ФІЛОСОФІЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

⇐ Предыдущая 1 234 Следующая ⇒

Григорій Савич Сковорода (1722—1794 рр.) є одним із найвидатніших представників історії української філософії. Мандрівний поет і вчитель мудрості, шукач особистого шляху осягнення божества, істинного сенсу буття людини - - все це створює образ оригінального мислителя, який займає видатне місце в історії української і світової духовної культури. Народився Г.С. Сковорода 3 грудня 1722 р. у простій козацькій сім'ї в с. Чорнухи на Полтавщині. Зважаючи на те, що він з дитинства виявив «нахил до богопочитання» та «охоту до науки», дванадцятирічного Григорія було віддано у навчання до Києво-Могилянської академії. Там він з перервами провчився до 1753 р., але так і не закінчив повного курсу, залишившись на все життя «студентом» (як він сам себе любив називати). Його вчителями були славетний філолог Симон Тодорський, ритор і поет Сильвестпр Ляскоронський, філософи і богослови Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський.

Розповідали, що він пішки пройшов усю Європу, ніби втік з власного вінчання, ніби мав дар пророцтва та ін. На могилі філософа викарбувано: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Визначаючи предмет філософії, Сковорода вважав, що вона - саме життя. Філософствувати — значить «перебувати на самоті з собою», на самопізнання слід спрямувати людське життя. Як власну матір можна знайти вдома, так і своє щастя людина здобуває всередині себе. Мета людського жит тя—це «внутрішній світ», «радість серця», «міцність душі», «веселість серця». Саме вони є завершенням усього добра та найвищим благом і для філософів, тобто головною якістю людини є не стільки «теоретичні» пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і почування.

Подібно до Сократа Сковорода дотримується тверджень: «пізнай себе», «поглянь у себе». Причина людських страждань — у «неправдивому розумінні» суті речей. Зовнішній світ — «швидкоплинна річка», тому гонитва за його благами — безглуздя. Любов до зовнішності робить з людини раба, оскільки видимість засліплює, веде в темряву помилок. Для людини є два способи життя: «світський» -- згубний та «божий» — спасенний, праведний. Останній є умовою знаходження «правильного» погляду, подолання гріха, зречення злої волі. Це не шлях розуму та розуміння, а шлях віри і любові до Бога. Найвища мудрість для Сковороди — «філософствувати у Христі», оскільки Христос та істина — тотожні. Жити в істині означає жити в Христі. Кожна людина прагне до самопізнання, бо найкоротший шлях до Бога — через власне «серце», через відкриття в ньому «образу божого». Здобуваючи собі «нове серце», людина сама стає «сином божим», «обожнюється», «преображається». А звідси виводиться мета всілякого людського буття і, зрештою, філософії. «Філософія, чи любомудрість, скеровує усе коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, як голові усього».

Премудрість єдина для всіх: для «поган і юдеїв, богословів і філософів». У цьому плані філософствувати повинні всі. Отже, справжній центр ваги філософії Сковороди як «мистецтва життя» — у відкритті в собі «сина божого», «внутрішньої», «духовної» людини, що є основою «миру душевного» та істинного «блаженного життя». Головна мета вчення Сковороди полягає в проповіді набуття людиною містичного стану «обожнення» через внутрішнє «перетворення» п «серця». В цьому процесі людині допомагає розкриття символів Святого письма.

Реальність Сковорода розуміє не як моністичне (ідеальне чи матеріальне) буття, а як гармонійну взаємодію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу, символічного світу або Біблії. Божественне життя «пронизує» кожен г трьох світів, воно становить собою їх творчу основу, справ ню «натуру». Макрокосмос — великий світ, в якому «жив все порожнє». Мікрокосмос — світ людини, «світик, світчок», але глибиною він не поступається великому світові, а в певному розумінні навіть його охоплює. Кожен з трьох світів є єдність двох «натур»: «видимої», «зовнішньої», «тіньової», «невидимої», «внутрішньої», «світлої». У своїй «видимій» іпостасі макрокосмос — це природний світ відчутих речей і явищ (як матерія), але насправді — «пуста видимість», «місце», «нікчемність», «тінь» справжньої, але невидимої його «натури» — Бога. Але Бог — не сама природа, а її «джерело», «світло», «сонце». Існування матерії є «корелятом» існування Бога, і в цьому сенс ії вічності, але ця вічність — функція вічності божественного буття, «тінню» якого є буття матеріальне.

Гармонія великого світу (макрокосмосу) і людини (мікрокосмосу) не встановлюється сама собою, автоматично, а своїй Грунтом має творчу життєву ініціативу людини. Можливих (і різних) способів гармонізації людини із світом багато, і кожен має віднайти відповідний («сродний») своїй неповторності й унікальності спосіб життя у світі те ці способи репрезентовані людині символічно. Тобто між маккрокосмосом і мікрокосмосом існує посередник, третій світ іт символів — Біблія. «Розшифрування» символіки третього світу має метою знайти відповідний «сродний») спосіб діяльності «Сродна» або «споріднена» праця є однією з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності, самоствердження особи. Праця за покликанням, яка відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам і вродженим схильностям людини, є найвищою насолодою і справжнім щастям. «Неспоріднена» («несродна») праця є основним джерелом усіх суспільних бід.

Етичні погляди Сковороди базуються також на самопізнанні, яке має остаточною метою «мистецтво життя». Людина може знайти щастя через самопізнання. Для цього потрібно «жити за натурою», не спотворювати природне, задовольнятися малим. Найвищим усвідомленням цього є «вдячність» як певний ціннісний рівень людського буття, що поширюється на Бога, батьків, благодійників. Смислова послідовність така: вдячність — благочестивість - самозадоволення. Завдання виховання - зберегти здоров'я та навчити вдячності.

Викладаючи принципи мистецтва життя, Сковорода вказує, що всі неприємності бувають від заздрощів, заздрість — від ремствування, а те — від невдячної долі, що вдень і вночі гризе дух. Невдячність породжує смуток, і нудьгу, жадобу, заздрість, а її прагнуть задовольнити

Адже ти знаєш, що істина і завжди в малолюдному числі просвічених Божих людей ца- I рювала і царює, а світ цей І прийняти не може. Збери пе- I ред собою усіх художників та І архітекторів і пізнаєш, що ху- 1. дожня істина не в багатьох І місцях перебуває, а найбільшу їхню юрбу обіймає невігластво та немистецтво. Г. Сковорода

улесливістю, крадіжкою, ворожнечею, кровопролиттям.

Підбиваючи підсумки, можна виділити у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності: антеїзм («спорідненість» («сродність») людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм («серце — всьому голова»). Ці домінантні лінії набувають класичної форми вияву, а українська філософія вступає у свою класичну добу.

Г. С. Сковорода — засновник класичної української філософії. Одночасно він вплинув на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О.І. Введенський, В.Ф. Ерн, ЕЛ. Радлов, М.О. Лосський) прямо називають Сковороду «родоначальником російської філософії». Велич Г.С. Сковороди полягає і в тому, що він поєднав у собі філософа, мудреця, вчителя життя із філософським способом життя. Філософія в її найглибшій сутності не тільки світобачення, а й світовідношення.

Найвизначнішим українським філософом минулого століття вважається Памфіл Данилович Юркевич (1827-1874 рр.), автор своєрідної концепції «філософії серця». Центральною проблемою, яка охоплює всю творчість Юркевича, є проблема людини.

Істинна сутність предмета пізнається не в спогляданні, не в понятті про нього, а в його ідеї, тому перевага віддається вченню Платона про розум, а не вченню Канта про досвід. Реальність, за Юркевичем, складається з трьох сфер: «ноуменального світу», ідеального царства «вічної-правди» (як світ ідей Платона); «реального світу», як царства розумних істот; «феноменального світу» примарного існування тіл. Значного поширення у другій половині XIX ст. набуває позитивізм, найвідомішим представником якого був В.В. Лесевич. Він вважає, що позитивізм є таким світоглядом, який складається з сукупності позитивного знання (математика,фізика, хімія, біологія, соціологія тощо), і є такою системою, що включає в себе сукупність «філософії» конкретних наук. Пізніше, ставши прихильником емпіріокритицизму (різновид позитивізму), Лесевич говорить про філософію як загальне знання. Вона не передує, як раніше, окремим наукам, не передбачає їхніх істин, а, проникаючи в усі окремі дисципліни, є завершенням знання цих наук.

Тобто емпіріокритицизм — це відновлення філософії на основі позитивного знання.

Тепер, гадає Лесевич, відпала потреба у з'ясуванні особливого предмета та методу філософії, а також межі, яка відділяє її від науки.

Висновок Лесевича став головним предметом критики з боку опонентів позитивізму, провідну роль серед яких відігравали персоналізм і неокантіанство.

⇐ Предыдущая 1 234 Следующая ⇒

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных