Й АФЕКТИВНОЇ СФЕР ОСОБИСТОСТІ

Проблема зв'язку інтелекту й афекту — то вічна психологічна тема. Що є рушійною силою нашого буття — пізнання, інтелектуальні процеси чи емоції й почуття? Емо­ції беруть участь у пізнанні чи вони супроводжують пізна­вальні процеси? Чи існує пізнання без переживання? Емоції мають підкорятися знанням чи емоції керують пізнаваль­ними процесами? Розвиток особистості пов'язаний з віль­ним виявленням емоцій і почуттів чи передбачає їх конт­роль, притиснення, придушення? Що головне в особистості — раціональне чи афективне? Де істина?

Усе наше життя — процес раціонального оволодіння знаннями, фактами, теоріями. Але ми прагнемо оточити себе речами й людьми, які нам подобаються, до яких ми прив'язані емоційно. Досвід підказує, що навчання через переживання нерідко буває ефективнішим, ніж засвоєння фактів. Ми не просто реагуємо на ті чи інші подразники середовища, ми пізнаємо їх через відчуття і сприймання, орієнтуючись на значення для нас цих подразників і від­чуваючи при цьому задоволення чи незадоволення, яке спо­нукає до подальших дій. Уже в елементарних актах пізнан­ня — відчуттях — проявляється афективна чутливість, так званий емоційний тон відчуттів (неприємний звук, приєм­ний запах). Так, з перших днів після народження немовлята інтенсивно відвертаються від неприємного запаху. Афек­тивні явища — це душевні явища, які хвилюють, рухають. Це потяги, емоції, почуття, воля.

Схожість впливу потягів і емоцій на інтелектуальні про­цеси, їх структурна подібність з боку фізіології та аналогіч-

ність впливу на психіку почуттів, пов'язаних з потягами і емоціями, дає підстави для об'єднання їх в один загальний термін — афективність. Розуміння волі як дії, яка впливає на потяги, гальмуючи одні й підсилюючи інші, що вияв­ляється в мотивації, створює можливість виділити ці про­цеси в афективну сферу психіки, особливості якої визнача­ють афективний простір особистості.

Ця сфера відрізняється від пізнавальної, бо в ній відо­бражаються не предмети і явища об'єктивного світу, а внут­рішній стан людини. Це психічні явища, які дані нам у переживаннях ставлення до предметів, до явищ об'єктив­ного світу, до інших людей і здійснюють вплив на них. Відмінність пізнавальної й афективної сфер безсумнівна. Насамперед вона визначається тим, що в пізнавальній сфері відображається зовнішній предметний світ, а в афективній — внутрішній стан людини. Це відображення здійснюється в пізнавальній сфері в образах, а в афективній — через пере­живання. В образах відтворюється зміст об'єктивного світу, а в переживаннях — ставлення до цього світу. Ця відмін­ність дає підстави для їх окремого розгляду. Емоції забарв­люють відображувальний зміст, який нами відчувається, сприй­мається, мислиться. Розуміння пізнавальної та афективної сфер як проявів специфічних форм відображення підкрес­лює їх єдність.

Спектр поглядів на співвідношення пізнавальних і афек­тивних процесів дуже широкий: від «панемоційних пози­цій», у межах яких афективністю наділялося будь-яке пси­хічне явище, до, навпаки, дуже звуженого трактування емо­цій у концепціях інтелектуалістичного спрямування — аж до цілковитого відкидання афективних процесів, оскільки вони надзвичайно інтимні, лабільні, невловимі, суб'єктивні, а тому недостовірні показники значення предметів.

Сутність розглядуваного співвідношення вичерпно роз­крив відомий радянський психолог С. Л. Рубінштейн. Емо­ційність, афективність — лише одна, специфічна сторона пізнавальних процесів, що відображають дійсність у пере­живаннях. Емоційні процеси не можуть протиставлятися пізнавальним, вони не є взаємовиключними. Як в емоціях виявляється єдність емоційного й інтелектуального, так і пізнавальні процеси утворюють єдність інтелектуального й емоційного. Інтелектуальні й емоційні процеси є важли­вими компонентами конкретного життя людини, взаємо­зв'язків людини з дійсністю, через які формується особис-

тість. Психічне відображення завжди якоюсь мірою включає єдність двох протилежних компонентів: знання і ставлення, інтелектуального й афективного.

Отже, цілісне афективне явище завжди становить єд­ність двох моментів: з одного боку — певного відобра­женого змісту, а з другого — емоційного переживання, тоб­то того специфічного забарвлення, з яким даний зміст відо­бражається людиною. Так, один і той самий зміст за різних умов може викликати неоднакові переживання. Улюблена мелодія підсилює радість приємних хвилин, але може спри­чинити роздратування за інших умов. І навпаки, одне й те саме переживання може забарвлювати різні думки, уявлен­ня: в інтелектуальному процесі завжди присутній момент емоційного. Постулювання єдності інтелектуального й афек­тивного в процесі пізнання дійсності й пізнання особис­тістю себе самої як реальності знімає питання про пер­винність пізнання чи емоцій, афекту чи інтелекту (чи емоції виникають як результат пізнання, чи емоції спонукають до пізнання?). Повинно йтися про ті або інші умови взаємо­відносин людини з середовищем, про єдність зовнішніх і внутрішніх умов розвитку психіки як процесу взаємодії лю­дини з навколишнім світом. У цій взаємодії виникають знан­ня й емоції, які ми умовно відносимо до пізнавальної та афективної сфер, розглядаючи їх як складові процесу взає­модії. В емоціях через переживання пізнається значущість (недоліки чи переваги) предметів довкілля. Всі судження про значення цих предметів формуються на основі емоцій. Звідки ми знаємо, що Пушкін і Шевченко великі поети, а Рафаель чудовий живописець? Ці судження сформувалися завдяки почуттям гармонії й краси, які охоплюють нас при спогляданні шедеврів цих геніїв. Так уважав М. Я. Грот, російський психолог кінця XIX ст.

Отже, емоції не менш значущі, ніж відчуття, сприйман­ня, мислення, уява та пам'ять.

З єдності інтелекту й афекту випливає, що думка не породжується іншою думкою, вона є продуктом, як зазна­чав Л. С. Виготський, мотивуючої сфери нашого пізнання, яка охоплює наші потяги й потреби, спонуки, емоції й почуття. Тому розгляд афективної сфери особистості доцільно починати з розвитку афективної чутливості, розрізнення вра­жень і виникнення потягів та емоцій.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: