Соціалістичний реалізм: виникнення, принципи і вплив на розвиток літератури та мистецтва.

У роки сталінського тоталітарного режиму утвердилась ідеологія культу­ри, яка одержала назву «соціалістич­ного реалізму». Його вважали «твор­чим методом» літератури та мистецтва, але насправді це була певна філософія життя й культури. Соціалістичний реалізм — продукт духовної еволюції комунізму, що мав глибоку спільність з міфологічними структурами примітивної свідомості.

Вперше термін «соціалістичний реалізм» з'явився в «Литературной газете» від 29 травня 1932 р., а в ста­туті СРП «метод соціалістичного ре­алізму» визначено як «правдиве, істо­рично конкретне зображення дій­сності в її революційному розвитку». В усіх офіційних, напівофіційних та неофіційних статтях на цю тему зазначалося, що В.І. Ленін в статті «Партійна організація і партійна літе­ратура» (1905 р.) схарактеризував «історичні засади народження нового методу» або сформулював «найголов­нішу рису» соціалістичного реаліз­му — «принцип комуністичної пар­тійності», а честь відкриття «мис­тецтва соціалістичного реалізму» приписувалася О.М. Горькому (інко­ли називалися, зокрема, його повість «Мати» та п'єса «Вороги»).

«Соціалістичний реалізм» наслі­дує риси культури, спільні для всіх епох глибоких соціальних перево­ротів: це — руйнація витончених культур розгромлених вищих класів, поширення культурних здобутків серед нових широких мас і супрово­джувана цим примітивізація культу­ри. Епохи соціальних переворотів супроводжуються водночас масо­вим відчуттям надзвичайності подій і близькості «чуда», що має аналогії в хворобливій психіці індивіда, коли прості побутові речі та події сприй­маються як свідчення розгадки ве­ликих таємниць. Такі ентузіастичні настрої роблять маси чутливими до візіонерських, пророцьких особис­тостей. При цьому масовий психоз не означає психічного нездоров я кожного члена суспільства зокрема: суспільні механізми виконують у си­туаціях соціального безумства лише одну функцію — вони в певних ме­жах підтримують некритичність свідомості.

За умов таких великих соціальних криз і краху пануючої ідеології, як правило, спалахують примітивні знахарські культи, що здаються пра­вомірними не менше, ніж традиційні релігії чи наукові відкриття. По суті, епоха «пролетарської революції» по­роджувала щось подібне: на місце копіткої роботи розуму приходили шаманські «відкриття» марксист­ської фізики, пролетарської матема­тики і діалектико-матеріалістичної біології, суспільство чекало появи «пролетарської культури» нечуваної сили. При цьому спричинений про­будженням широких мас ентузіазм давав не тільки хворобливі й без­підставні відчуття чудесності навко­лишньої дійсності — він стимулював творчу фантазію, розкріпачував мислення, створював атмосферу гіперкритичності щодо всього уста­леного, в якій процвітали і наукова фантастика, і смілива технічна і на­укова думка.

В основі переродження — прого­лошення мети революції — побудо­ви соціалістичного суспільства — досягнутою. «Країною соціалізму» СРСР став після прийняття «Ста­лінської Конституції» 1936 p., а по суті — після завершення формуван­ня тоталітарного режиму внаслідок Великого терору. Есхатологічна мрія була проголошена здійсненою. Щоб уникнути грандіозних розча­рувань, набагато драматичніших, ніж ті, що були принесені рево­люціонерам приземленим «непом», потрібна була нова ідеологія.

Формально соціалістичний реа­лізм визначався як звичайний реа­лізм з деякими романтичними до­датками: романтична мрія нібито повинна була трішечки піднести ба­чення світу, зіставляючи реальність із соціалістичною метою, до якої життя прямує. Всі попередні форми реалістичного опису життя оголо­шено немічним «критичним реа­лізмом» саме тому, що відсутність бачення соціалістичної мети й партійно-комуністичних методів її досягнення не дозволяли здійснити цього романтичного піднесення, по­казати тенденцію і створити пов­ноцінного «позитивного героя». На­справді в культурі тоталітарного суспільства, окреслюваній як «соцреалістична», реалізувалися зовсім інші принципи.

Як і в мистецтві ікони та літопи­сання, в культурі «соціалістичного реалізму» не твір повинен бути схо­жий на реальність, хоч би і з поправ­ками на романтику, а реальність — схожою на твір. Згадаємо Сталінове повчання «Сталін там!» — як сам Вождь, так і Герої повинні бути схо­жими на свої ікони, на своє «там», що знаходиться десь угорі, поза ре­альним простором. У середині 30-х років було заборонено називати керівників «вождями» — ними ли­шилися тільки Ленін і Сталін. Ка­нонізовано було небагато особисто­стей, іменами яких називалися ву­лиці й колгоспи: Дзержинський, Свердлов, Фрунзе, Горький, Орджонікідзе, Кіров та деякі інші, їх життєписи більше схожі на житія святих, ніж на нормальні біографії: про цих людей-напівбогів не можна було писати як про смертних, пока­зуючи їх вади, помилки тощо: во­ни — лише ілюстрації до теми по­свячення себе в жертву.

Канонізація комуністичних «свя­тих» і перетворення їх на безтілесні сутності були наслідком загальної деформації революційного бачення світу. В «середньому світі» залиша­лись, таким чином, тільки прості лю­ди з їх окремими недоліками і Комісари, а також посланці «ниж­нього світу» — вороги з їх невичерп­ною здатністю маскуватися і обма­нювати (аж до створення «ефекту несподіваності» 1941 p.). Істина зна­ходилася «там», десь угорі, і тому побачити її може тільки озброєна правильною ідеологією людина. Темна й сліпа людина «середнього світу» без ангела-охоронця не може зрозуміти, що ми живемо в світі суцільного щастя, — світі перемож­ного соціалізму. Мистецтво та ідео­логія комуністичної доби відкрива­ють у реальності її соціалістичну сутність, як у реальному часі відкри­вається літургійний час. Сутність соціалізму — це свято, свято праці.

Тим самим знімається потреба в мрії, віщому сні, шаманському по­льоті понад історією, щоб досягти світлого майбутнього. У Довженка в «Щорсі» чи не найпоетичніші місця — мрії простих українських селянських хлопців-щорсівців про соціалістичне майбутнє, але це ана­хронізм: казка вже зроблена «бы­лью». «Сны Веры Павловны» Чернишевського — справжній поперед­ник соцреалізму, але ці шаманські польоти в майбуття не утримуються в мистецтві соцреалізму. Сокіл, гірський орел — цими епітетами наділяються тільки Сталін або Ленін і Сталін (в псевдонародній, псевдо-фольклорній пісні хору ім. П'ятницького вони обидва, мов соколи, розмовляють, сидячи на світовому дереві). Максим Рильський, що йому одного вуса вискубли в ДПУ, а дру­гого він потім поголив сам, вижив і став номенклатурним поетом після рядків своєї «Пісні про Сталіна»: «Із-за гір та з-за високих / сизокрил орел летить, / не зламати крил ши­роких, / того льоту не спинить». Ша­манський політ — прерогатива тільки Вождя.

Повертаючись в естетиці та філо­софії культури до вивернутої нави­воріт релігійної концепції, до кон­цепції «літургійного часу», соціаліс­тичної надреальності, в якій все відбувається так, як мусить бути, а не так, як є, ідеологи-«соцреалісти» рішуче відкидали будь-які умовності в естетиці зображення цієї «роман­тичної» надреальності. Чим фаль-шивіша по суті була картина, нама­льована митцем, тим ближчими до реальності, більш життєподібними мусили бути засоби зображення, Митець повинен переконати гляда­ча й читача, що життя насправді не таке, яке він бачить неозброєним оком, а таке, яким його показують у кіно та романах.

Класикою соцреалізму став «Ча­паев» Фурманова, власне, не сама повість, а фільм Г.М. і С.Д. Ва­сильєвих (1934 p.), що був надзвичай­но популярним у передвоєнний час. Комісар виступає в ньому в ролі анге-ла-охоронця природно, оскільки сам автор, комісар 25-ї дивізії, себе так­товно виводив на другому плані, саме на тому плані, де має бути добрий геній. В ці ж роки настає кінець рево­люційній трагедії. Останнім трагіч­ним полотном стала «Оптимістична трагедія» Всеволода Вишневського (1933 p.). Хоча цей твір не був переслідуваний, але його повністю витіснила на довгі роки п'єса на той самий сюжет, написана Корнійчу­ком, — «Загибель ескадри» (1933 p., надруковано 1934 p.). Не випадково «відлига» 50-х років символізувалась відродженням вистави «Оптимістич­на трагедія» (а також постановкою гарного фільму). Корнійчук відкрив нову сторінку в мистецтві соцре­алізму, перетворивши історію потоп­лення Чорноморського флоту з тра­гедії на мелодраму.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: