Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Коливалося флейтами




Там, де сонце зайшло;

Гей над дорогою стоїть верба, Дзвінкі дощові струни ловить.

(П. Тичина) Метонімія

Метонімія (від гр. теїопутіа — перейменування) — це мета­форичний троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті асоціації за суміжністю їх значень: золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з математики), зібралася вся школа (учні й учителі школи), відділ у відпустці (співробітники відділу), немає серця (жорстокий).

Метонімія справляє враження мовлення «навпростець» і є сти­льовою рисою живої розмовної мови. Як скомпресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усно­му мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм. Нікого не дивують вирази на зразок: міністерство згодне, район знайшов кошти, інститут підтягнувся, його знає весь будинок, село повчало тощо.

У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу. Напри­клад: Кругом листочки обведу та й списую Сковороду (Т. Шевчен-| ко); Через сліпучу призму пекторалі тепер для нас всі скіфи зо­лоті. Бо як вони свій епос не створили, чи нам його не трапилось гортать, — то що ж лишилось? Піднімати брили. Історію по золоту читать; Вони твій хист поклали під фуганок; В тіні олив, закохані в Елладу, де птиця фенікс ще раз ожила, ми, юні пташеня­та того Саду, пили мистецтво з першоджерела (Л. Костенко).

Метонімія може поширюватися за допомогою епітета, який і вказує на предмет метонімічного переносу. Наприклад, чаїний жаль (замість крик): А десь же є і степові кринички, і степові озеречка, і чаїний жаль над ними (М. Стельмах).

Синекдоха (від гр. купеїоіосЬе) — це різновид метонімії, такий тропеїчний зворот, в якому ціле подається через назву його части­ни, загальне — через його часткове вираження: влаштувався на роботу, може, яку копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися шматком хліба [дружно жили]; має десь руку; не показує носа.

Метонімія і синекдоха пов'язані функцією заміщення назв на грунті асоціації за залежністю і суміжністю. Проте якщо метоні­мія заміщає назвою цілі його частини (слухав Шопена), то синек­доха заміщає назвою частини ціле, що складається з таких частин. Наприклад: Ніхто з нас ще не написав «Реве та стогне...», тобто ніхто ще не може писати так, як писав Шевченко; Старий Мар­тин, жебрацький покровитель, з тобою тут поділиться плащем [дасть притулок і догляд]; Човни ж везли у десять пар волів, явив­ши тільки вуса з-під брилів (Л. Костенко).

У риториках такі тропи називають фігурами заміщення.

Парономазія

Парономазія (гр. рагопотакіа — «біля називання») — стилістич­на фігура, що виникає на каламбурному зближенні близьких за звучанням, але різних за змістом слів: талант твій латаний (Т. Шевченко); вогонь вагань (Д. Фальківський); будьте безумні — не зимні, атоми утоми (П. Тичина); серпанок серпня (І. Драч);

груди грудня (М. Вінграновський); у білій білоті недосягання (В. Стус); Зимно, зимно вітер над землею віє. І кричить, і виє, і когось шукає (О. Олесь).

Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде їх до смислового зближення. Виникають нові несподівані умовно-асоці­ативні образи: Синь уже синіє. Ніч іде нечутно, та для міста ночі наче і нема (В. Сосюра); Борвій-буран схопив дерева в бран;

І ніжним чадом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже злотом-променем жива (І. Драч); Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг, бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом — Черніг (Л. Костенко); / вже болить душа на дуб здубіла, в цій чужаниці, чужбі, чужині! (В. Стус).

Широко використовується звуко-семантичне зближення слів у сучасній українській поезії. Слова, близькі за звучанням, зазнають поетичної семантизації і створюють асоціативно-узагальнену фор­му, яку називають паронімічною атракцією (лат. аіїгасгіо — притягу­вання). Паронімічна атракція може формуватися на фольклорній; семантичній паралелі: Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й діб­ровонька... Та заболіло тіло бурлацькеє біле, ще й головонька (Нар. пісня). Наприклад, в українській культурній традиції білий колір викликає приємні асоціації і ніби притягує до себе різні дис-трибути: білі руки, біле личко, біла хата, білий лебідь, білий цвіт на калині; плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду (Д. Лу-ценко) тощо.

На зв'язках і перенесенні називань — білий сніг [сивина] на скро­нях — зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова — ви-, никла асоціативно-узагальнена поетична формула білий біль',...бо-і лем збілілим (О. Олесь); Лечу над білим болем бєздоріж... (Л. Ко-. стенко); Білого болю, як білого терну (І. Драч); Прив 'язана за коси І до сосни біліє, наче біль, за біль біліша (В. Стус).

Риторичне запитання

Це дуже давня риторична фігура, відома ще з часів античної риторики. За лексико-граматичним вираженням вона не відріз­няється від звичайного запитання. Специфіка риторичного запитан­ня полягає в тому, що воно не потребує відповіді на відміну від звичайного. Наприклад: Золоте Відродження змалювало людству мадонн. А хто змалював наших босоногих мадонн із сапкою в ру­ках чи серпом на плечі та дитям біля перс, що знали не шовки, а лише нерівне шорстке полотно? І чи зрозуміють це ті, що вже не знатимуть полотна і полиневого смутку давнини? (М. Стельмах);

Душа полів, ти пам 'ятаєш стерні? Оцю печаль, покинутість оцю? (Л. Костенко).

Риторичне запитання не потребує відповіді у двох випадках. Перший — найпоширеніший, тому що відповідь і так усім слуха-| чам відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слуха-| чем. Другий випадок: риторичним запитанням є таке, на яке ніхто не знає відповіді або її й зовсім не існує, на зразок: Хто винен? Що робити? Куди йдемо? Однак автор, не чекаючи відповіді, вважає за потрібне поставити запитання, щоб підкреслити незвичайність ситуації, трагізм або комізм її, звернути на неї увагу співрозмов­ників.

| Слід зауважити, що фігура риторичного запитання не є такою [ простою, як здається на перший погляд. Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що в нього є на це запитання зовсім інша відповідь (всі думають так, а насправді все інакше). В такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Тому Є. В. Клюєв вважає, що риторичне запи­тання, як і риторичний оклик та риторичне звертання, — це фігу­ри, що грунтуються на критерії щирості'. Наприклад: Житечко-житечко, хто ж тебе косити буде? Пішли твої косарі на війну, і тільки з-за обріїв страшний косар смерті дає знати про себе; О па-м 'ять і смуток землі, чи минулися ви? Чи минулись? Бо й тепер од печалі сивіє жито... (М. Стельмах).

Вглядаюсь в осінні стерні —

Куди ти біжиш, дорого?

І як ти озивешся — з такої німоти?

(В.Стус)

Душе моя обпалена, І як ти ще жива?

(Л. Костенко)






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных