Політична думка литовсько-польської та польсько-козацької доби.

Українська політична думка литовсько-польської і польсько-козацької доби (XVI—XVIII ст.)

Період від середини XIV ст. до Люблінської.унії (1569) в історії України був періодом литовсько-білорусько-українського співжиття. З початку цього століття Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: «Старовину не рушити, нового не вводити», сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини тут регулював Литовський статут, складений на основі «Руської правди» Ярослава Мудрого. Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки, брала активну участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями.

Інша ситуація склалася на тих українських землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти, керуючись релігійними відмінностями і всіляко сприяючи окатоличенню нащадків давніх князівських родів. Замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.

Люблінська унія політично об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу — Річ Посполиту. З укладенням унії основна частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським пануванням. З унією завершується литовсько-руський період в історії України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою.

Юрій Дрогобич - це доктор філософії та медицини Болонського університету, займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Священної римської імперії Фрідріха 111, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він є прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.

Станіслав Оріховський змолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (як шляхетний стан), розум (король). Мета держави: збереження набожності, добробуту і свободи громадян. У праці " Про природне право " С. Оріховський одним із перших в Європі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над діями монарха і інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці " Польські діалоги політичні " відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письменник застосував при розробці піраміди влади у Польщі, яка б нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті - священнослужителі, а у правому - король.

Полемічна література здебільш торкалася питань релігійного життя, реформи церкви, але в контексті цих проблем порушувались І політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був орієнтований на унію православної й католицької церков, другий тісно пов'язувався із антиуніатською боротьбою та реформою православної церкви.

Головним теоретиком першого напряму вважають Петра Скаргу, автора книги " Про єдність церкви божої ": критикував православну церкву у відступництві східної церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов'янської мови; за втручання світської влади в церковні справи. Все це, на думку П. Скарги, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні основи духовенства. Єдиний порятунок задля русинів він вбачав в унії церков, яка передбачала виконання трьох умов: 1 визнання влади папи православними; 2 єдність віри; 3 послух перед папою. Окрім того, П. Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і нижчого духовенства.

Між яскравих постатей другого напрямку можна виділити автора " Апокрисису " Христофора Філалета. В полемічній боротьбі із П. Скаргою він відстоював ідею демократизації церкви, в дусі протестантського віровчення захищав право світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості. Філалет дотримувався думки, що відносини влади й народу грунтуються на суспільному договорі, згідно із яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав та свобод, підданих із боку як короля, так й шляхетного стану підриває державу, спричинюється її занепад. Христофор Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й папи римського, вважав незаконним його втручання у світські справи. Тому тут йдеться про концепцію обмеженої, або конституційної монархії.

Іван Вишенський - це визначний український письменник-полеміст - висунув концепцію колективної соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед богом. А принцип соборності як вияв демократизму він відстоював теж у відносинах між- церквами. В цьому же контексті І. Вишенський заперечував не лише абсолютизм духовної влади - папи римського, а й абсолютизм світської влади - королів та царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від бога та не може користуватися нею на свій розсуд.

У козацько-гетьманську добу політична думка України розвивалася в контексті правових документів, котрі відображали аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а теж у руслі концепції просвітників щодо суспільства й держави. До важливих правових документів часу слід віднести " Березневі статті ". " Гадяцький трактат ", " Угоду та Конституцію " Пилипа Орлика. В них закладено правову основу міжнародних договорів України із Іншими державами та простежувалися атрибути суверенітету української державності, визначено конституційні засади державного і суспільного ладу.

"Березневі статті" передбачали збереження козацьких та міщанських, а також шляхетських прав, вольностей; право українців самим вирішувати, хто до котрого стану мас належати; право самостійно збирати податки; збереження права обирати гетьмана, самостійно вирішувати питання міжнародної політики (за винятком Росії і Туреччини). Зміст статей розкривав демократичну сутність української державності, яка грунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і суддів, але правові зобов'язання української сторони перед Московським царством, які передбачали військово-політичну єдність України і Росії та недоторканість суспільно-політичних порядків в Україні.

"Гадяцький трактат", розроблений Юрієм Немиричем 1658 p., містив наступні основні положення: 1. Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої; 2. гетьман постає цивільним та військовим правителем України, а спільний для всіх король обирається трьома народами; 3. передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу; 4. без дозволу українського уряду коронне військо не має права входити на територію князівства; 5. православне духовенство урівнюється в правах зримо-католицьким, а права унії обмежуються територією, де існує. Київська академія прирівнювалася до Краківської.

"Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького" містили 16 статей І починалася з урочистої декларації: Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Визначено кордони України з Польщею та Росією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплювалося право запорожців на повернення всіх відібраних земель та поселень, на відновлення колишнього статусу православної церкви під зверхністю царгородського патріархату. Конституція також передбачала поділ влади між гетьманом як виконавчою владою, генеральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогативи органів влади не були визначені, тогочасна конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: