Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Суверенітет України поширюється на всій її території, яка складається з Автономної Республіки Крим, 24 областей, міст Києва і Севастополя.

Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави та суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Говорячи про Україну як соціальну державу, слід брати до уваги її орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров’я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.

Правова держава – це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України.

Україна як унітарна держава має єдині: а) державні органи; б) систему законодавства; в) територію; г) громадянство; д) символіку тощо.

Стаття 3 Конституції визнає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції України). Тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади визнається лише народ. Лише з волі народу, через всеукраїнський референдум, можлива зміна орієнтирів суспільного розвитку, спрямованості, вихідних принципів організації та функціонування механізму держави тощо. Будь-які спроби держави, її органів чи посадових осіб вирішити такі питання без врахування чітко і у передбаченій законом формі вираженої волі народу або всупереч їй визнаються як узурпація державної влади, протизаконне привласнення невід'ємного права народу вирішувати самому власну долю і визначати шляхи розвитку своєї держави.

Державні символи – це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені певного ідеологічного чи історичного змісту. Конституція України визначила такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн. Наведено їх загальні описи.

У деяких країнах є й інші державні символи - державні кольори, державна печатка, державний девіз. Девіз держави - це короткий вислів, у якому дістають вияв й найвищі цінності. (ФРН - "Єдність, закон і свобода", Великої Британії - "Бог і право особи"). Девіз держави може розміщуватися на гербі, або зафіксованим у конституції. (ст. 2 Конституції Франції зазначено: "Девіз Республіки - Свобода. Рівність. Братерство").

Столицею України, її адміністративно-політичним центром і місцем перебування загальнодержавних законодавчих, виконавчих і судових органів, є місто Київ.

Відповідно до ст. 6 Конституції, “державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”. Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що призводить, як засвідчує історичний досвід, до свавілля у керівництві державою та суспільством.

Говорячи про конституційне визнання і гарантування місцевого самоврядування, передбачене ст. 7 Конституції, треба усвідомлювати, що мається на увазі право місцевих територіальних громад (жителів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але в порядку і межах, передбачених чинним законодавством, вирішувати питання місцевого значення.

У статтях 8, 9 і 19 Конституції України закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи:

1) верховенство права, що передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань стосовно їх політичної доцільності;

2) найвища юридична сила Конституції. Згідно з цим принципом, закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися на основі Конституції та відповідати їй. В іншому разі прийняті акти мають визнаватися недійсними й не підлягають виконанню;

3) визнання положень Конституції нормами прямої дії. Цим зумовлено, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо. Неприпустимо зволікати з їх виконанням, посилаючись на відсутність якихось додаткових (роз'яснювальних, процесуальних тощо) актів. Статтею 8 гарантується судовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції;

4) неприпустимість невідповідності міжнародних договорів положенням Конституції;

5) визнання міжнародних договорів після їх ратифікації частиною законодавства;

6) недопустимість примусу робити те, що не передбачено законодавством. Слід мати на увазі, що тут йдеться не тільки про примусове вчинення якихось протиправних дій, а й про будь-які дії взагалі. Отже, недопустимо примушувати вчиняти дії, які не заборонені законом і спрямовані на досягнення якихось позитивних результатів, якщо закон прямо не вимагає їх вчинення;

7) функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами. Зазначені суб'єкти можуть вирішувати лише ті питання, які законом прямо віднесені до їх компетенції; не вправі перевищувати повноважень, наданих законом; можуть і повинні здійснювати свої повноваження у повній відповідності до процедури, встановленої законом.

Статті 10, 11, 12 Конституції України регулюють основи національного розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Вони спрямовують державну діяльність на сприяння консолідації та розвиткові не тільки української нації, її історичної свідомості та культури, а й розвиткові культурної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. КУ зобов'язує дбати про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України.

КУ гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин, що проживають в Україні,

Вказані конституційні положення ґрунтуються на положеннях відповідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національного законодавства, наприклад, у Законі Україні "Про мови в Україні" від 28 жовтня 1989 р.

Основні засади економічних відносин в Україні і гарантованість рівноправності і захисту всіх форм власності закріплено у ст.ст. 13, 14, 16 Конституції. Саме ними визначено об’єкти, які є власністю українського народу від імені якого права власника щодо цих об’єктів здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. До таких об’єктів належить земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Водночас землю проголошено основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Вона може передаватися у приватну чи колективну власність.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: