Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Зв’язок риторики з лінгвостилістикою




Стилістика досліджує стилістичну систему мови, тобто виражальні

можливості й їх реалізацію в мовленні. Вона вивчає функціональні стилі

Сучасна риторика та її зв’язки з іншими науками. Закони риторики 63

та їх засоби. Значить, стилістика є для риторики теоретичною наукою.

Вона вчить, як використати стилістичний потенціал мови, має для цьо-

го правила, техніку, вимоги до оратора та аудиторії.

Культура мови і риторика пов’язані між собою. Культура мови вивчає

комунікативні якості мови — правильність, ясність, точність, образність,

багатство, естетичність. Риторика досліджує ці ж самі якості в динаміці

і комбінаціях, залежно від умов і ситуацій спілкування, передбачає вже

комплекс цих якостей у видах публічного мовлення.

Сценічна майстерність — це знання законів і правил риторики, вміле

володіння технікою риторики. Важливими тут є риторичні поради про

мовне дихання, дикцію, композицію, міміку, жести, пози, рух тощо.

Риторика, естетика і поетика генетично споріднені з мовознавчими

науками. У давні часи поетику називали другою риторикою, бо поети-

ка — це «мистецтво мови поезії», яке належить до найдавніших мистецтв,

ще дописемних (усних), і розвивається й нині успішно.

Риторика і поетика служать мовній організації художнього тексту,

яка доносить до слухача художній задум, ідею чи концепцію образного

бачення. Вже для Платона риторика була «філософією красномовства»,

засобом досягнення мудрості мистецтвом і наукою слова.__

 

 

4. Своєрідність риторичної науки.
Риториці своєрідний певний універсалізм. Вна становить певну модель яку можна наповнити будь-яким словесним змістом. Риторика розвиває в мор. Цілу систему особистих рис: культуру мислення, мовлення, спілкування, поведінки.
Риторика необхідна в будь-якій діяльності. Вона є системою і має прикладний характер.

Своєрідність риторичної науки нам вбачається у такому:

1. Риторика — комплексна наука, тобто її місце — на стику, пересіченні, причому багаторівневому) ряду наук (етики, філософії, логіки, еристики, психології, лінгвістики, сценічної майстерності). Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності. Причому кожний компонент, пересікаючись та взаємодіючи з іншими, наповнюється якісно новим, перетвореним змістом, ніж це було у складі тієї чи іншої науки. Таким чином, риторика — це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка органічно інтегрує в собі необхідні знання.

 

 

5. Основні поняття класичної риторики

Класична риторика — мистецтво переконувати — реалізується через

такі основні поняття: логос, етос, пафос, топос.

Логос. У давньогрецькій мові слово logos означало такі дві групи по-

нять: а) слово, мова, мовлення; і б) поняття, думка, розум, а точніше —

єдність цих понять обох груп. Це відбилося у значеннях сучасних слів

з коренем лог -, які зосереджені в основному у сфері логіки (науки про

закони і форми мислення) та мовознавства: логічний наголос, логічне

судження, логічне мовлення тощо.

У класичній риториці логос покликаний був воєдино представля-

ти думку і слово, що означало: слово має зміст, думку, воно має йти від

розуму й до розуму.

У сучасній риториці логічність — основна ознака промови і тексту.

Етос, що в грецькій мові (ethos) означало звичай, звичку, характер,

норов (від нього походить і сучасне слово етика).

Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Розвиваючи засади античної риторики, Феофан Прокопович подавав

етос риторики як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість, по-

міркованість. Кожна з цих чеснот описувалася як комплекс рис промовця,

правил поведінки і дій, які вдосконалюють мораль та етику особистості.

В усі віки цінувалися високі помисли, чисте серце, щира душа оратора.

Пафос (від гр. pathos — почуття, пристрасть) — це вольове, інтелек-

туальне, емоційне устремління мовця (оратора), яке виявляється і в про-

цесі мовної комунікації, і в його продукті — тексті. «Ми можемо позна-

чити словом Pavos ті визначальні сили, які... живуть у людських грудях

і рухають людську душу в її найпотаємніших глибинах...

…Пафос утворює справжнє царство мистецтва: його втілення є го-

ловним як у творі мистецтва, так і в сприйнятті останнього глядачем, бо

пафос зачіпає струну, яка знаходить відгук у кожному людському серці.

Пафос хвилює, тому що він є могутньою силою людського існування»

(Г. Гегель. Лекції з естетики).

Пафос є фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть настіль-

ки оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом)

її життя, творчої чи суспільної або виробничої діяльності. Проблема па-

фосу як поняття риторики постає в розмежуванні пафосу самого мовця,

Сучасна риторика та її зв’язки з іншими науками. Закони риторики 61

тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу,

що досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту.

Критерій істинності (логос), критерій щирості (етос), критерій від-

повідності мовної поведінки (пафос) — це три основоположні категорії

класичної риторики, успадковані й іншими філологічними (і не тільки)

науками як три важливі наукові критерії.

Топос (гр. topos — місце), топіки — це риторичне поняття, що означає

загальні місця у промові. До них належать найтиповіші мовні ситуації та

описи їх, які легко запам’ятати і які майже в усіх мовців однакові (моя

сім’я; у магазині; у транспорті тощо). Антична риторика розробляла за-

головки до топосів (логограми) та схеми, які легко можна було застосо-

вувати до аналогічних ситуацій.

Індивідуально-оригінальним є те, що перебуває поза топіками. Але

існує певна пропорційність між топосом і оригінальністю у промові. На-

явність топосів підкреслить красу й доцільність оригінальних висловів.

Людина, яка не орієнтується в топосі, ставить зайві, недоречні або

неконкретні запитання.

 

 

6. Інвенція (лат. inventio — винахід, вигадка) — це перший розділ кла-

сичної риторики, в якому розробляється гіпотеза майбутнього виступу.

Основне в інтенції — вдало, доречно вибратий предмет розмови і намір

його представити та розкрити так, щоб здійснити задум.

Диспозиція (лат. dispositio — розташовую, розміщую) — це другий роз-

діл риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет ви-

ступу і визначаються правила оперування поняттями.

Основне призначення диспозиції — запропонувати цілий набір по-

ложень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному,

а конкретно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до висновку.

Елокуція (лат. eloguor — висловлююсь, викладаю) — третій розділ

класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження

предмета спілкування. На етапі елокуції розвинулося вчення про стилі.

Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефектнішим.

Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція — підрозділ елокуції, в якому досліджуються фігури сло-

ва (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину мож-

на назвати серцевиною риторики. Іноді її просто називають красно-

мовністю.

Меморія (лат. memoria — пам’ять, згадка). Призначення цього розділу

риторики — допомогти оратору запам’ятати зміст промови так, щоб не роз-

губити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі.

62 Факультативний курс з української мови. Риторика

Його можна назвати тренуванням пам’яті. Змістом цього розділу

є мнемотехніка — система «секретів», прийомів запам’ятовування мате-

ріалу, швидкого відтворення. По-сучасному це можна назвати збагачен-

ням і впорядкуванням «банку даних».

Акція (лат. асtion — дія, дозвіл) — п’ятий розділ риторики, призна-

ченням якого є підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу.

На цьому етапі має реалізуватися вся тривала попередня підготовча ро-

бота і привести до очікуваної мети.

Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження

не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, вмін-

ням тримати паузу, мімікою, жестами, кінетикою.__

 

 

7. Основні етапи історії розвитку риторики.
(класична риторика – У ст.. до н.е. – середина ХХ ст., засновник Горгій,
та неориторика – середина ХХ ст. - по наш час, засновник Х. Перельман).

 

 

8. У інших регіонах світу розвиток риторики йшов іншими шляхами. Монархічний лад, характерний для Китаю, і відсутність полісної демократії створили інші порівняно з Грецією умови риторики і направляли розвиток мови по інших шляхах.
Монархові були потрібні рада і радники, які б пропонували і критикували рішення. Кожен монарх складав собі думу з міністрів і радників, які сперечалися між собою з приводу проблем, запропонованих монархом, і обгрунтовували ті або інші рішення. Міністри і особливо радники належали до ученого сословію, яке розвивалося в цих умовах.
Така структура державного устрою здавалася виразною і вічною. Основи цієї структури – особа монарха, його здатність приймати і проводити рішення.
Критерієм прозорливості рішень могли бути тільки прецеденти. Тому китайська культура хронологична і топонімічна. Про всяку подію сказано, коли і де воно сталося. Ведеться подвійний відлік часу по роках існування держави від підстави до сьогоднішнього дня і по шістдесятирічних циклах, які, по-відимому, пов'язані з терміном зміни поколінь і терміном ізмененія стилів. У =Тридцатиканонье= (Шисань цзін) є наступні необхідні для цього розділи: прогностика, пісні народу, історія (як історія прінятія державних рішень), державні рітуали і їх частки, етика і словник - тезаурус, карті-, що даєну миру.
Пісні (шиузін) потрібні для того, щоб знати, що достовірно народ хоче і на що сподівається; історія дає прецеденти обговорення і ухвалення державних решеній, етика - зміст освіти і виховання общества; словник служить для нормування мови і систематізациі знань.
Оскільки ухвалення рішень відбувається у вузькому арістократічеськом кругу, вимога до мов – граничний лаконізм, розумова і емоційна напруженість стримана пристрасть і відповідальність за кожне слово.Така мова вимагала високої розумовою подготовки і відчуття можливих змін. Звідси прогностика займає перше місце. Хто прозорливий в своїх прогнозах, той краще вгадує розвиток стилю.
Китайський ритор-філософ говорив, що риторика в таякий мовній ситуації неотделіма від філософії і составляєт з нею одне ціле. Розвиток стилю мови требовало зусиль в поезії. Ритор прагнув оволодіти знаннями по медицині, математиці, астрономії, історії, етиці.Стиль, його компоненти, історична унікальність і здібність до загального обхвату інформації - ядро філософствованія і мовної практики в Китаї.
Мовна культура в Древній Індії
На відміну від Китаю і Греції, де становий лад существовал, але був виражений формально в тому, що челостоліття своїм народженням обов'язково прив'язаний до опреділеному стану, в Індії становий лад у вигляді
ділення на касти і приладдя людини до касти даною йому від народження, формував інші умови для мовної практики.
Існували три основні стани: духовне (браміни), військове (кшатрии) і решта людей, зайнятих фізичною працею (шиздры). Стани не винні смешиваться в розмовах, одязі, їді і в брачных стосунках. Це робить будь-які прояви практичесанням мови не загальними.
Зосередження розумової і мовної праці в касті брамінів створило пріоритет літургійною і учбовою мови перед всіма іншими видами мови. Усна і письменная мовна культура придбала як би позачасовий характер. На відміну від китайської мовної культури, де кожен мовний вчинок фіксується в місці і времені, в індійській культурі існує образ вневременного і внепространственного інформаційного буття. Індологія пов'язує це з розвитком усної мовної практики в учбовій і літургійній мові. Проте і ведические тексти, і філософські тексти, і тексти поэтические мають авторство і зразкове датування. Цей тип мовної культури виявляється направленим на воспитание особи.
Розвиток філософських учень, продовжуючих индуизм і що походять з індуїзму, але що виходять з нього таких як джайнізм і буддизм, породив вчені спори і отже, діалектику. Діалектика як пошук істини привела до розвитку логічних доказів. Були развиті силлогистика і правило наведення прикладів як інструмент доказів. Це рішуче відрізняє индийский стиль філософствування від китайського, де були розвинені формалізм прогностики.
Необхідність популяризувати філософські учения створила необхідність в літературному этосе (?Махабхарата?,?Рамайяна?).На основі этоса, в наслідування йому і паралельно з ним розвиваються танець, музика і образотворчі искусства. Поезія і мистецтво стають в цих умовах средством образного розвитку філософських ідей за пределамі вченого стану. Публічна мова в Індії - це і літургія і театр. Ці найважливіші засоби виховання всього народу основыва-
ются на філософії і її школах. Вчена і педагогічна мова нагадує по своїй структурі побутову мову, але з вченим змістом. Езотерична мова школи і літургіки направлена на
виховання здібностей людини
---------------------
итай — одна з найдавніших цивілізацій світу; допитливі та трудолюбиві китайці першими у світі винайшли компас і порох, шовк і порцеляну. Тут розвинулися багата література та складна ієрогліфічна писемність, витонченість звичаїв і ускладнена церемоніальність у спілкуванні...

Тривалий час ця цивілізація розвивалася в умовах свідомої ізоляції від інших народів, символом чого стала Велика Китайська стіна, якою колись правителі Китаю — "Піднебесної" країни — хотіли відгородитися від "варварів".

* * *

Законодавство Стародавнього Китаю було досить розвиненим, і юридична риторика тут посідала значне місце. Щоправда, постулати китайських юристів цієї пори, установка на залякування не в усякої сьогоднішньої людини можуть викликати захоплення:

"У сім'ї не можна відмовитися від нагаїв і палок; у державі — від покарань, а в Піднебесній — від виправних і репресивних походів, [але при] застосуванні їх є головне і другорядне, [а при] здійсненні їх — те, що протидіє, й те, що сприяє...


П'ять [видів покарань] — татуювання, відрізання носа, кастрація, відрізання ноги й смерть, [кожним з яких] каралося 500 злочинів, — ось що називається "Зводом середніх [покарань], що вживалися для покарання областей, що не живуть мирно. Усіх [засуджених на] смерть страчували на ринковій площі..." (Законодавство Чжоу)1.

Цілісність держави та єдність китайського народу забезпечувала централізована, сильна влада. Становлення політичної риторики в Давньому Китаї, як і на всьому Сході, пов'язано з пропагандою сили, нездоланності, величі правителя. Поширеними в той час були царські написи, подібні до царських написів інших давніх держав Сходу. Власне, ще до об'єднання Китаю правителі окремих місцевостей фіксували свої перемоги в таких написах: "Цар By скинув з трону династію Інь і тепер він, а не владика Інь вершить жертвоприношення богам"2.

Вже в III тис. до н. е. виникають записи промов царів, які були зразком для майбутніх поколінь: їх вчили напам'ять та використовували у відповідних ситуаціях. Дослідники давньокитайської культури небезпідставно вважають, що "до початку літератури можна віднести едикти та укази давніх правителів (серед них такі, що за характером і стилем можуть вважатися першими зразками риторичної прози)..."3.

У IV ст. до н. е. ці тексти було згруповано в "Книзі пе-редань", "Промовах царств" та "Промовах царств, що борються". Тут присутні риторичні звертання до предків, військове красномовство, дипломатичні промови тощо. В китайській політичній риториці спостерігається неприхована тенденційність, полеміка, таврування противників і відверте замовчування невигідних речей4.

Згодом пропаганда вірності трону набула характеру майже ритуальних заклинань: "Будь підтримкою своєму володарю проти тих правителів, які не з'являються до дво
ру". Але й володар брав на себе певні зобов'язання: "Я розширю твої землі, аби ти був опорою дому Чжоу"1.

Царська влада забезпечувала як законність, так і право. Судова риторика, зрештою, виникає в Китаї не внаслідок змагань і дискусій сторін, що судяться, а, як у Вавило-ні чгі Єгипті, в царських указах. Щоправда, китайська юридична проза нерідко змішує реальність і міф, щоб надати явищам авторитетності ("Закони Чжоу").

На духовне життя Китаю, його релігійну риторику справили могутній вплив дві великі релігійно-філософські системи — конфуціанство та даосизм.

Конфуцій (Кун-фуцзи), який жив у V ст. до н. е., сформував поняття Високого Неба, якому підлягає Син Неба — імператор, що є батьком вельможам, а ті — батьками отців сімейств і т. ін. Ця ієрархія свідчила про прагнення впорядкувати відносини природи і людини, а також стосунки в суспільстві. Водночас Конфуцій формулює категорію жень — гуманність, закликаючи до гармонійних і людяних стосунків.

Теоретичні надбання Конфуція та його послідовників започаткували китайську дидактику. Конфуцій вбачав основу життя у дотриманні всіляких церемоніалів, покликаних оберігат
и існуючий порядок, забезпечувати гуманність. Усе це стало передумовою виникнення та розвитку риторичної традиції, оформленої в певну систему.

Конфуціанські повчання (які й досі визначають свідомість китайця) — типова риторика морально-етичного характеру.

"Шляхетний муж піклується про дев'ять речей: коли дивишся — бачити; коли слухаєш — чути; аби на обличчі була привітність, а у вигляді — шанобливість; у мові — відданість; а в справах — неважливість; якщо ти в сумнівах — питай, у гніві — думай про наслідки; коли що береш, пам'ятай про борг"2.

Конфуціанські ідеї живили собою велику й багату художню літературу Китаю. Серцевиною конфуціанського літературного тексту є власне риторика, пряме повчання, моралізаторство, життєві приклади тощо.


Ці особливості притаманні й літературі, що втілює в слові другий великий духовний орієнтир Давнього Китаю — даосизм. Цю течію започаткував Лао-цзи, який висунув учення про дао, яке характеризує так:

"[воно] покриває небо, підтримує землю, розгортає чотири сторони світу, розкриває вісім меж. Високо, безмежно, глибоко безмірно, обіймає небо й землю, з'єднується з безформенним. Біжить потоком, б'є джерелом. Порожнє поступово наповнюється. Клекоче і бурлить. Мутне поступово очищується"1.

Очевидно, таку містку і водночас абстрактну філософську категорію можна було розкрити не поетичними, а риторичними засобами.

Отож, риторика прислужилася становленню філософії та релігійної думки Давнього Китаю.

З часом виклад релігійно-філософських ідей набув характеру справжньої проповіді. Одночасно риторика стала невід'ємною частиною двірського та феодального побуту Китаю.

Існує думка, що конфуціанським пам'яткам властиві прозаїчно-побутові форми, а даосистським — поетично-піднесені2.

Однак детальне ознайомлення з пам'ятками Давнього Китаю свідчить, що конфуціанська проповідь реалізувалася і в поетичному образі, а даосистська — у формі вишуканої та розмаїтої риторики. Нерідко вони тісно перепліталися, що ілюструє, наприклад, пасаж Лао-цзи:

"Нехай країна буде малесенькою, а народ нечисленним; скільки б у них не було знаряддя, нехай вони ним не користуються; люди нехай до самої смерті не йдуть далеко від дому; якщо будують кораблі, вози, нехай на них ніхто не їздить; якщо будують панцирі, мечі, нехай ніхто не воює; замість того, щоб писати, хай люди краще плетуть торочки й китиці; нехай буде чепурним їхній одяг, нехай буде мирним їхнє житло, нехай будуть щасливими їхні звичаї; і якщо вони зазирнуть за кордон сусідньої країни і почується звідти кукурікання півнів, гавкання собак, нехай

доживуть люди до старості, до смерті, ніколи не побувавши на тому боці" (йдеться про переваги малої держави)1.

На Давньому Сході склалася різноманітна й багата риторична практика. Але здебільшого вона розвивалася стихійно; красномовці не дуже піклувалися щодо теоретичного узагальнення свого досвіду. Але роль риторики у суспільному житті була досить помітною. З розвитком міждержавних відносин риторичний досвід Сходу адаптувався і на європейських теренах. Наприклад, Солон, спартанський законодавець, запозичує (за переказом) традиції юридичної риторики з Єгипту.

Красномовство відіграло помітну роль у формуванні культури античного суспільства. Існував навіть міф про божественне походження риторики: Юпітер покликав до себе Меркурія і звелів дати людям риторику, яка започаткувала їх діяльність. Активно розвивалися й досягли високого рівня суспільно-політична риторика, судове й академічне красномовство. Колискою античного ораторського мистецтва була Греція. Після походів Александра Македонського (IV ст. до н. е.) грецька культура поширилася майже в усьому світі (так званий елінізм). Після засвоєння засад грецького красномовства Давнім Римом, що був в античності "володарем світу", греко-римська риторика стала основою ораторської культури народів Європи. Вже наприкінці античної епохи існувала велика кількість риторичних шкіл і писаних посібників, що суттєво прислужили розвитку цієї науки.

 






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных