Релігійні вірування в Давньому Єгипті

Релігія та органічно пов'язана з нею міфологія були основою основ світоглядної системи стародавніх єгиптян, що їх Геродот уважав найбільш набожним із усіх відомих йому народів. У єгиптології висловлювалася думка, що філософії як такої в Стародавньому Єгипті взагалі не існувало, що єгиптяни сприймали довколишній світ виключно крізь релігійно-міфологічну призму.

Староєгипетська релігія та міфологія — надзвичайно складне явище. Вони поєднали в собі різні, часом полярні вірування та уявлення, які склалися в різні часи й у різних куточках країни, постійно розвиваючись і ускладнюючись. Здавна в Єгипті сформувалося кілька теологічних центрів (Геліополь, Мемфіс, Гермополь, Фіви тощо). В кожному з них сформувалася своя космологічна версія, що проголошувала творцем світу свого бога, інших же богів трактувала як створених ним чи таких, що походять від нього. Тому єгиптологи не впевнені, що в Стародавньому Єгипті існувала цілісна релігійна доктрина (така важлива прогалина в розумінні релігійного життя стародавніх єгиптян значною мірою спричинена також станом найдавніших джерел і суперечливим характером пізніших релігійних текстів).

Релігія стародавніх єгиптян — це химерне переплетення фетишизму і тотемізму, політеїзму і монотеїстичних уявлень, теогонїі і космогонії, культу і страшенно заплутаних міфів. Із первісних релігійних уявлень особливо сильним у Єгипті був тотемізм. Єгиптяни вважали священного тотема своїм першопредком, здатним захистити їх від усілякої напасті чи, навпаки, накликати її. Тотемне походження мали навіть назви окремих номів (Зайцевий, Антилоповий, Оксірінхський тощо). Кожен ном, кожне поселення мали свого тотема-покровителя, який, за словами єгиптолога, служив істотною підмогою для місцевого патріотизму, щоб не сказати — шовінізму. Ці місцеві культи проіснували впродовж усієї доби фараонів. Окремі з них у зв'язку з розвитком староєгипетського суспільства, зокрема ускладненням його політичної структури, ставали загальнодержавними і вшановувались у всіх номах. Загально-єгипетське визнання здобули передусім столичні культи та культи, пов'язані з іригаційним землеробством. Певну централізацію їх засвідчував також факт появи одного й того ж бога відразу в кількох іпостасях. Так, сонячне божество в різні години дня виступало в різних іпостасях («Я бог Хепра вранці, я бог Ра опівдні, я бог Атум увечері»). Тенденція до синкретизації багатьох культів проявилася в Єгипті так виразно, що, на думку окремих дослідників, староєгипетська релігія в своєму магістральному розвитку тяжіла до монотеїзму.

В уяві стародавніх єгиптян світ буквально кишів найрізноманітнішими богами та духами, що їх уособлювали священні тварини, птахи, риби, комахи. Єгиптологи налічили в староєгипетському пантеоні понад дві тисячі богів! Можна сміливо стверджувати, що навряд чи існувала в країні якась живність, яку бодай в одному з номів не вважали б священною.

Культ священних тварин проявився в зооморфному зображенні богів. Так, сонячного бога спершу зображували у вигляді лева чи сокола, богиню Сохмет — у вигляді левиці, місячного бога Тота (його ще вважали богом мудрості й письма) — у вигляді ібіса, охоронця підземного царства Анубіса — у вигляді шакала, бога війни Віпуата — у вигляді вовка, охоронцями особи фараона вважали сокола, коршака, гадюку та бджолу, самого ж фараона зображували у вигляді сфінкса. Згодом єгиптяни перейшли на антропоморфну іконографію своїх богів, частину яких вони напіволюднили (зображували з тілом людини й головою тварини чи птаха), інших же (Озіріса, Пта, Амона, Хонсу, Мін, Атум, Ісіду та ін.) піддали цілковитій антропоморфізації. Такі зміни в іконографії єгипетських богів відбулися, на думку одних дослідників, під впливом більш досконалих іноземних релігій, на думку ж інших — унаслідок ускладнення соціальної структури, зростання залежності індивіда від суспільства 3.

У Стародавньому Єгипті розвинувся культ води. В уяві єгиптян сам всесвіт виник із первісного водяного хаосу — божества Нун. Воду єгиптяни населяли полчищем духів, якими верховодив крокодилоголовий Собк. Річку Ніл вони не обожнювали, але обожнювали її розлив — Хапі (його зображували у вигляді товстуна з дарами землі для богів). Утім, культ води в Єгипті завжди поступався своїм значення солярному культові. В цьому не було нічого дивного, адже для єгипетського хлібороба головною загрозою були не розгул водяної стихії, а літня засуха, гарячі вітри пустині.

Найдавнішим солярним культом у країні був Ра, центральне святилище якого розміщувалось у Геліополі. Коли Геліополь став загальноєгипетським релігійним центром (як Ніппур у Шумері), Ра очолив єгипетський пантеон, злившися поступово з одним із найархаїчніших єгипетських богів Гором в єдиний культ Ра-Горахте. Внаслідок перетворення Фів у столицю Єгипту доби Середнього Царства, пантеон очолив фіванський солярний культ Амона, який потім злився з Ра в синкретичного Амона-Ра. Сонцепоклонницька реформа Ехнатона піднесла тимчасово солярний культ — цього разу на ймення Атон — на роль не просто загальнодержавного — вселенського божества. Деякі вчені висловлювали думку, що Єгипет у середині II тис. до н. є. з усіх тодішніх близькосхідних цивілізацій завдяки притаманній йому сильній політичній централізації був найбільш готовий до монотеїстичної реформи. У релігійному житті країни все повернулося на круги своя — знеславлений фараоном-реформатором Амон знову очолив староєгипетський пантеон.

Особливе місце в релігійно-міфологічній культурі стародавніх єгиптян посідав цикл міфів і ритуалів, пов'язаних з богом підземного царства Озірісом. Центральне святилище Озіріса містилося в Абідосі, проте його культ вшановувався в усіх єгипетських номах та у васальних країнах Східного Середземномор'я.

Віра єгиптян у потойбічне життя була особливо стійкою. В їхній уяві воскресала не лише душа, а й тіло, щоб цього разу існувати довічно. У кожної людини є безтілесні душі-двійники (Ка, Ба та інші). Небіжчик воскресне на тому світі, якщо вони зіллються зі своєю тілесною оболонкою. Звідси — звичай набальзамовувати небіжчиків і споруджувати їм монументальне вічне житло — гробницю. Про всяк випадок єгиптяни ставили в спеціальній замурованій ніші гробниці статую небіжчика, в яку, якщо мумія не збережеться, могли вселитися Ка і Ба. Вчені вважають, що стійку віру єгиптян у воскресіння душі й тіла могло породити чудове збереження трупів у розпечених пісках пустелі (археологи нерідко знаходять тіла єгиптян, померлих задовго до винайдення способу бальзамування)

Результатом тисячолітніх осмислень похоронних звичаїв, які виникли через прагнення зберегти тіло померлого поблизу від його рідних і близьких, і медитативного пізнання сутності людської істоти є вчення великих присвячених Єгипту про людину.

Присвячені Стародавнього Єгипту вважали, що людина - це багатовимірне істота, яка має сім оболонок (з яких були пойменовані п'ять), відповідних семи рівнів його існування.

Перша оболонка людини (др.-егип. Сах) - його речовий тіло, видима частина людської істоти. Вона є лише малою частиною того, що насправді являє собою людина. Головне призначення оболонки Сах - входити в зіткнення і взаємодію з речовим, тілесним світом і діяти в ньому.

Друга оболонка людини (др.-егип. Ку, позд.-егип. Ка, Ке) представляла собою його життєву енергію, ефірне тіло, енергетичний двійник людини, душу-двійник. Із сучасних понять найбільше цьому відповідає термін «біополе». Ка - це, з одного боку, сукупність психічних відчуттів живої людини, а з іншого - Ка нерозривно пов'язано з особистістю, індивідуальністю померлого, його тілесними і духовними рисами. Зазвичай речовий тіло і енергетичний двійник людини не розлучаються. Після смерті людини його Ка може перебувати в потойбічному світі, щоб зустріти там померлого, що прямує до свого Ка. Вони обидва перебувають в іншому світі, разом з тим Ка мешкає в гробниці, в якій покояться останки померлого, і приймає там підношення від живих родичів померлого (вірніше, приймає енергетичні двійники-Ка страв і напоїв, ладану та ін.) [17]

Третя оболонка людини (др.-егип. Бі, поз/7.-егіп. Ба, Бе) - сутність людини, те, що називають «життєвою силою», душа-прояв, оболонка підсвідомості, яку в сучасній літературі нерідко іменують «астральним тілом». Ба утворюється з сукупності людських почуттів, бажань, емоцій. Ба з дивовижною швидкістю змінює свою форму під впливом кожного впливу відчутті, почуттів, бажань і думок. У Давньому царстві вважалося, що Ба володіють тільки боги, царі і первосвященики, то є великі посвячені. Ба мислилося як щось окремо існуюче тільки після смерті великого присвяченого Разом з тим Ба, яке, як птах, могло залишати тіло сплячого, мумію в гробниці, статуя бога або царя і віддалятися як завгодно далеко, незмінно мало повертатися до того тілу, чиєю душею воно було.

Четверта оболонка людини (др.-егип. Іб, позд.-егип. Еб) - душа-серце, вмістилище людської свідомості (для порівняння найбільше підходить сучасне поняття «ментальне тіло»).

П'ята оболонка людини - також Еб, душа-причина або надсвідомість (найближче сучасне поняття: «причинне або кармічне тіло»). Душа-причина безсмертна, передає інформацію в наступні втілення у вигляді неусвідомлених прагнень. Вона відповідальна за місце і час народження людини, всі її вроджені вади тілесні і захворювання. Саме душа-причина дозволяє людині народитися в певній сім'ї, роді, племені, народі, товаристві і державі, з членами яких у неї були зв'язки і в колишніх втіленнях.

Шоста оболонка людини - також Еб, душа-сенс чи самосвідомість; по єгипетським поняттями, душа, що виробляє зміст. Завдяки їй людина може спостерігати за перебігом своїх власних думок, усвідомлювати своє існування, вбачати потаємний сенс свого життя. Якщо душа Еб (свідомість) забруднена злими думки-образами, то вони перешкоджають душі-глузду (самосвідомості) сприйняти нескінченність свідомості, як хмари й імла перешкоджають Сонцю (Оку Уажат) сприйняти поверхню Землі.

Сьома оболонка людини - дух (Ах), частина загальної енергетичної підоснови всесвіту. По-єгипетські Ах буквально означає «світлий, просвітлений, освітлений, блаженний». Ах безсмертний, безмежний, він пронизує абсолютно все, що існує у всесвіті. Ах знаходиться і тут і там, в кожній точці простору і містить всю інформацію в усіх її видах. Ах перебуває, і в матеріальному світі і в світі безтілесного, він всюдисущий. [11]

Ах - один на всіх. Цей дух захищає від зла: злих думок, слів і діянь, - перекриваючи його джерело щільними заслонами причинного оболонки.

17. Схоластика. «П’ять шляхів» пізнання Бога Томи Аквінського.

Ще у кінці V — на початку VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи «семи вільних мистецтв», в обмеженому вигляді — тридоріжжя, чотиридоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика. Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких формується класичний вид схоластики.

Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, що полягав переважно у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу схоластика зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля. Схоластику поділяють на ранню, зрілу та пізню. Існує також, схожий на досократський період, досхоластичний період, який датується VI — IX ст.

Рання схоластика (XI—XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). У цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків. У принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).

У ранній схоластиці домінує суперечка про універсалії: що більше належить до сутності — одиночні речі чи загальні (універсальні) поняття? Реалісти (послідовники Платона) вважали, що універсальні поняття реально існують як сутності речей, тобто створюються перед окремими речами. Номіналісти (послідовники Аристотеля) вважали, що справжня суть полягає в окремих речах, а універсальні поняття не більше, ніж сформовані в голові людей (від лат. «номен» - ім'я). Отже, універсалії створюються після речей. Згідно із таким вченням, Свята Трійця повинна складатися з трьох осіб. Варто звернути увагу на наступну термінологічну деталь: реалісти були б ідеалістами, а номіналісти — реалістами. Синтез був запропонований Абеляром (концептуалізм): універсалії знаходяться в окремих речах як їх властивості (лат. «in rebus»), а за їх межами як поняття духа (для Бога вони є перед речами, а для людини після речей).

У період зрілої схоластики (XII—XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, що поступово витіснявся аристотелізмом. У цей період домінують вчення Томи Аквінського, учня Альберта Великого, який у своїй системі багато в чому йде за вченням Аристотеля.

Пізня схоластика (XIII—XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Томи Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, притаманної авероїзму, що руйнує «гармонію» віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології. Розмежування віри та розуму як окремих речей можна також обґрунтувати тим фактом, що освіту здобувало все більше людей, не пов'язаних із церквою.

Тома Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п‘ять доказів, які стали класичними в західноєвропейській теології:

Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог.

Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог.

Все у світі існує не випадково, а з необхідності, ця необхідність — Бог.

Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог.

18. Релігія Стародавньої Греції

Релігія Стародавньої Греції політеїстична і антропоморфна, вона почалася з міфології і в міфології знайшла своє найкраще вираження. Олімпійська ієрархія богів своє класичне завершення набуває наприкінці VI- початку V століття до н.е.

Олімпійський пантеон очолював отець і повелитель усіх богів і людей Зевс. Окрім нього, до олімпійського пантеону належать: Гера - головна з богинь, дружина Зевса, покровителька заміжніх жінок і дітей, родинного життя, подружньої вірності; Посейдон - володар моря і покровитель мореплавства; Афіна - богиня мудрості, покровителька наук та мистецтва; Артеміда - богиня полювання, покровителька тварин та породіль; Аполлон - покровитель мистецтва та наук; Асклепій - бог-цілитель; Пан - бог пастухів; Афродіта - богиня кохання та краси; Арес - бог війни; Гефест -бог земного вогню і ковальського ремесла; Гестія - богиня сімейного вогнища; Гермес - бог торгівлі; Діонісій - бог виноградарства та виноробства.; Феміда - богиня правосуддя; Немезіда - богиня покарання; Ніка - богиня перемоги.

Для греків олімпійські боги не були творцями світу, вони захопили його у готовому вигляді, подолавши титанів. Грецька міфологія вважала, що світ вічний. Грецькі боги схожі на людей, їх спосіб життя мало чим відрізнявся від людського, їм притаманні усі людські якості, у тому числі і негативні. Головна відмінність небожителів полягала в їхньому безсмерті та надприродній могутності. Таке антропоморфне уявлення греків про своїх богів неминуче викликало відповідне ставлення до них - в їх очах боги були зрозумілими людиноподібними істотами. Поруч з олімпійськими богами в давньогрецькій міфології виникає значна кількість героїв - напівбогів за своїм походженням. Тільки в Греції герої користувалися досить високим культовим престижем і навіть могли досягти безсмертя (Геракл). Тим самим розвивається ідея людини як богоборця, що готовий сперечатися з богами, викликати їх на змагання тощо.

Грецька міфологія пронизана ідеєю порядку. Світ олімпійських богів і видатних героїв характеризується мірою і гармонією, хоча в нього і вторгається протилежне, хаотичне начало, втілене в образі бога Діоніса. Найтяжчі людські гріхи перед лицем богів - перехід людини за рамки міри. Того з людей, хто посягає на гармонію і розумну впорядкованість (космос), встановлену божественною владою, боги карають. Вони здатні проявляти довготерпіння, але коли смертні порушують межі допустимого, коли проявляють надмірну гординю, це може призвести до їх смерті.

Досить виразно в грецькій міфології розроблена ідея людини. Люди од самого початку вважаються частиною космічного організму, вони мають безсмертну душу, тіло ж є лише тимчасовим місцезнаходженням душі. Проте в грецькій релігії майже не розвинена ідея загробного воздаяння, потойбічної винагороди тут не існувало. Посмертна доля людини, згідно з уявленнями давніх греків, незавидна - жалюгідне перебування душі у вигляді блідих тіней у підземному царстві Аїда. Життя людини од самого початку визначається долею, котру уособлювали три Мойри. Людська доля є вираженням вселенського закону справедливості. Саме відчуття справедливості відрізняє людей від тварин. Основний обов'язок людини - бути справедливим, шанувати богів, виконуючи ритуал.

Особливості давньогрецького культу зумовлювалися сприйняттям богів як могутніх, але зрозумілих істот, що в обмін на жертвоприношення мали виконувати людські прохання. В жертву богам приносились як різні продукти, так і тварини (котрі мали бути бездоганними), а іноді, хоча й дуже рідко - люди. Релігійні обряди також включали покладання вінків на вівтарі, прикрашення ними статуй богів, співи священних гімнів чи молитов. Важливе місце займали полісні культи, котрі сприймалися як загальнонародна державна справа (наприклад, панафінеї). У Давній Греції, на відміну від Давнього Єгипту, жерці не були відокремленою привілейованою кастою і фактично були держаними службовцями, що підкорялися законам, обов'язковим і для інших громадян. Вони не навчали релігії, не створювали богословських праць, хоча й мали певний вплив в суспільстві.

У Давній Греції вшановувались жерці, котрі здійснювали пророкування майбутнього від імені богів. В особливих святилищах -оракулах боги через жерців давали відповіді на запитання людей. Найбільш прославленим було святилище Аполлона в Дельфах, біля підніжжя гори Парнас. Біля ущелини в скелі, звідки виходили одурманюючі випари, сиділа жриця Аполлона піфія, що під впливом випарів починала промовляти незв'язні слова, які вважалися звісткою від самого бога щодо майбутнього. Ці слова потім витлумачувалися іншими жерцями для відвідувачів. Тим самим Дельфійські жерці мали великий авторитет, могли серйозно впливати на події і навіть втручатися в державні справи.

В елліністичну епоху полісна релігія спочатку витісняється різними релігійно-містичними течіями і філософськими вченнями, а з появою християнства релігія стародавніх греків остаточно відкидається.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: