XI. Психологія виховання. Розвиток науки та шкільна практика вимагають класифікаційного, системного підходу до процесу виховання

Розвиток науки та шкільна практика вимагають класифікаційного, системного підходу до процесу виховання, який передбачав би не лише й не тільки зміст, а й усі елементи виховного процесу, його складові, про які говорилося вище, і які виступають у такій єдності:

1) суб'єкт (дошкільник, дитина, учень, студент);

2) зміст (плани, програми, предмет, дисципліна);

3) суспільство (інші, світ, оточення, універсум);

4) психолого-педагогічна взаємодія між цими трьома факторами (учи­
тель, вихователь, комунікаційні технології, ЗМІ).

Дослідники акцентують увагу на індивідуальному та диференційова­ному підходах у вихованні, нехтуючи й не приділяючи уваги тому, що дитина має свої особистісні психічні, антропологічні, біологічні харак­теристики, свій спектр особистісних проблем. Тому система виховання має ґрунтуватися на ідеї «Особистість є джерелом свого саморозвитку». І чим вищий рівень саморозвитку, тим більша можливість відносної не­залежності від соціального середовища, її автономність. Втім, більш по­ширені сьогодні паліативні рішення - численні й різнобічні, різнорівневі уточнення і «пом'якшення».

Нові підходи у вихованні вимагають змін у побудові навчально-вихов­ного процесу, їх нової логіки, нових технологій, які тісно пов'язані з про­блемою мети виховання або, іншими словами, з проблемою виховного іде­алу. Ця проблема дуже гостра, бо результатом вивільнення від духовного тоталітаризму стала ідіосинкразія до ідеалів як таких: мовляв, у вільному і цивілізованому світі в подібних цінностях давно ніхто не має потреби.

Проте саме той, хто здатний мислити вільно й цивілізовано, надає ідейному чиннику принципового значення. «Людина, яка вважає своє життя безглуздим, не лише нещаслива, вона взагалі навряд чи придатна до життя», — зазначає Альберт Ейнштейн. Сучасна людина має глибоку потребу мати ідеали, вважати їх основою свого життя.

Оскільки кількість цінностей обмежена для сприйняття й усві­домлення особистістю дитини, а її внутрішній світ - своєрідний і багатий, то великою теоретичною проблемою є прилучення дити­ни до тих цінностей, що мають універсальне значення, абсолютний і об'єктивний характер і, що найважливіше для виховання, позитив­ну спрямованість. Серед етично значущих цінностей розрізняють: головні людські цінності, що більш-менш входять в усі інші етичні цінності (цінність життя, діяльності, свободи, волі, а також передбачення, цілеспрямованість); цінності доброчинності (справедливість, сміливість, правдивість, щирість, любов до ближнього, вірність, довіра, скромність, відданість); більш часткові етичні цінності (здатність дарувати іншим своє духовне надбання, любов, спрямована на ідеальну цінність іншої особистості, тощо).

Виховання на основі цінностей має гуманістичний характер і пов'яза­не передусім з переосмисленням всього виховного процесу, з виявленням у цьому соціальному явищі тих аспектів, моментів, можливостей, які вза­галі ігнорувалися, а саме: виняткова увага до внутрішнього світу особис­тості, поєднана з соціологічною рефлексією.

Сьогодні є багато концепцій, теоретичних обгрунтувань. Школа, як і все наше суспільство, потребує не тільки і не стільки витончених об­ґрунтувань, скільки вміння перекласти їх на мову практики, вичленити найголовніше.

Перша актуальна й принципова проблема - концентрація аксіологіч-них цінностей навколо ідеї гуманістичного виховання. В історії педаго­гічного гуманізму сьогодні виділяють три головні до кінця не освоєні практикою ідеї: вільного розвитку, ідея людини не як засобу, а як мети, та ідея пристосування системи виховання до дитини, а не навпаки.

У різні періоди існування такого соціального явища, як виховання, на порядок денний поставали першочергові проблеми, що потребували на­гального розв'язання, вони були альтернативними або ж постулювали­ся державою. В Україні провідною, об'єднуючою ідеєю в ХУІ-ХУПІ ст. була релігія, православ'я. В XX столітті, зокрема в 20-ті роки, розвиток української мови й культури в усьому їх розмаїтті. Сьогодні з усією го­стротою постає проблема виховання громадянськості як провідного чин­ника національного виховання. Вона актуальна не лише для України (хоча для неї особливо), про що свідчить проведений під егідою Ради Європи міжнародний семінар з проблем громадянського виховання учнівської й студентської молоді (1994 р.). Як показує аналіз матеріалів цієї конферен­ції, постає більше проблем та питань, ніж відповідей на них, починаючи з визначення термінології, епістемологічного та педагогічного статусу, формулювання мети, кінцевих результатів і закінчуючи визначенням цін­ностей (тобто змісту), засобів і методів громадянського виховання.

Дискусії, що ведуться з приводу спрямованості громадянського вихо­вання в останнє десятиліття, нагадують дискусії, які мали місце в різних країнах світу наприкінці XIX століття. Тоді завдання формування грома­дянина включало поняття демократії і держави — нації. Мораль, історія, рідна мова, громадянське виховання як предмет, його зміст було скон­центровано на формуванні майбутніх громадян держав - націй. Цей тип виховання залишався незмінним протягом майже всього XX ст. і поши­рився в країнах, що були досить далекі від тих, де це виховання започат­кувалося.

Останні економічні, політичні й культурні зміни викликали загальне відчуття штучності такого громадянського виховання й потреби зміни йо­го загального спрямування. Суспільство, в якому сьогоднішні і завтрашні громадяни повинні діяти, багато в чому складніше, більш планетарне,

В

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: