Культура мовлення оратора. 1 страница

Феофан Прокопович.

Цікавою і складною була життєва доля найвидатнішого ритора і найкращого українського оратора кінця XVII - початку XVIII ст. Феофана (Єлезара, Єлисія) Прокоповича.

Праця Феофана Прокоповича „Про риторичне мистецтво” (De arte rhetorika) звернена до української молоді.

Риторика Феофана Прокоповича складається з 10 книг, у яких висвітлено основні питання риторичного курсу, що читався ним у Києво-Могилянській академії. Автор подав загальні вступні настанови, історію й джерела риторики; звернув увагу на підбір доказів і ампліфікацію, розташування матеріалу, мовно-стилістичне оформлення промов, трактування почуттів, метод писання історії і про листи, судовий і дорадчий роди промов, епідейктичний, або прикрашувальний рід промови, священне красномовство (гомілетику), пам’ять і виголошування.

Ф. Прокопович розширив і розвинув ідею трьох родів промов у вченні про три стилі на основі естетики класицизму і принципу логічної трихотомії: зміст промови (тема, предмет, мета, результат); експресивність (почуття, емоції, психічний стан промовця); мова (мовне вираження, засоби, форми).

Ф. Прокопович вважав, що прикрашеність промови виявляється через дві основні ознаки: ритм і достоїнство стилю.

Він описав усі види судових, дорадчих, похвальних промов, які були поширеними й актуальними в тогочасному суспільстві, усі його рекомендації й риторичні поради спрямовувалися на досягнення ефективності промов. Для Ф. Прокоповича основним критерієм оцінки їх була ефективність.

23. Українське ораторство XIX-XX ст. Цікавою постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний і політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослів'я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, який був одним із засновників Головної Руської Ради у Львові (1848 p.). Після судової реформи 1864р. та запровадження суду присяжних широкої популярності набирають видатні судові оратори, які чинили великий вплив на розвиток цієї галузі красномовства взагалі: Н. Карабчевський, Ф. Плєвако, П. Александров, С. Андрєєвський, О. Коні та ін. Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений і публіцист. М. Грушевський був відомий як політичний ора-тор, який заслужено вважається одним з батьків української нації. Зокрема саме під його впливом було вперше оголошено офіційно новий статус української мови як державної ("Закон Центральної Ради про державну мову", 1918 ). У цілому ж на рубежі XIX-XX ст. загальний рівень риторики в Україні, як і у світі в цілому, помітно знижується; спостерігається хіба що піднесення академічного красномовства, хоча XX ст. не дало нічого принципово нового розвитку елоквенції, особливо в тоталітарних державах, у тому числі і в колишньому СРСР. Тоталітарні ре-жими не сприяли ані розвою думки, ані пошуку способів її втілення у вишуканому слові. Риторику було трактовано як беззмістовну пишноту вислову, її перестають викладати у вузах і школах; у філологічній освіті вона поглинається почасти теорією літератури (наприклад, вчення про стилістичні фігури стає частиною поетики поруч з вченням про тропи).

24. Риторична формула. Закони риторики. У риториці, як і в багатьох інших, особливо гуманітарних, науках, виокремлення і формулювання законів має абстрактний і дещо умовний характер, оскільки в реальному житті науки її закономірності залежать одна від одної, переплітаються і переходять одна в одну, не становлячи чітко окресленого закону.

Першим основним і найзагальнішим називаємо закон ступеневої послідовності. Він с основою ідеомовленнєвого циклу, забезпечує йому системність і єдність мисленно-мовленнєвої діяльності, спрямованої на підготовку і виголошення промов. В результаті цього він взятий за основу визначення предмета і структури у класичній риториці. Основні розділи риторики відображають етапи (ступені) від появи ідеї через втілення її у мовний матеріал, підготовку — і до виголошення промови та одержання очікуваного ефекту від неї:

— винайдення задуму, ідеї, мети (інвенція);

— добір і розташування відповідного матеріалу (диспозиція);

— втілення змісту у мовні форми вираження (елокуція і елоквенція);

— тренування оперативної пам'яті, запам'ятовування (меморія);

— виступ, публічне виголошення промови (акція);

— самоаналіз власних успіхів та невдач (релаксація).

Закони є базовими для одного чи двох-трьох етапів ідеомовленнєвого циклу, і вони є базовими у відповідних розділах класичної риторики. Наприклад, концептуальний закон є базовим для першого етапу ідеомовленнєвого циклу і відповідно першого розділу риторики — інвенції. Дотримання цього закону означає, що всім етапам підготовчої роботи до виступу мають передувати задум, ідея і створення концепції для реалізації цієї ідеї.

25. Концептуальний закон. Основним законом риторики є концептуальний – винайдення задуму, ідеї. Він передбачає пошук істини шляхом всебічного аналізу предмета. За допомогою цього закону людина вчиться передбачати наслідки своїх дій як найближчим часом, так і в перспективі, виділяти головне від другорядного, логічно вибудовувати власну діяльність. Концепція – це основа мисленнєво-мовленнєвої діяльності, над якою простежується стратегія діяльності (цільова установка, теза). Етапи розробки концепції:
1. Своє бачення суб’єктом предмета (теми).
2. Аналіз предмета, тобто вибір проблем для вивчення.
3. «Привласнення» суб’єктом чужого досвіду із вивчення обраної проблеми.
4. Пропускання чужого досвіду крізь призму свого бачення і навпаки і формування позиції. Cуть концептуального закону - підкреслює на початковому етапі пріоритет думки над дією, привчає мовця приховувати свої наступні дії і підпорядковувати їх наступній меті – реалізації ідеї, привчає людину до організованого мислення, узабезпечує від необдуманих вчинків, хаотичних дій)
Концепція - система поглядів, розуміння певних явищ, процесів, набір доказів при побудові певної теорії. Працюючи над виробленням концепції майбутньої промови оратор повинен обрати предмет розмови і виробити своє бачення його; вибір проблеми або окремих важливих питань; вивчення стану проблеми в науковій літературі, ознайомлення з чужим досвідом; критичне осмислення власних напрацювань з обраної проблеми і наукових відомостей з неї. Мотивом вибору предмета виступу є суспільний, груповий чи індивідуальний інтерес.

26. Закон моделювання аудиторії. Закон моделювання аудиторії потребує від оратора вивчення соціально-демографічних, суспільно-психологічних та індивідуально-особистісних ознак аудиторії з метою наступного забезпечення контакту з аудиторією в процесі виступу.

До соціально-демографічних ознак належать: стать, вік, громадянство, національність, освіта, професія, склад родини, зайнятість (працюючі, безробітні), належність до соціальних верств (селяни, міщани, інтелігенція, переселенці, біженці тощо). Це, так би мовити, видимі соціальні ознаки людини, які ще називають анкетними. Вони дають загальне зовнішнє уявлення про людину, яким має керуватися оратор, але їх недостатньо для того, щоб бути певним, що контакт зі слухачами оратор встановить і мети досягне, бо вони не розкривають внутрішній світ людей.

Проаналізувавши соціально-демографічні ознаки, оратор має звернутися до суспільно-психологічних, а потім до індивідуально-особистісних.

До суспільно-психологічних ознак належать такі, що зумовлюються переважно соціально-демографічними, але не охоплюють усіх слухачів, а характеризують групи або й окремих суб'єктів. Це такі ознаки, як потреби, мотиви поведінки, ставлення до промовця і предмета мовлення та рівень розуміння того, про що йдеться.

Потреби є дуже важливим поняттям у психології людини, бо вони визначають її життєві вибори і мотиви поведінки. Потреби бувають неусвідомлені й усвідомлені. До усвідомлених потреб належать особисті, професійні і громадські, в тому числі й громадянські.

Особисті потреби спонукають людину отримувати відомості тільки для себе, для задоволення власних інтересів, як кажуть, замикають інформацію тільки на ній.

Професійні потреби спонукають людину шукати й отримувати знання для того, щоб збагатити власний професійний досвід і в такий спосіб задовольнити особисті фахові потреби. Цінність професійних потреб у тому, що, задовольняючи професійне зростання однієї особи, вони сприяють професійному і духовному, культурному зростанню тих, хто залежить від фахової компетенції цієї особи. Професійне зростання вчителя добре впливає на учнів, професійне зростання викладача — на студентів, лікаря — на хворих. Отже, професійні потреби навіть однієї людини ланцюжком виходять на рівень задоволення професійних і особистих потреб груп людей і всього суспільства. Професійні потреби не можуть замикати інформацію на одній людині.

Громадські і ще вищі — громадянські потреби спонукають людину здобувати інформацію, яка корисна для широкого кола людей і навіть для всіх громадян держави. Це означає, що така людина усвідомлює свою залежність від інших людей у суспільстві та інших — від неї, що вона знає не тільки свої громадянські права, а й обов'язки. Жити треба разом з іншими, але не за їх рахунок, і самому дбати про суспільство та державу.

Мотиви поведінки людини зумовлюються її потребами або відсутністю таких. Виділяють такі основні типи мотивів: дисциплінарні, емоційно-естетичні, пізнавально-інтелектуальні, морально-етичні.

Дисциплінарний мотив, як правило, є зовнішнім, без власного бажання (чиню так, бо вимагають, зобов'язують, карають).

Емоційно-естетичний мотив викликається мимовільним інтересом або задоволенням (гарно, приємно, весело), але також не підкріплений міцною власною волею і бажанням. У мотивації навчання учнів і студентів переважають саме дисциплінарний та емоційно-естетичний мотиви. Вчителі і викладачі повинні розширювати сферу мотивації, формувати вищі мотиви.

Пізнавально-інтелектуальний мотив спрямовує людину на пізнання світу і розвиток власного інтелекту як найбільшої цінності людини. Він формується міцною волею і внутрішнім бажанням, переконаннями.

Морально-етичний мотив —найвищий, бо він засвідчує в людині найвищу міру людяності: наявність совісті, моральних якостей, етичних норм. Він спрямований на збереження людського життя на планеті, на покращення довкілля, на благо для всіх і кожного.

Ставлення до предмета мовлення та промовця виявляється з боку слухачів. Реакція їх на промовця і предмет промови може бути байдужа, погоджувальна, конфліктна або конструктивна.

Байдужа чи інфантильна реакція свідчить про те, що промова не викликала інтересу в слухачів і вони не задіяли свій механізм сприймання та усвідомлення дискурсу. Байдужа реакція виявляється у зовнішньому вигляді людини (міміка, жести, очі, обличчя, відсутність уваги). У такому разі оратор зобов'язаний скоригувати свої дії у напрямку активізації уваги слухачів.

Погоджувальна реакція з'являється тоді, коли слухач легко переходить на сторону промовця і вірить йому: може, справді згодний з промовцем, підтримує його; можливо, малокомпетентний у цьому питанні і не може суперечити; можливо, зайнятий іншими справами, важливішими у цей час; можливо, вдає, що погоджується. Оратор зобов'язаний переконатися, чим викликана погоджувальна реакція, чи вона справжня.

Конфліктна реакція є завжди очевидною і виявляється у негативних емоціях, небажанні слухати і розуміти промовця. Як правило, конфліктна ситуація виникає на розходженні фахових, моральних, громадянських, політичних позицій промовця і слухачів. Приводом до конфлікту можуть бути внутрішні причини з боку оратора чи слухачів (зазнайство, самолюбство, завищена самооцінка) і зовнішні (поганий вигляд, необачні дії). Конфліктна реакція може бути у відкритій формі (грубі репліки, некоректні запитання) і в прихованій (саботаж, невизнання позиції промовця, загальний шум).

Конструктивна реакція публіки на промову свідчить, що промовець досягнув мети. Між промовцем і аудиторією встановлюється контакт взаєморозуміння, інтелектуальної співпраці, емоційного переживання і задоволення. У таких випадках слухачі ніби доповнюють оратора, дають пропозиції, пропонують варіанти, охоче виконують завдання і прохання промовця.

Рівень розуміння предмета мовлення у слухачів залежить від "їхнього інтелектуального розвитку, освіченості, професійної підготовки, тому очевидно, що він ніколи не буває однаковим у всіх слухачів. Пересічно його визначають як низький, середній чи високий. Проте соціальна психологія точніше визначає поняття "розуміння" як переведення зовнішньої інформації на внутрішній код (мову) і диференціює чотири рівні розуміння:

1. Перше знайомство з предметом спілкування у дуже загальних рисах (про що?).

2. Проникнення у зміст предмета, одержуючи інформацію про нього з різних джерел (літератури, кіно тощо).

3. Вироблення власної позиції на основі осмислення змісту предмета, думок з літератури про нього, роздумів.

4. Застосування одержаних знань про предмет у своїй практиці (навіщо це треба?).

Ці досить умовно виділені рівні розуміння від найпростішого до глибинного свідчать, що процес розуміння є складним і тривалим. Він може закінчитися вже після промови оратора або в результатісамостійної роботи слухачів.

Індивідуально-особистісні ознаки виявляють внутрішній зміст і властивості людини: тип нервової системи, особливості мислення, темпераменту, характер, емоційно-вольову сферу тощо. Для того щоб вивчити індивідуально-особистісні ознаки слухачів, промовцю потрібен тривалий час мовного спілкування з ними. В результаті промовець може змоделювати для себе аудиторію так, щоб успішно залучити всіх, і зокрема окремі особистості, які схильні до конфліктної реакції, до участі в колективній діяльності.

Моделювання аудиторії означає, що промовець має добре знати слухачів (бажано всі їх ознаки і повністю), готуватися до зустрічі з ними, передбачати, де і коли можуть виникнути непорозуміння, а головне, впливати на слухачів за допомогою матеріалу і майстерності мовлення так, щоб дисциплінарні мотиви змінювалися інтелектуально-пізнавальними та морально-етичними, потреби слухачів усвідомлювалися як професійні і громадські, байдужість змінилася конструктивністю тощо.

27.Стратегічний закон. Реалізація концепції промови для досягнення мети потребує загального планування на перспективу і конкретного планування найближчих поетапних дій, тобто стратеги і тактики. Термін "стратегія" (гр. strategia, від Stratos — військо + agц — веду) нині став загальнонауковим ("перен. мистецтво керівництва чим-небудь, що ґрунтується на правильних і довготривалих прогнозах"1)" виник у військовій сфері і позначає більшу гнучкість, динамічність, варіативність дій, на відміну від концепції, що позначає загальніше, стабільніше думання. Для реалізації однієї концепції можна розробити кілька стратегій залежно від конкретної мети, вихідних позицій, ситуації і умов спілкування, навчального середовища.

Стратегія виступу складається з кількох компонентів: визначення цільової настанови, виділення основних питань предмета мовлення і формулювання тез. Те, що має назву "цільова настанова", рідко коли має одну настанову, як правило, це цілий комплекс, що містить мету (загальну і конкретну, далеку і близьку), спонукання до дії і співпереживань, завдання явні, тобто такі, які будуть поставлені перед аудиторією, і завдання, які промовець ставить перед собою і тримає в собі, тобто певне наскрізне завдання.

Стратегію не можна виробити, не маючи концепції. Вона розробляється для того, щоб реалізувати концепцію, тому стратегія залежить від змісту і завдань концепції, наукової гіпотези. Вичленовуючи основне коло питань (і можливих запитань), промовець має передбачити, яким є його власний підхід до розв'язання їх, які відповіді є можливими, чого можна і треба чекати від слухачів, яким може бути ефект передбачуваності чи непередбачуваності.

Наступним етапом розробки стратегії є формулювання тез, тобто стислого вираження думок про виділені питання. Тези ніби синтезують у собі відповідні елементи концепції. Стратегії бувають кількох видів: представницька, повідомлювальна, наративна, об'єктно-аналітична, раціонально-евристична та ін.

Стратегія потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати концепції, уникнути відхилень і успішно досягти мети, але стратегія ще не є детальною і конкретною. Це входить до сфери дії наступного етапу (закону) — тактичного.

28. Тактичний закон. Тактичний закон полягає в конкретизації дій для подальшої реалізації стратегії. Тактика — це за походженням також військовий термін (від гр. taktike (techne) (мистецтво) — шикування військ, tasso—шикую війська). Він має три значення: 2) складова частина воєнного мистецтва...; 2) засоби, методи, що забезпечують стратегічний успіх; 3) переносне значення: "прийоми, засоби досягнення будь-якої мети; лінія поведінки кого-небудь...".

Серцевиною цього етапу підготовки промови, на якому панує вже тактичний закон, є аргументація — наведення аргументів, обгрунтування будь-якого положення, судження (лат. arqumentatio, від лат. arquere — показувати, з'ясовувати, доводити, стверджувати. "Логічний доказ, що наводиться для підтвердження, обґрунтування чого-небудь"). Вона сприяє активізації мислення та емоційно-вольовій діяльності й оратора, й аудиторії.

Аргументація є логічним обґрунтуванням тези шляхом наведення доказу, прямого переконання та переконання у протилежному. В класичній риториці аргументація є основною частиною розділу риторики — диспозиції, де описуються логічна та аналогічна аргументації (див.: Диспозиція).

Промовець повинен знати основні критерії добору аргументів:

— міцний зв'язок з тезою — аргумент має бути спрямований саме на цю тезу, а не розпорошуватися на всі;

— істинність, вірогідність доказу;

— орієнтація на обрану аудиторію (аргумент може бути суттєвим для тези, але не "вражати" саме цю аудиторію, не бути для неї переконливим);

— паралельне використання аргументів "за" і "проти", виваженість доказів для того, щоб переконатися в перевазі істинних;

— образна форма аргументації, оскільки вона сприяє інтенсивнішій активізації пізнавальної діяльності слухачів.

Промовець має зважати на умови аргументації, що ведуть до успіху:

— це глибокі знання і всебічна компетенція аргументатора (промовця) з теми, проблем, питань;

— обізнаність промовця в теорії аргументації (знання логічних законів, філософії та морально-етичних правил пізнання істини);

— ораторська підготовка та практичний досвід керування власними міркуваннями, почуттями і волевиявленнями для того, щоб зусилля не розпорошувалися, а спрямовувалися на результат;

— аудиторія має "привласнювати" докази аргументатора, робити їх своїми.

У ролі аргументів використовуються логічні закони, доведення, судження, аксіоми, факти. У ролі доказів можуть використовуватися такі фактори, як авторитет, впевненість, невпевненість (сумнів), обіцянка, погроза та інші суб'єктивні чинники. Це означає, що промовець може переконати в чомусь слухачів, посилаючись на авторитет ученого чи іншої відомої особи ("доказ від авторитету"), на свою впевненість чи сумнів, на погоду і здоров'я, обіцяючи щось чи погоджуючи. Потрапляти "на гачок" таких доказів чи ні — то вже справа слухачів.

В такому разі починається етап активізації пізнавально-мислительної та емотивно-вольової діяльності аудиторії. Вона зацікавлюється, включається в роздуми і стає готовою для обговорення, її вже можна переконувати.

Прийомів зацікавлення аудиторії є багато: оригінальний, незвичний початок, несподіваний ефект, емоційний заряд, переключення уваги, каверзне запитання, дотепний жарт, рекламний трюк з метою захопити аудиторію ще на докомунікативному етапі.

Широко використовуються прийоми проблемного введення матеріалу за допомогою якогось гострого, справді проблемного (дуже важливого) для слухачів запитання або афоризму, в якому стисло сфокусовано думку мовного жарту. Цими прийомами досягається проникнення думки у зміст предмета, включення слухачів у вербальну комунікацію і особливо у роздуми, спонукання замислитись.

До психологічних способів активізації аудитори можна віднести психологічні паузи, під час яких слухачі мають змогу осмислити сказане промовцем, пройтися подумки по матеріалу, а також завдання для слухачів на пошуки схожості матеріалу (аналогія) та діалогічний спосіб виголошення промови. Вміння промовця будувати свій виклад матеріалу у формі запитань і відповідей змушує слухачів стежити за думкою промовця.

Для активізації аудиторії використовують модель опонента, суть якої зводиться до того, що промовець моделює загальноприйняту думку, яку, очевидно, підтримує більшість слухачів цієї аудиторії, і ніби й він згоден би прийняти її, та... Тут починається поетапний розбір кожної з позицій цієї загальноприйнятої думки, спростування їх і представлення контрдоказів промовця. В результаті думка чи ціла концепція постає перед слухачами з усіма позитивними і негативними ознаками. Завдання оратора—так подати докази, щоб переконати слухачів у перевазі свого бачення проблеми.

Активізація аудиторії потрібна для того, щоб уникати примусу, дисциплінарних засобів, щоб "завести" аудиторію, "розкрутити" на свідоме сприймання змісту розмови, на думання і роздуми про предмет викладу, щоб створити ауру міжособистісного спілкування.

Серед способів активізації аудиторії розрізняють логічні і психологічні. До логічних способів належать: спіральний, ступеневий, пунктирний, контрастний, асоціативний способи розгортання тези.

Частіше всі способи логічної активізації аудиторії використовуються в комплексі. Проте кожний з них має свої переваги у певній аудиторії. Спіральний спосіб полягає у багаторазовому повторенні однієї думки, але кожного разу з додаванням нової інформації, тобто відбувається прирощення до попереднього змісту нового, спіраль думки підіймається вище. Ясно, що такий спосіб розгортання тез зручніше застосовувати в аудиторії, недостатньо підготовленій до сприйняття нового змісту. Це спосіб обережний, зручний для конфліктної аудиторії.

Ступеневий спосіб розгортання тези означає поступовий, крок за кроком, рух думки від найменшого, очевидного до більшого і загальнішого, абстрактнішого. Цей спосіб придатний для аудиторії, яка мало знайома з предметом розмови.

Спіральний і ступеневий способи викладу матеріалу широко застосовуються у шкільному навчальному процесі, тому що вони поступово розширюють сферу пізнання дійсності, відповідно до вікових особливостей сприймання і мислення школярів.

Пунктирний спосіб розгортання тези полягає в розчленуванні думки на частинки і потім об'єднанні їх для того, щоб показати її тяглість і якість у часопросторі. Такий спосіб потребує підготовленої аудиторії, яка могла б свідомо відтворювати пропуски в пунктирі, об'єднувати частини в єдине ціле. Цей спосіб викладу теми частіше використовують у науковій, студентській аудиторії. Без нього не обійтися при викладанні, аналізі чи обговоренні історичних фахових дисциплін, в яких нагромадився матеріал за віки й тисячоліття, а можливостей послідовно його весь подати немає (історія української літературної мови, історія української літератури, історія української культури, історія педагогіки та ін.). Тому "пунктирно" подаються основні джерела і позиції, історичні події, що вплинули на долю нації, етапні явища, вершинні постаті, знакові тенденції, за якими можна сформувати об'єктивний погляд на загальний розвиток науки.

Контрастний спосіб означає, що розгортання тези має йти на контрастному фоні, шляхом зіставлення й протиставлення різних поглядів і думок на той самий предмет розмови. Цей спосіб можна використовувати для будь-якої аудиторії, але краще, коли вона підготовлена так, що зможе вибрати погляд, ближчий до істини. Цей спосіб більше підходить для аудиторії науковців, молодих учених.

Асоціативний спосіб розгортання тези спирається на систему уявлень і образів у світосприйманні слухачів. Використання такого способу більше залежить від предмета викладу, наскільки його можна розкрити за допомогою образних уявлень (візуальних, акустичних, дактильних, часопросторових, музичних тощо), а також від настрою, образного мислення слухачів. Цей спосіб добре підходить для мистецьки освіченої аудиторії.

Отже, після зацікавлення аудиторії предметом (перший крок активізації), породження у слухачів інтелектуально-пізнавального мотиву до роздумів, проникнення у зміст (другий крок активізації) логічно наближаємося до вирішального етапу діяння — глибинного розуміння предмета мовлення (третій крок активізації). На цьому етапі в процесі обговорення змісту з аудиторією або в діалогічній подачі промовця йде пошук різних, альтернативних думок, виявляються протилежності і суперечності, спростовуються вони шляхом доказів на користь тої чи іншої точки зору. Результати об'єктивного аналізу синтезуються у висновки, які можуть представляти кілька форм синтезу:

1. Найчастіше це буде визнання однієї (перемагаючої) точки зору, погляду чи думки, аргументи на користь якої були переконливішими, ближчими до істини, а сама думка — актуальнішою для слухачів чи суспільства в цілому. В міру потреби щось може використовуватися і з протилежної думки.

2. Можливий компроміс (лат. compromissum—угода), коли думки є протилежними або суміжними, але мають спільну основу. Тоді шляхом взаємних рівнозначних поступок сторони наближаються до спільного висновку, зберігаючи в такий спосіб основну думку (ідею) і уникають конфлікту.

3. Вищою формою поєднання різних, у тому числі й протилежних думок є консенсус (від лат. consensus — згода), тобто таке погодження, якого досягають в результаті дискусій і компромісів.

Слід зважити на таке: під час обговорення наукових питань треба знаходити докази і йти до визнання однієї думки, ближчої до істини. Під час обговорення суспільно-політичних, громадських питань виходить так, що частіше треба вдаватися до поступок і шляхом компромісів іти до консенсусу. Останнє сприятиме уникненню конфліктних ситуацій і налагодженню конструктивних відносин.

29. Мовленнєвий закон риторики передбачає вираження думки в дієвій словесній формі, що виявляється в стрункій системі комунікативних якостей мовлення: правильність, виразність, ясність, точність, ємність, багатство, образність, стислість, доцільність.
Правильність – володіння орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними тощо нормами.
Правильність мовлення досягається спеціальними тренінгами, робота з словниками, спеціальною мовознавчою літературою слухання та аналіз взірцевого мовлення тощо.
Правильне мовлення впливає на свідомість людини, однак, щоб воно було дієвим необхідно, щоб воно було виразним.
Виразність – завдяки цій ознаці мовлення впливає на почуття та емоції аудиторії.
До засобів виразності відносять все багатство мови, якщо воно вживається доцільно, оживляючи, а не спотворюючи мовлення: епітети, метафори, інтонацію, тембр голосу, прислів’я, приказки, діалекти, звертання, інверсія тощо.
Ясність – мовленнєва якість, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного.
Причини, що зумовлюють неясність мовлення:
- порушення оратором норм літературної мови;
- перенасиченість мовлення термінами, словами іншомовного походження тощо;
- індивідуальне слововживання
Точність – мовленнєва якість, що виявляється у використанні слів у повній відповідності з їхнім значенням. Декарт писав: «Вільно визначайте слова, і ви звільните світ від половини непорозумінь».
Стислість – мовленнєва якість, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тобто стислість формує вміння говорити суттєво.
Доцільність – така організація мовних знаків, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування.
Мовленнєвий закон завершує стадію організації мисленнєво-мовленнєвої діяльності (підготовчий етап) і відкриває наступний етап – управління мисленнєво-мовленнєвим процесом.

30. Закон ефективної комунікації – передбачає дії оратора з метою налагодження контакту. Якщо попередні закони передбачають підготовку до запуску концепції, то цей закон містить у собі механізм запуску як такий.
Контакт – це вищий рівень спілкування, який передбачає взаємодію двох поведінок – оратора та слухачів.
Для того щоб контакт був дієвим, на думку Г. Сагач, необхідна така система дій:
- коригування продукту підготовчого етапу при спілкуванні;
- управління поведінкою аудиторії;
- управління власною поведінкою.
1. Перша дія (корекція) залежить від складу слухачів та їх поведінки. Під час спілкування промовець може вносити уточнювати цільову установку, питання для обговорення, тобто змінювати стратегію.
2. Друга дія (управління поведінкою слухачів) допомагає ораторові підтримувати зворотній зв'язок зі слухачами, що забезпечується вмінням промовця зчитувати інформацію, яка йде від слухачів (міміка, очі, жести тощо) і відповідно реагувати на неї.
3. Третя дія (управління власною поведінкою) передбачає уміння промовця узгоджувати власні жести, міміку тощо із задумом.
Вищеназвана система дій спирається на технологію налагодження контакту на всіх етапах спілкування промовця і слухачів.
Докомунікативний етап передує виступові. Його завданням є створення умов для встановлення контакту з аудиторією. Такий контакт встановлюється цілою системою засобів:
- чуттєво-візуальні засоби допоможуть ораторові створити перше враження про предмет;
- мисленнєві засоби (аналітичний рівень) допоможуть ораторові за допомогою питань (Що коригувати: стратегію, тактику? Чи треба щось коригувати?) і швидко зорієнтуватися в ситуації
- вербальні засоби також спрямовані на орієнтацію оратора в ситуації за допомогою питань, але ці питання оратор адресує слухачам: Хто ви? Звідки ви? З якою метою ви тут? тощо.
Вступ має за мету встановити контакт. Щоб контакт був вдалим необхідно використати відповідну систему засобів:
- включення слухачів у ситуацію спілкування – усмішка, привітання, перша фраза;
- аналіз ситуації спілкування – вираз обличчя, жести, міміка, очі;
- включення аудиторії в проблему – яскравий приклад, проблемне питання, доречна цитата тощо.
Метою основної частини є збереження контакту з аудиторією. Для цього необхідно відповідно організувати процес засвоєння аудиторією проблеми. Щоб виконати це завдання треба використати такі засоби:
- формальні засоби засвоєння (ігри, практикуми) – уводять аудиторію в діяльнісний режим, що дозволяє краще засвоїти матеріал;
- змістовних засобів засвоєння – активізація мислення, та почуттєво-емоційної діяльності слухачів.
Завданням висновку є закріплення контакту зі слухачами. Закріплення ґрунтується на вмінні оратора викликати в аудиторії потребу у продовженні спілкування. Для цього можна використати таку систему засобів:
- вербальні засоби – підведення підсумків спілкування оформити у вигляді стисло вираженої головної думки спілкування;
- мисленнєвих засобів – внутрішньо проаналізувати те, що вийшло / не вийшло, що можна добавити, актуалізувати.
Необхідно зазначити, що доволі часто під час спілкування можна спостерігати неприродну поведінки як зі сторони оратора, так і зі сторони аудиторії. Для такої ситуації, яка отримала назву «ораторський шок», властивими є знервованість, напруженість, скутість поведінки чи думки тощо.
Г. Сагач називає такі основні причини цього явища:
- у мовцеві – непідготовленість, невміння встановлювати і зберігати контакт;
- у поведінці слухачів – грубі репліки, некоректні питання тощо;
- у зовнішньому середовищі – шум, ходіння, присутність чужих людей, які недоброзичливо оцінюють оратора тощо.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: