Детальніше лив. § 9.1. «Поняття про соціальну групу*. 4 страница

Водночас мислення як вища форма пізнання завжди грун­тується на нижчій, бо для того, щоби відбулося узагальнення суттєвих властивостей предметів та явиш найперше необхідно от­римати безпосередню інформацію про зовнішній світ. Ця інфор­мація, як відомо, отримується за допомогою чуттєвого пізнання. Мислення починається там, де чуттєве пізнання виявляється не­достатнім.

На мислення можуть впливати найрізноманітніші чинники. Ноно залежить від того, яким способом людині пред'являють умови задачі (наприклад, письмово чи усно, наочно чи словесно), яку установку сформували на задачу (наприклад, наперед повідо­мили, що це дуже складна задача чи, навпаки, легка). Процес мислення залежитиме також від мотивації людини, її емоційного стану, різноманітних соціальних чинників. Найкраще, коли в людини є інтерес до задачі і при цьому оптимальне емоційне на­пруження. Замотивованість, надмірне емоційне збудження, підви­щена тривожність та прагнення знайти відповідь якомога швидше негативно впливають на процес розв'язання задачі. Щодо впливу
соціального чинника на процес мислення, то тут відомий ефект соціальної інгібіції — погіршення продуктивності діяльності. її швидкості та якості у присутності сторонніх осіб, як реальних, так і уявних. Відомий також ефект соціальної фасилітації, який вияв­ляється у покращенні розумової діяльності індивіда у присутності групи. До соціальних чинників відносять також ситуацію змагань, яка в окремих випадках може спричинити стрес і в результаті не­гативно вплинути на процес мислення. Однак, у деяких людей змагання позитивно впливає на перебіг мислення.

13.2. Основні теоретичні підходи до вивчення мислення

Активні психологічні дослідження проблеми мислення розпочались ще у XVII с/г. З часом вони оформились в низку тео­ретичних підходів. Основними з них є механістичний, телео­логічний, цілісний, генезисний, особистісний (мотиваційний), історичний та діяльнісний.

У механістичному підході (Г. Мюллер, Е. Толмен, Г. Саймон та ін.) відсутнє розуміння специфіки мислення порівняно з іншими психічними процесами. Тут визнається зумовленість мисленнєво- го процесу лише зовнішньою ситуацією; людина ж пасивно підко­ряється або власним дифузним асоціаціям, або об'єктивним стимулам, або алгоритмічній програмі. Власна внутрішня ак­тивність людини не досліджується, бо визнається несуттєвою.

Основним у телеологічному підході (від лат. (єіоб — мета), який представлений такими вченими, як О. Кюльпе, К. Бюллер, О. Зельц та ін., є розуміння мислення як самостійного психічного процесу, специфіка якого полягає у внутрішній спрямованості суб'єкта на досягнення мети, яку сформульовано в задачі. Отже, мислення — це активний процес розв'язання задачі. Активність мисленнєвого процесу надає йому усвідомленого характеру та спонукає шукати суттєве в умовах задачі. Джерелом та основою розв'язку задач є минулий досвід суб'єкта.

Основним питанням у цілісному підході (М. Вертгеймер, 5. Келлер, К. Дункер та ін.) є питання про структуру та механізми розв'язання творчих задач. Мислення тут трактується як раптове розуміння суттєвих відношень у проблемній ситуації. Це дося­
гається завдяки тому, що частини проблемної ситуації починають сприйматися у нових відношеннях. У результаті проблемна ситу­ація переструктуровується і предмети сприймаються у новому світлі, виявляють нові властивості. Суть розв'язання задачі якраз і полягає у тому, щоби розкрити ці нові властивості об'єкта. Рапто­ве розуміння проблеми, або осяяння, В. Келлер назвав інсайтом (від англ. insight — проникнення у суть). Минулий досвід у розв'язанні проблемної ситуації не відіграє вирішальної ролі.

Генезисний підхід (Ж. Піаже) розглядає мислення як цілісний системно організований вищий пізнавальний процес, який фор­мується під виливом зовнішньою та внутрішнього середовища. Це одночасно є і біологічний, і логічний процес. Становлення мислен­ня проходить чотири стадії свого розвитку: сенсомоторну, доопс- раціональну, конкретних операцій та формальних операцій. Важливим поняттям теорії Ж. Піаже є поняття схеми — гнучкої ментальної структури, яка відображає уявлення людини про ре­альність. Упродовж розвитку людини схеми можуть змінюватися як кількісно, так і якісно. Початково схеми мають сенсомоторний характер, однак пізніше стають когнітивними.

Сутність особистісного (мотиваційного) підходу (З. Фройд, А. Маслоу, К. Роджерс та ін.) полягає у тому, що розумова діяльність людини розглядається як така, що скерована її мотива­ми: або несвідомими, зокрема сновидіннями і дотепністю, або свідомими, зокрема самоактуалізацією. Так, 3. Фройд сновидіння розглядає як різновид мимовільного образного мислення, а про­дукт мислення як такий, що залежить від емоційних станів та спо­собів подолання внутрішніх конфліктів. На думку А. Маслоу. для досягнення самоактуалізації необхідно активізувати мисленнєву діяльність.

Основна ідея історичного підходу (Е. Дюркгейм, Л. JIeei-Брюль, Л. Виготпський, А. Лурія та ін.) до вивчення мислення полягає у визнанні його суспільно-історичної зумовленості. Мислення, по суті, ототожнюється зі свідомістю людини. Так, основним меха­нізмом розвитку мислення людини Л. Виготський вважав засвоєння соціально та історично сформованих видів і форм діяль­ності. На його думку, у ході суспільно-історичного розвитку люди­ни природні механізми психічних процесів перетворюються на
суспільно-історичпі. Це перетворення розглядають як неминучий результат засвоєння людиною продуктів людської культури у про­цесі її спілкування з людьми.

Діяльнісний підхід (С. РубЬіштейп, О. Леонтьєв, Я. Гальпергн та ін.) мисленнєву діяльність вважає похідною від практичної: мисле- ннєві дії формуються поетапно внаслідок перенесення зовнішніх дій у внутрішній план. У результаті цього предметна дія трансфор­мується у розумову. Критерієм істинності мислення вважається суспільна практика. Мисленнєві дії вищого рівня не можуть сфор­муватися без опори на попередні форми виконання тієї самої дії.

13.3. Види мислення та їхня класифікація

У психології є декілька основ для класифікації видів мислення: за характером об'єкта мисленнєвої діяльності, ступенем новизни та оригінальності, характером задач, засобом дії, розгорненням і ступенем реальності.

ІЗ.3.1. Класифікація за характером об'єкта мисленнєвої діяльності

Класифікація мислення за характером об'єкта мисленнєвої діяльності (за формою) є найпоширенішою. На цій підставі виділяють:

^ практично-дійове мислення; ^ наочно-образне мислення; ^ репродуктивно-образ не мислення; ^ понятійне мислення.

Практично-дійове мислення (наочно-дійове, конкретно-дійо­ве) здійснюється на основі практичних дій з реальними об'єктами або їхніми зображеннями. Цей вид мислення обмежений мож­ливістю оперувати об'єктами, їхніми моделями або зображеннями. Прикладом наочно-дійового мислення є підрахунки за допомогою пальців, виконання ремонтних робіт методом спроб та помилок тощо.

Цей вид мислення зустрічається в багатьох представників тваринного світу під назвою такзваного «ручного інтелекту»; воно також характерне дітям віком до 3-4 років. Іноді до нього вдають­ся і дорослі. Тому було б помилково вважати, що його застосуван­ня є ознакою недостатності мисленнєвих можливостей людини.

1>ільше того, саме наочно-дійове мислення є основою для форму­вання складніших видів мислення.

У наочно-образному мисленні (образному) людина оперує образами сприймання. Отже, воно є результатом безпосередніх вражень людини. Наочно-образне мислення характерне для дея­ких вищих тварин, дітей віком від 4 до 7 років, а також часто зустрічається у дорослих. Наприклад, людина розв'язує завдання, яке представлене наочно у вигляді схеми чи креслення.

Репродуктивно-образне мислення спирається на образи пам'яті чи уяви. У період міркувань безпосереднього сприймання предметів чи явищ не відбувається. Цей вид мислення також ха­рактерний деяким вищим тваринам, дітям 4-7 років та дорослим.

Понятійне мислення (абстрактне, абстрактно-логічне, словес- по-логічне, логічне¹) спирається на операції з поняттями. В ре­зультаті людина пізнає суттєві закономірності та ті взаємозв'язки оточуючих предметів і явищ, які не надаються безпосередньому спостереженню. Так як поняття утворюються за допомогою абст­рактних знаків (слів та символів), для цього виду мислення особ­ливого значення набуває мовлення. Лише з виникненням мовлен­ня стало можливим відокремити від об'єкта пізнання ту чи іншу його властивість і закріпити поняття про неї у слові. Чим завер- шеніша думка, тим чіткіше і ясніше вона висловлюється в словах або числах, і навпаки, чим досконаліше словесне чи числове формулювання думки, тим чіткіша і зрозуміліша стає сама думка. У зазначеному зв'язку понятійного мислення з мовленням вияв­ляється одна з принципових відмінностей між людським і тва­ринним мисленням: тваринам понятійне мислення недоступне.

Розглянуті вище чотири види мислення — це етапи розвитку мислення як у філо-, так і онтогенезі. Проте їх не можна розгляда­ти як більш чи менш важливі його різновиди.

13.3.2. Класифікація за ступенем новизни й оригінальності

Класифікація мислення за ступенем новизни й оригінальності виокремлює наступні види мислення: ^ репродуктивне; ^ продуктивне; ^ творче.

Репродуктивне мислення (відтворююче) — це таке мислення, коли в минулому досвіді суб'єкта є вже готові засоби розв'язання поставленої задачі. У такому випадку ситуація не є для суб'єкта проблемною, а її розв'язання вимагає застосування вже сформова­них алгоритмів та розумових навичок, тобто репродукції наявних знань та умінь. Наприклад, людина розв'язує задачу, спосіб розв'язку якої подібний до тих задач, іцо засвоювались раніше.

У продуктивному мисленні створюються знання, які загалом вже відомі, проте для конкретної людини є новими^[11]. Готові алго­ритми розв'язання задач суб'єкту невідомі, їх шукає чи породжує сама людина у процесі мислення, хоча людство їх вже винайшло.

Продуктивне мислення поділяють на два підвиди: конвергент­не та дивергентне. їх уперше описав Дж. Гітфорд (1967). Конвер­гентне мислення є строго логічним і спрямованим на пошук одно­го певного розв'язку, знайдення єдиної відповіді. Дивергентним мисленням називається таке мислення, в результаті якого ведеться пошук кількох розв'язків та відповідей, воно може відступати від законів логіки. Саме дивергентне мислення, па думку Дж. Гілфор- да, є основою творчості.

Творче мислення — цс мислення, у результаті якого створю­ються принципово нові знання. Для цього виду мислення, так са­мо як і для продуктивного, характерна відсутність готових алго­ритмів розв'язання задачі, однак, на відміну від продуктивного, у випадку творчого мислення вони невідомі людству.

Порівняння репродуктивного, продуктивного та творчого мис­лення показує, що важче здійснити акт творчого мислення, ніж продуктивного, а продуктивного важче, ніж репродуктивного. Тому ці три види можна розглядати як якісно різні рівні мис­лення.

13.3.3. Класифікація за характером задач, засобом дії, розгорненням, ступенем реальності та впливом на емоційну сферу людини

За характером задач, які розв'язуються, розрізняють: теоретичне мислення;

^ практичне мислення.

Теоретичне мислення — це аналіз наукових понять, пізнання.іаконів, правил. У результаті теоретичного мислення народжу­ються нові наукові теорії і закономірності. Для нього не характер­ний жорсткий дефіцит часу: для фундаментальних наук відкриття закону на початку чи в середині року не має принципового значен­ня. Результати теоретичного мислення можуть відразу і не знайти практичного втілення. Унаслідок теоретичного мислення була відкрита періодична система Менделєєва та теорія відносності Нйнштейна.

У практичному мисленні відбувається аналіз життєвих ситу­ацій, конкретних випадків. Воно допомогає створювати плани, проекти, схеми дій. Важливими особливостями практичного мис­лення є те, що воно розгортається в умовах жорсткого дефіциту часу (наприклад, у воєнний час складати план бойових дій після їхнього завершення безглуздо); має дуже обмежені можливості пе­ревірки гіпотез; отримані результати використовуються відразу. Все це часом робить практичне мислення складнішим від теоре­тичного.

Розв'язок складних практичних задач вимагає використання результатів теоретичного мислення; у свою чергу, теоретичне мислення спирається па узагальнення, які виникають унаслідок практичного мислення.

За засобом дії вирізняють:

^ вербальне мислення;

^ невербальне мислення.

При вербальному мисленні людина оперує мовленням, зокре­ма внутрішнім; при невербальному — образами. На практиці час­то може трапитися ситуація, коли людина, для якої характерний вербальний вид мислення, насилу розв'язує задачі, представлені у невербальній, зокрема, наочній формі, і навпаки.

За розгорненням розрізняють: ^ дискурсивне мислення; ^ інтуїтивне мислення.

Дискурсивне мислення — це процес послідовно зв'язаних логічних міркувань, у якому кожна наступна думка зумовлена по­передньою. Ефективність такого мислення залежить від досвіду людини. Воно формується у ході розвитку людини на основі мов­лення та спирається на основні мисленнєві операції. Інтуїтивне мислення характеризується швидкістю перебігу, відсутністю чітко виражених етапів і є недостатньо усвідомленим. У даному випад­ку людина не орієнтується на закони логіки. Цей вид мислення з'являється за умов неповної інформації і має дуже велике значен­ня у творчій діяльності людини. Механізми інтуїтивного мислен­ня ще до кінця не з'ясовані, однак є припущення, що таким ме­ханізмом є моментальне об'єднання декількох інформативних оз­нак різних модальностей в комплексні орієнтири, які спрямову­ють пошук рішення. У такому одночасному врахуванні різної за своєю якістю інформації полягає основна відмінність інтуїтивного мислення від дискурсивного.

За ступенем реальності розрізняють: ^ реалістичне мислення; ^ аутистичне мислення.

Реалістичне мислення відображає об'єктивну реальність і підкоряється законам логіки; аутистичне — відображає афективні потреби людини, допускає логічні суперечності і спотворює ре­альність.

За впливом на емоційну сферу людини розрізняють: -ґ позитивне мислення; ^ негативне мислення.

Позитивне мислення характеризується тим, що людина свідомо контролює свої думки, не дозволяючи укорінюватися негативним думкам та емоціям. Виникненню негативних емоцій вона запобігає конкретними діями. ГІри цьому людина вірить у себе, у кінцевий успіх, залишається за будь-яких обставин оптимістом. Таке мис­лення характерне, як правило, для позитивної Я-концепції особис­тості і є певною мірою звичкою. Для негативного мислення, навпа­ки, характерна схильність до негативних думок і емоцій.

13.4. Стадії процесу мислення

Мислення є психічним процесом і тому, як і кожен процес, має свою фазову динаміку Вона виражається у стадіях процесу мис­лення. Для різних видів мислення ці стадії можуть відрізнятися.

Для мислення, яке підвладне законам логіки (наприклад, для дискурсивного та конвергентного), характерні наступні стадії (див. рис. 24):

^ виникнення проблемної ситуації та формулювання задачі;

^ висунення та перевірка гіпотез;

^ прийняття рішення;

^ зі співставлення прийнятого рішення з вхідними умовами задачі.

Рис. 24. Основні стадії (фазова динаміка) процесу мислення

Початковим етапом мислення є проблемна ситуація (ПС) — конфлікт між тим, що дано суб'єкту, і тим, що він повинен досягти. Саме вона включає особистість в активний мисленнєвий процес. Проблемна ситуація виникає лише в тих випадках, коли стан­дартні способи розв'язання недостатні, хоча і необхідні для досяг­нення мети. Характерними ознаками її наявності є дефіцит інфор­мації, тобто відсутність чіткого поділу умов на відоме і невідоме, і відсутність чітко сформульованого питання (незрозуміло, що тре­ба знайти чи довести). Прикладом проблемної ситуації є еко­логічна проблема.

У результаті аналізу проблемної ситуації формулюється задача, тобто мета діяльності, задана в певних умовах. На відміну від про­блемної ситуації, в задачі можна чітко виділити відоме і невідоме, а також є чітко сформульоване питання. Наприклад, задачею психо­лога може бути виявити обсяг пам'яті людини, тип темпераменту тощо; задачею хіміка — синтезувати відомий хімічний елемент.

На основі аналізу проблемної ситуації, задачі та її умов форму­люється гіпотеза, тобто припущення. Гіпотеза може бути науко­вою та робочою. Наукова гіпотеза передбачає явища, а робоча гіпо­теза — їхні причини. Гіпотеза є дуже важливою ланкою у фазовій динаміці процесу мислення, бо саме вона скеровує думку у певно­му напрямку. У формулюванні гіпотези, як правило, виявляються творчі можливості особистості. Прикладом наукової гіпотези було припущення відомого психолога А, Адлера про існування комплексу неповноцінності в людини; робочої гіпотези — припу­щення про те, що причиною цього комплексу є недоліки у функціонуванні механізму психічної компенсації.

Перш ніж прийняти рішення, гіпотезу перевіряють. Психо­логічні дослідження показали, що перевірка гіпотез ніколи не відбувається механічно. Людина завжди прогнозує, яку саме влас­тивість об'єкта слід проаналізувати насамперед у процесі перевірки гіпотези. Від решти властивостей вона тимчасово абст­рагується. З'ясувати, як саме відбувається цей прогноз — одна з центральних проблем психології мислення.

На основі перевіреної та підтвердженої гіпотези приймається рішення. Прийняття рішення (ПР) — це вольовий акт, пов'язаний з вибором мети та засобу дії. Прийняття рішення набуває одну з логічних форм мислення: поняття, судження або умовиводу, — і обов'язково повинно зіставитись із вхідними умовами задачі. Як­що результат узгоджується із вхідними умовами, процес мислення вважається завершеним, якщо ні, то продовжується до того часу, поки цього не відбувається.

Грехем Уоллас у книзі «Мистецтво думки» (1926) запропонував такі чотири стадії розв'язання творчих завдань: підготовчу, інку­баційну, осяяння І перевірки. На підготовчій стадії людина знайо­миться з проблемою і долучається до свідомої, напруженої, систе­матичної і, зазвичай, безрезультатної роботи над розв'язанням. Хоча ця стадія не веде до розв'язку, вона надзвичайно важлива, оскільки впливає на вірогідність успішного завершення наступ­них стадій. По суті, це є попередня підготовча робота. Підготовча стадія у майбутньому забезпечує людині натхнення. Відомий винахідник Едісон з цього приводу говорив: «Натхнення не буває, якщо піт не заливає».

Під час інкубаційної стадії завдання відкладається вбік. Свідо­ма робота над проблемою на цій стадії не ведеться. Натомість пра­цює несвідома сфера. Можливо, це є просто періодом необхідного відпочинку, який дає можливість потім свідомо й продуктивно працювати довгий час без перерви. На цій стадії корисною є легка робота або виконання дрібних обов'язків. Ще краще — повний розумовий відпочинок у поєднанні з легкими фізичними вправа­ми. Звичка заповнювати кожну вільну хвилину читанням, на думку Г. Уолласа, є особливо шкідливою.

Стадія осяяння — це раптове знаходження принципу розв'язку Це, зазвичай, ще не повне рішення проблеми, а, швидше, напрям, в якому може бути знайдене досконале розв'язання. Цій фазі пере­дує непевне відчуття присутності рішення, близькості його розв'язання. Коли творець розпізнає це відчуття, він повинен од­разу розслабитися, виключити можливі відволікаючі моменти і дати змогу осяянню відбутися. Якщо відчуття близькості не буде розпізнане, тоді, вважає Г. Уоллас, о сяяння може бути втраченим унаслідок руйнівних зовнішніх стимулів.

Остання стадія — це стадія перевірки. На ній людина свідомо розвиває і перевіряє результат стадії осяяння.

13.5. Мисленневі операції

Процес мислення відбувається за допомогою основних мис- леннєвих операцій. Ці операції складають психологічні механізми мислення. Основними мисленнєвими операціями є: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, конкретизація, класифікація та систематизація. За їхньою допомогою ми прони­каємо в суть явищ, недоступних чуттєвому спогляданню.

Порівняння — це встановлення схожих та відмінних озшк і вла­стивостей предметів чи явищ. Цс найелементарніша мисленнєва операція, з якої, як правило, починається пізнання. Легше порівнювати за відмінними ознаками, складніше — за схожими. Наприклад, для розуміння сутності атмосферних явищ мн порівнюємо наслідки циклонів і антициклонів,

Аналіз являє собою мислене роз'єднання предметів чи явищ, виділення окремих їхніх частин, елементів, ознак, властивостей, відношень тощо. Наприклад, аналізуючи будову головного мозку людини, ми описуємо окремі його ділянки.

Протилежною до аналізу і водночас нерозривно пов'язаною з нею операцією є синтез — мислсне об'єднання в одне ціле окремих частин, сторін, ознак, властивостей, відношень предметів чи явищ. У процесі синтезу відбувається об'єднання та співвідношення тих елементів, на які був розчленований об'єкт пізнання. Синтез, що не ґрунтується на детальному аналізі об'єктів, є недосконалим; аналіз, що не веде до синтезу, тільки дробить дійсність на її еле­менти, гублячи ті взаємні зв'язки, без яких вони не існують об'єктивно. Наприклад, лише розглядаючи всі ділянки головного мозку у єдності, можна зрозуміти принцип його роботи.

Абстрагування — це відокремлення одних ознак чи властивостей предметів і явищ від інших і/або від самих предметів, яким вони властиві. Ми, наприклад, можемо абстрагуватися від кількісних показників, звертаючи увагу лише на якісні, від величини об'єкта, звертаючи увагу на всі інші його характеристики. Застосування аб­страгування породжує ґрунт для операції узагальнення.

Узагальнення є мисленим об'єднанням предметів чи явищ за їхніми загальними та суттєвими ознаками. По суті, це є продовжен­ня та поглиблення операції синтезу. У ході узагальнення необхідно виділити дещо спільне в об'єктах та явищах. Наприклад, кисень, азот, залізо — це елементи періодичної системи Менделєєва.

Спільне може бути двох видів:

^ спільне як подібне, наприклад, в одну групу за спільною подібною ознакою можна об'єднати всі предмети білого кольору;

^ спільне як суттєве, наприклад, в одну групу за спільною суттєвою ознакою можна об'єднати кита та слона як представ­ників ссавців.

Операцією, зворотньою до узагальнення, є конкретизація — вираження в наочнішій, точнішій, конкретнішій формі якогось по­няття чи явища. У науці конкретизація часто виступає у формі дослідження нових, раніше не виявлених зв'язків. Конкретизацію розуміють і як обмеження обсягу поняття, коли для родового по­няття знаходять вужче за обсягом — видове; і як наведення кон­кретного прикладу. Наприклад, конкретизацією поняття хімічний елемент (родове поняття) є поняття гелій (видове поняття).

Класифікація — це групування об'єктів чи явищ за певними ознаками: родовими, видовими, формальними тощо. У результаті
утворюється певна система класів даної сукупності предметів чи явищ. Наприклад, геомегрлчш фігури можна класифікувати на об'ємні і плоскі, тварин — на тепло- і холоднокровних.

Систематизацію можна розглядати як продовження класифі­кації, а саме як подальше об 'єднання виділених у ході класифікації /руп і класів. Прикладом систематизації є періодична таблиця Менделєєва, систематичний каталог у бібліотеці тощо.

13.6. Логічні форми мислення

Основними логічними формами мислення є поняття, судження та умовиводи.

Поняття — це форма ммеленого відображення одиничного та особливого у предметах та явищах, яке водночас є загаль­ним. Наприклад, одиничним та особливим у понятті «мислення» < те, що завдяки йому відбувається опосередковане та узагальнене відображення дійсності, а загальним, що це є психічний процес.

Багатство чуттєвого пізнання світу є необхідною передумовою утворення змістовних понять. Проте для закріплення та існування понять одного лише чуттєвого досвіду недостатньо. Щоб зберегти, збагатити га повідомити їх іншим людям, потрібно застосувати знаки: слова та символи. Незважаючи на те, що між поняттям і словом (або символом) існує єдність, вони не є тотожними. Слова та символи самі по собі не є поняттями, вони є лише знаряддям для їхнього утворення. Почуте слово чи побачений символ можуть викликати поняття лише тоді, коли спираються на певний досвід людини, зокрема на чуттєвий. Отже, поняття виникають на основі чуттєвого пізнання, а остаточно формуються за допопомогою сло­ва на основі розуміння того, що ми пізнали.

Поняття можуть бути родовими і видовими, загальними й одиничними, конкретними та абстрактними. Родовими називають поняття з більшим обсягом по відношенню до понять з меншим обсягом. Наприклад, родовим є поняття «психічний процес» по відношенню до поняття «мислення». Відповідно, поняття зменшим обсягом по відношенню до понять з більшим обсягом називають ви­довими (у ви ще наведеному прикладі це поняття «мислення»). Цей поділ, однак, є відносним, тому що кожне родове поняття є в свою чергу видовим по відношенню до понять зі ще більшим обсягом, а

кожне видове е родовим по відношенню до понять з меншим обся­гом. Поняття, що мають найширший обсяг і відображають найза- гальніші властивості, зв'язки і відношення предметів та явищ, нази­вають категоріями (наприклад, простір, час, кількість, якість тощо).

Загальними називають поняття, в яких відображаються істотні властивості цілих класів предметів та явищ (наприклад, поняття «психічні особливості»). Ті ж поняття, які відображають істотні властивості одиничних об'єктів, називаються одиничними (наприклад, поняття «характер»).

Конкретними поняттями називають такі, в яких відображають­ся певні предмети, явища чи їхніми класи за їхніми суттєвими ознаками, зв'язками і відношеннями (наприклад, поняття «люди­на»); абстрактними — поняття, які відображають ті чи інші влас­тивості об'єктів відокремлено від самих об'єктів (наприклад, психіка, сила волі). Цей поділ має відносний характер; він не озна­чає, що в конкретних поняттях немає абстракції. Різниця полягає у тому, що конкретні поняття утворюються в результаті абстрагу­вання загальних, істотних властивостей від інших властивостей об'єкта; в утворенні абстрактних понять відбувається абстрагуван­ня цих властивостей від їхніх носіїв.

Зміст понять розкривається в судженнях. Чим більше суджень ми можемо висловити про певний об'єкт чи явище, тим змістовнішим є наше поняття про нього. Судження — це логічна форма мислення, в якій відображені зв *язки між предметами та явищами дійсності або між їхніми властивостями. У науці судження часто виражаються через означення. Означення можна дати, по-перше, шляхом віднесення даного об'єкта чи явища до найближчого роду і встановлення після цього його видових відмінностей. Наприклад, мислення — не психічний процес (найб­лижчий рід) опосередкованого та узагальненого пізнання (видові відмінності) дійсності. По-друге, означення можна дати за допо­могою вказівки на походження предмета чи явища, що відобра­жається у понятті, або на спосіб, яким воно утворюється. Напри­клад, у геометрії коло визначають як криву, що утворюється рухом на площині точки, яка зберігає рівну відстань від центра. Означен­ня не має на меті перелічити всі властивості певних об'єктів чи явищ, а тільки вказати на найзагальніші чи найсуттєвіші.

Судження існує і виявляється в реченні. Проте судження і ре­чення не є тотожними, бо судження є актом мислення, а речення — і інше граматичне сполучення слів, яке передає судження. Кожне «удження виявляється в реченні, проте не кожне речення несе в І об і судження.

Розрізняють такі види суджень: істинні і хибні; поодинокі, част­кові і загальні; прості і складні; стверджувальні і заперечні.

Судження є істинним, якщо воно адекватно відображає зв'язки і відношення, що існують в об'єктивній дійсності (наприклад, •» Рослини і тварини належать до живої природи»), Істинність суд­жень перевіряється практикою, а також зіставленням їх з іншими судженнями, істинність яких вже доведена. Судження є хибним, якщо воно ці зв'язки і відношення відображає неадекватно (на­приклад, «Всі живі організми здатні мислити»). Загальні закони і травила мислення, які забезпечують досягнення істинності су- жень, досліджує і формулює логіка.

У поодиноких судженнях висловлюється думка відносно одного б'єкта чи явища (наприклад, «Цей студент присутній на „анятті»); у часткових — відносно групи об'єктів або явищ (напри­клад, «Окремі студенти присутні на занятті»); у загальних — підносно всіх об'єктів чи явищ певної групи (наприклад, «Всі студенти присутні на занятті»).

У простих судженнях відображений лише один зв'язок або відношення між предметами і явищами (наприклад, «Мислення є психічним процесом»), у складних — декілька зв'язків або відно­шень (наприклад, «Мислення є узагальненим та опосередкованим відображенням дійсності»).

Якщо у судженні стверджується наявність певних ознак і відно­шень в об'єктах, то таке судження називають стверджувальним (наприклад, «Психіка властива людям і тваринам»), якщо запере­чується — заперечним (наприклад, «Рослини не мають психіки»).

Судження можуть утворюватися двома основними способами: безпосередньо, коли в судженні висловлюється те, то сприй­мається (наприклад, «Центральна нервова система складається з головного та спинного мозку»), і опосередковано, коли на основі знання певної закономірності ми висловлюємося відносно власти­востей об'єктів (наприклад, «Екстраполювати означає поширюва­
ти висновки, одержані щодо однієї частини якоїсь системи, на іншу частину тієї самої системи»). Такі судження утворюються шляхом умовиводів.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: