Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Типологія політичних конфліктів.

Теорії лідерства.

Теорія рис (Є. Богардус, Ф. Гальтон та ін.) пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними якостями людини, що приводять його до влади. Серед рис, властивих лідеру, називають розвинений інтелект, силу волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність та ін. У цивілізованих країнах до обов'язкових якостей політичних лідерів добавляють зовнішню привабливість, комунікабельність і високу моральність.
Варто зауважити, що перелік та ієрархія соціальних якостей політичного лідера значно змінюються залежно від історичних конкретних ситуацій і традицій тих або інших держав. Навіть у сучасних умовах особливі якості лідерів, яким віддає перевагу народ, істотно відрізняються, наприклад у СІНА, Росії, Північній Кореї і Україні. До того ж в авторитарних і тоталітарних режимах політичними лідерами часто стають пересічні особливості, що не володіють особливо видатними індивідуальними якостями. Існуючі тут системи формування правлячих еліт орієнтуються насамперед на такі якості, як відданість певним ідеям, лояльне ставлення до існуючого політичного режиму, близькість до народу, професійні знання й організаторські здібності.

Різновидом теорії рис є факторно-аналітична концепція. Відповідно до цієї концепції розрізняють індивідуальні якості лідера, що виявляються в міжособисто-му спілкуванні в повсякденному житті, і якості, пов'язані з досягненням певних політичних цілей. Між цими двома групами якостей може бути істотна різниця.

Факторно-аналітична концепція доповнює теорію лідерства властивостями індивіда, пов'язаними з його прагненням до влади. У результаті взаємодії індивідуальних якостей людини і стоячих перед нею політичних цілей виробляється певний стиль її поведінки, що характеризується роздвоєнням її сутності.

Подібну роздвоєність політичного лідера можна проілюструвати на прикладі Леніна як лідера. Його індивідуальні риси, що виявлялися у відносинах з близьким оточенням, характеризують його як гуманну і турботливу людину. Однак його одержимість комуністичною ідеєю і прагнення до її здійснення на практиці зробили з нього диктатора, що заперечує загальнолюдські норми моралі. Заради утримання влади і реалізації політичних рішень він, по суті, не зупинявся ні перед якими злочинами.

Ситуаційна концепція (Р. Согдилл, Т. Хілтон, А. Голдієр) обґрунтовує і розвиває ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство виявляється в якійсь конкретній ситуації. Людина, що є лідером в одній ситуації, зовсім не обов'язково буде ним в іншій. Саме конкретні обставини диктують необхідність у політичному лідері, визначають його функції і поведінку. Наприклад, лідер, що успішно справляється з управлінням на рівні малих соціальних груп, не завжди настільки ж ефективно зможе діяти в загальнонаціональному масштабі.

Ситуаційна теорія при поясненні природи політичного лідерства пріоритет віддає соціальним обставинам, з огляду при цьому й на індивідуальні якості особистості. З погляду цієї теорії, лідерські якості релятивні, відносні. Одна людина може виступити як лідер на мітингу, друга — в організаційно-партійній роботі, третя — в ідейно-теоретичній і т. п. Однак за всіх обставин політичного лідера відрізняють компетентність, цілеспрямованість і соціальна відповідальність.

У західній науці велике поширення мають різні психологічні концепції політичного лідерства. Основна теза всіх цих теорій у тому, що витоки лідерства знаходяться в людській психіці. Австрійський лікар-психіатр і психолог 3. Фрейд пояснював лідерство несвідомим потягом індивіда до панування над іншими. У психоаналізі Фрейда це прагнення одержало назву лібідо. Це внутрішня психологічна енергія індивіда, здатна привести до значних, за термінологією дослідника, сублімацій (від лат. sublimatio — піднесення) соціальної дійсності, у тому числі політичної. Стосовно лідерства Фрейд виділив дві категорії індивідів. До першої він відносив тих, у кого серед усіх природно-біологічних потягів переважає прагнення панувати над іншими, тому представники цієї категорії прагнуть до влади. Друга категорія — це індивіди, що відчувають внутрішню потребу в підпорядкуванні. Зміст їхнього існування й основний спосіб самоствердження — схиляння і самоприниження перед вождями, уявними та реальними авторитетами.

Приблизно таке саме трактування лідерства дає відомий французький дослідник психології мас Г. Лебон (1841—1931). Він поділяє народ на лідерів і натовп. Значення лідерів у громадському житті Лебон перебільшує, а натовпу — навпаки, недооцінює. На його думку, лідери можуть усе, досить тільки їм навчитися володіти психологією мас. Лебон у своїй роботі «Психологія народів і мас» розкриває докладно механізм впливу на натовп, що завжди шукає вождя і сам прагне до підкорення і рабства.

Психологічні теорії про політичне лідерство одержали свій подальший розвиток у працях Є. Фромма і Т. Адорно. Вони виявили психологічні особливості індивідів, що визначають авторитарний тип політичного лідера. Індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються в авторитарних вождів. Така особистість формується найчастіше в суспільствах, які знаходяться в стані глибокої загальної кризи, що породжує масові фрустрації і розпач. У цих умовах народ шукає рятівника і готовий довірити йому свою долю.

Авторитарний лідер, вміло використовуючи сформовану соціальну ситуацію, прагне підкорити своєму впливу всі структури громадянського суспільства. Такий лідер схильний до утопій і містики, демагогії і брехні, він не терпить інакомислення і демократії. Авторитарний лідер будує свої відносини з людьми крізь призму відносин сили і слабості, перед сильними він схиляється, а слабким наказує і загрожує.

Важливе місце в політичних науках у трактуванні природи політичного лідерства приділяється марксистським теоріям. Останні в поясненні природи лідерства виходять із соціально-класових основ суспільства. Політичні лідери, відповідно до марксистів, з'являються у відповідь на об'єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна й історична обстановка вимагають лідерів, то вони неминуче з'являються. Політичні лідери завжди виступають як представники певних класів. Лідери краще усвідомлять інтереси і потреби цих груп, вказують шляхи їх досягнення.

Як стверджує марксизм, політичний лідер завжди діє в рамках об'єктивної необхідності. Він її не в змозі скасувати, але він може на неї впливати. Якщо лідер знає об'єктивну спрямованість суспільних процесів, володіє їхніми законами, діє відповідно до них, тоді він може творити історію.

85. Политический терроризм имеет сложное соотношение с другими видами политического насилия. Последнее трактуется нами как любое действие или угроза действия, направленное на физическое уничтожение человека либо социальной группы, а также на причинение намеренного ущерба. Непосредственным объектом терроризма все чаще становится мирное население, а косвенным объектом — органы государственной власти или высокопоставленные политические акторы. В отличие от революций, государственных переворотов и восстаний терроризм не предполагает непосредственный захват власти для достижения своих целей.

Видами открытого насилия являются: антиправительственные акции, политические убийства и покушения, государственные перевороты, восстания, гражданская война, революция, повстанческое движение и т.д. Терроризм является в совокупности видов политического насилия наиболее организованным видом противоправных действий, разрушительный потенциал которого возрастает пропорционально достижениям техногенной цивилизации, вследствие чего идет стирание граней между терроризмом и войной.

В глобализирующемся обществе растет роль видов скрытого латентного насилия: экономических, информационных, геофизических, биологических, генно-инженерных войн, кибертерроризма, сетевых воздействий и т.д. Вместе с тем растет взаимозависимость видов политического насилия, взаимопроникновение их форм и методов, частое применение террористических методов борьбы субъектами всех видов политического насилия. Учитывая, что грань между войной и терроризмом постепенно стирается, сделан вывод о необходимости оценивать современный терроризм в парадигме войны, а также говорить о латентных видах насилия как виде террористической войны и государственном терроризме — как инструменте террористической войны.

4. Необходимо четкое разделение понятий государственный терроризм и международный терроризм, так как наиболее существенным фактором, обусловливающим рост международного терроризма в современном мире, является практика государственного терроризма в отношении ряда стран, рассматриваемых странами-лидерами глобализации в качестве зоны национальных интересов. Государственный терроризм включает следующие формы деятельности:

проведение государственными органами боевых операций на территории другой страны без объявления войны, часто под предлогом борьбы с терроризмом; проведение всех форм скрытой, латентной войны, которые формами войны не признаются; проведение спецслужбами государства террористических акций на территории другого государствагосударств.

Международный терроризм — это политическая практика насилия, включающая в себя совокупность насильственных уголовно-наказуемых деяний, совершаемых негосударственными субъектами политики на территории другого государствагосударств, посягающими на международный правопорядок и международную безопасность путем опосредованного устрашения противника. Терроризм применяется чаще всего против мирного населения, органов власти и их представителей, т.е. против нонкомбатантов.

Промежуточной формой между государственным и международным терроризмом, их своеобразным синтезом служит терроризм транснациональных преступных группировок, субъектами которых являются транснациональные сетевые сообщества и наднациональные бизнес-структуры, поддерживаемые рядом государств мира.

86. Типи виборчих систем у світовій практиці. Переваги та недоліки кожної виборчої системи.
Виборча система у вузькому розумінні цього терміну — це спосіб розподілу місць в органі державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями. Як зазначають Р.Таагепера і М.Шугарт, порівняно з іншими елементами політичної системи електоральними правилами легше маніпулювати, вони дозволяють створити перевагу кільком сильним партіям і звести нанівець роль дрібних партій або навпаки дати останнім право на парламентське представництво.

Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів: мажоритарної і пропорційної.

Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів. Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі відносно їх простої більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії кандидата навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців решту голосів заберуть інші партії, і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В

теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні 50% плюс один голос.

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів абсолютне або відносне;

альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами 1, 2, 3 тощо навпроти прізвищ тих, кому віддається найбільша перевага рейтингове голосування. Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів.

Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної кількості поданих голосів знайшла застосування у Чилі при виборі депутатів парламенту.

Пропорційна система. Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу округом є вся територія країни або кілька округів. Це найбільш поширена система країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо. Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи виборчий поріг барєр -найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в різних країнах це 2-5%.

Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:

система із загальнонаціональним партійним списком Ізраїль, Нідерланди. Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного

загальнонаціонального округу;

система з регіональними партійними списками передбачає формування кількох округів Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо;

система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатом, занесеним у партійний список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної важливості, і ті, що розташовані у кінці списку, мають менше шансів на перемогу;

система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку преференційоване голосування. Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ кандидатів, яких він хотів би бачити Бельгія; вписує прізвища кандидатів у бюлетень Італія; розташовує кандидатів за ступенем значущості Швейцарія, Люксембург тощо.

Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси й мінуси.

Прибічники використання традиційних різновидів мажоритарної системи голосування серед головних її недоліків виділяють такі:

не відображає реального становища політичних сил в країні і не забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті. В першу чергу це поширюється на систему голосування в один тур, коли перемігшою стороною є кандидат, що набрав менше половини голосів від загальної їх кількості. Але навіть якщо одна сторона набирає 52%, проблема зберігається — 48% виборців будуть позбавлені представництва. Бувають випадки, коли пропадають до двох третіх голосів, поданих за кандидатів, що не пройшли. Подібна ситуація може виступати джерелом потенційних політичних конфліктів і сприяти активізації непарламентських методів боротьби з боку сторони, яка програла;

породжує диспропорції між набраними голосами і отриманими мандатами. Наприклад, у 1997 р. на парламентських виборах у Великобританії лейбористи отримали 64% мандатів, при цьому за них проголосувало лише 44% виборців, консерватори отримали відповідно 31% голосів і 25% мандатів, а ліберальні демократи — 17% голосів і всього 7% місць;

встановлює залежність результатів голосування від нарізання округів, що може створити спокусу махінацій з визначенням їх кордонів і чисельністю виборців для отримання виборчої вигоди;

можливість переважання регіональних місцевих інтересів над загальнонаціональними;

призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності проведення другого туру.

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;

скорочує кількість неврахованих голосів виборців. Навіть при використанні виборчого барєру рідко буває, щоб виявилося неврахованим більше

однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої;

дозволяє забезпечити представництво меншостям наприклад, етнічним, релігійним;

стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Але у цієї системи є слабкі сторони:

слабкий звязок кандидата у депутати з виборцями;

залежність депутата від партійної фракції у парламенті;

породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою і як наслідок — негативно впливає на стабільність роботи останнього;

сприяє формуванню при парламентській і змішаній формах правління коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;

потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

88. Типи політичної культури.
Політична культура — це сукупність засобів, каналів, моделей поведінки, через які здійснюється входження людини в політику та його діяльність в ній.
Політологи виділяють кілька базових моделей політичної культури. Розрізняють фрагментарну і інтегровану політичну культуру. Для першої характерна наявність різноманітних

88. Типи політичної культури.
Політична культура — це сукупність засобів, каналів, моделей поведінки, через які здійснюється входження людини в політику та його діяльність в ній.
Політологи виділяють кілька базових моделей політичної культури. Розрізняють фрагментарну і інтегровану політичну культуру. Для першої характерна наявність різноманітних політичних орієнтацій і діяльності, відсутність процедур налагодження конфліктів, а також довіря між окремими верствами населення прикладом подібного типу є сучасна Україна, для другої — низький рівень політичного насильства, лояльність до режиму, відсутність протилежних субкультур. Надмірна фрагментація політичної культури є причиною суспільної нестабільності.
Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою країни, соціальною розєднаністю, високим ступенем конфліктності, застосуванням насильства, відсутністю ефективних процедур залагоджування конфліктів. Цей тип культури панує в більшості африканських і латиноамериканських країн, частково в Північній Ірландії і Канаді. В його основі лежить помітна соціокультурна, конфесійна, національно-етнічна і інша фрагментація суспільства.
Інтегрована політична культура відрізняється наявністю порівняно високого ступеню консенсусу від лат. сonsensus — згода, одностайність з основоположних питань політичного пристрою, низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, лояльністю по відношенню до існуючого режиму. Ці характеристики застосовні до політичної культури більшості західних країн.
Відносно сучасних цивілізованих суспільств при визначенні типу політичної культури критерієм доцільно вибрати тип політичного режиму. Політичний режим завжди породжує відповідну йому модель політичної культури, що характеризується певними ознаками. В чистому вигляді ці моделі функціонують рідко, частіше зустрічаються змішані форми. Можна виділити наступні більш менш крупні моделі політичної культури: демократичну, авторитарну і тоталітарну.
Найважливішими особливостями демократичної моделі є:

ідея індивідуальної свободи, самоцінності кожного індивіда і невідчужуваності його основних прав;

відношення громадян до приватної власності як до необхідної умови суверенітету і самореалізації особи;

суспільне визнання плюралізму у всіх сферах життя, толерантність до інакомислення, прагнення основних груп населення до консенсусу відносно головних цінностей і ідеалів;

утвердження в свідомості населення принципів показності і виборності, необхідності розділення влади на законодавчу, виконавчу і судову;

ідея громадянського суспільства як системи зацікавлених груп, домінуючих над державою і його інститутами, передаючих державі стільки повноважень, скільки вважають потрібним;

домінування у переважної більшості населення установки на досягнення політичної мети тільки демократичними засобами, в ході виборчого процесу, і неприйняття стихійних і насильних дій.

Тоталітарно-авторитарна модель політичної культури грунтується на пріоритеті колективного над

індивідуальним, повному підкоренні державі.
Важливою особливістю тоталітарної політичної культури є всякого роду культи — вождя, боротьби, щасливого майбутнього.
Культ політичних керівників закономірно витікає з характерної для тоталітарних систем сакралізації влади надання влади священного змісту. По своїй суті він такий же атрибут язичницького ідолопоклоніння, як памятники і мавзолеї.
Культ боротьби орієнтує на конфронтацію, застосування силового тиску, виховання таких якостей як нетерпимість до щонайменшого інакомислення і непримиренність. Прагнення до компромісу і консенсусу взаємодіючих сторін розглядається як ознака слабкості.
Невідємними елементами політичної культури тоталітаризму є культ майбутнього і покладання надії на соціальне чудо. Ці два елементи знаходяться практично в стані єдиного цілого, оскільки прорватися в майбутнє можна, казку зробивши бувальщиною рос. сказку сделать былью.
В тоталітарній політичній культурі закріплюється принцип беззаперечного підкорення людини так званим вищим інтересам. Людина розглядається як гвинт величезного механізму і в чисто інструментальному ракурсі — як робоча сила, трудовий ресурс, людський чинник.
Істотна особливість тоталітарної моделі політичної культури — заперечення а в екстремальних варіантах — знищення багатьох традицій духовної культури. Вона утілювалася по-різному — в перейменуванні міст і вулиць, в обмеженні доступу до певних видів літератури, у відмові від культурної спадщини в мистецтві, від народних звичаїв, ніби перешкоджаючих складанню нових культурних традицій.
Якщо за основу класифікації узяти соціальну структуру суспільства, то можна знайти, що кожний соціальний прошарок, клас, кожна соціальна спільність людей має специфічну модель політичної культури. Виходячи з соціального критерію, можна виділити політичну культуру робочого класу, інтелігенції, бізнесменів і ін., політичну культуру молоді, середнього покоління і літніх людей.

Типологія політичних конфліктів.

Разнообразие политических конфликтов позволяет их типологизировать по разным основаниям. В отечественной конфликтологии используются различные критерии, позволяющие создать многомерную типологию. В частности, выделяются горизонтальные и вертикальные политические конфликты.

Горизонтальные конфликты. Предметом спора в горизонтальных конфликтах являются распределение властных полномочий между различными политико-государственными сегментами правящей элиты, противоречия внутри самих политических институтов. Результатом этих конфликтов могут быть кадровые перемещения в органах власти и управления, корректировка политического курса, принятия новых нормативных актов, увеличивающих или сокращающих объем полномочий отдельных субъектов власти. Большинство конфликтов этого типа затрагивает правовые взаимоотношения сторон.

Наиболее типичными конфликтами являются:

Конфликты между основными ветвями власти.

Принцип разделения властей закладывает потенциальную возможность коллизий между законодательной, исполнительной и судебной властью. В демократических странах эти конфликты нормативно регламентированы. Так, конституции многих стран предусматривают такие способы их легального разрешения, как роспуск парламента, вотум недоверия правительству, право на процедуру импичмента в отношении президента. Но возможны ситуации перерастания конфликтов в более острую форму — политический кризис. История стран с неразвитыми демократическими традициями знает примеры, когда конфликт ветвей власти развивается в направлении их прямого столкновения. Следствием подобных кризисов является

дестабилизация всей политической системы. Некоторые кризиса были настолько сильными, что теряли возможность конституционного разрешения Россия в октябре 1993 p.;

Конфликты внутри институтов власти. В тех странах, где кабинет министров формируется с участием парламента и на коалиционной основе, часто возникают правительственные кризисы. Формирование правительства на многопартийной основе создает большую вероятность появления недоразумений с последующей отставкой отдельных ее членов.

Вертикальные политические конфликты развиваются по линии власть — общество. В их основе лежит разный доступ социальных групп к управлению, разные возможности влияния на принятие решений. Власть как предмет конфликта выступает средством доступа этих групп к экономическим и социальным благам. Поэтому не случайно, что экономическая борьба отдельных социальных групп имеет тенденцию перерастания в политические акции протеста с требованием отставки правительства или изменения его курса.

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Система принципів виховання на загальнолюдських цінностях. | Понятие духовно ориентированного диалога Т.А.Флоренской.


Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных