Тема 2.6. Етична спрямованість філософського знання. Естетика в системі гуманітарних наук

План

1. Етична спрямованість філософського знання. Особливості функціонування моралі.

2. Проблема визначення добра і зла, щастя, любові. Категорії обов’язку, совісті, справедливості.

3. Естетика в системі гуманітарних наук. Прекрасне як ідея та характеристика.

Питання 1.

Етика – наука про мораль і моральність. Слова «етика», «мораль», «моральність» часто вживають як синоніми, але у філософії їх прийнято розрізняти. Етику варто розглядати як самостійну філософську науку, предметом вивчення якої є мораль. Але тому що етика ще і формує сам моральний стан суб’єкта, її називають вченням про мораль і моральне освоєння людиною дійсності, або, як вважає ряд вчених-етиків, – теоретичною рефлексією моральної свідомості людини про саму себе. Сам термін «етика» (з грец. «звичай», «моральний характер») вперше використав Арістотель для позначення особливої області дослідження – «практичної філософії», у якій головною задачею було навчити людину гідного і правильного життя. Але не його варто вважати першим «етиком». Ще до Арістотеля різними проблемами моралі активно займався його вчитель Платон, а також вчитель самого Платона – Сократ. Таким чином, у V столітті до нашої ери етичні дослідження починають займати важливе місце в духовній культурі. Зрозуміло, поява інтересу до цих досліджень було не випадковим, а з’явилося внаслідок соціально-економічного і духовного розвитку людства. У попередній період, протягом тисячоріч, був накопичений первинний розумовий матеріал, що закріплювався, головним чином, в усній народній творчості – у міфах, казках, релігійних уявленнях первісного суспільства, у прислів’ях і приказках. Він містив перші спроби відбити, осмислити відносини між людьми, відносини людини і природи, представити місце людини у світі. У самостійну науку етика виділилася наприкінці XVІІІ ст. Величезну роль у цьому процесі зіграв видатний німецький філософ Іммануїл Кант. Саме він фактично відзначив тривалий, складний період становлення етики як самостійного вчення. На відміну від своїх попередників, які намагалися так чи інакше обґрунтувати рішення моральних проблем посиланнями на психологію, антропологію, богослов’я, німецький філософ стверджував, що етика нічого не запозичає з інших наук про людину, а закони, принципи моралі істотно відрізняються від емпіричного знання і до всякого досвіду (арriori) закладені в нашому розумі. Кант прагнув розробити «чисту моральну філософію» як цілком самостійну науку. На його думку, моральне поводження повинне відбуватися не зі схильності, вигоди, наслідування, а з однієї поваги до морального закону, етика – це вчення не про наявне, а про належне (про те, як мусить бути). Моральна філософія досліджує зовсім інший світ – світ свободи. Якщо фізика є наукою про закони природи, то етика – наука про закони свободи. От, мабуть, у самому короткому викладі сутність принципово нового відношення Канта до етики, моральності.

Моральна свідомість являє собою своєрідний сплав почуттів, уявлень, у якому специфічно виражаються найбільш глибокі, основні сторони людського існування, – відносини індивіда з іншими людьми, із суспільством, зі світом у цілому. Специфіка виражається в таких відповідних поняттях, як добро і зло, справедливість, совість, гідність та інші, у спрямованості до вищих цінностей. У залежності від носія моральна свідомість розділяється на індивідуальну і суспільну. Мораль звернена насамперед до індивіда. Тому нам слід в першу чергу розглянути внутрішній світ окремої людини. З часів античності в людській душі виділяли три частини: розумну, вольову і чуттєву. Відповідно до цього ми можемо вказати три базових компоненти індивідуальної моральної свідомості. Перший з них – поняття, уявлення про добро і зло, обов’язок, совість, про вищі цінності, – це раціональна частина індивідуальної моральної свідомості (розум). Ще Сократ і Платон підкреслювали важливу роль розуму в моральному житті людини. Саме розум виробляє стратегію морального поводження, аналізує ту чи іншу ситуацію, тактику конкретних дій. І в повсякденному спілкуванні поняття «розумна людина» і «людина моральна» нерідко розглядаються як синоніми. Омани, прорахунки розуму можуть привести до сумних наслідків. Розум у визначених ситуаціях може «приборкувати» пристрасті. «Блажен, когда все страсти у разума во власти», – говорить народне прислів’я. Однак чи завжди нам приємна людина, яка живе «одним розумом»? Чи не є така людина уособленням холодності і навіть байдужості? Крім того, варто звернути увагу і на те, що нерідко зустрічаються ситуації, коли одного розуму недостатньо. Ці ситуації бувають за нестачі інформації про ту чи іншу подію, про того чи іншого індивіда, а також при дефіциті часу. Адже в повсякденному спілкуванні ми часом майже блискавично видаємо оцінку тому чи іншому вчинку. Тут на допомогу розуму приходять моральні почуття (почуття совісті, обов’язку, справедливості тощо) – це другий компонент індивідуальної моральної свідомості. Роль почуттів також велика в моральному житті людини. У них акумулюється її моральний досвід. Саме вони реагують на ті відтінки вчинків, ситуацій, які розум просто не помічає, вони є могутнім стимулятором тих чи інших дій, переведенням намірів у конкретні вчинки.

Отже, для справжнього морального життя важлива гармонійна взаємодія розуму і почуттів. Втім, вони не існують ізольовано один від одного і разом утворюють моральні переконання особистості. Нерідко у людини маються цілком гідні переконання. Але в реальній діяльності вони практично не реалізуються. Подібні випадки спонукають нас згадати про третій компонент моральної свідомості – волю, що виявляється в стійкості, рішучості, визначеному психічному настрої і готовності до конкретних вчинків. Таким чином, ми розглянули три головні компоненти моральної свідомості. Втім, і в публіцистиці, і в науковій літературі нерідко говорять про віру в перемогу добра, справедливості, в існування самих вищих моральних цінностей, про інтуїцію як про прозріння в розумінні сутності моральних явищ, про моральні потреби й інше. Але, зважаючи на все, останні прояви морального життя можна звести до різних сполучень перших трьох компонентів.

Етика – це наука про правильну поведінку людини у фізичному світі, сукупність знань про його «правила гри». Людина як безсмертна духовна сутність періодично втілюється у цьому проявленому світі – подібно до того, як гравець входить у гру з її правилами.

Врешті-решт, саме слово «людина» буквально означає «гравець» – і це найважливіша її характеристика. Цей первинний сенс людського існування зберігся в латинській мові у словах ludo – «грати», ludus – «гра», ludens – «той, хто грається», «гравець», ludicia – «музикування», «музична гра».

Життя людини – це черговий сеанс її «гри в земні існування». Як і в будь-якій грі, для нього властиві свої правила і закони. Головним з них є Золоте правило етики, яке одночасно є Залізним законом розплати. «Золото» вказує на його м’якість, красу і універсальність, а «залізо» – на твердість, суворість і вибірковість. Від самої людини залежить, з якою стороною життєвої гри – золотою чи залізною – вона переважно матиме справу.

Отже, вселенський регулятор людського життя складається з правил і законів. Правила дають свободу дій, закони ці дії жорстко обмежують. Одні правила дають більшу свободу, інші – меншу. Відповідно, має бути правило, що дає найбільшу свободу. Ним є згадане вище Золоте правило етики: все, що робиш іншим, буде зроблено тобі.

Золоте правило етики: «Усе, що ви бажаєте, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм». Річ у тім, що Золоте правило етики одночасно є Залізним законом розплати, подібним до фізичних законів. Це той випадок, коли протилежності збігаються. Правило в тому, що людина сама вибирає, як до неї можуть ставитися інші люди. Закон в тому, що після цього вибору включається жорсткий механізм причини і наслідку – «Що посієш, те й пожнеш». Адже життя – це не тільки Гра, а й Школа, в якій всі уроки мають бути вивченими – якщо не в цьому сеансі втілення, то в наступних.

Правило – це настанова для вільної людини, яка сама вирішує, дотримуватися його чи ні. Правило не примушує, а тільки рекомендує. Правило дає простір для творчості. Діючи згідно з Правилами, людина не натикається на «каркас Всесвіту» і не страждає. Жити за правилами – це як рухатися в течії, яка сама тебе несе.

А що відбувається, коли людина нехтує правилами? Тоді вступає в силу невідворотній закон. Його дія вже не залежить від волі людини. Наприклад, існує правило «не встромляти пальці в електричну розетку». Людина має сотні варіантів, як виконати це правило. Якщо ж вона його порушує, то вступає в силу один-єдиний варіант – удар струмом. Очевидно, що удар струмом – це вже не гнучке правило, а жорсткий закон.

Таким чином, правило передбачає вільний вибір, творчість, багатоваріантність, натомість закон – це жорсткий причинно-наслідковий зв’язок.

Пояснимо це на прикладах.

Людина ввічливо поводиться з іншими людьми. Це значить, що інші з нею також поводяться ввічливо – згідно з Золотим правилом етики. Якщо хтось поводиться грубо, то це буде порушенням Правила. Як ставитися до такого порушника? Він зробив свій вибір: тепер грубе ставлення до нього буде цілком правомірним, адже він «зробив те, що хотів би, або зробили йому».

Хтось говорить людям неправду. Це значить що інші також мають законне право говорити йому неправду…й т. ін.

Нагадаємо, що життя – це велика Школа. Тому навчання відбувається способом, найбільш доступним для розуміння учнів. Найефективнішим для розуміння є симетрична реакція: обманув когось – обманули тебе. Не подобається? Згадай, кого ти обманув. Виховання триватиме доти, доки не засвоїш цього уроку: обманювати погано. Виховний процес може тривати як завгодно довго – для Всесвіту сотня твоїх земних життів є лише одною миттю.

Людина, яка вчинила несправедливість, рано чи пізно буде покарана, і процес виховання триватиме доти, доки не буде засвоєно урок. В ролі вихователя може виступити будь-хто. Найбільш наочним і доступним для виховання порушника правил буде ситуація, коли в ролі вихователя виступає жертва цього порушника. При цьому вихователь здійснює акт милосердя щодо «вихованця», адже допомагає йому засвоїти необхідний життєвий урок у максимально зрозумілій формі.

Справедливість вважається одним з принципів, який визначає взаємовідносини між людьми об’єктивне, неупереджене відношення до чогось або до когось. Справедливість – це бажання та здатність віддавати іншим те, що їм належить. Зрештою, справедливість становить в той же час головний постулат «золотого правила етики».

Питання 2.

Людське життя як моральний процес буття визначається цілим рядом вищих моральних цінностей, які, будучи життєво необхідними, постають подекуди недосяжним моральним ідеалом. Саме до таких найвищих моральних цінностей відносяться добро, зло, щастя, любов, сім’я, дружба, свобода.

Традиційно добро і зло розглядаються в контексті розгортання категоріального устрою моральної свідомості. Саме в цих найважливіших в моралі поняттях найповніше виявляє себе її специфіка на відміну від права, науки, мистецтва. Для останніх важливими змістоутворюючими поняттями є відповідно "справедливість", "істина", "прекрасне". Нагадаємо, що категорії - це такі основоположні поняття, які є відображенням найзагальніших властивостей дійсності і, в той же час, актуальними формами діяльності свідомості, що спрямована на відповідний вимір дійсності.

Категорія добра, як цінність і провідна ідея моральної свідомості, та її антагоніст - категорія зла і визначають моральний вимір дійсності. Протистояння є формою зв'язку і тому скласти повне уявлення про зміст категорії добра і про добро як моральну цінність ми зможемо тільки взявши до уваги зміст категорії морального зла.

Прагнення розкрити таємницю "добра і зла" притаманне людині від найдавніших часів. Давні літературні джерела, що дійшли до нас, вже містять і сумнів щодо цінності таких знань, цінності самого благодіяння.

Так давньоєгипетський діалог між паном і рабом про сенс життя пронизаний глибоким песимізмом: "Не чини (благодіянь - авт.)! Піднімись на пагорби зруйнованих міст. Пройди руїнами древності і поглянь на черепи людей, що жили раніше і потому: хто поміж них був володарем зла і хто поміж них був володарем добра?". Однак справедливою є і сентенція Ювенала: "Жодна зла людина не буває щасливою".

Етимологія підказує, що в сиву давнину добром вважалося те, що допомагало людині виживати, покращувати умови свого життя, досягати бажаної мети у жорсткому змаганні з силами природи. В умовах індоєвропейських народів "добро" (наприклад, у французів - bien, biens) означає буквально користь, благо, майно, збіжжя, власність, матеріальні цінності. А згадайте формулу "happy end'y" в українській казці: "І стали вони жити-поживати і добра наживати". На противагу цьому зло - все те, що створює перешкоди на життєвому шляху людини, нищить створене важкою працею, приносить негаразди у людський добробут (добре буття).

Що ж таке зло? Сучасна етика виокремлює три види зла як анти-блага, узагальнено визначеного як позитивна цінність предметів і явищ:

фізичне зло; соціальне зло; моральне зло.

Катастрофічна повінь, цунамі, землетрус, що мають наслідками руйнування будівель, комунікацій ˗ це приклади незначної кількості нещасть, які випадають на долю людства. Всі вони є, звичайно, злом. Але до моралі вони жодного відношення не мають. Цим видам фізичного зла люди вчаться протистояти, зводити до мінімуму його вплив. Наука допомагає робити більш точним прогноз атмосферних та геологічних явищ і процесів, державні структури забезпечують вчасне оповіщення та евакуацію населення з прогнозовано небезпечних регіонів.

Урбанізація, безробіття, злочинність, алкоголізм, наркоманія, сирітство за живих батьків є "хворобами" соціуму, прикладами так званого соціального зла. В цьому випадку в личині зла постають продукти розвитку культури, що були створені людьми для опанування силами природи та зумовлені цими продуктами не завжди очікувані наслідки.

Соціально зорієнтовані економіки, маючи науково обґрунтовану політику і "оздоровчі" програми у відповідних галузях, можуть суттєво впливати на подолання цих деструктивних чинників людського життя. Однак їх дія, попри викликані колосальні втрати фінансових і людських ресурсів, все ж не є власне моральним злом. Ми називаємо фізичним і соціальним злом все те, що шкодить продуктивним можливостям буття, заважає реалізації його призначення, руйнує, зокрема, умови й засоби виживання, фізичного та духовного розвитку людини.

Слід підкреслити, що моральне зло укорінене в людській суб'єктивності, воно є нероздільним з індивідуальною провиною, свободою і відповідальністю. Це таке використання специфічних здібностей (перед усе, свідомості і волі), яке спрямоване на руйнування людини і олюдненого світу. В феномені морального зла відбувається самознищення людського в людині, дегуманізація людей.

Схожі думки висловлює і український вчений В.А. Малахов, вказуючи на те, що моральне зло має місце в тому випадку, коли негативні явища й процеси дійсності постають як наслідок свідомого волевизначення суб'єкта, коли за ними розкривається відповідний вольовий акт. Отже, визначальним в моральному злі є те, що це зло, яке обирає людина. Зло постає в своїй моральній іпостасі, коли людина схиляється до вибору на користь зла тією чи іншою мірою, в силу тих або інших причин.

Б. Паскаль відштовхуючись від міркувань Арістотеля, зауважив, що зло дається всім без зусиль, і воно багатолике, в той час як добро, можна сказати, завжди однакове. Можливо, саме це багатство виявів зла у житті людини і зумовило більш гострий характер проблеми походження морального зла, осягнення причин вибору на користь зла ніж проблеми морального добра. Адже традиційно добро визначалось так: bonum est quod omnes desiderant (добро - це те, чого бажають усі), і, як дотепно зауважив англійський письменник Дж. Голсуорсі, людська доброта це якість, надлишок якої не шкодить. Здавалось би, добро є більш "природним" для людини. Однак маємо давню традицію, що простежується в різних культурах, досліджувати моральне зло як самостійну проблему філософії, етики, теології. Ця традиція започаткована першими спробами визначити ознаки праведного життя в межах міфорелігійної свідомості (Махабхарата, Старий Заповіт, Авеста...), окреслити ідеал мудреця та осягнути шляхи, що ведуть до вершини істинного життя, в античній філософії, розкрити сутність і походження зла ("Еннеади" Плотіна).

Щодо походження морального зла, можна виокремити такі дві його "протоформи", які умовно можуть бути визначені як ворожість і розпущеність. Перша з них виникає на підвалинах активного прагнення самоствердження за рахунок іншої людини і виявляє себе в різноманітних модифікаціях негативного відношення до неї.

Друга "протоформа" зла укорінена в небажанні чинити супротив зовнішньому тиску і володіти своїми власними потягами. З приводу цього добре писав Л. Толстой: одна з найбуденніших і ведучих до найбільших нещасть зваб є зваба словами: "Всі чинять так". А про значення володіння власними потягами, що виявляють себе як пристрасті, зробив лаконічний висновок американський письменник Генрі Шоу - чеснота полягає не у відсутності пристрастей, а в керуванні ними.

Для класифікації концепції походження зла французький дослідник П. Рікер у своїй відомій праці "Символізація зла" запропонував такі основні причини зла: по-перше, хаос; по-друге, відвернення людини від Бога; по-третє, спокуса злих богів; по-четверте, втілення душі, її перенесення з світу ідеального, вічного і нетлінного, в світ земній, плинний і тлінний.

Щастя є ніби цінністю особистісною (особисте щастя), хоча з певних позицій цю категорію можна вважати цінним здобутком всього суспільства. Коли щасливих буде переважна більшість, то щасливим можна вважати все суспільство. Щасливе суспільство живе в гармонії та для загального блага всіх і кожного. Для кожної людини досягнення щастя є вища мета життя. Навіть якщо життя людини біологічно приречене на дуже короткий строк, щастя прагнуть всі, незалежно від віку, але розуміють його по-своєму. Це дуже індивідуальне відчуття і розуміння. І в більшості – саме відчуття, а не усвідомлення. В той же час щастя не є постійним самоусвідомленням чи відчуттям. Щастя як життєва моральна цінність не зберігається в сталому вигляді. Як людський прояв, стан душі, щастя змінює свої пріоритети в залежності також від віку і статі. Що для одних складає цінність і уявляється та відчувається як щастя, для інших – не має ціни, тобто – вважається непотрібним.

Арістотель: Щастя – це особливий стан вдоволення, який отримує людина від доброчинної діяльності. Звертаючи увагу на єдність моралі і щастя, Аристотель підкреслює, що досягнення цього стану найвищого задоволення життям залежить від вчинків, тобто від діяльності людини.

Епікур визначає щастя дещо своєрідно – як свободу від тілесних і душевних страждань. Щастя він прирівнює до насолоди. «Насолода – перше і кровне нам благо», – заявляє Епікур. І пояснює: людині, як і всім живим створінням, властиво прагнути до насолоди (задоволень), уникати страждань. При цьому він розрізняє задоволення пасивні (атараксія) і активні, що проявляються у безтурботності та веселощах. Однак в досвіді життя задоволення тісно переплітається зі стражданнями. Одне перетікає в інше. І, здається, що не має тієї видимої межі між задоволенням і стражданням. Задоволення полягає саме в відсутності відчуття фізичного болю, тому щастя – є повнота насолод. І тільки коли людину огортає страх, вона прощається з задоволенням, а значить – із щастям. Воно покидає її. Найголовніше – не боятися смерті, і при умові духовної та інтелектуальної насолоди, спокійного настрою (гармонії душі) людина може бути по-справжньому щасливою.

В епоху зміни підходів до розуміння моралі І. Кант зауважує, що щастя дуже особистісне і передбачає спрямування людини на саму себе, а «мораль, власне кажучи, є вченням не про те, як ми повинні досягти щастя, а про те, як ми повинні стати гідними його».

Схід теж намагався з’ясувати суть щастя, його необхідності чи необов’язковості. Без детального опису давньоіндійської чи давньокитайської філософської думки стосовно природи щастя хочеться звернути увагу на деяку подібність у поглядах східних і західних мислителів, взявши за об’єкт і суб’єкт розуміння витоків уявлення про щастя – легендарний образ Будди Шакьямуні – духовного вчителя буддизму. Для буддиста щастя – нірвана, стан вічного блаженства обраних, що поєдналися з Космосом через три обов’язкові умови: високу моральність (шилу), зосередженість (самадхі), що дозволяє піднятися над пристрастями і земними бажаннями та всеохоплюючу мудрість (праджна), яка і є абсолютним спокоєм, тим самим філософським відношенням до світу, яке пропонували для досягнення щастя евдемоністи античності.

Символом нірвани, або абсолютного оволодіння відчуттям та усвідомленням щастя, стала знаменита посмішка Будди. Легенди розповідають, що коли мудреці попросили прочитати Будду проповідь про щастя, той лише взяв в руки квітку і посміхнувся. Що ж може символізувати посмішка Будди? Яким змістом вона може бути наповнена? Спробуйте розгадати!

Щастя – наслідок, інтегральний результат мудрого відношення до життя і до самого себе. Вибір орієнтації на щастя як на досягнення мети – справа, однак, добровільна, але варто передбачити наслідки свого вибору, які можуть виявитися сумними, якщо не трагічними. В той же час, як би мудро людина не будувала свою життєву стратегію, уникнути тяжких роздумів та духовних переживань нікому ще не вдавалося. Вони будуть, але можна зменшити те болісне відлуння, яким завжди супроводжується прагнення досягнути щастя. * Чи не ми самі є причиною наших нещасть? * Чи може бути щасливою людина, коли її рідні чи близькі страждають? Щастя пов’язане з можливістю самореалізації особистості в різних сферах її буття, тому спектр умов щасливого життя достатньо широкий. Комбінація цих умов, їх субординація, пріоритетність визначаються як об’єктивними факторами, так своєрідністю суб’єкта, його неповторністю, відмінністю від інших.

Щастя пов’язане з можливістю самореалізації особистості в різних сферах її буття, тому спектр умов щасливого життя достатньо широкий. Комбінація цих умов, їх субординація, пріоритетність визначаються як об’єктивними факторами, так своєрідністю суб’єкта, його неповторністю, відмінністю від інших. Етична традиція виділяла в якості умов щастя найбільш суттєві його підстави, що можуть носити як би «вічний», позачасовий характер.

В індивідуальних же ціннісних орієнтаціях структура та зміст умов щастя значно рухоміші і більше піддаються впливу часу. Людина ніби орієнтує себе: «Через рік, через...», або «Після...».

Етика завжди намагалася допомогти людині у вирішенні цієї найскладнішої життєвої задачі – бути щасливою, пропонуючи різні варіанти реалізації осмисленого буття. Однак які б моделі не пропонувалися, індивідуальна моральна творчість, через переосмислення світової етичної пропозиції, залишиться визначальною. Життєва мудрість пов’язана з умінням здійснювати свою свободу (не переходячи моральний закон), створювати і реалізовувати свою індивідуальність (не на шкоду іншим). Завершуючи розмову про щастя, можна визначити його як переживання повноти буття, пов’язане з утвердженням особистості, згідно з концепцією її сенсу життя. Будучи чуттєво-емоційною формою ідеалу, щастя синтезує прагнення людини на активність дій. І не варто боятися затрачувати духовні та фізичні зусилля на реалізацію своїх індивідуальних «нешкідливих» прагнень. У цьому – важлива запорука щастя. Кожна нація на землі, кожен народ, соціальна група шукали універсальних рецептів досягнення щастя. Одні розуміли його вузько як дещо матеріально корисне, інші як – дію, вчинок, що стає благом для однієї людини чи благом для інших. І в першу чергу тому, що уявлення, погляди та обгрунтування не складалися в певну теоретичну систему чи концепцію і тому не відкидалися народним досвідом, а залишалися назавжди в скарбниці народної мудрості. І кожен вислів «народної філософії» знаходили своє застосування відповідно до окремих людей, окремих подій, певних ситуацій і, що досить-таки дивно, вони діють на практиці. «Сміливість – половина щастя», «Радість живить життя», – стверджують італійські прислів’я. Японське народне прислів’я, констатуює практикою вивірену думку: «Щастя приходить в той дім, де чути сміх». На пряму залежність досягнення щастя від індивідуальної мудро спрямованої орієнтації вказує українське прислів’я: «Всякий коваль свого щастя».

Проблеми щастя знаходять своє відображення і в літературі. Так, наприклад, відомий реаліст XX ст. Е. М. Ремарк, зображаючи чоловічі долі на фоні військових подій, загострює проблему чоловічого щастя, яке пов’язане з мужністю, честю, взаємодопомогою, гідністю («На західному фронті без змін», «Три товариша»).

Любов – необхідна складова умова людського щастя. Любов, як і щастя, – моральна цінність високого порядку. Любов – індивідуальне відчуття, часто поєднується з усвідомленням щастя.

Платон у своєму діалозі з Сократом («Бенкет», «Пір») зображує прекрасний образ Ероса. Філософ вказує на дуже давню природу Еросу, без якого людина не уявляє собі повноцінного життя. За келихом вина вустами Сократа Платон переповідає друзям повчання прекрасної жриці Діотіми, яка під владою любовного ентузіазму неминуче має (за переконанням філософа) підійматися до все більше і більше високих та довершених щаблів буття. Починаючи з ординарної чуттєвої закоханості й естетичного захоплення красою коханого, людина, згідно з твердженням жриці (Сократа) послідовно переходить – якщо тільки вона перебуває на правильному шляху – до любові, що захоплюється прекрасним тілом. А далі – як вища ступінь – їй відкривається краса душі в її безтілесних образних виразах. Ще вище – на неї чекає краса «прекрасних вчень» і знань. А на самому вищому щаблі сходження вона пізнає любов до чистої ідеї краси самої по собі. Ерос Платона є любов до тих меж, коли дві душі вже перестають існувати нарізно, а вплітаються одна в одну, щоб відтворитися «в дітях, прекрасних і безсмертних». Було б помилкою стверджувати, що Платон проповідує тільки чисто духовну любов, або тільки любов чуттєву. Він проповідує любов безсмертну, божествену.

В розумінні любові як вищого призначення Платон намагався узгодити з Еросом і свою теорію пізнання. Окрім того філософ мріяв, очевидно, підсвідомо поєднати тілесну і духовну матерії в одне єдине єство – могутнє і чисте. Платон в любові до краси як вищого блага вбачає вищу мету людського буття. Саме з платонівського трактування чистої любові в тісному поєднанні з чистою красою і з"явився відомий вираз «платонічна любов».

І. Кант теж аналізує природу любові, виділяючи любов практичну від патологічної, любов до Бога і любов до людей. Любити Бога означає охоче виконувати його заповіді. Любов до ближнього означає охоче виконувати всі обов’язки по відношенню до рідних і близьких людей.

«Що не постійне, те не варте любові» стверджує східна мудрість, цим підкреслюючи незмінність почуття, яке можна сплутати з закоханістю – тимчасовим явищем.

Сенс життя – це мета, заради якої витрачаються розумові зусилля, експлуатується час, фізичні та духовні сили спрямовуються у всій повноті на її досягнення. Саме цим людина стверджує себе, стверджує своє безсмертя.

Смисло-життєві коцепції людини: І) творчо-альтруїстична, зміст якої полягає в безкорисливому служінні загальному благу; 2) Соціально-демографічна, яка відображає мету життя, пов’язану з народженням та вихованням дітей і внуків, – нащадків, що мають «продовжити життя»; 3) Концепції ігрової діяльності, що орієнтовані на: а) духовний розвиток особистості; б) фізичний розвиток; в) комплексну ігрову діяльність; г) пасивну (таку, що сприяє вказаним типам розвитку індивіда). Щоправда, спроба реалізувати сенс життя тільки через ігрову діяльність може призвести до соціально-патологічних способів задоволення цієї потреби, бо з завершенням гри мета зникає і втрачається сенс життя, а це може мати небажані наслідки; 4) Престижна концепція сенсу життя узагальнює практику різних способів свого соціального статусу, своєї значущості в очах оточення від професійної кар’єри до гонитви за багатством; 5) Гедоністична концепція визначає життя заради насолод і керується принципом «після нас – хоч потоп»; 6) Конформістська модель життя відображає прагнення «жити як усі», нічим не вирізняючись з натовпу, і означає певною мірою спосіб пристосування до будь-якого оточення; 7) Теологічна відображає релігійні погляди на мету життя, що спрямована на служіння Богові в тій чи іншій формі.

Питання 3.

Естетичне осягнення світу людством бере свій початок із найдавніших часів. Ще з доби Давнього світу людина намагалася осмислити сутність і значущість для індивіда зокрема та людства в цілому краси, гармонії, довершеного - того, що мало емоційно-почуттєву, духовну природу та поставало як безперечні цінності. Складний та неоднозначний шлях цього осмислення був детермінований тим, що ці емоційно-почуттєві опори людства були універсальними, виявлялися в усіх сферах життєдіяльності та мали безліч втілень у природі, соціальному бутті, мистецтві. З цих причин естетичні погляди доби Античності розроблялися в контексті філософської думки, Середньовіччя розвивало естетичне розуміння світу в контексті теології. Доба Відродження пов’язала естетичний модус пізнання світу з художньою практикою, основою естетичних поглядів XVIІ-XVIII ст. певним чином стали художня критика та публіцистика. Уперше термін «естетика» (від грец. aisthētikos почуттєвий, чуттєво сприйманий) був використаний Олександром Баумгартеном у 1735 р. у дисертації «Філософські роздуми про деякі питання стосовно поетичного твору». У 1750 р. О. Баумгартен опублікував 1-й том монографії «Естетика, призначена для лекцій», в якому він наділив естетику як науку філософського циклу самостійним статусом. Німецький просвітитель розподілив пізнання світу людством на два так званих горизонти. Логічний горизонт, або логіка, на думку науковця, був вищою інтелектуальною формою пізнання, спирався на суджен- ня розуму та мав своїм результатом істину. Естетичний горизонт спирався на емоційне, почуттєве ставлення до світу, на судження смаку й вів людину до пізнання прекрасного. Загалом нову дисципліну науковець визначав як науку про досконале у світі явищ, досконалість чуттєвого пізнання та вдосконалення смаку. Набуття самостійного наукового статусу естетикою та закріплення в ній значущості почуттєвого виміру осягнення світу не випадково припало на XVIII ст. Доба Просвітництва - «доба розуму» - була позначена самостійністю філософського знання. Але складання розумової, раціональної наукової картини світу в той же час довело, що в осягненні дійсності є наявним інший «вектор» - емоційно-почуттєвий, який має не меншу важливість для людини й людства.

Дух раціоналізму, потяг до наукового обґрунтування й впорядкування людських знань не залишив поза увагою досвід, накопичений людством у сфері емоційно-почуттєвого, духовно-ціннісного, художнього осягнення та опанування світу. Утім не лише масштабність накопичених людством поглядів щодо сутності краси, прекрасного, гармонії, міри, мистецтва спонукали до формування відповідного наукового знання, а й особлива значущість у них індивідуального начала.

Доба Просвітництва, яка мала на меті виховання та вдосконалення «суспільної», освіченої, емоційно-чуттєво «ошляхетненої» людини, прилученої до соціальних цінностей, таким чином, акцентувала необхідність дослідження емоційно-почуттєвого, духовно-ціннісного світу людини заради її єднання із соціумом у цілому, розуміючи величезну роль мистецтва у цьому процесі єднання.

У системі сучасного гуманітарного знання естетика постає як вельми специфічна дисципліна. Перш за все необхідно відзначити полісемантичність слова «естетика», яке досить часто використовується не лише щодо визначення однієї зі сфер наукового пізнання світу, а й для характеристики різноманітних площин буття й діяльності людини - поведінки, спорту, побуту, праці. Говорять також про естетику конкретного виду мистецтва - естетика музики чи творчого світу митця, естетика О. Довженка або естетика Л. Костенко. По-друге, навіть побіжний погляд на історію та сьогодення цієї науки демонструє масштабну палітру визначень її сутності, предмета, проблемного поля й структури. Звернемося лише до деяких з них:

«Естетика це наука про найбільш загальні закономірності естетичного, у тому числі художнього опанування людиною дійсності»; «Естетика як наука — це система законів, категорій, загальних понять, яка у світлі певної суспільної практики відображає сутнісні естетичні якості реальності й процесу її освоєння за законами краси, особливості соціального буття та функціонування мистецтва, сприйняття й розуміння продуктів художньої діяльності»; «Естетика це філософська наука про найбільш загальні принципи та засади чуттєво-духовної взаємодії людини з навколишнім світом, які забезпечують гармонійність цієї взаємодії та можливість закріплення світовідчуття в художніх моделях та уявленнях про довершене»; «Естетика - наука про становлення чуттєвої культури людини»; «Естетика це наука про гармонію людини з Універсумом».

Цей перелік, безумовно, можна продовжити, оскільки естетика завжди скерована на вдосконалення та розширення свого досвіду. Естетичне знання виявляє та фіксує найбільш суттєве, загальне, об’єднуюче у всьому розмаїтті індивідуальних естетичних бачень світу, що дозволяє аналізувати сутність і історію емоційно-почуттєвого, духовно-ціннісного осмислення світу людством. Підсумуємо загальні моменти в раніше наведених визначеннях естетики, й зазначимо, що естетика це наука про найбільш загальні закономірності емоційно-почуттєвого, духовно-ціннісного осягнення світу людиною та буття мистецтва як вищої форми емоційно-почуттєвого, творчого опанування світу.

Історія естетики демонструє, наскільки складним був процес самовизначення цієї науки, осягнення її предмета та проблемного кола. Довгий час розвиваючись у контексті філософського знання, естетичні погляди були переважно орієнтовані на осмислення сутності й значення мистецтва та краси як надмети мистецтва. Унаслідок цього протягом століть естетика поставала в двох іпостасях: як наука про прекрасне та як філософія мистецтва.

Надзвичайне багатство, розмаїтість, складність і неоднозначність сучасного буття людства та відтворення його в художніх формах детермінують таке ж розмаїття естетичного його осягнення. Це дозволяє визначити об’єкт естетики як весь світ природи та людської практики, а предмет - як емоційно-почуттєве пізнання всього багатства світу людського буття та мистецтво як художнє втілення цього пізнання. Звичайно, почуттєве опанування світу невід’ємне від ціннісного ставлення, в якому чільне місце посідають поняття «прекрасне» та «ідеал». Ці одвічні, універсальні цінності виступають тим лакмусовим папером, який дозволяє осягнути естетичну сутність і цінність явищ природи, соціального життя, мистецтва тощо. Тому прекрасне та ідеал, попри нюанси історично-культурної інтерпретації та особистісного усвідомлення, є наріжним каменем естетичного знання.

Естетичне бачення світу своїм закономірним підсумком має визначення сутності й значущості об’єктів споглядання у відповідності до духовних цінностей, надання їм оцінки з точки зору гармонії, міри, досконалості. Найбільш важливою та жаданою для людства оцінкою світу, символом одвічних прагнень і сподівань було прекрасне. Саме тому кожна історично-культурна доба зверталася до осягнення та інтерпретування сутності прекрасного, специфіки його відбиття в мистецтві. У давнину в красі бачили сенс буття, а в прекрасному - вищу характеристику світу богів і правителів, світу людей і речей. Універсальність прекрасного вже у той час обумовила питання: чи дорівнює воно корисному? Адже людина і створений нею предметний світ гідні найвищої характеристики за умов затребуваності історично-культурною практикою, «вписаності» в неї як соціальної цінності. Так, наприклад, в епічній літературі Давньої Месопотамії прекрасне ототожнюється з корисним. В античному осягненні сутності прекрасного виділяються декілька варіантів: прекрасне розуміється як Космос, основними ознаками якого є гармонія, порядок та симетрія (Геракліт, Арістотель, стоїки); як вираження числової пропорції (піфагорійці, Платон); як відповідність канону (Поліклет); як корисне, благо й доцільне (Сократ, стоїки, Цицерон). Трактування прекрасного як незмінної, одвічної, універсальної, всеосяжної ідеї належить Платону. Умовами пізнання цієї ідеї був стан особливого, екстатичного натхнення та осягнення всіх щаблів ієрархії прекрасного: краси окремих тіл, фізичної, тілесної краси, краси духовної, краси норовів та звичаїв і, нарешті, краси чистого знання. Проблемність пізнання прекрасного відбилася і в поглядах стоїків. Вони стверджували, що сприйняття, пізнання й досягнення прекрасного є складною діяльністю, яка потребує напруження духовних сил і підносить людину.

Історія осягнення сутності й специфіки прекрасного містить проблему співвідношення краси та прекрасного, які часто ототожнюються. Але краса більшою мірою пов’язана з правильністю, домірністю обрисів і структури об’єкта, який справляє приємне враження. Крім того, в естетиці також часто розрізняли красу «внутрішню» та «зовнішню». Чимало прикладів невідповідності таких різновидів краси демонструє мистецтво: античні образи сирени, домінування духовної краси при певному порушенні пропорційності людської фігури в живописі Північного Відродження і т. ін. Прекрасне ж масштабніше за красу, воно містить її в собі, однак нею не обмежується. Прекрасне, на відміну від краси, фіксує не тільки довершеність форми, структури об’єкта, певну його відповідність уявленням про гармонію, міру, досконалість.

Прекрасне визначає позитивний зміст, позитивну значущість об’єкта, виступає як його найвища оцінка. Питання щодо масштабності цього значення та характеру такої оцінки, індивідуального чи загальнолюдського, пов’язане з проблемою визначення сутності прекрасного. Краса (у певній мірі втілення) дійсно міститься в об’єкті, виявляючись у так званих законах краси: пропорційності, домірності, симетричності тощо. Однак їх суб’єктивне сприйняття ще не є запорука визначення об’єкта як прекрасного. Такої оцінки він набуває при індивідуальному осягненні, «входженні» до духовного світу людини. З цієї точки зору показовим є одне з визначень прекрасного як події, в якій реалізується свідома орієнтація людини на бачення краси, її здатність до неутилітарного осягнення світу.

Критерієм оцінки при цьому стає не тільки (і не стільки) пози- тивний емоційний відгук на об’єкт, приємність враження від нього (адже оцінка враження на побутовому рівні естетичної свідомості фактично замінює оцінку об’єкта). Критерієм стають також узгоджені індивідуальні та історично-культурні уявлення про вищі людські цінності - гармонію, міру, досконалість, красу. Таким чином, суб’єктивне визнання об’єкта як прекрасного (на основі об’єктивних його якостей) постає на ґрунті об’єктивно наявної історично-культурної системи цінностей. Оцінку «прекрасне» об’єкт отримує тільки за умов повноти, цінності існування в суспільно-історичній практиці, домірності людським силам, гармонії з ними. Саме тому як прекрасне постають ті об’єкти та явища, в яких виявляється довершеність людини, свобода прояву її сил та умінь, свобода відносно світу.

Показовим тому є метафоричне визначення прекрасного І. Шиллером як політичної свободи, що демонструє досконалість розвитку людського суспільства, гармонійність відносин людини та соціуму, шляхів самореалізації та соціалізації індивіда. Осягнення сутності прекрасного пов’язане також із проблемою його ототожнення з мистецтвом. Однак мистецтво завжди тяжіло не тільки до втілення краси, а й до цілісного образу світу на основі відтворення всіх сторін буття, зокрема й негативних. До того ж сучасна художня культура дає безліч прикладів «краси зла», як суперечливого поєднання довершеної зовнішньої краси з негативним змістом. Прекрасне в мистецтві є не тільки високий рівень художньої досконалості як специфічне відбиття свободи митця у володінні засобами виразності. Це і високий позитивний зміст, що обумовлює значущість твору мистецтва як осередку духовних цінностей людства.

Отже, прекрасне це категорія естетики, якою визначається відповідність об’єкта уявленням про довершене, ідеальне, його найвища загальнолюдська позитивна та неутилітарна значущість, осягнення якої дає людині духовну насолоду.

Література:

1. Асмус В. Ф. Вопросы теории и истории эстетики / В. Ф. Асмус. – М.: Искусство, 1968. – 654 с.

2. Выготский Л. С. Психология искусства / Л. С. Выготский. – М., 1986. – 344 с.

3. Гачев Г. Жизнь художественного сознания. Очерки по истории образа / Г. Гачев. – М.: Искусство, 1972. – 200 с.

4. Краткая история искусств / Н. А. Дмитриева. – М.: Искусство, 1988. – Вып. 1–2.

5. Жильсон Э. Живопись и реальность / Э. Жильсон // Западно-европейская эстетика ХХ века. – М., 1992. – Вып. 1.

6. История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли – М., 1962-1970. – Т. 1–5.

7. Кривцун О. А. Эстетика / О. А. Кривцун. – М.: Аспект Пресс, 1998. – 446 с.

8. Левчук, Л. Т. Естетика: підручник / Л.Т. Левчук, Д.Ю. Кучерюк, В.Т. Панченко; за заг. ред. Л. Т. Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.

9. Лотман Ю. Об искусстве / Ю. М. Лотман. – СПб., 1998. – 702 с.

10. Макаров А. Світло українського бароко / А. Макаров. – К.: Мистецтво, 1994. – 288 с.

11. Овсянников М. Ф. История эстетической мысли / М. Ф. Овсянников. – М.: Высш. шк., 1978.

12. Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства / Х. Ортега-и-Гассет // Эстетика. Философия культуры. – М., 1991.

13. Столович Л. Н. Искусство и игра / Л. Н. Столович. – М.: Знание, 1987. – 63 с.

14. Татаркевич В. Історія шести понять / В. Татаркевич. – К.: Юніверс, 2001. – 368 с.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: