Схарактеризуйте підручники з риторики Київської доби XVI-XVIII століття.

Щодо генези київських поетик і риторик XVII-XVIII ст., то можна вважати цілком доведеним, що вони є похідними від ренесансних і постренесансних теорій поезії і від введеної гуманістами Відродження системи освіти, віссю якої було вивчення класичних мов, головним чином латини, і класичної словесності, яка розумілася широко, з включенням красномовства, історіографії тощо. У Києво-Могилянській академії були відомі деякі італійські латиномовні поетики XVI ст., зокрема такі авторитетні в тогочасній Європі, як "Поетичне мистецтво" ("De arte poetica", 1527) М.Д. Віди та "Поетика в семи книгах" ("Poetica libri septem", 1561) Ю.Ц. Скалігера, але її професори користувалися головним чином західними й польськими посібниками, які засновувалися на названих та інших поетиках. А це означає, що "наука поезії" приходила до них здебільшого опосередковано, до того ж через навчальні посібники з посиленим схоластичним елементом. Однак генетична й типологічна спорідненість київських курсів поетики з ренесансними і постренесансними цілком очевидна, в трактуванні київськими професорами основних питань поезії і настанов поетичної творчості постійно проглядають їхні моделі, хоча трактуються здебільшого (це стосується переважно курсів XVII ст.) в спрощеному, власне схоластичному (шкільному) вигляді.

Звичайно, київські професори зверталися й до античних джерел, і на свій лад, виходячи із своїх завдань, вивчали їх, але твердження деяких наших дослідників про те, що їхні поетики і риторики засновувалися передусім на осмисленні цих джерел [1], не витримує критики. Тут не враховується специфіка цих пам'яток літературно-теоретичної думки, зокрема методології мислення. Вона притаманна як західним поетикам XVI-XVІІ ст., так і українським поетикам XVII-XVIII ст., в чому з особливою переконливістю проявляється їхня генетична і типологічна спорідненість.

У своєму ґрунтовному дослідженні літературно-теоретичного мислення італійського Ренесансу американський вчений Б. Вайнберг визначив його атрибутивні риси й на перше місце поставив схоластичний підхід до предмета, до своїх завдань і цілей [2]. Що стосується структури італійських поетик пізнього Ренесансу і пізніших українських поетик, то їх автори починали з класифікації наук і мистецтв, з встановлення збігів і розходжень поезії з іншими "спорідненими науками й мистецтвами". Далі знаходимо те, що М. Петров у своєму огляді "словесних наук і літературних знань в Києво-Могилянській академії" [3] назвав "загальною поетикою", тобто визначення поезії, її природи і "матерії", її атрибутів, законів, завдань, правил тощо. За "загальною поетикою" йшла, якщо користуватися номінаціями того ж дослідника, "прикладна поетика", найважливішою складовою частиною якої є вчення про роди й жанри поезії з відповідними характеристиками, настановами й зразками для їх вивчення. Структура українських поетик XVII-XVIII ст. віддзеркалює цю модель, яка була всеєвропейською.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: