1 страница. де К– коефіцієнт злочинності;

Н

де К – коефіцієнт злочинності;

Р – кількість злочинів скоєних на певній території в визначений період часу.

1000; 10000; 100000 – заздалегідь обумовлена кількість населення відносно якої обчислюється коефіцієнт злочинності. Кількість встановлюється для зручності, залежно від загальної кількості населення, яке проживає на даній території;

Н – загальна кількість населення, яке проживає на визначеній території.

Коефіцієнт злочинності дозволяє порівняти стан злочинності на різних територіях чи в різний час. Коефіцієнт злочинності може вимірятися в загальній кількості скоєних злочинів або в кількості злочинів окремого виду. Тоді Р має відповідне значення.

Коефіцієнт може обчислюватися за кількістю виявлених злочинів і за кількістю злочинців.

Коефіцієнт злочинності за кількістю злочинців називають – коефіцієнтом злочинної активності.

Коефіцієнт злочинності обчислюється на все населення, що фактично відображає як населення страждає від злочинності, а коефіцієнт злочинної активності на кількість населення віком від 14-ти років.

4. Структура і динаміка злочинності

Структура злочинності визначається співвідношенням у злочинності видів (груп) злочинів, які класифікуються за кри-мінально-правовими або кримінологічними ознаками. Показники структури дають якісно-кількісну характеристику суспільної небезпеки злочинності, її особливостей, істотних для організації профілактики, і диференціації практики застосування кримі-нально-правових заходів.

Як відзначає російський кримінолог Н.Ф. Кузнєцова, основні показники структури злочинності наступні:

• співвідношення особливо тяжких, тяжких, менш тяжких злочинів і злочинів невеликої тяжкості;

• відношення видів злочинів за їхньою класифікацією, даною в Особливій частині КК України;

• частки найрозповсюдженіших злочинів;

• співвідношення видів злочинів за домінуючою мотиваційною спрямованістю (насильницькі, корисливі, корисливі-насильницькі і необережні);

• частка злочинності неповнолітніх;

• частка групової злочинності, а усередині її – організованої;

• частка рецидиву;

• „географія” злочинності, тобто розподіл її за регіонами і насе-леними пунктами;

• частка злочинів, пов’язаних з незаконним обігом зброї;

• частка злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків;

• вуличні злочини;

• транснаціональні злочини;

• ціна злочинності.

Динаміка злочинності – показник, що відбиває зміну її рівня і структури протягом певного періоду (один, три, п’ять, десять років і т.д.).

Динаміка злочинності як соціально-правового явища випро-бовує на собі вплив двох груп факторів. Перша – це причини й умови злочинності, демографічна структура населення й інші соціальні процеси і явища, які впливають на злочинність. Друга – зміни кримінального законодавства, котрі розширюють або звужують сферу злочинного і карного, що змінюють класифікацію і ква-ліфікацію злочинів.

Диференціація соціальних і правових чинників, яківпливають на статистичну криву злочинності, необхідна для реалістичної оцінки дійсних змін у її динаміці і прогнозі. Зни-ження чи ріст злочинності відбувається в результаті як реальних соціальних змін рівня і структури злочинності, так і в результаті правових змін у законодавчій характеристиці кола криміна- льно-карних діянь, у повноті реєстрації, в інших юридичних чинниках.

Статистична картина динаміки злочинності також пов’язана з ефективністю діяльності по своєчасному виявленню і реєстрації вчинених злочинів, їхньому розкриттю і викриттю винних, забезпеченню невідворотності справедливого покарання.

5. Причини й умови злочинності.

Види детермінації

Причини злочинності – це соціально-психологічні детер-мінанти, що безпосередньо породжують і відтворюють злочин-ність і злочини як свій закономірний наслідок.

Умови злочинності – це комплекс явищ, котрі самі по собі не можуть породити злочинність, але служать певними обставинами, що сприяють її виникненню й існуванню.

Умови злочинності поділяються на три основні групи:

• супутні – створюють загальний фон подій і явищ, обставини місця й часу;

• необхідні – без таких умов подія могла б не наступити;

• достатні – сукупність усіх необхідних умов.

Усі види взаємозв’язку явищ прийнято називати детер-мінізмом. При цьому причинність розуміється як один із різновидів детермінації. Власне, сама по собі причинність не вичерпує всіх різновидів взаємозв’язку явищ природи й суспільства. До різ-новидів відносяться:

• тимчасовий зв’язок, щовідбиває дію чи явища процесу за принципом „раніше-пізніше”. Такий взаємозв’язок відрізняється розмаїтістю. Так, злочинній дії як факту (наслідку), що вже стався передує низка часових етапів: виношування задуму, вибір об’єкта зазіхання, знарядь вчинення злочину, розподілу ролей між спів-учасниками, ухвалення рішення про початок злочинних дій;

• зв’язок у просторі,щовиражає розподіл злочинності на території, поширеність тих чи інших видів злочинності в залеж-ності від соціальних, географічних, етнографічних і інших роз-ходжень в окремих регіонах країни;

• зв’язок станів, щовизначає опосередкування одного стану іншим. У кримінології це проявляється в тому, що зі зміною стану окремих видів (категорій, груп) злочинів змінюється стан і струк-тура всієї злочинності;

• функціональний зв’язок, щовиражає математичну залеж-ність двох величин – незалежної перемінної і функції. За зміною першої випливає точно визначена зміна другої;

• кореляція – багатофакторний зв’язок у масових системах, при якій зміни в одному ряді факторів убік зростання чи зменшення викликають зміни в іншому ряді факторів. Кількісно кореляція виражається в показниках тісноти (від 0 до 1).

6. Класифікація причин і умов злочинності

Різноманіття проявів злочинності, її зв’язок з багатьма сторонами громадського життя обумовлює необхідність класи-фікації її причин. Правильний вибір класифікаційних ознак має важливе наукове і практичне значення.

У кримінологічній літературі прийнято виділяти наступні підстави класифікації причин і умов злочинності:механізм дії, рівень функціонування, зміст, природа виникнення, близькість до події, джерела тощо.

За механізмом дії негативні соціальні процеси, які детер-мінують злочинність, поділяються на причини, умови і криміно-генні чинники.

За рівнем функціонування криміногенні детермінанти класифікуються на причини й умови:

• злочинності в цілому (загальні причини);

• видів (категорій, груп) злочинів;

• окремих злочинів.

Ці три основні рівні причин злочинності взаємообумов- лені. Процес взаємозв’язку йде як від першого (більш загаль-ного) до останнього рівня (конкретного), так і навпаки, тобто від причин і умов конкретного злочину до своєрідності й особливостей видів і груп злочинів, до узагальнюючих харак-теристик причинного комплексу злочинності загалом.

За змістом криміногенні детермінанти поділяються на: соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні, ідеоло-гічні, виховні, правові, організаційно-управлінські й ін.

Як найближчі причини злочинності і злочинів виступають явища соціально-психологічного характеру, а саме – криміногенно деформована суспільна й індивідуальна психологія, що суперечить загальноприйнятим принципам міжнародного, конституційного і кримінального права.

За природою виникнення детермінанти злочинності прийнято поділяти на: об’єктивні, об’єктивно-суб’єктивні і суб’єктивні.

Перші дві категорії на даному історичному етапі не залежать від волі людей і тому не можуть бути відразу ж усунуті. Їх можна тільки нейтралізувати, блокувати, скоротити, перешкоджати їхньому розвиткові і криміногенному впливу. Об’єктивні за своєю природою, наприклад, відставання свідомості від буття, індиві-дуальної свідомості від суспільного тощо.

Більшість же детермінантів носить об’єктивно-суб’єктивний характер із перевагою об’єктивного або суб’єктивного.

За близькістю до події чи злочину до їхньої визначеної сукупності причини й умови поділяються на: найближчі й від-далені, безпосередні й опосередковані.

Причини й умови злочинності розрізняються також за дже-релами на внутрішні й зовнішні. Внутрішні детермінанти злочинності пов’язані з внутрішніми протиріччями нашого суспільства, зовнішні – із такими, що мають міжнародний характер.

7. Соціальна обумовленість

причин злочинності

Вітчизняна наука кримінологія виходить з визнання соціальної й історичної обумовленості злочинності.

Соціальні відносини різноманітні й комплексні. Вони функ-ціонують на макро- і мікрорівні.

На макрорівні – це відносини особи із суспільством і дер-жавою, виробничі відносини, відносини, котрі визначають її соці-альний стан. Суспільство, у якому грубо порушуються права людини, розплачується швидким ростом і крайніми проявами злочинності.

На мікрорівні – це різноманітні міжособистісні відносини, що включають відносини в родині, між близькими й знайомими. Тут найчастіше відбуваються зіткнення інтересів людей, їхніх устрем-лінь, що часом виливаються в гострі конфлікти, які є живильним середовищем і стимулом злочинності.

Розподільні відносини займають значне місце в системі суспільних відносин. Вони впливають на всі сфери життєді-яльності суспільства й істотно впливають на формування соці-ально-психологічного клімату суспільства, систему ціннісних орієнтацій людей, мотивацію їхньої поведінки й вчинків.

Криміногенні наслідки у сфері обміну спотворюють співвід-ношення між доходами населення й можливістю реально забез-печити їх товарами народного споживання, створюють умови для незаконного перерозподілу коштів у сфері обігу. Усе це сприяє відтворенню злочинності.

У кримінологічному аспекті першочерговий інтерес мають наступні характеристики рівня культури індивіда:

• обсяг знань, інтерес до інтелектуальних форм занять у сфері праці й дозвілля;

• прагнення до розширення обсягу знань і уявлень про життєво важливі цінності;

• зміст духовних цінностей, які знаходяться в арсеналі індивіда і його навколишнього оточення (ідеали, стандарти, мода тощо);

• характер інформації культурно-політичного змісту (преса, література, радіо й телебачення, кінематограф, театральні видо-вища тощо);

• етичні норми міжособистісного спілкування;

• рівень моральної й правової свідомості.

У пізнанні криміногенних сторін життєдіяльності людини враховується і побутова сфера. Під побутом розуміється усе, що перебуває за межами виробничої, суспільно-політичної діяльності і соціально організованого навчання. Криміногенні наслідки побу-ту варто розглядати в тісному взаємозв’язку із загальними соціально-економічними, матеріальними і духовними умовами життя.

Соціально-економічний зміст праці характеризується суспільними відносинами, при яких здійснюється праця. Вони, в основному, складаються з наступних зв’язків: працівника із засобами виробництва; стилю праці індивіда з працею суспільства в цілому; мети конкретного працівника з метою суспільного виробництва.

При здійсненні кримінологічного аналізу праці необхідно враховувати його умови, до яких відносяться:

– організація трудового процесу;

– перспектива (або її відсутність) підвищення кваліфікації і професійного росту;

– фізична важкість (легкість) праці і її психологічна напру-женість;

– санітарно-гігієнічні, естетичні і культурно-побутові умови;

– рівень моральної та правової свідомості.

Будь-які диспропорції у бік зменшення ролі й значимості люд-ського фактора в змісті й умовах праці здатні вплинути на конк-ретну особу.

Політичний плюралізм припускає наявність конкуруючих ідей і партій. Однак загострення політичних протиріч може вплинути на криміногенну ситуацію, викликати незворотні негативні наслідки.

Політична нестабільність у сучасному суспільстві збіль-шується тим, що нові суспільні сили, котрі зароджуються, поки не здатні виявити себе з творчої сторони. Однак демократичне суспільство, що розвивається, повинно підтримувати суспільні рухи, які діють у напрямі підтримки реформ, підвищувати свою політичну й правову культуру.

В останні роки недоліки в механізмі господарювання й торгівлі виявилися особливо відчутними і є основою збереження й від-творення злочинності. Порушення господарських зв’язків, злов-живання у сфері фінансів і торгівлі розширює коло детермінант злочинності.

Можна припустити, що в умовах ринкових відносин і вільного підприємництва не вдасться уникнути наслідків криміногенного характеру, а в окремих напрямах господарювання можливо і посилення негативних сторін. Стихія ринку здатна не тільки стимулювати виробництво, але й містить можливості для зловживань та махінацій.

Профілактика правопорушень – це соціально-правова діяльність державних органів і суспільних об’єднань, а також окремих громадян з виявлення чи усунення нейтралізації причин і умов правопорушень і надання позитивного впливу на осіб, схильних до здійснення правопорушень.

Профілактика правопорушень і злочинів визнається основним напрямом у боротьбі зі злочинністю. Проте ця діяльність вимагає серйозного ресурсного забезпечення, у першу чергу високо-професійними кадрами, матеріальними й фінансовими засобами, спеціального технічного забезпечення і соціально-правового за-хисту. Найістотнішим недоліком профілактичної роботи в багатьох випадках є її формалізм. Передусім це стосується індивідуальної профілактики. Не достатньо відпрацьований правовий механізм здійснення цієї діяльності. Багато в чому він не виключає мож-ливості прийняття довільних рішень, котрі підривають саму ідею індивідуальної профілактики, котрий полягає в тому, щоб шляхом впливу, що випереджає, не допустити становлення на злочинний шлях. Не цілком чітко визначені правові підстави для початку індивідуальної профілактики, обсяги й межі її проведення.

8. Порівняльне вивчення

й аналіз злочинності

Російський кримінолог В.В. Лунєєв визначає порівняльну кримінологію як галузь кримінологічної науки, яка вивчає в зіставленні загальні світові, регіональні і специфічні національні тенденції й інші характерні риси злочинності, її причинну базу і заходи протидії, а також основні теорії про походження злочин-ності, її обумовленості і шляхах попередження.

Предметом порівняльної кримінології є:

• порівняльна злочинність;

• порівняльні теорії причин злочинності;

• міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю.

Перше порівняльне дослідження злочинності було проведено в 1901 р. в Італії, Франції, Іспанії, Австрії, Німеччині, Англії, Шотландії й Ірландії, а в 1911 р. запропонована єдина си-стема показників для міжнародних порівняльних досліджень, котрі згодом удосконалювалися з погляду підвищення порівнянності аналізованих даних.

Після розробки методик було проведено кілька порівняльних аналізів, а також налагоджено співробітництво між Міжнародним статистичним інститутом і Міжнародною кримінально-правовою й пенітенціарною комісією. У 30-х роках минулого століття вони створили Змішану комісію для порівняльного вивчення кримі-нальної статистики в різних країнах, і в 1937 р. ця комісія розіслала урядам різних країн програму міжнародних кримінально-статистичних досліджень. Друга світова війна на час зупинила ці дослідження.

Після закінчення війни реалізацією даного завдання стала займатися ООН.У 1950 р. Генеральна Асамблея прийняла резолюцію про необхідність скликання кожні п’ять років між-народних конгресів ООН по попередженню злочинності й пово-дженню з правопорушниками. СРСР став брати участь у конгресах ООН з 1960 р.

Генеральна Асамблея ООН 18 грудня 1972 р. прийняла резолюцію № 3021, у якій державам-членам ООН пропонувалося інформувати Генерального секретаря про існуючий у їхніх країнах стан у галузі попередження злочинності й боротьби з нею.

У 1976 р. ООН розіслала державам-учасникам анкету, у якій було запропоновано відобразити загальну кількість зареєстрованих злочинів за 1970–1975 рр. і розподілити їх за десятьма видами діянь (умисне убивство, посягання на здоров’я чи гідність особистості, статеві злочини, викрадення людей, грабіж (розбій), крадіжка, шахрайство, незаконна торгівля наркотиками та ін.). Відповіді надійшли від урядів 64-х держав. Результати аналізу відповідей одержали назву Першого огляду злочинності і були викладені в доповіді Генерального секретаря на 32-й сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Далі ООН провела роботу, спрямовану на одержання інфор-мації про тенденції злочинності за період 1975–1980 рр. Уряди 70-ти країн відобразили у відповідях стан злочинності у своїх державах. Результати аналізу були викладені в Другому огляді злочинності на Сьомому конгресі ООН (1985 р., Мілан). Конгрес у своїй резолюції „Розвиток інформаційних і статистичних си-стем у галузі злочинності і кримінального правосуддя” реко-мендував провести самостійне вивчення результатів оглядів злочинності, виявити наявні труднощі і запропонувати методи їхнього вирішення.

Для підготовки наступного огляду були отримані відповіді з 95-ти країн. Уперше дані надав СРСР. Аналіз охоплював період 1980–1986 рр. Його результати були викладені в Третьому огляді, регіональних узагальненнях, проведених асоційованими з ООН інститутами, і представлені Восьмому конгресу (1990 р., Гавана). Конгрес у своїй резолюції „Розвиток статистичних оглядів ООН у галузі кримінального правосуддя” запропонував активізувати розвиток оглядів і удосконалити їхню методичну базу.

Для отримання зведень про зареєстровану злочинність, осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, засуджених і ув’язнених, був розроблений новий запитальник, який складається з чотирьох розділів: поліція, прокуратура, суд, в’язниці. Злочинність відслідковувалася за умисними й необережними вбивствами, нападами, зґвалтуваннями, грабежами, крадіжками, незаконним проникненням у житло, шахрайством, хабарництвом й іншими видами за період 1986–1990 рр.

Відповіді надійшли зі ста країн. З території колишнього СРСР їх надіслали Вірменія, Білорусія, Латвія, Литва, Молдова, Росія, Таджикистан, Естонія. Результати Четвертого огляду були викладені на Дев’ятому конгресі ООН (1995 р., Каїр).

У процесі проведення оглядів росла кількість відповідей, розширювалася й удосконалювалася база оглядів, методи її об’єктивації й апроксимації, глибше усвідомлювалася необхідність порівняльних аналізів, ініційованих як ООН, так і окремими державами.

В ООН з’явилася можливість періодично відслідковувати тенденції злочинності у світі, а в окремих держав – база для аналізу своїх кримінологічних реалій у порівнянні з даними інших країн і світу в цілому, а також використання досвіду інших держав для більш ефективного попередження вітчизняної злочинності.

9. Світові тенденції злочинності

й боротьби з нею

У кожній країні злочинність розрізняється за рівнем, структурою, динамікою й іншими кримінологічними характе-ристиками. Однак, поряд з існуючими розходженнями є і загальні кримінологічні характеристики різних країн і світу в цілому:

• злочинність існує у всіх державах;

• її домінуюча мотивація усюди є схожою;

• її рівень у світі й в абсолютній більшості країн неухильно збільшується;

• темпи її приросту в кілька разів перевищують темпи приросту населення;

• у її структурі переважають посягання на власність;

• основний суб’єкт злочину – людина;

• економічний розвиток країн не супроводжується зниженням злочинності;

• кримінально-правова боротьба зі злочинністю переживає глибоку кризу;

• в’язниці практично не перевиховують;

• страта не стримує ріст злочинності тощо.

При всіх значних розбіжностях у рівні злочинності різних країн важливою тенденцією у світі є її абсолютний і відносний ріст у порівнянні з ростом населення, економічним і культурним розвитком тощо.

Тенденція абсолютного й відносного росту злочинності була виявлена більше ста років тому А. Кетле, К. Марксом, Ф. Лістом і іншими дослідниками.

Абсолютний і відносний ріст злочинності підтверджу- ється даними, зібраними ООН у процесі підготовки оглядів тенденцій протиправної поведінки. На їх підставі можна зробити висновок, що за останні 20–25 р. злочинність у світі в розра-хунку на чисельність населення зросла в три-чотири рази. Коефіцієнт злочинності на 100 тис. жителів у 1995 р. у розвину-тих країнах перевищував 8000, а в країнах, які розвиваються – 1500. Таке співвідношення визначається правовими, ста-тистичними, організаційними, соціально-економічними й іншими причинами.

Отже, економічний, соціальний і демократичний розвиток країн не веде відповідно до зниження злочинності, а супро-воджується протилежними процесами. Відносно ж низька зло-чинність у країнах із твердим соціальним контролем: партійним, поліцейським, релігійним, клановим, общинним, виробничим чи сімейним.

Другою основною тенденцією в галузі злочинності є поступове відставання соціального контролю за злочинністю. Причини цього процесу мають як негативні сторони (ослаблення боротьби зі злочинністю), так і позитивні (гуманізація, демократизація і легітимація цієї боротьби).

Злочинність носить первинний характер. Боротьба з нею є відповіддю суспільства і держави, іноді несвоєчасною, неаде-кватною, нецілеспрямованою і неефективною.

Злочинність активна й ініціативна. Вона миттєво заповнює доступні їй неконтрольовані чи мало контрольовані суспільством ніші, безупинно винаходить нові способи вчинення злочинів і не скована ніякими правилами.

Правоохоронна діяльність виробляється колективно, у рамках демократичних і гуманістичних інститутів і принципів, оформляється в нормативно-правових, управлінських, опе-ративних і процесуальних рішеннях і тільки тоді застосовується на практиці.

Контроль суспільства над злочинністю відстає від темпів і масштабів її росту. Це виражається:

• у відставанні і неадекватності кримінального й іншого законодавства, на основі якого ведеться боротьба зі злочинністю;

• у недостатній здатності правоохоронних органів впоратися з інтенсивно зростаючою злочинністю, у тому числі й у зв’язку з недостатністю кадрового, фінансового, матеріально-технічного й іншого забезпечення;

• у слабкості кримінологічних стратегій попередження злочинності;

• у їхньому відриві від стратегій кримінальної політики.

10. Порівняльні теорії

причин злочинності

Порівняльна теоретична кримінологія містить масу різних теорій, концепцій, підходів, напрямів і шкіл, які не тільки різні за своїм змістом, а часто просто суперечать один одному. Їхній аналіз показує, що багато теорій являють собою підходи, що об’єднують злочинність з різними сторонами людини й суспільства. Теорії піддаються змінам у часі і нерідко ангажовані політичними режимами в тій чи іншій країні. Процес народження нових теорій і модифікації старих практично не припиняється.

Таке різноманіття і суперечливість кримінологічних теорій є результатом відсутності єдиної теоретичної й предметно-дослідницької бази. Основу більшості теорій причин злочинності складають такі напрями у філософії як позитивізм, прагматизм, емпіризм і еклектизм. На їхній основі складно відкрити загальні закономірності походження злочинності і створити єдину теорію причин злочинності.

Усе це пояснює рівнобіжне існування мало пов’язаних між собою соціологічних, психологічних, медико-біологічних, психі-атричних, психоаналітичних, економічних, культурологічних і інших пояснень злочинної поведінки.

Узагальнення деяких концепцій причин злочинності можливе за ознаками історичної наступності і характеру пояснень детермінації злочинності.

Історична наступність теорій причин злочинності визначена єдиною світоглядною спрямованістю як минулих, так і сучасних кримінологічних концепцій, що виділяються для порівняння, а також фактичним зв’язком нових теорій зі своїми попередниками. Кримінологічна наука в результаті вивчення но-вих явищ і процесів, а також розвитку знань звільняється від застарілих концепцій, оновлює термінологію, наближаючись до реальних детермінант злочинної поведінки. Деякі нові напрями і підходи є сучасним трактуванням колишніх кримінологічних ідей. Особливо це характерно для біологічної галузі кримінології на основі досягнень генетики, психіатрії й медицини.

Детермінаційні розходження зводять усю сукупність теорій до двох великих шкіл – біологічної й соціологічної. Відомо, що людина є єдністю цих двох основних детермінацій, які формують її психологію. Таке положення багато кримінологів переносять на походження поведінки і на злочинність як масове явище. Тільки в одних теоріях перевага віддається біологічній детермінації, в других – соціальній, а в третіх – біосоціальній чи психологічній.

11. Біологічні і біосоціальні теорії

причин злочинності

Засновником біокримінології став італійський судовий психіатр Ч. Ломброзо, який у 1876 р. написав книгу „Злочинна людина” і розробив теорію природженого злочинця, оголосивши злочин природним явищем. Він стверджував, що злочинцями народжуються, а тому вони мають цілком визначені анатомічні й психофізіологічні ознаки.

Незважаючи на спростування цієї теорії ще при житті Ломб-розо, її з деякими змінами продовжували розвивати: в Італії – Р. Гарофало, Е. Феррі, Д. ди Тулліо, у Німеччині – Е. Кречмер, В. Зауер, у США – Е.Хутон, У. Шелдон і інші біокримінологи.

Сучасні біокримінологи обґрунтовують свої позиції, спираю-чись на останні досягнення природних наук. Спадкова теорія в сучасному осмисленні розпадається на кілька різновидів: сімейна схильність, близнюкова, хромосомна, ендокринна й ін. Свої висновки представники цих теорій роблять на результатах вив-чення родоводів злочинців, функціонування залоз внутрішньої секреції, зіставлення поведінки близнюків і виявлення хромо-сомних відхилень у злочинців і не злочинців.

Безперечних зв’язків між злочинністю і біологією людини не встановлено. Ні в окремих країнах, ні у світі в цілому біологічні теорії причин злочинності не знаходять серйозної підтримки.

Фройдистські теорії набули поширення на початку XX ст. Свою назву вони одержали від родоначальника – австрійського лікаря-психіатра З. Фройда. У роботах „Психопатологія повсяк-денного життя”, „Основні психологічні теорії в психоаналізі” він стверджував, що пояснення людської, у тому числі і злочинної, поведінки варто шукати в психосексуальних конфліктах, із якими людина зіштовхується в ранньому дитинстві. Боротьбу підсвідомих статевих потягів (libido), а також інстинктів агресії і страху зі свідомістю людини, моральними і правовими вимогами З. Фройд назвав на ім’я міфічних осіб – „комплекс Едіпа”, „комплекс Герострата”, „комплекс Електри”.

Незадоволені потяги, за Фройдом, витісняються із свідомості на рівень підсвідомості і продовжують впливати на поведінку людини.

Сучасні психоаналітики додатково пов’язують внутрішні конфлікти особистості з високими темпами життя, з нервово-психічними перевантаженнями, з „тиском машин”, що, на їхню думку, призводить до психопатизації, невротизації населення, росту злочинності і психічних захворювань.

Теорія конституційної схильності була запропонована в 20-х роках минулого століття німецьким професором медицини Е. Кречмером („Будова тіла і характер”). Він стверджував, що існує прямий зв’я-зок між будовою тіла, характером і поведінкою людини. Тому поведінка індивіда як правомірна, так і злочинна, визначається різними типами його фізичної конституції, яким властиві визначені характерологічні ознаки і види поведінки.

Відповідно до вчення Кречмера, визначеному типу будови людського тіла і характеру відповідає й особливий вид злочинної поведінки. Його послідовниками були американські кримінологи У. Шелдон, Е. Хутон і ін. У наш час ця теорія не знайшла якого-небудь продовження.

Теорія небезпечного стану була розроблена італійським кримінологом Р. Гарофало в книзі „Критерії небезпечного стану” (1880 р.). Небезпечний стан розуміється як внутрішньо властива людині схильність до вчинення злочину, на підставі якої до неї варто застосовувати превентивні заходи покарання.

Сучасним продовженням теорії Гарофало є клінічний на- прям, розроблений Ж. Пінатєлєм, Д. Сабо, Дж. Канепою і ін., що у 1975 р. у Генуї відкрили міжнародний науковий центр клінічної кримінології, і провели кілька міжнародних семінарів з порів-няльної клінічної кримінології. Представники цієї теорії виробили клінічні методи діагностики й прогнозування небезпечного стану, на підставі яких вони пропонують відмовитися від правових засобів поводження зі злочинцями.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: