Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Закон отрицания отрицания. Согласно этому закону, всякое развитие в живой и неживой природе осуществляется по спирали




Согласно этому закону, всякое развитие в живой и неживой природе осуществляется по спирали. В качестве примера действия третьего закона диалектики во всех учебниках приводят колос пшеницы. Колос вырастает благодаря смерти зерна, то есть он как бы отрицает зерно. Однако когда сам колос созревает, в нём появляются новые зерна, а сам колос как бы умирает, и его срезают серпом. Таким образом, отрицание зерна является причиной возникновения колоса, и отрицание колоса является причиной возникновения новых зерен. В духовной сфере примером действия закона отрицания отрицания является возврат Гегеля к некоторым положениям Гераклита. Этот возврат есть следствие двойного отрицания /Аристотель отрицал Гераклита, Гегель — Аристотеля/. Как замечал сам Гегель, все это похоже на действие с отрицательными числами /«минус на минус дает плюс» и т. п./.

10.3) міфологія релігія філософія

Білет 11

11. 1) Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Епікурейство заснував Епікур (342—271 рр. до н.е.) і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар (95—55 рр. до н.е.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, — це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша — уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і, безпристрасність (давньогрецькою мовою — досягнення стану “атараксії”).

Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360—270 рр. до н.е.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1. Якими є усі речі? — Не більше такими, ніж будь-якими іншими. 2. Що можна сказати про такі речі? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень. З. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладання (автаркію). Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвиткові наукового критичного мислення.

Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340—265 рр. до н.е.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека (4 р. до н.е.—65 р.), Епіктет (5—138) та Марк Аврелій Антонін (121 — 180). Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. (“Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає”). Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого — спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого — до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування — прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму —Плотін (205—270) та Прокл (412—485).

Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.

11. 2) Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Слід зазначити, що вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Так, історик Д.І.Багалій видав монографію про Г.С.Сковороду, а етнограф і літературознавець М.Ф.Сумцов — працю з історії філософської думки в Україні.
Дослідженням філософських проблем природознавства, спеціальної та загальної теорії відносності, квантової механіки і електродинаміки, мікробіології і фізіології рослин, біології головного мозку і таким іншим займалися такі видатні вчені-філософи: Д.І.Блохінцев, В.П.Затонський, О.В.Палладій, С.Ю.Семківський, М.Г.Холодний, В.О.Юринець.
Проблеми обгрунтування наукової картини світу, взаємин людини (суспільства) з природою (довкіллям), формування біосферного мислення знайшли відображення у творчості В.І.Вернадського. Вчений вважав, що з виникненням людського розуму розпочинається якісно новий етап еволюції Всесвіту. Людина — розумна своєю діяльністю поступово перетворює біосферу в ноосферу (сферу розуму). Він високо цінував філософські знання, розробляв проблеми методології науки, досліджував співвідношення філософії та природознавства, проблеми наукової творчості тощо. Захищав свободу науки та наукового пошуку, виступав проти втручання держави в діяльність науковців, постійно вболівав за Україну, боровся за збереження мовної та культурної самобутності українського народу.
На жаль, із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30—50-ті роки.
Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяли створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. "Шестидесятники" розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. П.В.Копнін та його однодумці утверджували нове бачення філософії, закликали з нових позицій осмислювати західноєвропейську філософську думку. Здійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, логіко-гносеологічних проблем евристики, типології форм мислення тощо.
С.Б.Кримський, М.В.Попович, П.Ф.Йолон, Е.С.Ледніков та інші плідно працювали на ниві методології науки, а філософські проблеми природознавства (фізики, біології, астрономії, математики тощо) досліджували В.Н.Глушков, А.П.Маркевич, П.С.Дишлевий, І.Г.Підоплічий, К.М.Ситник, О.К.Кедровський, Р.В.Чаговець і багато інших. Проблеми науково-технічного прогресу та науково-технічної революції досліджувалися М.Ф.Тарасенком, аналіз категоріальної структури світогляду був у центрі наукових пошуків В.І.Шинкару-ка, О.І.Яценка, В.П.Іванова, В.Г.Табачковськоготаінших. Результати соціологічних досліджень проблем студентської молоді, розвитку її творчих здібностей, художньо-естетичної культури знайшли відображення в працях І.М.Попової, В.І.Астахової, В.П.Андрущенка, Е.О.Якубитаін.
Значна кількість наукових праць присвячена розробці методології застосування в природничих і гуманітарних науках принципів і методів матеріалістичної діалектики. В цьому руслі активно працювали колективи під керівництвом М.О.Парнюка, М.Л.Злотіної, Е.К.Дулумана, В.П.Ключникова та інших. Дослідженню вітчизняної філософії приділяли увагу М. В. Нічик, В.С.Горський, Д.Х.Острянин та ін. Завдяки їх зусиллям вдалося об'єктивно висвітити зміст української філософської думки і показати її місце в контексті світової культури. В.І.Шин-карук, І.В.Бичко, Г.А.Заїченко, Ю.В. Кушаков, П.Т.Гордієнко та інші плідно працювали на ниві дослідження філософської думки. Вони грунтовно вивчали західноєвропейську філософію XVII—XIX ст., а згодом і XX ст. Слід зазначити, що актуальні філософські проблеми отримували висвітлення на сторінках спеціальних журналів та в матеріалах конференцій, симпозіумів тощо.
Поряд з вітчизняною філософською думкою значний її пласт пов'язаний з діяльністю мислителів української діаспори, її представники значної ваги надавали розробці проблем політичної філософії, аналізу філософської проблематики в контексті традиційної класичної філософії та власне українських етнонаціональних проблем. При цьому слід зазначити, що вузькоспеціалізований розподіл інтересів є умовним, оскільки автори поряд з основною досліджували цілий ряд інших, не менш важливих, проблем.
Значною постаттю серед представників діаспори був В.Ли-пинський, який зосередив свою увагу на проблемах політичної філософії, зокрема державотворення. Він вважав, що останнє має завершитися побудовою монархічного ладу, в якому аристократична меншість (еліта) повинна повести за собою пасивну більшість нації, народу. На його думку, процес державотворення має спиратися на месіанську ідеологію, яка нібито є "провидінням", визначеним вищими силами призначення українського народу реалізувати свою високу місію в історії людства. Від творчих якостей еліти залежить прогрес чи регрес суспільства. Вона може бути демократичною, кла-сократичною і охлократичною. Відповідного характеру набуває і та держава або народ, де ця еліта приходить до влади та складається тип відносин між елітою і народом.
Ще повніше і послідовніше ідеї політичної філософії викладені в працях Д.Донцова "Націоналізм", "Дух нашої давнини", "Хрестом і мечем", "Клич доби" та ін. Коло його політичних інтересів окреслено проблемами націо-та державотворення. Розглядає бажання, пристрасті, афекти як головну рушійну силу реалізації цих знань. Вважає, що підсвідоме та ірраціональне відіграє вирішальну роль у житті нації. На його думку, нація повинна бути об'єктом турбот з боку держави. Стверджує, що між націями існує антагонізм, вічна боротьба за існування, в якій сильніші перемагають слабкіших і панують над ними.
У розробленій Донцовим теорії інтегрального націоналізму червоною ниткою проходить ідея прагнення до влади, "жадоба панування". Воля до життя, влади, експансії та прагнення боротьби і усвідомлення її кінечності є головними принциповими положеннями націоналізму. "Раси сильні визволяються,... і розширяються за рахунок слабких"1. Волюнтаризм і ірраціоналізм, культ сили і жадоба влади, романтизм і фанатизм, свавілля і агресія — основні постулати теорії націоналізму Д.Донцова.
Панування "сильної нації", тобто "диктатура нації" передбачає різні форми насилля. "Фанатизм" і "примус", а не "ніжність" культивують пануючі нації. "Нація, яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря". Дон-цов стверджує, що козацька еліта розгубила всі ті цінності, які мала, будучи правлячою, змішавши свою кров з кров'ю нижчих верств суспільства. Він постійно висловлює своє презирливе ставлення до юрби, черні, плебсу. Владу їх розглядає як трагедію суспільства. Вихід із даної ситуації вбачає у створенні нової еліти, нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати. Тільки еліта (провідна каста) здатна перетворити ("дроворубів" і "водоносів") у спільноту, сильну організаційно, культурно і духовно. Еліта не змішується з народом, а стоїть поза, над юрбою. Вона займає окреме місце, оскільки має іншу природу, призначення, психіку, "зліплена з окремої глини" і має свій специфічний характер. У такий спосіб Донцов обґрунтовує ідею "кастового суспільства", "кастового устрою".
Подальший розвиток історико-філософської проблематики пов'язаний з діяльністю Д.Чижевського. Його дослідження присвячені культурі українського, російського, польського, словацького, чеського, німецького народів тощо. Значним є його внесокудослідження філософської спадщини Сковороди. Слід зазначити, що розгляд історико-філософської проблематики здійснюється в контексті впливу національної специфіки, національного характеру тощо. Досить багато уваги приділяє він дослідженню понять "нація" і "людство". Нація розуміється ним яку раціоналістичному, так і романтичному аспекті. Раціоналістичний підхід дає змогу виявити особливе, тобто національне. Проте Чижевський відмічає, що справжню цінність складає загальнолюдське, наднаціональне. Національне, яким би повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському. Співвідношення національного і наднаціонального використовується Чижевським як методологічний засіб дослідження всесвітньої філософії. Більше того, розвиток філософії, на його думку, полягає в синтезі цих моментів, але при цьому мислитель зазначає, те, що типове для всесвітньої філософії, властиве також національній філософії. Вони взаємообумовлю-ють, доповнюють і збагачують одна одну.
Дослідження історико-філософської проблематики тісно пов'язане з аналізом українського національного характеру. Чижевський дає повну картину національних властивостей. Називає їх "народним світоглядом", який проявляється втому, "що цей нарід в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно"'. Відмічає, що національний характер не є цілісним, оскільки в кожній нації є різні психологічні і соціальні типи та відмінності, які детерміновані умовами буття нації. При цьому виділяє істотні риси українського національного характеру. Поряд з позитивними рисами як емоційність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, прагнення до свободи, здатність сприйняття нового, тощо, мають місце і негативні -прагнення до взаємної боротьби, знищення власних і чужих життєвих форм і таке інше. Узагальнюючи все сказане, мислитель робить висновок, що національний характер українцявибрав із багатьох історичних подій саме ту, яка відповідала його сутності.
Поряд з цими філософами, українська діаспора представлена й іншими мислителями, які більшою чи меншою мірою приєднуються до вищезгаданих представників. Це О.Куль-чицький, І.Мірчук, В.Щербаківський, М.Сціборський, А.Жуковський, Д.Олянчич, В.Шаян та інші, які своєю працею сприяли зростанню авторитету української філософської думки на світовій арені.

11. 3) а) „Міркування про метод” Рене Декарт

б) „ Монадологія” Ґотфрід Лейбніц

в) „Новий Органон” Френсіс Бекон

 

 

12. 1) Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя. Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центрові. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя. Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам. Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала. Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дала їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу, а могутність останнього була наочно продемонстрована Ісусом Христом. Який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. У наслідку вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.


Античній світогляд

1. Політеїзм (багатобожжя).

2. Боги є частиною природи, або уособленням природних стихій.

3. Вихідні якості богів: сила, могутність;

4. Боги впорядковують та оздоблюють світ.

5. Космос, природа — загальні умови існування богів і людей.

6. Людина спирається у своїх вчинках на знання.

7. Головне життєве завдання людини — здійснення подвигу.

8. У сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє.

9. Люди поділяються за етнічними та родовими ознаками.

10. Панування натуралістичного світосприйняття.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных