ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Зв’язок риторики з лінгвостилістикоюСтилістика досліджує стилістичну систему мови, тобто виражальні можливості й їх реалізацію в мовленні. Вона вивчає функціональні стилі Сучасна риторика та її зв’язки з іншими науками. Закони риторики 63 та їх засоби. Значить, стилістика є для риторики теоретичною наукою. Вона вчить, як використати стилістичний потенціал мови, має для цьо- го правила, техніку, вимоги до оратора та аудиторії. Культура мови і риторика пов’язані між собою. Культура мови вивчає комунікативні якості мови — правильність, ясність, точність, образність, багатство, естетичність. Риторика досліджує ці ж самі якості в динаміці і комбінаціях, залежно від умов і ситуацій спілкування, передбачає вже комплекс цих якостей у видах публічного мовлення. Сценічна майстерність — це знання законів і правил риторики, вміле володіння технікою риторики. Важливими тут є риторичні поради про мовне дихання, дикцію, композицію, міміку, жести, пози, рух тощо. Риторика, естетика і поетика генетично споріднені з мовознавчими науками. У давні часи поетику називали другою риторикою, бо поети- ка — це «мистецтво мови поезії», яке належить до найдавніших мистецтв, ще дописемних (усних), і розвивається й нині успішно. Риторика і поетика служать мовній організації художнього тексту, яка доносить до слухача художній задум, ідею чи концепцію образного бачення. Вже для Платона риторика була «філософією красномовства», засобом досягнення мудрості мистецтвом і наукою слова.__
4. Своєрідність риторичної науки. Своєрідність риторичної науки нам вбачається у такому: 1. Риторика — комплексна наука, тобто її місце — на стику, пересіченні, причому багаторівневому) ряду наук (етики, філософії, логіки, еристики, психології, лінгвістики, сценічної майстерності). Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності. Причому кожний компонент, пересікаючись та взаємодіючи з іншими, наповнюється якісно новим, перетвореним змістом, ніж це було у складі тієї чи іншої науки. Таким чином, риторика — це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка органічно інтегрує в собі необхідні знання.
5. Основні поняття класичної риторики Класична риторика — мистецтво переконувати — реалізується через такі основні поняття: логос, етос, пафос, топос. Логос. У давньогрецькій мові слово logos означало такі дві групи по- нять: а) слово, мова, мовлення; і б) поняття, думка, розум, а точніше — єдність цих понять обох груп. Це відбилося у значеннях сучасних слів з коренем лог -, які зосереджені в основному у сфері логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічний наголос, логічне судження, логічне мовлення тощо. У класичній риториці логос покликаний був воєдино представля- ти думку і слово, що означало: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й до розуму. У сучасній риториці логічність — основна ознака промови і тексту. Етос, що в грецькій мові (ethos) означало звичай, звичку, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика). Етос є основою формування риторичного ідеалу. Розвиваючи засади античної риторики, Феофан Прокопович подавав етос риторики як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість, по- міркованість. Кожна з цих чеснот описувалася як комплекс рис промовця, правил поведінки і дій, які вдосконалюють мораль та етику особистості. В усі віки цінувалися високі помисли, чисте серце, щира душа оратора. Пафос (від гр. pathos — почуття, пристрасть) — це вольове, інтелек- туальне, емоційне устремління мовця (оратора), яке виявляється і в про- цесі мовної комунікації, і в його продукті — тексті. «Ми можемо позна- чити словом Pavos ті визначальні сили, які... живуть у людських грудях і рухають людську душу в її найпотаємніших глибинах... …Пафос утворює справжнє царство мистецтва: його втілення є го- ловним як у творі мистецтва, так і в сприйнятті останнього глядачем, бо пафос зачіпає струну, яка знаходить відгук у кожному людському серці. Пафос хвилює, тому що він є могутньою силою людського існування» (Г. Гегель. Лекції з естетики). Пафос є фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть настіль- ки оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя, творчої чи суспільної або виробничої діяльності. Проблема па- фосу як поняття риторики постає в розмежуванні пафосу самого мовця, Сучасна риторика та її зв’язки з іншими науками. Закони риторики 61 тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, що досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту. Критерій істинності (логос), критерій щирості (етос), критерій від- повідності мовної поведінки (пафос) — це три основоположні категорії класичної риторики, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками як три важливі наукові критерії. Топос (гр. topos — місце), топіки — це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші мовні ситуації та описи їх, які легко запам’ятати і які майже в усіх мовців однакові (моя сім’я; у магазині; у транспорті тощо). Антична риторика розробляла за- головки до топосів (логограми) та схеми, які легко можна було застосо- вувати до аналогічних ситуацій. Індивідуально-оригінальним є те, що перебуває поза топіками. Але існує певна пропорційність між топосом і оригінальністю у промові. На- явність топосів підкреслить красу й доцільність оригінальних висловів. Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або неконкретні запитання.
6. Інвенція (лат. inventio — винахід, вигадка) — це перший розділ кла- сичної риторики, в якому розробляється гіпотеза майбутнього виступу. Основне в інтенції — вдало, доречно вибратий предмет розмови і намір його представити та розкрити так, щоб здійснити задум. Диспозиція (лат. dispositio — розташовую, розміщую) — це другий роз- діл риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет ви- ступу і визначаються правила оперування поняттями. Основне призначення диспозиції — запропонувати цілий набір по- ложень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а конкретно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до висновку. Елокуція (лат. eloguor — висловлююсь, викладаю) — третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. На етапі елокуції розвинулося вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефектнішим. Саме він приводить мовця до мети. Елоквенція — підрозділ елокуції, в якому досліджуються фігури сло- ва (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину мож- на назвати серцевиною риторики. Іноді її просто називають красно- мовністю. Меморія (лат. memoria — пам’ять, згадка). Призначення цього розділу риторики — допомогти оратору запам’ятати зміст промови так, щоб не роз- губити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. 62 Факультативний курс з української мови. Риторика Його можна назвати тренуванням пам’яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка — система «секретів», прийомів запам’ятовування мате- ріалу, швидкого відтворення. По-сучасному це можна назвати збагачен- ням і впорядкуванням «банку даних». Акція (лат. асtion — дія, дозвіл) — п’ятий розділ риторики, призна- ченням якого є підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. На цьому етапі має реалізуватися вся тривала попередня підготовча ро- бота і привести до очікуваної мети. Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, вмін- ням тримати паузу, мімікою, жестами, кінетикою.__
7. Основні етапи історії розвитку риторики.
8. У інших регіонах світу розвиток риторики йшов іншими шляхами. Монархічний лад, характерний для Китаю, і відсутність полісної демократії створили інші порівняно з Грецією умови риторики і направляли розвиток мови по інших шляхах. Тривалий час ця цивілізація розвивалася в умовах свідомої ізоляції від інших народів, символом чого стала Велика Китайська стіна, якою колись правителі Китаю — "Піднебесної" країни — хотіли відгородитися від "варварів". * * * Законодавство Стародавнього Китаю було досить розвиненим, і юридична риторика тут посідала значне місце. Щоправда, постулати китайських юристів цієї пори, установка на залякування не в усякої сьогоднішньої людини можуть викликати захоплення: "У сім'ї не можна відмовитися від нагаїв і палок; у державі — від покарань, а в Піднебесній — від виправних і репресивних походів, [але при] застосуванні їх є головне і другорядне, [а при] здійсненні їх — те, що протидіє, й те, що сприяє...
Цілісність держави та єдність китайського народу забезпечувала централізована, сильна влада. Становлення політичної риторики в Давньому Китаї, як і на всьому Сході, пов'язано з пропагандою сили, нездоланності, величі правителя. Поширеними в той час були царські написи, подібні до царських написів інших давніх держав Сходу. Власне, ще до об'єднання Китаю правителі окремих місцевостей фіксували свої перемоги в таких написах: "Цар By скинув з трону династію Інь і тепер він, а не владика Інь вершить жертвоприношення богам"2. Вже в III тис. до н. е. виникають записи промов царів, які були зразком для майбутніх поколінь: їх вчили напам'ять та використовували у відповідних ситуаціях. Дослідники давньокитайської культури небезпідставно вважають, що "до початку літератури можна віднести едикти та укази давніх правителів (серед них такі, що за характером і стилем можуть вважатися першими зразками риторичної прози)..."3. У IV ст. до н. е. ці тексти було згруповано в "Книзі пе-редань", "Промовах царств" та "Промовах царств, що борються". Тут присутні риторичні звертання до предків, військове красномовство, дипломатичні промови тощо. В китайській політичній риториці спостерігається неприхована тенденційність, полеміка, таврування противників і відверте замовчування невигідних речей4. Згодом пропаганда вірності трону набула характеру майже ритуальних заклинань: "Будь підтримкою своєму володарю проти тих правителів, які не з'являються до дво Царська влада забезпечувала як законність, так і право. Судова риторика, зрештою, виникає в Китаї не внаслідок змагань і дискусій сторін, що судяться, а, як у Вавило-ні чгі Єгипті, в царських указах. Щоправда, китайська юридична проза нерідко змішує реальність і міф, щоб надати явищам авторитетності ("Закони Чжоу"). На духовне життя Китаю, його релігійну риторику справили могутній вплив дві великі релігійно-філософські системи — конфуціанство та даосизм. Конфуцій (Кун-фуцзи), який жив у V ст. до н. е., сформував поняття Високого Неба, якому підлягає Син Неба — імператор, що є батьком вельможам, а ті — батьками отців сімейств і т. ін. Ця ієрархія свідчила про прагнення впорядкувати відносини природи і людини, а також стосунки в суспільстві. Водночас Конфуцій формулює категорію жень — гуманність, закликаючи до гармонійних і людяних стосунків. Теоретичні надбання Конфуція та його послідовників започаткували китайську дидактику. Конфуцій вбачав основу життя у дотриманні всіляких церемоніалів, покликаних оберігат Конфуціанські повчання (які й досі визначають свідомість китайця) — типова риторика морально-етичного характеру. "Шляхетний муж піклується про дев'ять речей: коли дивишся — бачити; коли слухаєш — чути; аби на обличчі була привітність, а у вигляді — шанобливість; у мові — відданість; а в справах — неважливість; якщо ти в сумнівах — питай, у гніві — думай про наслідки; коли що береш, пам'ятай про борг"2. Конфуціанські ідеї живили собою велику й багату художню літературу Китаю. Серцевиною конфуціанського літературного тексту є власне риторика, пряме повчання, моралізаторство, життєві приклади тощо.
"[воно] покриває небо, підтримує землю, розгортає чотири сторони світу, розкриває вісім меж. Високо, безмежно, глибоко безмірно, обіймає небо й землю, з'єднується з безформенним. Біжить потоком, б'є джерелом. Порожнє поступово наповнюється. Клекоче і бурлить. Мутне поступово очищується"1. Очевидно, таку містку і водночас абстрактну філософську категорію можна було розкрити не поетичними, а риторичними засобами. Отож, риторика прислужилася становленню філософії та релігійної думки Давнього Китаю. З часом виклад релігійно-філософських ідей набув характеру справжньої проповіді. Одночасно риторика стала невід'ємною частиною двірського та феодального побуту Китаю. Існує думка, що конфуціанським пам'яткам властиві прозаїчно-побутові форми, а даосистським — поетично-піднесені2. Однак детальне ознайомлення з пам'ятками Давнього Китаю свідчить, що конфуціанська проповідь реалізувалася і в поетичному образі, а даосистська — у формі вишуканої та розмаїтої риторики. Нерідко вони тісно перепліталися, що ілюструє, наприклад, пасаж Лао-цзи: "Нехай країна буде малесенькою, а народ нечисленним; скільки б у них не було знаряддя, нехай вони ним не користуються; люди нехай до самої смерті не йдуть далеко від дому; якщо будують кораблі, вози, нехай на них ніхто не їздить; якщо будують панцирі, мечі, нехай ніхто не воює; замість того, щоб писати, хай люди краще плетуть торочки й китиці; нехай буде чепурним їхній одяг, нехай буде мирним їхнє житло, нехай будуть щасливими їхні звичаї; і якщо вони зазирнуть за кордон сусідньої країни і почується звідти кукурікання півнів, гавкання собак, нехай доживуть люди до старості, до смерті, ніколи не побувавши на тому боці" (йдеться про переваги малої держави)1. На Давньому Сході склалася різноманітна й багата риторична практика. Але здебільшого вона розвивалася стихійно; красномовці не дуже піклувалися щодо теоретичного узагальнення свого досвіду. Але роль риторики у суспільному житті була досить помітною. З розвитком міждержавних відносин риторичний досвід Сходу адаптувався і на європейських теренах. Наприклад, Солон, спартанський законодавець, запозичує (за переказом) традиції юридичної риторики з Єгипту. Красномовство відіграло помітну роль у формуванні культури античного суспільства. Існував навіть міф про божественне походження риторики: Юпітер покликав до себе Меркурія і звелів дати людям риторику, яка започаткувала їх діяльність. Активно розвивалися й досягли високого рівня суспільно-політична риторика, судове й академічне красномовство. Колискою античного ораторського мистецтва була Греція. Після походів Александра Македонського (IV ст. до н. е.) грецька культура поширилася майже в усьому світі (так званий елінізм). Після засвоєння засад грецького красномовства Давнім Римом, що був в античності "володарем світу", греко-римська риторика стала основою ораторської культури народів Європи. Вже наприкінці античної епохи існувала велика кількість риторичних шкіл і писаних посібників, що суттєво прислужили розвитку цієї науки.
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|