Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Поняття вікової кризи. Основні характеристики вікової кризи




Вікова криза — нетривалий за часом (до 1 року) період розвитку людини, що характеризується бурхливими психологічними змінами.

Вікова криза - особливі, відносно нетривалі (до року) періоди онтогенезу, характерні різкими психологічними змінами. На відміну від криз невротичного або травматичного характеру, відносяться до нормативних процесів, необхідних для нормального, поступального ходу особистісного розвитку. Можуть виникати під час переходу людини від одного вікового ступеня до іншого.

У дитячому віці звичайно виділяють: кризу першого року життя; кризу трьох років; кризу шести-семи років; підліткову кризу (10-11 років). Вказані хронологічні межі вікових криз достатньо умовні. Форма, тривалість і гострота протікання криз може помітно розрізнятися залежно від індивідуально-типологічних особливостей дитини, соціальних і мікросоціальних умов, особливостей виховання в сім'ї, від педагогічної системи в цілому. Для періодів вікових криз в дитинстві характерні процеси переходу до нового типу взаємостосунків дітей з дорослими, при яких враховуються нові, збільшені можливості дитини, зміна соціальної ситуації розвитку, зміна діяльності, перебудова всієї структури свідомості дитини.

Криза 30 років виникає внаслідок нереалізованості життєвого задуму. Якщо ж при цьому ще і переосмислюються цінності, то йдеться про те, що життєвий задум взагалі виявився невірним. Кризу 30 років нерідко називають кризою сутності життя. З цим періодом пов'язані пошуки сутності існування. Ці пошуки, як і вся криза в цілому, знаменують перехід від молодості до зрілості.

Криза 40 років нерідко викликається загостренням сімейних відносин. Діти, як правило, підростають і починають жити своїм життям, помирають деякі близькі родичі і родичі старшого покоління. Втрата безпосередньої участі в житті дітей сприяє остаточному усвідомленню характеру подружніх відносин. У разі виникнення кризи 40 років, людині знов доводиться перебудовувати свій життєвий задум, виробляти нову «Я – концепцію». Ця криза може серйозно змінити життя людини аж до зміни професії і створення нової сім'ї.

8. Проблема періодизації психічного розвитку у працях зарубіжних психологів (Е.Еріксон, Ж. Піаже та ін.)

Епігенетична концепція розвитку особистості Е.Еріксона

(1902 – 1994). У розвитку людини Еріксон виділяє соматичну

сторону (предмет вивчення біології), розвиток власного „Я” (сфера

вивчення психолога) і соціальний розвиток, який вивчається

суспільними науками. „Епігенетичний принцип” – основний

закон розвитку, де на кожному новому етапі виникають явища і

властивості, котрих не було раніше. Перехід до нової фази

розвитку відбувається у формі “нормативної кризи”, що

відображає природні труднощі і суперечності розвитку. Такий

перехід можливий лише за умови “зняття” основної суперечності

попередньої фази, у протилежному випадку ця суперечність

неминуче проявиться згодом.

Увесь життєвий цикл людини за Еріксоном – вісім фаз, кожна з

яких має свої специфічні завдання і може завершуватися

сприятливою (або навпаки) для подальшого розвитку.

Оскільки кожне суспільство по-своєму здійснює соціалізацію

підростаючого покоління, то за умови збереження універсального 39

характеру загальної послідовності і найважливіших завдань

основних фаз розвитку, типові способи їх вирішення специфічні

для різних суспільств.

Перша фаза – немовля. Її основне завдання – вироблення ще

неусвідомленого почуття „базової довіри” до зовнішнього світу.

Основний метод – турбота і любов батьків. Якщо „базову довіру”

сформувати не вдається, у немовляти розвивається почуття

„базової недовіри” до світу, тривожність, яка згодом може

проявлятися у формі замкнутості, втечі у свій внутрішній світ.

Друга фаза – раннє дитинство – формується відчуття власної

автономності та особистісної цінності або ж їх протилежність –

сумніви у собі. Поступово дитина вчиться керувати відправленням

своїх тілесних потреб, її самостійність зростає і створює

передумови для розвитку здатності робити вибір. Опанування

цього уміння закладає основи відповідальності, дисциплінованості,

повагу до порядку тощо.

Третя фаза – вік гри (приблизно 5-7 років) формується

ініціативність, бажання щось робити. Блокування розвитку цих бажань

призводить до виникнення почуття провини. Вирішальну роль при

цьому відіграють групові ігри, спілкування з однолітками, що розвиває

уяву дитини і дозволяє „приміряти” на себе різні соціальні ролі.

Четверта фаза – шкільний вік – розвивається

підприємливість, спроможність досягати поставлених перед собою

цілей. Найважливішими цінностями стають ефективність і

компетентність. За негативного варіанту розвитку формується

відчуття меншовартості, що спершу виникає як усвідомлення

власної некомпетентності у вирішенні конкретних завдань.

П`ята фаза – юність – замінює появу відчуття неповторності,

індивідуальності, відмінності від інших. За негативного варіанту

формується розпливчате, дифузне, нестійке „Я”, рольова і

особистісна невизначеність.

Під час шостої фази – молодість – виникає потреба і здатність

до інтимного психологічного контакту з іншою людиною,

включаючи і сексуальну близькість. У негативному варіанті

розвивається відчуття ізоляції та самотності.

Сьома фаза – дорослість, де найважливішими здобутками є

творча діяльність і відчуття продуктивності. Вони виявляються у

праці, турботі про інших людей, зокрема дітей, у розвитку потреби 40

передавати свій досвід. У негативному варіанті розвивається

відчуття стагнації (застою).

Восьма фаза – (літній вік або старість) характеризується

відчуттям повноти життя, виконаного обов`язку, завершеності

шляху. Зріла мудрість дозволяє дивитися на справу своїх і чужих

рук із певної висоти. У негативному варіанті розвивається

розчарування, безнадія, розпач.

У когнітивній теорії Ж.Піаже (1896 – 1980) увага

зосереджується на розвитку пізнавальних процесів, а розвиток

емоційно-пізнавальної сфери залишається в тіні. Соціальний

розвиток виступає як фон розумового розвитку, а розумові операції

розглядаються поза зв`язком із предметною діяльністю дитини,

характером її спілкування.

Психіка людини, згідно Ж.Піаже, є активною і динамічною, їй

притаманні вродженні структури обробки та організації інформації.

У процесі розвитку дитина не просто реагує на впливи зовнішнього 35

середовища, а діє активно. Як приклад адаптації до зовнішніх

вимог середовища – інтелект. Адаптація здійснюється завдяки двом

процесам – асиміляції, тобто включення нової інформації в уже

існуючи структури, й акомодації, тобто зміні цих структур

відповідно до вимог зовнішнього середовища.

Основою здобування нових знань – є ментальні структури, які

Піаже називає схемами. Процес розвитку інтелекту здійснюється

так: схеми, тобто способи обробки інформації, реорганізуються в

операції, різні поєднання яких відповідають якісно відмінним

стадіям когнітивного розвитку. Таких стадій чотири.

Перша – сенсомоторна (від народження до 1,5-2 років) Процес

урівноважування здійснюється на основі даних органів чуття і

рухів. Малюки користуються невеликою кількістю схем, більшість

яких – дії.

Друга – доопераційна (від 2 до 7 років). Діти у змозі

користуватися символами, наприклад, мовою. Пізнання дійсності

відбувається через власні дії. Мислення конкретне. Різниця між

об`єктом та його символічним відображенням ще не

усвідомлюється.

Третя – стадія конкретних операцій (від 7 до 12 років). Діти

здатні логічно мислити, спроможні класифікувати предмети з

урахуванням ієрархії класів.

Четверта – стадія формальних операцій (з 12 років). Підлітки

у змозі оперувати абстрактними поняттями, досліджувати всі

логічні варіанти розв`язання задач, реалістично думати про

майбутнє, формувати ідеали тощо.

На думку Піаже, важливо не прискорювати зміну стадій, а

створювати на кожній стадії важливі умови для розвитку всіх

сторін інтелекту.

Ж.Піаже не зосередив увагу на питанні про зв’язок між

пізнанням та афективною сферою. Дитина в його концепції

приходить до соціуму довгим шляхом, позбавляючись

егоцентризму. Дослідження Ж.Піаже із використанням моральних

дилем продовжив Л.Колберг. Він виокремив наступні рівні

морального розвитку:

А. Передморальний рівень (від 4 до 10 років). На цьому рівні

вчинки дитини детерміновані зовнішніми обставинами і точка зору

інших людей не враховується. Цей рівень розвитку має дві стадії. 36

На першій – судження залежать від похвали або покарання

оточуючими. На другій стадії – судження про вчинок виноситься у

зв’язку із користю, яку можна достати.

Б. Конвенціональний рівень (від 10 до 13 років). Вчинки оцінюються

у зв’язку з нормами, які прийняті в суспільстві. Дитина орієнтується на

оцінки інших людей. На третій стадії головним критерієм судження

стає схвалення або засудження іншим людьми. На четвертій – дитина

орієнтується на загальноприйняті закони та норми.

В. Пост конвенціональний рівень (з 13 років) оцінюється

Колбергом як істинна моральність, адже людина виходить з

особистісних критеріїв, що розуміє високий рівень

інтелектуального розвитку. На п’ятій стадії судження про вчинок

базується на повазі прав людини та признанні демократичних

норм. На шостій фазі для людини головним джерелом учинків стає

його сумління, незалежно від загально прийнятих норм.

У дітей, починаючи із підліткового віку, передморальний рівень

замінюється конвенціональним і, в меншій мірі,

постконвенціональним. Колберг наголошує, що багато людей так і

не переходять на четверту стадію морального розвитку, а шостої

стадії досягають лише 10% людей старше 16 річного віку.

Отже, концепції Піаже та Колберга прослідкують когнітивний

розвиток людини до підліткового віку, наполягаючи, що в даному

віці когнітивна функція досягає максимальної зрілості.

Періодизація особистісного розвитку людини за З.Фрейдом

(1856 – 1939). Згідно цієї концепції, розвиток особистості

відповідає психосексуальному розвитку людини. Джерелом

розвитку особистості є вроджена енергія – лібідо. Якщо лібідо не

одержує задоволення на певному етапі розвитку або

задовольняється неадекватним чином, то відбувається затримка

психічного розвитку людини на певній стадії і у нього фіксуються

відповідні якості особистості. Фрейд виділяв п’ять стадій

особистісного розвитку:

Стадії особистісного розвитку Область реалізації лібідо Неможливість реалізації лібідо
1. Оральна (від народження до 1 року) Задоволення досягається шляхом орального контакту під час смоктання, кусання або жування Виникнення таких пороків як тютюнопаління, вербальна агресивність, зайва вага. Особистість характеризується залежністю від оточення та пасивністю
2. Анальна (від 1 до 2 років) Залучення дитини до горщика зміщує задоволення в анальну область Непослідовна поведінка батьків призводить до труднощів у регуляції поведінки дитини. Фіксація призводить до розвитку таких якостей як пунктуальність, скупість, свавілля, педантичність
3. Фалічна (від 2 до 5 років) Завищена цікавість власними статевими органами та органами інших дітей У хлопчаків - Едипів комплекс, у дівчаток - комплекс Електри. Суть комплексу: дитина відчуває
    тендітні відчуття до батька протилежної статі і агресивні по відношенню до батька своєї статті і підсвідомо бажає уникнути відношень із ним.
4. Латентна (від 6 до 11 років) Зниження сексуальної активності. Центральні моменти - навчання і соціалізація. Форми поведінки відповідають певної статті. Недостатнє засвоєння форм поведінки призводить до фіксації психічного інфантилізму, неадекватного розуміння статевої ролі
5. Генітальна (починається при статевому дозріванні) Орієнтація на статеве задоволення з партнерами протилежної статті. Неможливість появи здатності працювати і кохати

Недоліки концепції З.Фрейда були компенсовані в теорії

розвитку “его-ідентичності”, послідовником Фрейда, Е.Еріксоном.

Е.Еріксон, не відмовляючись від основ психоаналізу, обґрунтував

епігенетичну теорію розвитку особистості, де джерелом розвитку

особистості є соціум, становлення уявлень про власне “Я”

9. Проблема періодизації психічного розвитку у працях вітчизняних психологів (Л.С.Виготський, Д.Б.Ельконін)

До періодизацій розвитку, які за основу роздивляються причини, рушійні сили розвитку, виокремлюють суттєві характеристики кожної стадії, традиційно вважають періодизації Л.С.Виготського та Д.Б.Ельконіна.

В основі періодизації психічного розвитку Д.Б.Ельконіна слугує положення культурно-історичної теорії Л.С.Виготського.

Ельконін уявляв дитину як цілісну істоту, яка активно пізнає оточуючу дійсність: світ предметів та світ людей. Тобто існує дві системи відносин: "дитина - "предмет" та "дитина - дорослий". Предмет - це суспільний предмет, маніпулювати яким повинен навчити дорослий. Дорослий постає перед дитиною не стільки як людина, а як представник конкретного суспільства, носій соціальних ролей, мотивів, стереотипів дій, виховання. Діяльність дитини в межах системи "дитина - суспільний предмет" та "дитина - суспільний дорослий" - це єдиний процес. Завдяки якому формується особистість дитини. Складаючи єдиний процес засвоєння систем "дитина - предмет" та "дитина - дорослий" у межах провідної діяльності, одна з систем виходить на перший план, займаючи домінуюче місце. Отже, замінюючи одна одну провідні діяльності з'ясовують періодичність систем "дитина - предмет" та "дитина - дорослий".






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных