ТЕМА 2.3. Філософський зміст проблеми свідомості

План

1. Поняття свідомості у філософії.

2. Основні характеристики свідомості, її структура і механізм функціонування.

3. Свідомість і самосвідомість.

Питання 1.

Широковживаний термін «свідомість» є одним із найбагатозначніших і невизначених. Часто свідомість ототожнюють із безпосереднім духовним життям, стверджуючи, що будь-які духовні явища є явищем свідомості. Однак зводити духовне життя до свідомості означає спрощувати перше, оскільки воно охоплює як свідомі явища, так і підсвідоме, що входить до складу душевного як компонента духовного.

Неправильним є також зведення свідомості лише до знань, бо це звужує параметри самої свідомості, що включає і предметну свідомість, як і ототожнення свідомості із самосвідомістю, що увінчує свідомість, але щоб усвідомлювати щось, треба мати те, чим усвідомлювати.

Поліваріантність тлумачення свідомості як найбільш повного репрезентанта світу духу пояснюється тим, що свідомість є надзвичайно специфічним, непредметним об’єктом вивчення. Його неможливо побачити, виміряти, зафіксувати у вигляді об’єктивних даних. До того ж свідомість неодмінно наявна в кожному образі сприйняття, вона миттєво пов’язує, співвідносить наші відчуття, поняття, думки, почуття без нашої на те згоди і контролю. Свідомість неможливо виокремити із цього змістового зв’язку, оскільки поза ним вона не існує. З огляду на це навіть у сучасній філософії побутують різні підходи до визначення змісту свідомості, а також сумніви щодо можливості з’ясування її природи. Так, П. Тейяр де Шарден вважає, що земна матерія містила в собі деяку масу психічної енергії, елементарної свідомості. Тому вона пробилась у світ із темряви підсвідомого. Ніхто й не помітив появи розуму на Землі. А тому осягнути конкретний механізм свідомості неможливо.

Родоначальник феноменології Е. Гуссерль зазначав, що приписувати свідомості природу, шукати реальні чинники її визначення є безглуздям, натуралізацією, оскільки «трансцендентальна суб’єктивність, або чиста свідомість, не підвладні силі нашої свідомості». Його точку зору поділяли М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, який вважав свідомість чистою суб’єктивністю. На його думку, досліджуючи свідомість, необхідно залишатися в рамках свідомості, бо вона не може вийти за власні межі для того, щоб споглядати себе збоку. А це означає, що в дослідженні свідомості є певна межа. Це -сфера буття, екзистенції та свідомості. Необ’єктивована свідомість, за Ж.-П. Сартром, не може бути описана в термінах суб’єктно-об’єктних відношень. У філософії структуралізму, зокрема в творчості К. Леві-Строса, базовим у дослідженні свідомості стає несвідоме, що не є свідомістю, але визначає її. Філософ намагається дослідити специфіку свідомості через мову, що виступає рушійною силою переведення несвідомих структур у соціальні продукти. Мова постає базисом, який є провідником впливу свідомості на життя людини. Для філософського аналізу свідомості плідною є точка зору сучасної антропосоціогенетики. Згідно з нею проблему природи свідомості слід розглядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства. З позиції антропогенезу логічним є висновок, що свідомість постала з формуванням людини. Для конкретного розгляду проблеми необхідно визначитися в поняттях, близьких за змістом до поняття свідомості. Часто на означення здатностей людини, що вирізняють її з тваринного світу, користуються поняттями психіка, свідомість, мислення, розум.

Психіка це здатність живої істоти чуттєво сприймати світ і емоційно реагувати на нього. Вона притаманна як людині, так і тварині, але тварині властиві лише нижчі, несвідомі вияви психіки. Психіка тварини базується на біологічній доцільності. Вона забезпечує виживання організму. Тварина сприймає світ тілом, крізь призму своїх біологічних потреб.

Свідомість людини є нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку. Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін.

Розрізняють три види актів свідомості: мислення, воління та емоційні переживання. Мислення це один із найважливіших актів свідомості, який полягає в оперуванні абстрактними поняттями (наприклад, розв’язування математичної задачі). Його нерідко ототожнюють із свідомістю, однак свідомість не зводиться до мислення. «Я хочу», «я люблю» є також акти свідомості, але вони не є актами мислення. Саме мислення поділяють на розсудкове і розумне.

Таким чином, кожне з розглянутих понять постає як вужче за обсягом від попереднього: розум є лише певний тип мислення, мислення один із видів актів свідомості, свідомість є певний рівень розвитку психіки.

Свідомість – це знання, що виникає в процесі предметно-практичної діяльності людей. Без такого знання на основі пізнання, праці і спілкування людей неможливе буття людини й суспільства. Отже, свідомість – особливий духовний стан, який властивий лише такій високоорганізованій істоті, як людина, та людському освоєнню світу.

Говорячи про походження і сутність свідомості, необхідно звернути увагу й на те, що у філософській літературі свідомість і мислення нерідко ототожнюють. Свідомість і мислення збігаються в процесі пізнання, але це ще не свідчить про їх однозначність. Свідомість виникає на основі понятійного мислення в процесі аналізу та синтезу предметних відносин дійсності. Поряд із цим, свідомість включає і чуттєво-емоційне ставлення людини до світу. В структурному плані свідомість є більш широким поняттям, ніж мислення. Вона є системою вищого рівня психічної діяльності, структурні компоненти якої тісно взаємопов’язані і взаємодіють між собою. Структура свідомості, зокрема індивідуальної свідомості сучасної людини, включає в себе, крім понятійного мислення, також і відчуття, сприйняття, уявлення, емоції, волю, пам’ять. Відповідно до цих структурних компонентів формуються й такі основні функції свідомості, як регулятивна, пізнавальна, оціночна. Понятійна ж основа свідомості людини включає такі основні форми мислення: наочно-дійове, наочно-образне і вербально-понятійне. На основі цих форм мислення формуються відповідні їм способи мислительної діяльності людей.

Так, на основі наочно-дійової форми мислення виникає практичне мислення. Саме цей спосіб мислення притаманний організаторам виробництва, економістам, менеджерам, інженерам, операторам та іншим фахівцям. Основним засобом прояву мислення є дія. Але для досягнення позитивних результатів найменше підходить метод спроб і помилок, тому їх діяльність повинна носити системний, науково осмислений характер. Не можна також зводити всі способи мислительної діяльності, зокрема практичне мислення, до ринкових відносин. Не все, що оточує нас, є товаром. Особливо це стосується людини, індивідуальність якої не повинна бути підпорядкована товарним відносинам купівлі-продажу. Людина не товарний манекен, нею не можна як завгодно маніпулювати, торгувати як річчю чи предметом мистецтва. Людина – неповторна особистість, найвища цінність у світі. І вона не повинна використовуватись як засіб для забезпечення інших людей чи здійснення агресивної внутрішньої та зовнішньої політики. Таким є кредо філософії гуманізму.

Художнє мислення формується на засадах наочно-образного мислення. Цілком очевидно, що творчий задум художника на картині не виражається словом, але його реалізація потребує достатньо високого рівня розвитку понятійного мислення.

Наукове мислення виникає на основі вербально-понятійного мислення. Воно пов’язане з наочно-дійовою і наочно-образною формами мислення. Але властивим йому є розсудкова й розумова мислительна діяльність людини. Причому якщо розсудкове мислення займається логічними операціями на рівні повсякденної практики, то розумове не обмежується результатами повсякденного досвіду, а, синтезуючи нові ідеї, проникає значно глибше в сутність явищ і процесів.

Як відомо, поняття й системи понять широко застосовуються в різних науках і наукових теоріях. Та понятійне мислення властиве не тільки науковцям. Воно є специфічним видом мислення людини взагалі. Сучасна людина досить активно застосовує як розсудкове, так і розумове мислення. Цілком очевидно, що організатору виробництва – економістові, науковцю чи інженеру, – не слід обмежуватися в своїй діяльності лише «розсудковою мудрістю», а необхідно творчо аналізувати проблеми, використовуючи при цьому понятійний апарат наукового мислення.

У філософській думці ХІХ – ХХ ст. склалися два підходи до тлумачення свідомості:

1. Аналітична філософія, прагматизм прагнуть пояснити сутність та зміст свідомості зовнішніми щодо неї причинами, умовами, факторами.

2. Феноменологія(Е. Гуссерль) ставить своїм завданням пояснити свідомість, виходячи з неї самої.

Матеріалізм стверджує, що свідомість – це властивість високоорганізованої матерії – людського мозку, вона є суб’єктивним образом об’єктивного світу, суб’єктивною реальністю. Саме мозок є органом свідомості, а свідомість – функцією людського мозку.

Те, що свідомість є “суб’єктивним образом об’єктивного світу”, зумовлене, згідно з матеріалізмом, притаманною всій матерії властивістю відображення.

Щодо особливості відображення в живих системах, слід зазначити, що вихідним пунктом його розвитку є подразливість і чутливість, яка здійснюється у формі збудження та вибіркової реакції організму.

Взаємодіючи зі середовищем, живий організм одержує життєво важливу інформацію, на основі якої здійснює інтеракції. На найвищому рівні тваринного життя організм здатний відображати зв’язки чинників, значущих для виживання, і будувати свою поведінку, упереджуючи певні події в навколишньому середовищі.

Особливим видом діяльності для цієї філософії є мова. Суть мови полягає в тому, що слова виступають як знаки, пов’язані з певними предметами та з духовними явищами, і стають засобами відображення значень речей, явищ та їх властивостей. Це й дозволяє мові бути воднораз знаряддям мислення й засобом спілкування. Мова і свідомість перебувають в органічній єдності, де ідеальний зміст набуває матеріальної форми слова.

Представник американської філософії прагматизму Д. Мід. надає особливої ваги соціальній активності людини. Він обстоює думку, що свідомість є внутрішньою стороною соціального досвіду людини, яка формується на основі поведінки людини. А тому науково пояснити явище свідомості можливо лише в термінах поведінки.

У ХХ ст. з’явилася концепція феноменології Ф. Брентано (1836 – 1917), яка стала предтечею феноменології Е. Гуссерля. Брентано основною ознакою психічних феноменів вважає інтенціональність, тобто їхню спрямованість на зовнішні предмети: тоді як фізичний об’єкт не спрямований ні на що, він є безвідносним буттям самим у собі,

Для цього він застосовує метод феноменологічної редукції: зміст речей, що прийшов у свідомість іззовні через відображення належить “винести за дужки”.

Процедура редукції вимагає відкинути й наявні погляди, вчення, наукові теорії й нарешті абстрагуватися від того, що є предметом дослідження. У результаті такої процедури ми одержимо “феноменологічний залишок”, а саме – свідомість, звільнену від будь-яких зв’язків із зовнішнім світом, але наповнену своїм власним збереженим змістом.

Процедура редукції полягає в мисленому ототожненні індивідом себе з «трансцендентальним суб’єктом» – тобто глибинним шаром людської суб’єктивності, який лежить “по той бік” конкретного індивідуально-особистісного досвіду людини, - загальнозначущим змістом свідомості. Це означає, що свідомість суб’єкта досягла такого щабля самоусвідомлення, на якому вона постала як загальнолюдська свідомість, або “ чиста свідомість”.

Якщо класична гносеологія розглядала пізнання як зв’язок суб’єкта з речами зовнішнього світу, то феноменологія в ньому акцентує увагу на саморозумінні людини. Саме в цих глибинних структурах як “чисті сутності”, не виведені із жодного емпіричного досвіду, Гуссерль вбачає фундаментальні основи уявлень людини про світ.

Чиста свідомість виявляється не свідомістю, очищеною від предметів, навпаки, вона вперше виявляє свою істинну предметність: у свідомості, немає нічого, крім значень (або смислів) реальних, уявних або ілюзорних предметів.

Ці значення утворюють наш “життєвий світ” – сферу суб’єктивних феноменів: смислів, які ми засвоїли разом з мовою та соціальним досвідом, одержаним від інших людей у процесі виховання ще до того, як почали здобувати свій власний, особистий досвід.

Таким чином, Гуссерль утверджує первинність суб’єктивного “життєвого світу” і ставить завдання повернути філософію до пекучих питань людського існування.

Питання 2.

Свідомість є специфічною людською формою освоєння світу, яка передбачає освоєння об’єктів спочатку без фізичної дії на них. У вигляді образів, схем, конструкцій вони ніби «пересаджуються» в голову людини, трансформуючись у ній: позбуваючись будь-яких предметних властивостей і набуваючи форми ідеального. Основними ознаками (властивостями) свідомості є:

Ідеальність як найзагальніша форма існування свідомості як суб’єктивної реальності. За своїм змістом свідомість є екстракт буття, яке репрезентоване в ній в ідеальних формах. Поза ідеальністю свідомості не існує. Вона тільки там і починається, де і коли людина змушена об’єктивувати свій внутрішній світ у загальнозначущих цінностях, починає дивитися на себе збоку, очима інших людей, співвідносити свою поведінку із загальновизнаними нормами, «ідеальними за своєю суттю».

Наявність ідеального дає змогу людині стати об’єктом і суб’єктом культури. Людина не лише пасивно засвоює культуру, а й активно творить її. Тому існують два носії ідеального: розум людини і об’єктивовані форми культури та історії: мова, наука, мистецтво, релігія, мораль тощо. Опосередкованість мовою. Як ідеальна, свідомість існує тільки в мові, як матеріальній формі свого вираження. Наші знання, проекти майбутньої діяльності, різноманітна творчість неодмінно пройняті мовою.

Свідомість і мова діалектично поєднані. Не існує мови без мислення, як і мислення без мови. Водночас структура мислення і структура мови є різними. Свідченням цього є те, що закони і форми мислення єдині для всіх людей, а мова в кожного етносу своя - національна, а отже, специфічна. Завдяки мові ідеальність має і матеріальну оболонку, оскільки об’єктивується в книгах, художніх полотнах, архітектурних будівлях, скульптурі, знаряддях праці та інших різновидах матеріальної та духовної культури, які щодо існування є матеріальними, а за суттю, походженням ідеальними.

Інтенціональність (лат. intentio - прагнення). Свідомість завжди є усвідомленням чогось. Вона спрямована на певну предметність. У свідомості наявне те, що є її предметом. Тобто відображається не світ узагалі в його різноманітності, а лише те, що є предметом конкретної діяльності чи уваги людини. Цю властивість свідомості Е. Гуссерль назвав інтенціональністю. Вона означає, що самосвідомість розпадається на те, що в ній, і на те, як у ній. Те, на що розпадається свідомість, є предметом, а те, як вона розпада- ється, є формою. Ця предметність є горизонтом світу для свідомості. Форма ж свідомості засвідчує рівень, якість його буття. Свідомість має три форми: життєвий досвід, оцінка і сенс. Виокремлюють два невіддільні типи інтенції свідомості: первинну - спрямовану на світ явищ, і вторинну - спрямовану на духовний, божественний світ. Основоположною є вторинна інтенція, Первинна інтенція підтримує тільки суб’єктивний бік справи - умонастрій «Я сам».

Здатність творити і відтворювати ідеї. Передусім свідомість виробляє осмислений план поведінки людини як у світі природи, так і в суспільстві. Орієнтація тварини у певному середовищі детермінована інстинктами. За таких обставин свідомість не допомагала б, а заважала поведінці тварин. Ідейні стосунки між індивідами виникають у співтоваристві, але за певної індивідуалізації суб’єкта від нього. З одного боку, людина є істотою соціальною, а з іншого - вона неповторна, незалежна у певних параметрах від соціуму. Тільки за таких умов і з’являється можливість продукувати ідеї. Буттєвість свідомості започатковується з виникненням внутрішнього світу ідей. Людина має образи речей у своїй свідомості навіть тоді, коли ці речі безпосередньо не дані в чуттєвому сприйманні. Такі образи і є творчим змістом свідомості. На основі творчості ідей вперше стало можливим вироблення елементів мови, а володіння словом, у свою чергу, створює умови для різноманітних маніпуляцій думки. Свідомість людини вільно відтворює різні образи та уявлення і не обмежена чуттєвістю конкретного моменту. У своїй творчій уяві людина вільно переміщається в різноманітних параметрах прострору і часу. Світ доступний їй не лише «тут і тепер», а й «там і тоді». Тому й поведінка людини визначається не лише конкретною сенсорною ситуацією, а й уявною, мислимою.

Творчий зміст людської свідомості відрізняє її від психіки тварини. Творчість і відтворення ідей є неодмінною умовою зростання і збагачення свідомості. Тільки завдяки їй людська психіка набуває свого унікального внутрішнього світу думок, ідей, уявлень, що звільняють людину від сліпої залежності конкретного моменту.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: