Історія розвитку церкви в Україні після введення християнства. 4 страница

В 1620 р. Україну відвідує єрусалимський патріарх Феофан. При підтримці братчиків, міщан і, насамперед, запорізького козацтва і особисто гетьмана Сагайдачного, було відновлено Київську митрополію, обрано митрополита і висвячено шість єпископів, тобто відновлено українську православну церкву та ієрархію, що мало велике значення для подальшого розвитку Українського православ'я. Київській митрополії було надано ряд привілеїв, зокрема право єпископату обирати митрополита. Українська православна церква підтримала Б.Хмельницького в період війни 1648 -1654 рр. вбачаючи в ньому свого охоронця.

Після Переяславської Ради 1654 р. царський уряд і Московський патріархат поставили питання про підпорядкування Київської митрополії Москві, але українські ієрархи категорично виступили проти цього, зокрема Київський митрополит Сильвестр Косів, який взагалі негативно сприйняв Переяславську Раду і відмовився присягати царю. І лише в 1686 році, за гетьмана Самойловича, Київську митрополію були приєднано до Московського патріархату. Це викликало обурення не тільки серед частини українського духовенства, але і в Константинопольського та Єрусалимського патріархів, які висловили свій протест Московському патріарху, проблема вирішилась політично - Московське духовенство звернулось до Туреччини, яка в цей час була в стані війни з Австрією, Польщею, та Венецією, а Москва підтримувала нейтралітет, і турецький візир наказав Константинопольському патріарху задовольнити прохання Москви. За це Константинопольський патріарх одержав від Москви "три сорока соболів і двісті червінців", але в 1688 р. Собор східних патріархів позбавив його за цей вчинок патріаршого сану.

Приєднання української митрополії до Московського патріархату мало негативне значення для подальшого розвитку українського православ'я. Поступово, з-під влади Київської митрополії було відібрано і передано в безпосереднє підпорядкування Московському патріархату ряд монастирів, єпархій, монастирських маєтків. У 1720 р, Петро І видав указ, яким заборонялось друкування книжок українською мовою. Синод наказав також вилучити з церков книги, друковані в Україні і замінити їх російськими. Було заборонено українську вимову церковнослов'янської мови у відправах. В кінцевому результаті це привело до повної втрати самобутності, національного характеру, традиційної близькості православної церкви до народу. Церква стала одним із засобів русифікації українського народу. І навпаки, при єднання Київської митрополії до Московського патріархату мало велике значення для Росії. Як вважають сучасні українські дослідники, культурну політику Росії в перший половині XVIII ст. визначили діячі вихідці з України - Феофан Прокопович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський. Більшість єпархій московського патріархату у XVIII ст. очолювали вихідці з України. Ідея незалежної (автокефальної) церкви православної продовжувала жити в свідомості українського народу і з новою силою поширюється під час революції 1905 -1907 рр., а після революції 1917 р. одержала можливість для втілення в життя.

В 1917 р. створюється "Всеукраїнська православна церковна рада" (ВПЦР) на чолі з військовим священиком Олександром Маричевим, яка очолила віруючих, що виступали за створення Української Автокефальної православної церкви (УАПЦ). Процес створення УАПЦ тривав чотири роки і 14 жовтня 1921 р. на Всеукраїнськім православнім соборі було фактично проголошено УАПЦ. Собор засудив акт приєднання 1686 р. обрав главою УАПЦ митрополита Василя Липківського. Радянська влада, з метою послаблення впливу Руської православної церкви та її духовенства, а також з прагненням зміцнення свого становища в Україні, спочатку не чинила перешкод для становлення і діяльності УАПЦ. Але пізніше з др.пол.20-х рр., розпочинає наступ на УАПЦ, зокрема на її керівництво, звинувачуючи його в антирадянській націоналістичній діяльності. В 1927 р. був усунений від влади глава УАПЦ, визначний діяч автокефального руху Василь Липківський. В січні 1930 р. III Всеукраїнський Собор під тиском органів ДПУ і у зв'язку з судовим процесом над т.зв. "Спілкою Визволення України" (СВУ), по якому проходили ієрархи УАПЦ, заявив про саморозпуск УАПЦ, що привело до закриття парафій УАПЦ, репресій проти духовенства і віруючих. Парафії УАПЦ збереглись за кордоном, зокрема в Польщі. В роки війни, на територіях, окупованих Німеччиною, УАПЦ відновила свою діяльність. Після війни парафії УАПЦ продовжили своє існування в місцях проживання української еміграції - США, Канаді та в інших.

У 1989 р. відроджується автокефальний рух на Україні. На початку червня 1990 р. Всеукраїнський собор УАПЦ, що відбувся в Києві, затвердив факт відновлення УАПЦ, ухвалив рішення про створення її патріархату. Першим патріархом було обрано митрополита Української православної церкви в США Мстислава (Скрипника).

Прагнучи обмежити поширення УАПЦ і враховуючи процеси національного і релігійного відродження в Україні, керівництво Руської православної церкви реорганізує свої структури в Україні, Український екзархат РПЦ перейменовано в Українську православну церкву на правах автономії. Внаслідок цього виникає УПЦ Московського патріархату, залишаючись його складовою частиною. Частина українського духовенства на чолі з митрополитом Філаретом після проголошення незалежності України поставила питання перед керівництвом РПЦ про повну автокефалію, але не одержавши згоди, в 1992 році об'єднується з УАПЦ і утворює УПЦ- Київського патріархату. Проте ряд єпископів УАПЦ не підтримало нового об'єднання і після смерті глави УПЦ Київського патріархату патріарха Мстислава в 1993 р. знову проголошує УАПЦ, главою якої обрано патріарха Димитрія. В свою чергу собор УПЦ - КП обирає митрополита Володимира патріархом Київ ським і всієї Русі - України (1993 -1995 рр.) Після його смерті УПЦ КП очолив митрополита Філарет, якого було обрано патріархом. Таким чином на даний час на Україні діє три основних православних церкви - УПЦ Московського патріархату (7534 громади на 1-й квартал 1998), складова частина РПЦ, Українська ПЦ Київського патріархату (1983 громади та УАПЦ (985 громади).¹

Українська Греко-Католицька церква (УГКЦ) виникла внаслідок Берестейської унії (1596 р.) та Ужгородської 1646 р. Брестська унія, на думку сучасних дослідників, була результатом складної релігійної ситуації, в якій опинилось православ'я на землях, які входили в склад Речі Посполитої. Церковні незгоди, суперечки, що точились між католицьким та православним духовенством негативно впливали на загальний стан українського суспільства, активний наступ католицизму, підтримуваного польським урядом привів до занепаду православ'я. Державні і світські особи, особливо шляхта, купували і продавали різні церковні посади, зокрема сани єпископів і архімандритів. Вище духовенство вело аморальний спосіб життя, грубо порушувало церковні канони, обов'язки священиків, було малоосвіченим. Єзуїт Петро Скарга писав, "...що вже наука впала, а попи схлопіли і ніколи вівці (православні віруючі) не можуть мати з них такої потіхи якої треба".

Ідея унії мала прихильність і серед українців. Вихід з кризи вбачався ієрархами православної церкви (М.Рогоза, Іпатій Потій, Кирило Терлецький) в унії.

Ідею унії підтримував і відомий меценат, поборник православ'я кн. К.Острозький. Правда, як зазначав М.Костомаров, "унія в планах Острозького була не така як у єзуїтів... Острозький вважав правильним таке з'єднання церков, якщо до нього приступлять в інших православних країнах". Ієрархи православ'я вбачали в унії шлях до припинення незгод і примирення церков, досягнення єдності, зрівняння в правах з католицьким духовенством, а також засіб одержання великих привілеїв, якими користувались католицькі єпископи. Деякі представники української шляхти та міщанства вважали, що завдяки підпорядкуванню церкви Папі Римському, відновиться дисципліна духовенства і віруючих, а українці зможуть зберегти свою історичну і культурну самобутність.

Впровадження Брестської, а пізніше і Ужгородської унії не було безболісним для українського народу, який боляче сприймав порушення традицій релігійно-церковного життя, віри дідів, батьків, тим більше, що одним з головних методів залучення до унії був примус і насильство.

Поширення Греко-Католицької церкви, організаційні основи якої були прийняті на Берестейському соборі, відбувалось на території Правобережної і частини Лівобережної України, Білорусії, а після Ужгородської унії в Закарпатті, Східній Словаччині, землях Угорщини, де проживали українці.

Сутність греко-католицизму (уніатства) полягала в тому, що православні визнавали зверхність Папи Римського, основні догмати, основи віросповідання були запозичені у католицизмі, але обряди, звичаї залишились православними, що мало велике значення також обрядовість - це не просто норма віросповідання, а і історично складена і освячена традицією форма єдності віровчення і культури народу, його духовності.

Після входження України в склад Росії, греко-католицька церква припиняє своє існування на землях, які відійшли до Росії згідно Андрусівського договору, і пізніше, в результаті другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої, коли до складу Росії ввійшла Правобережна Україна. З ініціативи російського православного духовенства та царського уряду почалось масове навертання до православ'я, що супроводжувалось нерідко знову ж таки насильницькими методами, У 1875 р. були ліквідовані останні греко-католицькі громади в Росії і подальший розвиток греко-католицької церкви пов'язаний з Галичиною та Закарпаттям.

Поряд з негативними явищами, що мали місце після прийняття унії - насильницьке впровадження, роз'єднання українців за конфесійною приналежністю, можна відзначити і позитивні сторони цього явища: Унія викликала пробудження національної свідомості українців внаслідок внутрішнього опору, який виникав при її впровадження, коли до українців приходило усвідомлення себе, як носія ознак, що складають окремий народ, етнос. Унія стала засобом захисту рідної мови як найголовнішої ознаки нації. І це яскраво можна побачити на прикладі Галичини, яка від 1340 р. перебувала під іноземним пануванням, але де найповніше збереглась рідна мова, традиції, національна самосвідомість. Прийняття унії сприяло відкриттю ряду українських шкіл, які діяли у Галичині до 1939 р. і були осередком української духовності. Формальне зрівняння українського духовенства з католицьким відкривало можливості здобувати середню і вищу освіту, що створило передумови до появи національної інтелігенції, яка започаткувала і успішно здійснювала українське національне відродження і державотворення в Гали чині і в Україні в цілому. Саме через це греко-католицька церква була об'єктом для гонінь і репресій як з боку польської адміністрації в Галичині в др. пол. XIX ст., так збоку царської Росії і Радянської влади.

Першого значного удару по греко-католицькій церкві було завдано під час першої окупації Галичини російськими військами в 1914 -1915 рр. в ході першої світової війни. УГКЦ розглядалось російською військовою адміністрацією як розсадник "мазепинства". За межі Галичини було вивезено ряд церковних цінностей, закривались церкви, друкарні, робились спроби навертання в православ'я. Ряд ієрархів УГКЦ, її главу А.Шептицького, рядових священиків було депортовано в Росію. На протязі 1900-1944 рр. УГКЦ очолював визначний діяч українського церковного життя митрополит А.Шептицький. Він не тільки вивів УГКЦ із кризи, в якій вона перебувала після наступу польських шовіністів в др. пол. XIX ст., але і створив з неї цілком національне, українське релігійне об'єднання. Культурно-просвітницька діяльність Шептицького була скерована на піднесення моралі і духовності народу, національної самосвідомості. А Шептицький активно займався меценатською діяльністю, на його кошти будувались школи, притулки, лікарні, було відкрито український національний музей. В роки німецької окупації він виступив проти геноциду єврейського населення.

Після смерті А.Шептицького в 1944 р. радянський уряд розпочинає широкомасштабну акцію проти греко-католицької церкви з метою її повної ліквідації. В квітні 1945 року було заарештовано і репресовано весь її єпископат Й.Сліпого, М.Чарнецького, М.Будку, Г.Хомишина, Й.Коциловського. НКВС приступив до підготовки Львівського собору, який відбувся в березні 1946 р. під керівництвом настоятеля Преображенської церкви у М.Львові, о. Гавриїла Костельника, Собор скасував унію 1596 р., підпорядкував громади УГКЦ Руській православній церкві. Аналогічні події відбулись в Закарпатті в 1949 р., коли було скасовано Ужгородську унію. Священиків, які виступали проти рішень Собору і не бажали переходити в православ'я, було заарештовано і репресовано. З цього часу і до 1989 р. УГКЦ діяла в катакомбних умовах (нелегально). В 1987 р. було створено "Комітет захисту УКЦ" на чолі з відомим правозахисником Іваном Гелем. Його діяльність була направлена на легалізацію УГКЦ, було проведено ряд акцій з цією метою.

В 1989 році УГКЦ була офіційно зареєстрована у комітеті по справах релігії при Раді міністрів УРСР, почався процес відродження УГКЦ, яка на даний час за кількістю парафій досягла довоєнного рівня - 3237 у 1939 і 3235 у 1998 р. Слід зазначити що процес відновлення діяльності греко-католицьких громад нерідко супроводжувався конфліктами з іншими конфесіями, головною причиною чого було невирішеність майнових питань і культових приміщень.

3. ДЕРЖАВНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО СВОБОДУ
СОВІСТІ ТА РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Після проголошення незалежності України перед українським суспільством постали дві релігійні проблеми-подолання наслідків політики войовничого атеїзму, яка проводилась в колишньому СРСР і пошуки шляхів до замирення між собою і поєднання у вірі різних християнських церков. Щодо розв'язання даних проблем, то слід відзначити, що з перших кроків державного становлення, а саме 24 квітня 1991 року в Україні був прийнятий Закон "Про свободу совісті та релігійні організації в Україні" від 23 квітня 1991 року. Правовий зміст свободи совісті містить у собі такі конституційні норми:

- рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії:

- використання громадянами своїх прав і свобод не повинно перешкоджати інтересам суспільства і держави, реалізації прав інших громадян;

- здійснення прав і свобод невід'ємне від виконання громадянином своїх обов'язків.

Свобода совісті як конституційний принцип і норма державного права захищається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом. Суттєві аспекти свободи совісті розкриваються в ряді законів, зокрема, в законах про працю, народну освіту, військову службу, "Закон про свободу совісті та релігійні організації в Україні (1991р.)" є вагомим чинником у правовому регулюванні суспільних відносин, пов'язаних з релігією та релігійними формуваннями, визначає обов'язки, права релігійних об'єднань та громадян, розкриває сутність державного контролю за додержанням законодавства про релігією та церкву.

В "Загальних положеннях" (І розділ) викладено правові норми конституційного характеру. Закон гарантує право на свободу совісті, ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Церква в Україні відокремлена від держави, а школа - від церкви. Усі релігії рівні перед за коном.

У II розділі закону дається визначення релігійних громад, релігійних управлінь і релігійних братств, духовних навчальних закладів, розглядається порядок реєстрації статутів цих формувань. Релігійна організація визначається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту, користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту. Діяльність релігійних об'єднань може бути припинена у зв'язку з їх реорганізацією або ліквідацією. У разі порушення цим формуванням законів України його діяльність може бути припинена за рішенням суду.

У III розділі "Майновий стан релігійних організацій зазначається, що релігійні об'єднання мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, які надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Фінансові та майнові пожертвування, як і інші доходи релігійних формувань, не оподатковуються.

Релігійні об'єднання мають право заснувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади, які отримують права юридичної особи.

IV розділ "Права релігійних організацій та громадян, пов'язані із свободою віросповідання" регламентує ряд аспектів при проведенні богослужінь, обрядів, церемоній та процесій у церквах, на кладовищах, у місцях окремих поховань, тощо.

Релігійні об'єднання користуються винятковим правом заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів релігійного культу.

Характер трудової діяльності трудові права та правові відносини громадян розкриваються у V розділі "Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах".

Гарантії права на свободу світогляду і віросповідання гарантовані ст.35 Конституції України. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово або колективно релігійні, культові і ритуальні обряди. Церква і релігійні організації відокремлені від держави, школи від церкви.

Конституцією України жодна з релігій обов'язково не визначається. Таким чином, закони нашої держави передбачають задоволення духовних потреб віруючих і атеїстів, забороняють дискримінацію громадян залежно від їхнього ставлення до релігії. Завдяки чинному законодавству і загальній демократизації українського суспільства, за роки незалежності України мережа релігійних громад зросла майже на 3,5 тис. одиниць.

В цілому на кінець 1997 року в Україні було зареєстровано 17045 тис. релігійних організацій, з яких лише 67 традиційного напряму.

Однією з найголовніших проблем сучасного релігійного життя України залишається проблема єдності і подолання міжконфесійних чвар серед традиційних українських церков - православних, створення єдиної української церкви на національній основі, яка могла б зробити величезний внесок в процеси українського державотворення і духовного розвитку українського народу.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ І САМОАНАЛІЗУ:

1. В чому особливість релігійних вірувань східних слов’ян?

2. Розкажіть про залишки язичництва у православ’ї.

3. Як ви розумієте поняття “автокефальна церква”?

4. Що таке уніацтво?

5. Назвіть сучасні православні церкви на території України.

6. Яка значення мала релігія для розвитку української культури в минулому?

7. Охарактеризуйте сучасне релігійне становище в Україні.

8. Як ви розумієте поняття “свобода совісті”?

9. Яка історична роль вільнодумства у боротьбі людства за свободу совісті?

10. Охарактеризуйте сучасні умови забезпечення свободи совісті в Україні.

11. Охарактеризуйте Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”.

Література

1. Академічне релігієзнавство / За ред А. Колодного.– К., 2000.

2. Ерышев А.А. Религиоведение. – К., 1999, 2001.

3. Історія релігії в Україні: Навч.пос. / За ред. А.М.Колодного; П.Л. Яроцького.– К., 1999.

4. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. – К., 2002.

5. Конституция Украины. – К., 1996.

6. Релігієзнавство/ За ред. Бублика С.А – К., 1999.

7. Релігієзнавство: підручник / За ред. М.М.Заковича. – К., 2000.

8. Релігієзнавство: підручник / За ред. В.І. Лубського, В.І. Теремка. – К., 2000.

9. Ходькова Л.П. Релігієзнавство: навч. пос. – Львів, 2000.

СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ

Навчальним планом не передбаченні.

ЛАБОРАТОРНІ РОБОТИ

Навчальним планом не передбаченні.

ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

В курсі “Релігієзнавство” передбачається виконання індивідуального завдання у вигляді контрольної роботи.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

Форми проведення занять: лекції, самостійна робота.

У лекціях передбачено:

- Висвітлення основних теоретичних питань курсу;

- включення студентів в коло релігієзнавчих проблем;

- навчання можливості використання релігієзнавчих знань для осмислення і розуміння найбільш актуальних проблем сучасності.

Конспекти лекцій повинні містити основні поняття та тезисний виклад проблем, що розкриваються у темі лекції.

Самостійна робота під керівництвом викладача повинна:

- навчити студентів вести дискусію з питань самостійно вивченої теми;

- активізувати творчу роботу студентів, спрямовану на самостійність міркувань та формування власної думки щодо світоглядних проблем, вироблення активної життєвої позиції;

- продемонструвати отримані навички, довести здатність студентів використовувати одержанні знання у повсякденному житті та у професійній діяльності.

- організувати індивідуальну роботу студентів з науково-методичною літературою та першоджерелами;

Самостійна робота над заданою темою передбачає індивідуальну роботу з науково-методичною літературою і аналіз різних посібників; конспектування, висвітлення певних питань визначеної теми у невеликих конкретних відповідях, вчасне виконання, написання та захист контрольної роботи. Виконання роботи передбачає індивідуальний вибір теми і написання роботи студентом у визначений термін; дотримання структурованого плану (3-5 пунктів) для розкриття теми; опір на декілька (3-4) науково-методичних джерела, використання додаткової літератури (статей, монографій), вчасне виконання і захист.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: