Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Що е синю далеч відпливає...




Гукнути б — голосу немає.

(М. Рильський)

В українському фольклорі трапляються заперечні порівнян­ня (Ой то ж не зоря — дівчина моя з новенькими відерцями по водицю йшла) та невизиачені порівняння (такий, що ні в каз­ці сказати, ні пером описати; дівчина — ні змалювать, ні опи­сать).

Акумуляція (від лат. аіскшішіаііо — нагромадження, збирання) — риторична макрофігура, в якій нагромаджується кілька дій і по­нять з паралельними картинами, додатковими описами, побічни­ми зауваженнями, а в результаті виходить ціле художнє полотно. Як правило, ця фігура використовується в епічних дискурсах. На­приклад: Данило любив, як, вигинаючись, б 'ючи на сполох, аж до самого неба половіли ниви, і мав радість, коли червень клав сивину нажито, а золотінь на пшеницю; він любив, коли вдосвіта липень клепав коси, коли серпень цілими днями тиховійна сіяв у рахман­ну землю зерно і надії, і вересень стишував напівсонну пісню джмеля; він любив, як літні вечори бриніли маківками, а осінні — тримали в підволохачених гніздах зорі; він любив пахощі свіжого хліба й золоту задуму соняшників; довірливий і вразливий, він бен­тежно прислухався до чийогось життя, і до плину води, що жебонить і грає у корінні, і до всієї хліборобської сторони, що трималась на сивому житі і добрих, спокійних орачах (М. Стель­мах).

Експлеція (гр. ехріеге — заповнювати) — риторична макрофігура нагромадження вставних і вставлених слів, зворотів, уточнень, винятків, в результаті чого основне формулювання розсіюється і думка послаблюється. Наприклад: звичайно, можливо, ви дозволи­те, якщо ваша ласка, то після чогось могла б відбутися й наша розмова (замість короткого і конкретного висловлення: нам треба поговорити).

Конкатенація (лат. сопсаїепаїіо — ланцюжок) — риторична макрофігура нагромадження шляхом нанизування підрядних ре­чень одне на одне. В результаті весь зміст тексту можна вмістити в «одному складнопідрядному реченні з послідовною підрядністю.

Такі фігури використовують в епічних текстах для створення ефек-; ту розлогості, широкого простору думки або в ігрових, дотепно» зв'язуючи весь текст в одному підрядному сполучному слові або

якомусь іншому.

; Наприклад: До колоса, до цар-колоса Данило мав незмінний тре-• пет душі, чекав із ним зустрічі ще тоді, /коли він лише вгадувався 'і в зеленому весняному сповитку, любувався, /як на його по-дівочо-' му ніжних віях тихо бриніли цвіт і роса, радів, /коли він набирав­ся сили й у тиховійній задумі схиляв голову (М. Стельмах).

Антономазія

Антономазія (гр. апіопотааіа — перейменування) — різновид синекдохи, який формується в результаті переносу імені — пе­рейменування. Це перейменування означає, що замість назви пев­ної особи вживається назва такої її ознаки, риси, властивості, дії, речі, завдяки якій цю особу не можна сплутати з іншими. Наприк­лад: Автор «Кобзаря» писав: Се той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину. Блискоче ніч перли­ною Растреллі [Андріївська церква в Києві, роботи Растреллі], з гори збігає Боричів узвіз... (Л. Костенко). Є два види антономазії:

1. Використання широко відомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульєтта, залицяльни­ка — Дон Жуан, ревнивого — Отелло, скупого — Плюшкін, пус­того мрійника — Манілов, слухняного трудівника — Іван.

2. Вживання загальних назв у ролі прізвищ або імен літератур­них персонажів. На такі приклади багата українська література:

Пузир, Калита, Часник, Галушка, Марко, Безсмертний, Тарас Тря-сило.

Антономазія вимагає попередніх фонових знань, тобто знань про ознаки і властивості того, чиє ім'я або назва використовується. Обидва види антономазії характеризуються виразною експресією, широко вживаються у публіцистичному, науково-популярному мов­ленні, у фольклорі, в усній розмові, в художніх творах піднесено романтичного або принижено сатиричне характеру. Наприклад:

У чистім полі, в полі на роздоллі, де колосочки проти сонця жму­ряться, Вернигора, Вернивода й Вернидуб —три велетні—зібра­лися та й журяться (Л. Костенко).

Персоніфікація

Персоніфікація (лат. регхопа — особа + іасеге — робити), уособ­лення, або прозопопея, — різновид метафори, в якому ознаки істо­ти переносяться на неістот (предмети, явища, поняття, тварини), тому персоніфікацію ще називають- одухотворенням, уособленням. Є підстави думати, що персоніфікація належить до найдавніших метафоричних явищ мови, вона відображала анімістичний погляд людей на природу, при якому весь світ населявся духами: говорив, сміявся, плакав, тужив. Тому уособлення вважається найвиразні­шою ознакою фольклору, зокрема казок, легенд, народних опові­док, загадок: Зелена дібровонько, чого рано зашуміла7 «Ой як же мені не шуміти? Через мене татари йдуть, шабельками бранців тнуть, ведуть волиночку, молодую україночку (Нар. балада);

В хустках всміхаються личка жоржин, в смушках сховались коралі шипшин (О. Олесь); Чистенькі віконця сміються до сон­ця (М. Підгірянка); Важким холодним сном за хатою спала зем­ля (М. Коцюбинський); Пішов козак світ за очі; Грає синє море, грає серце козацькеє, а думка говорить: «Куди ти йдеш не спи­тавшись? На кого покинув батька, неньку старенькую, молоду дівчину?)).

Особливу художню силу мають персоніфіковані звертання:

Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його, заграй ти з ним, спитай синє море. Воно знає, де мій милий. Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?.. (Т. Шевченко).

Персоніфікація конкретизує образ, уявно робить його доступ­ним для сприймання кількома аналізаторами: візуальним, акустич­ним, дактильним тощо. Елементи персоніфікації є в епітетах на зразок: глупа ніч, німий докір, сумна дорога, кучеряві хмари. На­приклад: Плачуть голі дерева, плачуть солом 'яні стріхи, вмиваєть­ся сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться (М. Коцюбин­ський).

Алегорія

Алегорія (гр. а11е§огіа — інше говорю, іносказання, інакомов-лення) — різновид образного називання. Алегорія використовуєть­ся тільки в художній мові і є зрозумілою лише в цілому тексті на відміну від метафори і персоніфікації. Яскравими зразками алего­ричних текстів є байки, притчі, а також загадки та прислів'я, при­казки. Наприклад: Слово — золотий ключ; Слово — срібло, мов­чання — золото.

Алегорію, або «злиття кількох метафор», можна назвати вели­кою метафорою. Тема твору розгортається як розвиток метафо­ричного образу, все зображення має переносне значення: персо­нажі, їх дії, місце, час тощо. Все це виражається системою мовних засобів, яка включає в себе всі інші тропи і фігурні побудови. Тому алегорію можна розглядати як складну і повну метафору. Олександр Потебня зазначав, що алегорія подає в окремих означеннях загаль­не'. Очевидно тому алегоричні твори, написані про певне явище в якийсь конкретний час, живуть віки, тому що оцінки й узагальнення авторів переносяться читачами вже на іншу епоху і є актуальними в ній. Власне, алегоричні образи актуальні завжди: коник-стрибу­нець, лисиця-жалібниця, ведмежий суд, вовк та ягня та ін. Потре­ба в езопівській мові вічна.

В основі алегорії лежить порівняння смислу й образу. Образ несе певний закріплений за ним смисл. Алегоріями можна вважати ліричні вірші «Каменярі» Івана Франка та «Досвітні огні» Лесі Українки. Як зазначав сам Франко, основою вірша були конкретні враження робітників, що «товкли каміння на дорозі». Проте одно­часно твір є і «пластичною проекцією того настрою, який у ту пору переживав не тільки я сам, а певно, й не один інший». Автор на конкретних враженнях зробив широкі узагальнення: Ми рабами волі стали: На шляху поступу ми лиш каменярі; кров'ю влас­ною і власними кістками твердий змуруємо гостинець і за нами | прийде нове життя, добро нове у світ: ми ломимо скалу, рівняєм | правді путі, і щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Е; Алегорія широко використовувалася в античній міфології, кла-і; сичній риториці й поетиці, у гомілетиці.

Іронія

і, Іронія (гр. еігопеіа — лукавство, глузування, удавання) — різно­вид антифразису, в якому з метою прихованого глузування вжи­вається слово з позитивним значенням. Арістотель визначав її як «такий вид смішного, коли говоримо інакше, ніж почуваємо». Іро­нію важко точно визначити, встановити її межі, бо вона, по-перше, прихована в лексичній семантиці, отже, важко вловима, по-друге, різнооб'ємна, часто зосереджена не в одній одиниці, а розсіяна в тексті і виявляється тільки в зіставленні кількох одиниць.

У вузькому значенні іронію розуміють як вживання слова з по­зитивною оцінкою для вираження негативної оцінки. Вираз «Ге­рой!» сприймається буквально як назва людини з виразними озна­ками геройства. Однак інший вираз «От іще герой!» про того, хто зумисне зробив поганий вчинок, є виразно іронічним.

Іронією у широкому значенні називається така побудова тексту, при якій зовні позитивне або нейтральне ставлення мовця до осо­би, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку. На­приклад: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім 'єю, складається тільки (тільки!} з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель ЛюсЇ) і спальні мого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе зна­ти, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки, і Явдоха спить на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має пра­во вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але... він же цілком свідомий партієць і добре знає, як живуть інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати... (М. Хвильовий). Іронія в цьому прикладі виникла на разючій невідповідності реальної ситуації та її оцінки з позиції самого героя Івана Івановича: чотири кімнати, а куховарка Явдоха спить на підлозі в коридорі.., бо квартирна криза. Іван Іванович для куховарки не може просити кімнати.., тому що свідомий партієць. Іронія тим разючіша, що викриває себе сам герой через внутрішнє мовлення.

Парадокс — риторична фігура у вигляді несподіваного твер­дження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів. Напри­клад: Завтра починається сьогодні; Сила жінки в її слабкості, Найкраща оборона — це напад. Найкращий експромт — добре підготовлений; Піти. щоб повернутися; Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив. Парадоксальні вирази при­вертають увагу слухачів, тому їх охоче використовують промовці. Однак творення оригінальних парадоксів вимагає від автора та­ланту.

Пародія (гр. рагоаіа — жартівлива переробка) — посилена іро­нія, яка завершується повним роз'єднанням, відокремленням фор­ми і змісту. Певний жанр, форма або індивідуальний авторський стиль заповнюється невідповідним йому змістом, а частіше прямо протилежним.

О. Потебня називав пародією особливий рід стилістичної іронії, яка виникає при усвідомленні мовцями і слухачами «протилеж­ності між високим складом словесної оболонки й вульгарністю або низькістю думки»', приземленістю. Пародія є засобом для ство­рення таких уявлень, в яких особи і події постають у комічному вигляді. Пародійні тексти справляють гумористичний ефект. На­приклад: \






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных