Агальна характеристика історико-культурних заповідників України.

Особливо важливу роль у збереженні надбань минулого, в духовному розвитку нації, у розбудові її державності відіграють історико-культурні заповідники України. Вони є осередками активної науково-дослідницької і просвітницької діяльності виховують високі почуття патріотизму, відповідальності за долю країни. На просвітницько-науковому рівні мовою експонатів та пам’яток історико-культурні заповідники розповідають про історію минулого та сучасні досягнення. Завдяки діяльності працівників заповідників ніколи не переривається зв’язок поколінь, наше відчуття причетності до історії.

Нині в Україні функціонує більше 60 історико-культурних заповідників державної та комунальної власності. За роки незалежності мережа історико-культурних заповідників України значно зросла та розширилася. Було відкрито нові історико-культурні заповідники, зокрема: Державний історико-меморіальний заповідник "Лук’янівське кладовище" (Київ), Державний історико-культурний заповідник у м. Вишгороді (Київська область), Державний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році" (с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області), Державний історико-архітектурний заповідник у м. Жовкві (Львівська область), Державний історико-культурний заповідник "Тустань" (с. Урич Сколівського району Львівської області), Державний історико-архітектурний заповідник у м. Дубно (Рівненська область), Державний історико-культурний заповідник у м. Глухові (Сумська область), Державний історико-архітектурний заповідник у м. Збаражі (Тернопільська область), Державний історико-архітектурний заповідник "Хотинська фортеця"

За роки Незалежності найбільш відомі з історико-культурних заповідників системи Міністерства культури і туризму України та інших відомств отримали статус національних. Це, зокрема, Національний заповідник "Софія Київська", Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Національний заповідник "Херсонес Таврійський", Національний заповідник "Хортиця", Національний заповідник "Давній Галич" та ін.

Важливу роль у роботі історико-культурних заповідників мають нормативні документи, які регламентують діяльність музеїв та заповідників України. Це, зокрема, прийнятий Верховною Радою України 29. 06. 1995 року Закон "Про музеї та музейну справу", який, зокрема, визначив правові основи діяльності історико-культурних заповідників Закони України "Про охорону культурної спадщини" (2000 р.) та «Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини"» (2004 р.) Постанови Кабінету Міністрів: "Про занесення пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України" (2001 р.), "Про утворення Державної служби охорони культурної спадщини" (2002 р.) Укази Президента України, Постанови та Розпорядження Кабінету міністрів України щодо діяльності та розвитку історико-культурних заповідників.

Але у кінці ХХ – на початку ХХІ ст. в організації роботи історико-культурних заповідників нагромадилося чимало недоліків та проблем. Серед головних з них є: вкрай обмежене фінансування заповідників незадовільний, а в деяких випадках, аварійний стан музейних приміщень проблема фондосховищ (у більшості заповідників вони не відповідають потрібним нормам і умовам зберігання колекцій застарілість експозицій, що потребують оновлення тощо. Актуальною залишається і проблема збереження історико-культурних пам’яток.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: