IV.3.2. Регулятивне значення емоцій і волі в самотворенш особистості

Оцінка і спонукання в емоціях — момент творення особистістю самої себе, свого світу. Непогодженість між тим, що треба, і тим, що є, порушення динамічного стерео­типу реакцій — основні умови виникнення емоцій. Супе­речності між потребами та умовами їхнього задоволення є рушійною силою розвитку особистості. Емоції лежать в ос­нові творення особистості й регулюють її поведінку. Пере­дусім це стосується функції емоцій як внутрішнього сигна­лу, спрямованого на саморегуляцію. Розглянемо емоційний процес як акт регуляції.

Емоційний процес — специфічна реакція на зміни в зовнішньому або внутрішньому середовищі, яка має три компоненти (Я. Рейковський, 1976). Перший із них — це компонент емоційного збудження, що визначає мобіліза­ційні зміни в організмі. В усіх випадках виникнення емо-

ційного процесу простежуються зміни збудливості (виник­нення — зменшення чи збільшення), загальні зміни швид­кості та інтенсивності перебігу психічних, моторних та веге­тативних процесів. Другий компонент пов'язаний зі значен­ням емоційної події для особистості (позитивне чи нега­тивне). Він розкриває знак емоції. Третій компонент харак­теризує специфічні якісні особливості емоційної події, тобто це зміст, якісна характеристика емоцій.

Виникнення емоційного процесу пов'язується зі станом збудження, підвищенням рівня активації центральної нер­вової системи, що становить континуум від стану сну до стану крайнього збудження, гніву, екстазу. Підвищення емо­ційного збудження може привести до рухової активності, підвищення сили і швидкості моторних реакцій або до про­тилежного ефекту — нерухомості, байдужості. Емоційне збуд­ження може набути специфічної форми емоційного напру­ження — стану підвищеної активації, блокованого в екс-пресивно-виконавчій фазі внаслідок неможливості виходу в дію. Накопичення збудження і затримка активності зумов­люють вибуховий характер емоцій.

Знак емоційного процесу (позитивний чи негативний) не має необхідного зв'язку з організацією чи дезорганіза­цією поведінки особистості. Негативні емоції можуть дез­організувати діяльність, яка привела до їх виникнення, од­нак вони організують діяльність, спрямовану на зменшення чи усунення згубних впливів. Цим пояснюються факти три­валого свідомого утримання негативних емоційних станів: позбавлення негативного стану може видатися неприємним, а занурення в печаль — приємним. Людина в стані нега­тивних емоцій стає чутливішою, уважнішою, немов збіль­шує кількість значущих для неї сигналів. Максимальне збіль­шення інформації наче відволікає людину від болю, спрямо­вує на опрацювання нового, блокує травмуючий вплив че­рез відкриття інших каналів. Таким є механізм психоло­гічного захисту.

Якісна характеристика емоційного процесу залежить від особливостей сигнального подразника (на які механізми він розрахований, на що спрямований: це може бути задово­лення конкретної специфічної потреби — в їжі чи воді або вплив загалом — втома, наприклад); часу, коли відбуваєть­ся подія (суб'єктивно неподолані перешкоди в минулому викликають страх, тепер — гнів, у майбутньому — печаль).

Емоційний процес виникає під впливом трьох типів фак­торів. Насамперед це безумовні емоційні подразники, які ви-

кликають емоцію внаслідок природженої чутливості до них організму. На їх основі формуються первинні механізми регуляції. Другий тип факторів — нейтральні, які дістають емоційне значення завдяки формуванню умовних емоцій­них подразнень. Нейтральні подразники, що передують емоціогенним або їх супроводжують, самі отримують здат­ність викликати емоції. Так, людина не терпить пахощів жасмину, бо в дні його цвітіння в сім'ї трапилася трагедія. Ідеться про генералізацію емоційних подразників. Третій чинник емоційного процесу — співвідношення подразника з установками особистості. На основі досвіду в людини фор­муються певні очікування. Якщо сигнали не з'являються або не відповідають очікуванню, виникає емоційне збуд­ження. Існує певний оптимум розходження між установ­ками і сигналом, який викликає позитивні емоції щодо но­визни, незвичайності. Якщо сигнал не відрізняється від очі­кувань, він оцінюється як нецікавий; якщо ж відрізняється занадто сильно, здається неприємним, небезпечним, дратує.

Емоції й почуття здійснюють регуляторну функцію, ви­ступаючи не лише внутрішнім сигналом, а й зовнішнім. Цю роль виконує виразна функція, значення якої неоціненне в комунікативному процесі, в процесі спілкування між людьми.

Виразні рухи свідчать про наявність певного процесу в психіці. Існують стандартні виразні рухи, які є спільними для багатьох людей, навіть багатьох культур. Це посмішка, плач. Водночас представникам різних культур властиві спе­цифічні емоційні прояви (наприклад, коли і скільки треба плакати, як посміхатися). У Чорногорії чоловіки й жінки на похоронній церемонії плачуть окремо. В Японії прояв пе­чалі і болю в присутності людини, вищої за рангом, розгля­дається як демонстрація неповаги. Спостереження за поза­ми і жестами свідчить про довільність виразних рухів: лю­дина може приховувати свій емоційний стан і з цією метою тренувати свої жести. Крім загальних і специфічних, існу­ють індивідуальні, тільки певній особистості притаманні ви­разні рухи, які є свідченням її психічного розвитку, психіч­ної та емоційної зрілості. Даючи волю своїм переживанням, ми їх тим самим підтримуємо, а формуючи зовнішній вираз емоцій, ми регулюємо їх прояв. Символічне значення, яке виразні рухи мають для інших людей у процесі спілкування, особистість може свідомо використовувати.

Головне в емоційній регуляції — не регуляція впливу вже існуючих емоцій на наше психічне життя, а регуляція

виникнення спрямованості емоцій, їх планування. Плану­вання не означає довільної, на замовлення, появи того чи іншого почуття. Почуття виникають унаслідок зміни став­лення людини до дійсності в процесі її діяльності. Почуття можна опосередковано спрямовувати й регулювати через ді­яльність, у якій емоції й почуття виявляються і формуються.

Емоції й почуття формуються, коли людина потрапляє в нову ситуацію, стикається з новою практикою, яка змінює спрямованість особистості, спонукає її усвідомити нові цілі й завдання. Емоції й почуття визначають спрямованість ді­яльності особистості, але вони не є основним регулятором діяльності. Регуляторну функцію афективної сфери викону­ють не тільки емоції та почуття, а й воля.

Волі в полоні потягів і спонукань ще немає. Воля ви­никає тоді, коли людина здатна до рефлексії щодо своїх потягів, спроможна так чи інакше до них поставитися. А це означає, що суб'єкт повинен піднестися над своїми потя­гами й усвідомити себе самого як суб'єкта, що має певні потяги, але не є їхнім рабом, а може зробити певний вибір між ними. Отже, виникнення волі пов'язане із самовизна­ченням суб'єкта, із самотворенням особистості, коли люди­на сама довільно обирає свою поведінку і відповідає за неї.

Вибір вимагає оцінки. Емоційна оцінка визначає попе­редню спрямованість дії, остаточний же вибір, який може не збігатися з початковим, здійснюється внаслідок прий­няття рішення. Прийняття рішення як одна з фаз вольового процесу може зовсім не виділятися у свідомості, якщо спо­нукання не натрапляє на внутрішню протидію. За наявності такої протидії прийняття рішення виступає як розв'язання конфлікту, що викликав боротьбу мотивів. У разі, якщо конфлікт не розв'язано, кожен з мотивів зберігає свою силу, а прийняття рішення усвідомлюється як особливий акт, який підпорядковує визначеній меті всі інші.

Тактика прийняття рішення може бути різною. Імпуль­сивні, пристрасні натури у прийнятті рішення покладаються на обставини. Нерішучі люди, особливо у складній ситуації, навмисне зволікають із рішенням, сподіваючись, що зміна ситуації сама приведе до бажаного розв'язання або зробить прийняття рішення легшим, і воно не потребуватиме знач­ного вольового зусилля. Іноді в складних випадках люди приймають рішення умовно, покладаючись на фатум, долю. Наприклад, можуть поставити рішення у залежність від прогнозу погоди чи від випадкової зустрічі, чи від падаючої монети.

Людина контролює прийняття рішення. У разі порушен­ня контролю ми маємо справу з навіюванням, негативізмом і впертістю. Про навіювання йдеться у тих випадках, коли прийняття рішення суб'єктом диктується іншою людиною. При навіюванні вплив іншої людини визначає рішення не­залежно від того, що воно означає по суті, тобто рішення автоматично передається від однієї людини до іншої без урахування, зваження мотивів. Негативізм виявляється в не­мотивованій вольовій протидії всьому тому, що виходить від інших. Особистість не здатна оцінити позиції інших людей і прийняти правильне рішення, тому вона відхиляє все те, що йде від інших. Уперта людина наполегливо відстоює своє рішення тільки тому, що це — її рішення. Зваженості, об'єктивної обгрунтованості в прийнятті рішення тут немає. Навіювання, негативізм і впертість свідчать, що особистість неспроможна піднестися над своїм ставленням до інших людей і до самої себе, опосередкувати його об'єктивним змістом рішення, що приймається.

Вольові якості особистості виявляються в її ініціатив­ності, самостійності, незалежності, рішучості, наполегли­вості. Ініціативна людина береться за справу, не очікуючи стимуляції зовні. Рішучість виражається у впевненості, з якою приймається рішення, й у твердому його обстоюванні та зберіганні. Вольовий процес не закінчується прийняттям рішення. Для його реалізації необхідна передусім наполег­ливість у досягненні мети, неослабна енергія діяти протягом тривалого часу, незважаючи на труднощі та перешкоди.

Спроможність особистості протистояти внутрішнім пе­решкодам, потягам, емоціям залежить від здатності до само­контролю. Це здатність підкоряти всі цілі, які виникають від ситуації до ситуації, від випадку до випадку, єдиній меті, що визначає характер особистості, її лінію життя.

Перехід до вольової регуляції необхідний тоді, коли спо­нукання до дії, його інтенсивність і виразність є недостат­німи з самого початку або зменшуються в процесі виконан­ня дії. Спонукання має йти від самої людини, спиратися на відображення дійсності, на зв'язок дії з уявною ситуацією Дуже поширений приклад: «закінчу роботу, тоді відпочину». Спонукають той мотив, який уходить у фундамент особис­тості, і та ситуація, на яку особистість здатна емоційно відгукнутися.

Афективна сфера — від потягів через емоції й почуття до волі — бере участь у самотворенні особистості, визна-

ченні її життєвого шляху. Але цей вплив не прямий, а опо­середкований діяльністю особистості, що розкривається у її вчинках, виявляючись у станах, що їх переживає особис­тість.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: