тим він прагнув очистити цю культуру від націо-нальної обмеженості, а головне – відірваності від інтересів і потреб народу. М.Драгоманов став однією з перших жертв хвилі репресій проти українського руху, що знайшла завершення в Емському акті 1876 р. За любов до України за особистим наказом Олександра II в 1875 р. його звільнили з Київського університету і він змушений був у 1876 р. назавжди виїхати за кордон.

М.Драгоманов вважається засновником українознавства у світовій науці.

М.Драгоманова належить чимало творів: «Про українських козаків, татар і турків», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Над-дніпрянську Україну», «Історична Польща і великоруська демократія», «Лібералізм і земство в Росії».

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: