Платон (427–347 рр. до н. е.) про риторику

Учень Сократа Платон продовжив ідеї свого вчителя і став тим відо-

мим у риториці, що вимагав від неї знання об’єкта, який вона обслуго-

вує. Це знання мало бути не легким поверховим знайомством із пред-

метом розмови, а осягненням його глибинної суті.

Платон протиставив релятивізму софістів онтологію як учення про

буття, осягнене розумом. Він одним з перших звернув увагу риторів

на психологію слухачів і розробив теорію сприймання, пов’язав логіку

зі знанням душі. На реакцію слухача ритори звертали увагу й раніше,

Видатні ритори давнини й сучасності 25

але Платон

вимагав вивчати її, систематизувати й бачити в ній не тільки

суб’єктивне сприйняття, а й пізнавати причинну зумовленість. Софіс-

ти прагнули вправно говорити про те саме по-різному. Істинність речей

не була їхньою метою. Платон же визначив критерій правильності ви-

словлювань у процесі логічних міркувань про предмет.

Велике значення для історії риторики мають праці Платона про вели-

ких ораторів, його попередників і сучасників. Він трансформував усний

діалог Сократа в жанр писемної мови і ввів діалогічну прозу в грецьку

літературу. З аналітичної ідеї Платона пізніше розвинулися наукові ме-

тоди аналізу і синтезу.

Але треба пам’ятати, що Платон, великий мислитель, філософ іс-

тинності і пристрасний мораліст, жив уже в інший час, ніж оратори, про

яких писав, у період занепаду афінської демократії, коли формувалася

ідея тоталітарної держави, виникала потреба монополії на істину. І Пла-

тон, мов на замовлення, починає творити державну релігію і культуру.

Якщо в діалогах «Протагор», «Горгій», «Федр» та «Софіст» він воює з со-

фістами, вважає

неправильним віддавати владу в руки красномовців, то

в «Політиці», «Державі», «Законах» він уже висловлює думку про те, що

треба в державі взагалі заборонити публічні виступи.

Платон заснував у саду грека Академа школу, яка називалася ака-

демією, а її учні — академіками. У ній надавалася перевага усним фор-

мам викладання, писемна мова вважалася художнім відгуком живої усної

мови. Проіснувала ця академія дев’ять віків. Найславетнішим з когорти

учнів Платона був Аристотель. [40]

11 Риторика Аристотеля (384–322 рр. до н. е.)

Від своїх попередників, зокрема й від Платона, Аристотель відріз-

нявся тим, що зробив риторику наукою, чітко визначив загальні закони

красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення

прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши попередній риторичний

досвід, він запропонував систему вимог до поетичного твору і до ора-

торської (античної) прози.

Риторичне вчення Аристотеля викладене у двох трактатах: «Ритори-

ка, або Про мистецтво риторики» і «Поетика». Аристотель уважав, що

насолода, яку ми одержуємо від оратора, повинна виявлятися не в чут-

тєвому задоволенні від словесної гри, а в пізнавальному та інтелектуаль-

ному збагаченні слухача. Сказане ритором має бути цікавим, правдивим

і правильно сформульованим. Великий філософ основним у риториці вва-

жав логічність викладу, пошук доказів, способів переконань. Для цього

необхідно навчитися складати переконливі умовисновки — ентимеми,

або риторичні силогізми. Вирішальними в ланцюгу пошуків є діалекти-

ка (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності.

26 Факультативний курс з української мови. Риторика

Аристотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники:

1) предмет риторики;

2) позу оратора;

3) очікувані емоції слухачів;

4) стиль промови.

У першій книзі — «Риторика» — розглядається предмет риторичної

науки в системі інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі,

або політичні; епідейктичні, або урочисті, і судові. У кожної своя мета:

дорадчі промови радять щось прийняти або відхилити, судові — звину-

ватити або виправдати, епідейктичні — хвалять або гудять.

Особливе місце в теорії риторики Аристотеля займає моральність,

зокрема в епідейктичному красномовстві.

Усі оратори, і ті, які проголошують хвалу чи хулу, й ті, які вмовля-

ють або відмовляють, а також ті, що звинувачують чи виправдовують,

повинні не тільки намагатися довести що-небудь, а й показати велич

і нікчемність добра чи зла, прекрасного чи ганебного, справедливого

чи несправедливого.

На думку Аристотеля, в епідейктичній промові похвала за певні вчин-

ки спонукає людину до нових благородних діянь і є ніби порадою ін-

шим брати приклад з похваленого. У цьому великий педагогічний сенс

риторики Аристотеля.

«Родзинкою» Аристотелевої теорії риторики була орієнтація на інте-

лектуальну насолоду, яку оратор має викликати у слухачів. Саме цим по-

яснюються численні роздуми та поради, які висловив Аристотель щодо

пошуку способів переконань і доказів, композиції, стилю мовного вира-

ження проголошення промов. Основним критерієм істини є об’єктивно

існуюча і пізнавальна реальність:

«Загальним законом я називаю закон природний. Є щось справед-

ливе і несправедливе в природі, спільне для всіх, визнане таким усіма

народами, навіть якщо між ними немає ніякого зв’язку і ніякого пого-

дження стосовно цього».

Аристотель збагатив техніку риторики такими прийомами, як амплі-

фікація (нагромадження в реченні епітетів, синонімів, однорідних чле-

нів); доповнення означень антитезами; перебільшення з метою надати

діянням величі і краси, спільні місця тощо.

Особливого значення Аристотель надавав предмету й початку про-

мови — тому, що в поетичному творі, за його словами, називається про-

логом, а в грі на флейті — прелюдією. Вони ніби прокладають шлях усій

промові.

Аристотель був учнем Платона і чимало думок свого вчителя про ри-

торику розвинув та узагальнив, але розходився з ним у питанні про від-

Видатні ритори давнини й сучасності 27

ношення словесного мистецтва до знання і пізнання. Платон уважав мис-

тецтво ірраціональним і відокремлював його від практичного пізнання

світу. Аристотель же цінував у мистецтві не прекрасні чари, а інтелекту-

альне задоволення, засіб пізнання і подив, що йде від знання.

Майстерність і ефективність риторики, за Аристотелем, забезпе-

чують:

1) логічні докази;

2) моральні докази (довіра до оратора);

3) емоційні впливи, їх він розглядає у другій книзі «Риторики», пояс-

нюючи виникнення гніву й милосердя, страху та ненависті, сорому

й заздрості та вказуючи, яким способом можна ці почуття пробуди-

ти у слухачів.

Аристотель сприймав риторичні прикраси тільки в єдності з глибо-

ким змістовим наповненням: «Той стиль і ті ентимеми є вишуканими,

які дають нам знання». До таких ентимем філософ відносив передусім

метафори, вважаючи, що вони потребують гнучкості розуму, містять у со-

бі загадку і при найменших зусиллях з боку оратора та слухачів повідо-

мляють максимум нових знань.

Аристотель цінував пізнавальний і педагогічний характер риторики,

для нього кращим навчанням були не дидактика й повчання, а стиму-

лювання роботи розуму. Він любив ті тропи й фігури, які напружували

думку, потребували розгадування. Такими вважав порівняння, дотепи,

метафори.

Обережно ставився Аристотель до іронії й гіперболи, бо вважав, що

їх можна використовувати лише в окремих випадках. Цікавими є йо-

го думки про ритм ораторської прози: якщо ритм буде метричним, то

не переконуватиме й відволікатиме від суті проголошуваного, якщо ж

не буде ритму, то не буде й відчуття межі, а все, що не має меж, не-

зрозуміле.

Щодо стилю, то Аристотель визначив основні ознаки двох його ви-

дів — ясність у єдності з граматичною правильністю для гарного стилю

і надуману холодність, переобтяжену велеречивість для поганого: «До-

стоїнство складу — бути ясним; якщо мова не сприяє ясності думки,

вона не робить своєї справи»,— твердив оратор.

«Холодність» стилю, на думку філософа, виникає з кількох причин:

через складні слова, прикладки, довгі й несучасні епітети. Це робить

мову неприродною. Про «холодність» творів одного зі своїх сучасників

Аристотель писав: «Він користується епітетами не як приправою, а як

їжею, настільки вони в нього часті, перебільшені, впадають в око. Ті,

хто недоречно вводять у мову поетичні звороти, роблять стиль смішним

і неясним через багатослів’я».

28 Факультативний курс з української мови. Риторика

Вимоги ясності викладу, виразності слова, що здатне викликати у слу-

хачів інтелектуальну насолоду, були основою Аристотелевого розуміння

доброго стилю.

Риторика пізніших часів, як і стилістика, не могла заперечити основ-

них положень учення Аристотеля.__

12. РИТОРИКА У СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ»

Падіння полісного ладу і втрата Грецією самостійності призводить до зменшення ролі ораторського мистецтва. Красномовство в Стародавньому Римі розвивалося під впливом грецької спадщини і досягло особливого розквіту під час могутності Римської республіки. Республіканський Рим вирішував свої державні справи дебатами в народних зборах, в сенаті і в суді, де міг виступити практично кожен вільний громадянин. Найбільш відомим оратором в Римі був Марк Туллій Цицерон (106-43 рр.. До н.е.). Саме Цицерон - головний об'єкт захоплення і наслідування для європейської риторики. В епоху Відродження виник справжній культ Цицерона. Суть своєї риторичної системи він виклав у трьох книгах «Про оратора», «Брут, чи про знаменитих ораторів», «Оратор». Відзначаючи величезні можливості красномовства для впливу на маси людей і управління ними, Цицерон вважав його одним з головних знарядь держави. Тому він був переконаний в тому, що будь-який державний і громадський діяч повинен володіти мистецтвом публічної мови.
Творчість Марка Фабія Квінтілліана (36-96 рр.. Н.е.) було своєрідним останнім етапом розвитку римського красномовства. Його головний твір «Повчання в ораторському мистецтві» або «Утворення оратора» у 12-ти томах представляє собою узагальнення висновків класичної риторики і власного 20-річного досвіду викладача риторики і судового адвоката. Він дає визначення риторики, характеризує її цілі і завдання, пише про комунікативні завдання повідомлення та переконання, на підставі чого розглядає три роду риторичної організації повідомлення. Потім він розглядає основні композиційні блоки повідомлення, приділяючи особливу увагу аналізу аргументації і спростування, пише про способи збудження емоцій і створення потрібних настроїв, стосується питань стилю і стилістичної обробки повідомлення. Одну з книжок він присвячує техніці проголошення та запам'ятовування.
Якщо для Цицерона критерієм успіху оратора і метою хорошого красномовства служить схвалення римського народу, то для Квінтілліана важливо тільки думка фахівців. Цицерон бачить в ідеальному оратора людини-громадянина і мислителя, чоловіка слова і дії, який все підпорядковує суспільної місії, поєднуючи в собі чесність, високу мудрість, любов до істини, красномовство його повинно служити тільки високим і благородним цілям боротьби за спільне благо і вищу справедливість. Ідеал його - оратор-політик, що поєднує ораторські дарування з філософською глибиною знань. Цицерон вимагає від оратора всебічного, вичерпного знання предмета.
Квінтіліанівский ідеал оратора - чоловік, обдарований розумом від природи, прикрашений витонченими і різноманітними знаннями, високоморальний, оратор - стиліст. Оратор повинен володіти певним запасом знань і слів, які може використовувати в разі потреби.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: