Тема 2.1. Онтологічна проблематика

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 141516 17 18 19 Следующая ⇒

План:

1. Категорії буття, матерії, субстанції у філософії.

2. Екзистенціалізм – аналітика людського буття.

3. Онтологічні ідеї В. Вернадського та еволюційна концепція П. Тейяра де Шардена.

Питання 1.

Онтологія (від грецьких слів ontos – сутнє і logos – учення

) – розділ філософії, присвячений проблемам існуючого як сутнього, формам і фундаментальним принципам буття.

У найбільш широкому значенні слова буття є всеохоплюючою реальністю, найзагальнішим поняттям про існування всього. Буття – все те, що існує: це і матеріальні речі, і процеси, і властивості, і зв’язки, і відносини. Навіть плоди фантазії, казки, міфи й т. ін. існують як духовна реальність. Тобто буття охоплює як матеріальне, так і духовне. Воно є, таким чином, дещо реально існуюче.

Питання про те, як усе існує, яке його буття, розглядаються в онтології. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття, система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Термін «онтологія» запровадив у ХVІІІ ст. німецький філософ Р. Гоклініус. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.

Сутність онтології виявляється в аналізі відношень, зв’язків і взаємодій між категоріями й поняттями, відображеними на схемі (див. с.5).

Ця схема відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття. Вона дає змогу охопити єдність багатоманітного, універсального у зв’язках та взаємодіях, що реально й об’єктивно, ідеально і суб’єктивно існують у світі, відображаються у свідомості. Запам’ятаємо, що світ, який є, був і буде, – набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність.

Серед основних форм буття розрізняється:

буття речей (тіл), процесів, що у свою чергу поділяється на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених людиною;

буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

буття духовного (ідеального), що існує як індивідуальне духовне й об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та історичному процесі) і суспільне буття.

Філософія використовувала терміни «бути», «буття» для визначення не просто існування, а того, що гарантує існування.

Антитезою буття, або дещо, є ніщо. Всі конкретні форми буття, наприклад, зірки, рослини, тварини, ніби «виникають» із небуття і стають наявним, актуальним буттям. Але буття вже існуючого, як би довго воно не тривало, приходить до кінця й «повертається» в небуття, втрачаючи дану форму буття.

Діалектика і полягає у тому, що перехід у небуття є знищенням даного виду буття та перетворенням, становленням його в іншій формі. Утворення тієї або іншої форми буття є результатом переходу однієї форми буття в іншу. Небуття завжди відносне, в абсолютному смислі небуття немає.

Категорія буття – одна із найбільш стародавніх філософських категорій. Усі вчення античності містили її як центральну категорію. Чи то була сукупність природних елементів, або логос, який виконував роль енергійного принципу всього існуючого, – все це так або інакше являло собою конкретні форми прояву буття. Інша річ, як тлумачилося таке буття: чи розглядалося воно 1) як дещо первинне або 2) як дещо віддзеркалююче іншу буттєву сутність, яка недосяжна для безпосереднього сприйняття; тобто воно фактично розумілося у діапазоні від почуттів до абстрактних сутностей, або принципів, які організовують видиме буття світу, і є тією або іншою мірою досяжними для пізнання чи, навпаки, недосяжними.

Світ, у якому ми живемо і частиною якого ми є, – це матеріальний світ. Він містить у собі предмети та процеси, які перетворюються, виникають та зникають, відображаються в нашій свідомості й існують незалежно від неї. Жоден з цих предметів, узятий сам по собі, не може ототожнюватися з матерією, але вся багатоманітність разом із їх зв’язками складає матеріальну дійсність. Усі ці характеристики знаходять конкретний вираз у формуванні та розвитку поняття про матерію.

«Матерія» це – об’єктивно-реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною. Онтологічні складові: а) рух, розвиток, як сутність руху, та його форми (прогрес, регрес); б) простір (характеристика матерії з позиції усталеності); в) час (характеристика матерії з позиції плинності, мінливості); г) детермінація (причинна зумовленість). Гносеологічні принципи: а) пізнаваність; б) об’єктивність; в) реальність.

Буття у вузькому смислі – це те, що існує скрізь, завжди, не виникає і не зникає – це першооснова всіх речей, субстанція.

Чотири головні тенденції розуміння субстанції у класичній філософії:

1. Субстанція - непроникний і тривкий фізичний субстрат всіх речей. Це – натуралістичний підхід до першооснови, або матеріалізм.

У філософії Стародавньої Греції субстанція – це конкретна природна стихія: вода, повітря, вогонь або їх сполучення.

Завершеного вигляду натуралістична традиція набирає лише у філософії Нового часу у творах Дідро, Ламетрі, Гольбаха: усе, що ми називаємо дійсністю, світом, є скупченням елементарних тілесних частинок–атомів та їхніх сполук – молекул. Психічні явища є відображенням зовнішнього світу та повністю зумовлені подіями, які відбуваються в ньому.

Матеріалістичний підхід до буття найоптимальніше вписується в схеми здорового глузду та природничо–наукового мислення: існують факти, незалежні від нашої волі, і ми змушені на них зважати і до них пристосовуватися. Разом з тим, матеріалізм залишає поза увагою як другорядний той факт, що буття, яке ми знаємо, це – реальність, яка існує в нашому сприйнятті.

2. Спіритуалізм, від латинського spiritus – дух, або ідеалізм.

Абсолютний ідеалізм стверджує, що речі існують, і ми сприймаємо їх відповідно до загальнообов'язкових універсальних закономірностей, але ці закономірності – це, по суті, закони логіки, які мають ідеальну природу. За Платоном, кожна річ має свій ідеальний першообраз, ідею. Ідеї речей і є їх істинним буттям. Геґель розглядає буття світу як процес розгортання Абсолютної ідеї, в якій закладено універсальну схему творчої діяльності Світового духу. У філософській системі Геґеля послідовно реалізований принцип тотожності мислення та буття: буття є мислення. Але що тоді є матерія? За Геґелем, матерія – лише інобуття, відвласнене буття духу, дух, що перебуває в чужій йому формі.

3. Дуалізм (від dualis – двоїстий): буття двоїсте у своїй основі. Він визнає матерію і дух рівноправними першопочатками, які не можуть бути зведені один до одного. Один з найвизначніших речників дуалізму – Р. Декарт. На його думку, буття поділене на дві субстанції: протяжну – тілесну та мислячу – дух. Проблему їхнього взаємовідношення в людині Декарт вирішує за принципом психофізичного паралелізму: психічні та фізичні процеси існують поруч, не впливаючи один на одного.

4. Паралелістичний монізм. Представники цього напряму розв'язують проблему взаємності між фізичним і психічним через тлумачення сутності буття як єдиної нескінченної абсолютної субстанції, яка не є ні духом, ні матерією, але поєднує в собі вияви матерії і духу як свої атрибути. Такий погляд обстоював, зокрема, Б. Спіноза. Його вчення про субстанцію як таку, що для свого існування не потребує нічого іншого, як "причину самої себе", спирається на ідею єдності буття.

Принциповий поворот у розумінні проблеми буття відбувся у філософії І. Канта, який підкреслює безперспективність натуралістичної онтології: учення про буття як таке, поза його співвіднесеністю з людиною, її знаннями, вчинками, здатністю оцінки – позбавлене змісту. Адже те буття, з яким має справу філософія, – не буття світу самого по собі, а буття людини в цьому світі, і світу – в людині, в її свідомості.

У XIX ст. інтерес філософів до натуралістичної онтології значно зменшився.

Тому в ХХ ст. онтологія на Заході відроджується як важлива і навіть центральна частина філософського знання саме як філософія людського буття, спрямована на виявлення принципів конструювання змісту свідомості.

Питання 2.

Як уже було наголошено, перегляд традицій класичного раціоналізму актуалізує питання: чи справді «все розумне – дійсне, все дійсне - розумне»?

Екзистенціалізм належить до тих напрямів, які відповідають на це питання: світ не розумний, він абсурдний за своєю природою.

Ж.-П. Сартр стверджує: наша свідомість, коли вона намагається осягнути світ, є ілюзорною від початку до кінця, бо світ – це повна відсутність будь-чого, що відповідало б людським сподіванням, образам, поняттям. Бути реальним – означає бути чужим для свідомості, у кінцевому підсумку – абсурдним. Світ жодною мірою не є тим, на що можна покладати надії, сподіватися. Таємниця людської поведінки у світі – в її повній незумовленості. Істина людського буття – роз'єднаність зі світом. Спокуса людського існування – це непереможне прагнення, щоб світ був хоч якоюсь мірою богоподібним, спрямованим назустріч людині. Це породжує метафізичну тугу, яку Сартр вважає за найглибше та адекватне переживання людиною свого існування у світі. Людина виявляє та осягає буття не лише специфічним переживанням туги, а й близькими до неї відчуттям абсолютної безґрунтовності світу, неспроможності всіх очікувань та передчуттям марності будь–якого практичного чину. Переживати повсякчасне розчарування, за Сартром, означає мати тверезу, нормальну та істинну свідомість. Тому тугу треба втримувати, захищати від витіснення іншими, хоча й приємнішими, але фальшивими емоціями. Визнання буття гіркою істиною вимагає від людини рішучості та мужності, що виявляються в готовності відповідати за все, узяти на себе тягар буття.

М. Гайдеггер для означення буття людини у світі вводить поняття " Dasein " – “тут-буття" – це буття людини, схоплене "тут і тепер" в усій безпосередності її переживання ситуації, коли це переживання не встигло ще перерости у форму теоретичного мислення та оцінки. У такому разі переживання може перетворитися у своєрідне "віконце", через яке можна побачити світ, яким він є. Світ так виявляє себе через людину, через її переживання цього світу. Тому людське буття постає онтологічно первинним стосовно всього сутнього, воно є вихідним пунктом онтології, накладає на все сутнє суто людську специфіку – смисл. Тому головне питання онтології – питання про смисл буття, а не про його сутність.

Спільне буття з іншими людьми знеособлює людину, розчиняє справжнє людське буття в способі буття "іншого", робить людину «такою, як всі» - його характеристики – "віддаленість", "пересічність", "усередненість", "вирівнювання" – у своїй сукупності вони становлять "публічність" повсякденного життя. Основний настрій людського буття – "страх", "стурбованість". Те, чого лякається страх, - це саме "буття у світі". Спражній смисл стурбованості – це часовість людського буття, його спрямованість до кінця, тобто до смерті. Для справжнього людського буття "смерть як кінець існування є найбільш достеменна, безвідносна, обов'язкова і, як така, невизначена, невідворотна можливість людського буття".

Ця спрямованість до смерті містить у собі єдину можливість виходу за свої межі, до трансцендентного. Смерть, скінченність – це призначення людського буття, людина – це істота, яка приносить своє життя в жертву приреченню, готовність до самопожертви – це сутність визначення людини. Однак це самозречення не означає, що людина знайшла ідеал, вартий того, щоб задля нього пожертвувати собою. Річ в іншому: людина не може існувати, не присвячуючи своє життя чомусь – така її природа. Оскільки буття людини скінченне, вона скеровує свої прагнення до вічного, безумовного. Саме відкритість буття людини до "ніщо" сповнює це буття тугою за безумовними цінностями, ради яких варто не лише жити, але не шкода і померти. Коли життєвий страх викликаний перспективою втратити життя чи певні життєві блага, то в онтологічному страхові людина боїться не знайти такого призначення, задля якого можна самохітно офірувати життя і блага. Цей страх примушує людину виходити за межі конкретних обставин свого життя, відкидати всі його відносні достеменності. Мета цього руху – безумовне, яке перебуває в нас самих, – це і є істинне буття на відміну від "буття у світі". Воно відкривається людині не в об'єктивних історичних тенденціях, не в символах релігійного міфу, а в її, людини, власних неусвідомлених, але безперечних діях. Так людина з’ясовує для себе, що той смисл, який вона шукає в речах, насправді можна знайти лише в собі і ствердити його у світі власними вчинками.

К. Ясперс на підставі такого розуміння буття людини робить спробу з'ясувати зміст "справжнього буття", екзистенції.

Опору для свого світосприйняття людина шукає або в скінченному, обмеженому світі повсякденних подій та справ, або в нескінченному, безумовному, що є в самій людині – це "особливе буття мого світу". У першому випадку людина живе в природі, пов'язана з нею – це наявне буття, "Dasein" людини. Другий шар буття – спільна для всіх структура – "свідомість взагалі", яка несе в собі загальнозначущі поняття і норми, загальнозначуще, доконечне і впорядковане: правило, закон, обов'язок. У сумі ці два шари становлять "несправжньє існування". Одна з важливих його характеристик – раціоналізм, прагнення до несуперечливості та доцільності. Насправді життя парадоксальне, воно є синтезом протилежностей, тому воно алогічне, позбавлене смислу, абсурдне. Коли людина знаходить опору в нескінченному, вона схоплює саму суть життя, яка розгортається в боротьбі протилежностей, антиноміях, кризах, "межових ситуаціях". Це, за Ясперсом, і є "справжнє існування", третій, найглибший шар – особливе буття: "Це буття є я сам як існування".

Така розстановка акцентів у сприйнятті буття виявилась актуальною та практично значущою перед лицем трагічних викликів ХХ ст. К. Ясперс пише у "Філософській автобіографії", що 1914 року історичний ґрунт захитався і наші покоління відчули себе закинутими в потік катастрофічних подій. Від 1914-го цей стан не припинявся і йшов усе наростаючими темпами. Цю нашу долю, продовжує Ясперс, в її плині я спробував зрозуміти не як пізнавану доконечність темного, але в собі упорядкованого процесу, а як ситуацію, наслідки якої визначаються нашою свободою. За Ясперсом, головна тенденція історичного процесу ХХ ст. – це невідворотне виродження суспільства в "тотальний масовий порядок". Вона не має жодних об'єктивних перешкод. Єдиний обмежувач всепроникнення тоталітаризму – внутрішня переконаність особистості, первинна щодо зовнішніх обставин. Людина стихійно втягнена, закинута в історію, але не конституйована нею. Тому вона повинна будь-які соціальні утворення та об'єктивні тенденції їхніх змін сприймати в значенні саме обставин, компонентів ситуації, але не в значенні цілевказівок свого призначення. Людина приречена перебувати в історії, вона не в змозі прожити поза суспільством, однак вона здатна стійко перенести перспективу кінця історії та згубної трансформації суспільства, якщо припинить шукати в історії значення спільного завдання всіх людей, свого призначення. Шукаючи опору в самій собі, вона здобуває стійкість, необхідну для того, щоб сприйняти будь-який, навіть найпесимістичніший історичний прогноз, не впадаючи в розпач і цинізм. Відвернути "присмерк цивілізації" неможливо, вважає К. Ясперс. Актуально існує лише питання, як жити в ньому. Опора особистості на свою "самобутню самість" дає їй сили прямувати до своєї мети, навіть якщо ця мета є нездійсненною. Це і є справжнє буття.

Питання 3.

Ми побачили, розглядаючи філософію екзистенціалізму: людина втратила переконання в тому, що існують об'єктивні, непохитні основи її існування в світі. Тому увага філософів XX ст. концентрується на спробах віднайти єдність людини та світу на новому рівні. І якщо повністю натуралістичні онтології залишилися в рамках мислення ХІХ ст., то в XX ст. П. Тейяр де Шарден створює природно–історичну онтологію, в якій намагається осягнути Всесвіт як "Універсум", у розвитку якого природа, людина і надособова, універсальна ідеальна сутність буття є нерозривно взаємопов’язаними щаблями еволюції.

Ця концепція за своїм змістом близька до вчення українського ученого В. Вернадського (1863-1945 рр.). Вернадський був автором ідеї, згідно якої еволюція Всесвіту і, зокрема, життя на Землі підпорядкована космічному принципу доцільності: в кожному організмі закладено програму дій, спрямовану на єдину мету – освоювати середовище. Процес освоєння є його впорядкуванням, яке здійснюється через пристосування організму до умов оточення. Отож, призначення життя – впорядкувати хаос природного середовища. Початковою метою життя є формування біосфери як цілісної та всеохопної системи. Пізніше, з появою людства, можливості біосфери вичерпуються, але подальша еволюція світу не припиняється. У процес еволюції включається людство, яке так само, як і життя, є планетарним явищем і геологічною силою. Людство, впливаючи на біосферу, по–своєму її впорядковує, створюючи нову геологічну оболонку – ноосферу, сферу розумного життя.

Ноосфера створюється поступово. Початково наукова думка, технічні засоби порушують біогеохімічний колообіг. Але згодом, вдосконалюючи їх, людина створює новий етап природного колообігу речовин та енергії – культурний. У часи, коли наукова думка була незначною, порівняно з геологічними силами, людина почувала себе частиною природи. Та сучасний рівень науки дасть змогу людині визначити межі безпечного втручання розуму в природу. У загальній еволюції людська історія є природним процесом, а наука – це природне явище геологічного самовияву людства, яке перетворює біосферу в ноосферу.

За Вернадським, у сучасному світі створюються такі передумови утворення ноосфери:

1. Людство стало єдиним цілим, у якому інтереси всіх і кожного збігаються. Воно стало потужною геологічною силою, де всі та кожний характеризуються свободою думки й мають спільне завдання – перебудувати біосферу.

2. Високий рівень зв’язку й обміну в економічному та інформаційному плані.

3. Відкриття нових джерел енергії.

4. Піднесення добробуту населення.

5. Рівність усіх людей. Людство прямує до повної рівності рас, народів незалежно від кольору шкіри та віросповідання.

6. Виключення війни з життя суспільства.

Отже, у новому стані життя на планеті – ноосфері – людство геологічно виявляє себе як думка, свідомість, розум.

Тейяр де Шарден, як і Вернадський, розглядає людину як серцевину еволюції універсуму. У його вченні феномен людини постає у двох аспектах: по-перше, як наслідок еволюції космічного цілого та, по-друге, як перспективу його подальшого розвитку.

Ключем для розуміння світобудови, за Тейяром, є еволюційний погляд на буття світу: щоб зрозуміти, як влаштований світ, треба побачити йог в процесі безперервного розвитку. Зміст еволюції полягає в тому, що "тканина універсуму" концентрується в усе більш організованих формах. Це відбувається тому, що весь матеріальний світ підпорядкований у своїй еволюції біологічному законові "ускладнення" і розвивається по спіралі, що здіймається на все нові щаблі.

Найпримітивнішою формою “тканини універсуму” є, за Тейяром де Шарденом, енергія. Він виходить із припущення, що будь–яка енергія має духовну природу. Він вважає свідомість винятковим феноменом, який, завдяки фундаментальній єдності світу, має повсюдне коріння та загальне значення, вона має космічне поширення і продовжується в просторі і часі безмежно. Подібно до того, як людина має духовне життя, яке часто–густо називають її внутрішнім світом, Тейяр де Шарден вбачає в усій тканині універсуму " внутрішнє речей " – зародкові елементи духовного, що існує в природі завжди і скрізь. Під шаром первинної матерії завжди перебуває гранично тонкий, але необхідний "біологічний" шар, який протяжний нескінченно і проймає собою всі рівні організації матерії, аж до найелементарніших, для нього неможливо встановити абсолютний початок. «Внутрішнє речей» так само атомістичне, "зернисте", як і матерія.

Тейяр де Шарден виділяє чотири етапи еволюції, які, на його думку, можна графічно зобразити як чотири витки спіралі, що їх проходить Всесвіт у своєму розвитку: 1) геогенеза, тобто геохімічні та геотектонічні процеси. Позаяк нежива матерія споріднена з майбутнім життям, яке має виникнути з неї на спіралі еволюції, усю сферу неживої природи Тейяр називає переджиттям.

2) біогенеза, 3) психогенеза, внаслідок якої виникає соціальний феномен – ноосфера, "нове покриття, "мислячий пласт", що, зароджений у кінці третичного періоду, розгортається відтоді над світом рослин і тварин – поза біосферою і над нею 4) " наджиття ", гігантська психобіологічна операція оновлення Землі – творення "надлюдства".

"Концентрація свідомості" на кожному щаблі еволюції змінюється пропорційно ускладненню відповідного їй матеріального утворення.

Майбутній стан людства - наджиття, за Тейяром де Шарденом – органічне витворення з одиничних людських свідомостей, гармонізованої спільноти свідомостей, надсвідомості. Унаслідок цього процесу Земля "огортається цілісною мислячою оболонкою". Відбувається "планетизація" людства, тобто його масове згуртування, витворення Духу Землі.

Вирішальну роль тут відіграє точка Омега, вона постає як "першорушій, що попереду", майбутній стан, до якого прагне еволюція ноосфери. До цієї точки тяжіє, у ній підсумовується і збирається в усій своїй досконалості та цілісності велика кількість свідомості, яку на Землі виділяє ноогенеза. "Зернята свідомості" при цьому не втрачають своєї індивідуальності, навпаки – вони підкреслюють глибину та невимовність свого Еgo.

Рушійною силою, що має піднести людство до наджиття, є любов. На противагу механічному об'єднанню через матеріальні форми – захист матеріального добробуту, створення нових галузей виробництва тощо, любов поєднує людські істоти в самій їх суті. Для цього наша здатність любити повинна розвинутися до охоплення всіх людей та всієї Землі, стати всеосяжною.

Щоб стати об'єктом любові, Універсум має персоніфікуватися для нас, стати особою, до якої ми прагнемо. Тейяр де Шарден робить висновок: “Якась душа витворюється на вершині світу”, у точці Омега. Космічна місія Омеги полягає в тому, щоб покласти початок одностайності мислячих частинок світу та підтримувати її своїм впливом.

Однак Омега може здійснювати таку дію лише в тому разі, коли той, хто любить і кого люблять, якимось чином існує вже тепер. Тобто Омега водночас і виникає в процесі об’єднання свідомостей – і вже виник, існує як передумова цього процесу. Отож, щоб об'єднати в одній точці всі лінії простору та часу, Омега повинен "вислизати" від простору і часу, в якомусь розумінні бути поза ними, іншими словами, Омега є вічною, трансцендентною сутністю. Тобто саме в Омезі зосереджені ті ознаки, які традиційно співвідносять з поняттям Бога. Еволюція світу відбувається від елементарного, розсіяного в матерії, до трансцендентного, "великого стійкого", "вогнища Духу", тобто, по суті, ця еволюція є процесом творення Бога через об’єднання людських свідомостей.

Сфери буття людини охоплюють різні виміри, які тільки в єдності уможливлюють таку складну істоту, як людина. Як зазначалося, людина є передусім біологічним організмом, тілом. «Я» зливаючись зі своїм тілом, не існую поза ним. Однак «Я» не тільки тіло, «Я» ототожнюю себе також з переживаннями, думками, емоціями, сподіваннями. «Я» зливається з психікою (свідомістю) людини. Крім цього, «Я» є представником суспільства (сім’ї, робочого колективу, суспільних і політичних організацій). Наприклад, «Я» є … донька, мати, викладачка філософії. Тут «Я» ототожнює себе з певною соціальною роллю, яка задає соціальний вимір такому буттю. І нарешті, «Я» може визначити себе як духовну (культурну) істоту. «Я» є носієм певних духовних цінностей — моральних, релігійних, правових, художніх тощо. Отже, в бутті людини можна виділити такі сфери: тілесність, свідомість, соціальність і духовність.

Література:

1. Введение в философию: Учеб. пособие для вузов / Авт. колл.: Фролов И. Т. и др. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Республика, 2003. – С. 340-390.

2. Вязовкин В.С., Тузова Т. М. Бытие и мышление. – Минск: ООО «Попурри», 2000.

3. Гайденко П.П. Прорыв к трансцендентному. Новая онтология ХХ века. – М.: Республика, 1997.

4. Губин В. Д. Онтология. Проблема бытия в современной европейской философии. – М.: Российский государственный гуманитарный университет, 1998.

5. Петрушенко В. Л. Філософія знання: онтологія, епістемологія, аксіологія: Монографія. – Львів: Ахіл, 2005.

6. Причепій Є. М. Філософія: підручник – 3-тє вид., стер. / Причепій Є. М., Черній А. М., – К.: Академвидав, 2009. – 592 с.

7. Філософія: Навч. посіб. / Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; За ред. І. Ф. Надольного. – 6-те вид., випр. і доп. – К.: Вікар, 2006. – С. 135-142.

8. Філософський енциклопедичний словник / НАН України; Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди / В.І. Шинкарук (голова редкол.). – К.: Абрис, 2002. – C. 68-69, 251-252, 430.

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 141516 17 18 19 Следующая ⇒

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных