Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Політична культура, мораль. Типи політичної культури




Саме політична культура визначає політичну поведінку індивідів і соціальних спільностей, надаючи їй певного змісту і спрямування. Політична культура багато в чому визначає також характер і особливості конкретної політичної системи, політичний режим, динаміку і спрямованість політичних процесів.

Без вивчення і врахування суб'єктивного чинника політичного життя, впливу на останнє свідомості й культури неможливо осягнути сутність політичних явищ і процесів, визначити тенденції й перспективи їх розвитку. Поняття політичної культури дає можливість перейти від поверхневого сприйняття політичної системи, функціонування н інститутів до розуміння глибинних причин політики, ролі в ній ідеологічного чинника, традицій, уявлень, переконань тощо. Про важливість вивчення політичної культури свідчить, зокрема, те, що політологію іноді визначають як науку про закономірності розвитку і функціонування політичної культури.

Велике значення політичної культури в житті суспільства зумовлює прагнення різних політичних сил, передусім політичних партій, узяти під свій контроль процес формування політичної культури, засвоєння індивідом політичних знань, норм і цінностей, впливати на нього у вигідному для себе напрямі.

У політології існують різні підходи дорозуміння сутності політичної культури та її визначення. Ці відмінності пов'язані передусім з неоднозначністю самого поняття «культура». Як зазначається в енциклопедичному словнику, культура (від лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, шанування) — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях; поняття «культура» вживається для характеристики певних історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, побуту, художня культура); у більш вузькому розумінні — сфера духовного життя людей.

Як видно з наведеного визначення, культуру можна розуміти як феномен матеріального й духовного життя суспільства і як вияв лише його духовного життя. Ця відмінність дається взнаки і в розумінні політичної культури. В одних випадках її трактують лише як феномен свідомості, духовного життя суспільства, соціальних спільностей, індивідів, в інших — розуміють ширше.

Термін «політична культура» вперше увів до наукового вжитку німецький філософ-просвітитель Іоганн Готфрід Гердер (1744—1803). Концептуальне осмислення політичної культури як складової політичного життя та об'єкта вивчення політології було здійснено лише в 50—60-ті роки XX ст. Інтерес до політичної культури був зумовлений передусім усвідомленням західними дослідниками необхідності з'ясування впливу глибинних, емоційних і соціально-психологічних чинників на стабільність політичних систем. Значний внесок у становлення й розвиток теорії політичної культури зробили американські політологи Г. Алмонд і С. Верба. Вони ж започаткували підхід до розуміння політичної культури як сукупності орієнтацій індивідів стосовно політичних об'єктів. Такі орієнтації виявляються на трьох рівнях. Це, по-перше, пізнавальні орієнтаці ї, які охоплюють знання про політичну систему та її функціонування. По-друге, емоційні орієнтації, які виражають почуття шодо політичної системи, учасників політичного процесу. По-третє, це — оціночні орієнтації, які виражають особисте ставлення до політичної системи, її учасників та їхніх дій. «Поняття «політична культура», — писали Г. Алмонд і С Верба у праці «Громадянська культура» (1965), — вказує на специфічні політичні орієнтації — установки стосовно політичної системи і її окремих частин та установки щодо власної ролі в системі. Це сукупність орієнтацій стосовно особливої сукупності об'єктів і процесів. Коли ми говоримо про політичну культуру суспільства, ми маємо на увазі політичну систему, інтеріоризовану в знаннях, почуттях та оцінках його членів».

Отже, автори обмежили політичну культуру лише сферою політичної свідомості. Поряд з цим, традиційним, підходом до розуміння політичної культури існує інший підхід, який розглядає політичну культуру як органічну єдність політичної свідомості й політичної поведінки. Так, на думку польського політолога Є. Вятра, «політична культура — це сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, які стосуються взаємовідносин влади і громадян». Такий підхід, що ґрунтується на визнанні органічної єдності в політичній культурі двох сторін — духовної, ідеологічної і практичної, діяльної, досить поширений. Очевидно, він дещо повніше розкриває сутність політичної культури, ніж попередній, бо поведінка — це спосіб існування культури, без якого вона неможлива.

З наведеного вище визначення культури взагалі видно, що вона охоплює не всю багатоманітність виявів матеріального і духовного життя суспільства, а лише типи і форми організації життя й діяльності людей, створювані ними матеріальні й духовні цінності. Це саме стосується й політичної культури. Вона охоплює не всі вияви політичної свідомості й політичної поведінки, а лише те в НИХ, ЩО є найбільш поширеним, типовим для суспільства, соціальної спільності чи індивіда. Російський політолог М. X. Фарукшин визначає політичну культуру як «сукупність стереотипів політичної свідомості й поведінки, властивих даній соціальній спільності».

Третій підхід до розуміння політичної культури близький до другого. Відповідно до цього підходу поряд з політичною свідомістю й поведінкою до політичної культури долучаються також способи функціонування політичних інститутів.

Отже, політична культура в широкому розумінні — це сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

3 наведених визначень політичної культури видно, що основними елементами її структури є політична свідомість і політична поведінка (діяльність) у найбільш поширених, типових їх виявах. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Системоутворюючими в політичній культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні знання, політична ідеологія і переконання.

Винятково важливим є діяльнісний аспект політичної культури. Його складають визнані в суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння і досвід тощо. У реальній дійсності політична культура виявляється передусім у вигляді стереотипів політичної поведінки і способів функціонування політичних інститутів.

Залежно від суб'єкта політики розрізняють політичну культуру суспільства, соціальної спільності (суспільного класу, соціальної групи, нації, народності, територіальної, демографічної спільності тощо) та індивіда. Політична культура індивіда — це поєднання політичних знань, поглядів, уявлень, переконань, оцінок, орієнтацій і поведінки окремої людини. Вона формується під впливом як політичної культури суспільства в цілому, так і тієї соціальної спільності, до якої належить індивід. Політична культура суспільства є синтезом політичних культур усіх наявних у ньому соціальних спільностей за домінуючої ролі однієї з них — тієї, що посідає панівне місце в системі суспільних, насамперед економічних, відносин. Загальнолюдські політичні ідеї і цінності, такі, наприклад, як свобода, рівність, справедливість, демократія тощо, є елементами загальнолюдської політичної культури.

Свідомість — це вища, властива лише людині, форма відображення об'єктивної дійсності. Таке відображення відбувається у формі поглядів, ідей, уявлень, переконань, вірувань тощо, які відображають об'єктивне становище індивіда, соціальних спільностей, суспільства в цілому. Політична свідомість є однією з найважливіших форм суспільної свідомості.

Вона відображає політичне буття людей і може бути визначена як сукупність знань, ідей, поглядів, орієнтацій та установок індивідів і соціальних спільностей стосовно політичної системи та їхнього місця в ній.

Зміст і форми вияву політичної культури значною мірою залежать від рівня історичного розвитку і змінюються в ході суспільно-політичних змін. Кожній суспільно-політичній системі відповідає певний тип політичної культури, який у кожній конкретній країні проявляється в національно-специфічних формах. Для відображення процесу змін політичної культури в ході історичного розвитку, особливостей політичної культури певного суспільства або тих чи інших соціальних спільностей у політології вживається поняття «тип політичної культури», яке фіксує найбільш загальні, типові риси політичної свідомості й поведінки людей окремих історичних епох і суспільств. Типологія політичної культури може здійснюватись за різними ознаками: історичними епохами, формами ставлення до політики, характером політичної діяльності та її суб'єктами, типами світогляду, регіонами тощо.

Найвідомішою в сучасній політології є типологія політичної культури, здійснена Г. Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу різних політичних культур, які існують в окремих країнах. На основі дослідження політичної культури США, Великобританії, Італії, ФРН і Мексики вони виокремили у праці «Громадянська культура» три «чистих типи» політичної культури: паройкіальну, підданську та активістську. Ці типи характеризуються певними цінностями, зразками політичної поведінки, способами організації влади і не прив'язані жорстко до певної історичної епохи чи соціальної спільності.

Паройкіольний (від грецьк. «пара» — навколо і «ойкос» — дім, господарство) тип політичної культури (іноді його називають «патріархальним») характеризується відсутністю в суспільстві інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо держави, відсутність прагнень, аполітичність поряд із замкнутістю на місцевій чи етнічній солідарності. Паройкіальна культура може відразу стати панівною в молодих країнах, але зберігається навіть у великих індустріальних державах, коли кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого роду, містечка, регіону.

Підданський тип політичної культури вирізняється сильною позитивною орієнтацією громадян на політичну систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у ЇЇ функціонуванні. Цей тип сформувався за умов феодальної системи з її виразною ієрархічністю політичних відносин. Елементи підданської культури трапляються і в сучасних суспільствах, зокрема у формі поклоніння верховним політичним лідерам.

Активістський тип політичної культури (або «культура участі») вирізняється активною заінтересованістю громадян не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому, щоб відігравати у ній активну роль.

В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної культури: паройкіально-підданська, піддансько-активістська і паройкіально-активістська. Змішаним типом політичної культури є й так звана громадянська культура. Це активістська політична культура, в якій наявні елементи паройкіальної і підданської культури. Вона найбільш характерна для демократичних політичних систем і сприяє їх функціонуванню. Громадянська культура є породженням громадянського суспільства. Вона передбачає, що суб'єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише окремої соціальної спільності. За наявності в ній різних політичних орієнтацій ця культура спрямована на дотримання в суспільстві громадянського консенсусу як необхідної засади демократії.

Деталізовану типологію політичної культури запропонував Є. Вятр. Залежно від суспільно-політичних формацій і притаманних їм політичних систем він виокремив три основних типи політичної культури: традиційний, буржуазно-демократичний і соціалістичний. Тип традиційної політичної культури відповідає рабовласницькому і феодальному ладу. Він характеризується визнанням того, що: а) влада має священний характер; б) права підданого і влади регулюються традиційними нормами, які випливають із твердження: «так було завжди»; в) політична система та ЇЇ основні норми є незмінними.

Традиційна політична культура виступає у трьох різновидах:

1. Традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада віча та істотні обмеження влади вождя.

2. Традиційна теократична культура, в якій володар є Богом або намісником Бога і його влада обмежується лише тим, як розуміється воля Бога. Ця культура притаманна тим народам, у яких політична система створювалась пророками нових релігій.

3. Традиційна деспотична культура, в якій ставлення підданих до володаря грунтується на визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої влади над ними. Володар є паном над усіма підданими і їх власником.

Ці різновиди політичної культури в історії переплітаються. Поряд з традиційною політичною культурою добуржуазна епоха знає інший тип — політична культура станової демократії, за якої значна частина, навіть більшість, населення повністю відсторонена від участі в політичній системі і найчастіше позбавлена будь-яких особистих прав. Політичні права існують лише для меншості з привілейованих станів. Історії відомі два різновиди політичної культури станової демократії: патриціанська культура деяких грецьких міст, республіканського Рима й деяких італійських міст середньовіччя, а також дворянська політична культура, наприклад у Польщі, Англії, Росії епохи пізнього середньовіччя і раннього періоду нової історії.

Виникнення капіталізму й залучення мас до політичного життя створили масову політичну культуру — культуру не якоїсь класової меншості, а широких верств суспільства. Буржуазне суспільство знає два основних типи політичної культури: демократичний та автократичний. Для першого типу характерні активність громадян, їх включення у політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, а також принципу контролю громадян за діяльністю держави.

Буржуазно-демократична політична культура виступає у двох основних різновидах: консервативно-ліберальній і ліберально-демократичній. Консервативно-ліберальна культура визнає основними цінностями громадянські права і свободи, але заперечує суспільно-реформаторський аспект політичної культури. В ліберально-демократичній політичній культурі, навпаки, визнання основних цінностей і зразків поведінки, типових для системи буржуазної демократії, поєднується з очікуванням соціальних реформ, здійснюваних державою.

Автократичний тип буржуазної політичної культури є запереченням буржуазно-демократичного типу. Ідеалом держави він визнає сильну й неконтрольовану владу, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Цей тип втілився в різного роду мілітаристських і фашистських режимах XX ст. і має два різновиди: авторитарну й тоталітарну політичну культуру. Перша відрізняється від другої тим, що не передбачає активної участі мас, їх політичної мобілізації і використовує ідеологію лише як інструмент для забезпечення пасивного послуху мас. Тоталітарна політична культура, супутня фашистським і напівфашистським системам, поєднує культ лідера, сильної влади з активним залученням громадян до участі в політичному житті відповідно до принципів, установлених лідером.

Цитована праця Є. Вятра була написана ще в 70-х роках і, звісно, не відбиває тих політичних змін, які відбулись у колишніх соціалістичних країнах. За цей час концепція тоталітаризму, започаткована ще в 50-х роках американськими політологами К. Фрідріхом і 3. Бжезіським. знайшла свій подальший розвиток. Було, зокрема, визнано, що ті політичні режими, які утвердились у соціалістичних країнах, с різновидом тоталітаризму. А значить, політична культура соціалістичної демократії, про яку говорив Є. Вятр, є різновидом тоталітарного типу політичної культури. Слід зауважити, що поділ політичної культури за характером реалізації владних відносин у суспільстві на демократичну, авторитарну й тоталітарну, започаткований Є. Вятром і розвинутий стосовно нових політичних реалій, у сучасній політології досить поширений.

Розглянемо детальніше особливості демократичної політичної культури. Головною з цих особливостей є плюралізм, який передбачає політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність. Багатоманітність в економічному житті означає існування різних форм власності, насамперед приватної, різних форм господарювання, вільного підприємництва. Економічна багатоманітність виступає основою політичного плюралізму, який означає визнання в політичному житті багатоманітності інтересів різних соціальних і політичних груп. Політичний плюралізм заперечує монополію будь-якої соціальної спільності, організації чи особи на владу. Відповідно, не може займати монопольне становище будь-яка ідеологія. Визнання плюралізму соціальних і політичних інтересів передбачає визнання ідей політичного представництва й виборності. Остання покликана забезпечити народний суверенітет і представництво інтересів усіх суспільних груп у системі влади через політичні партії. Чергування партій і посадових осіб при владі вважається цілком нормальним і навіть необхідним явищем. Політична конкуренція є однією з основних ознак демократичної політичної культури.

Принцип плюралізму, багатоманітності суспільного життя — основа демократизму не лише політичної культури, а й суспільства в цілому. Водночас він передбачає дію іншого принципу — консенсусу. Демократична політична культура характеризується встановленням у суспільстві консенсусу стосовно основних цінностей суспільства, його цілей і шляхів їх досягнення, визнанням легітимності демократичних процедур, готовністю добровільно підкорятися встановленим політичним правилам.

Можливі й інші типології політичної культури. Так, за національно-територіальною ознакою виокремлюються європейський (західний) та азіатський (східний) типи, за характером взаємозв'язків і контактів між людьми — конфронтаційний і консенсусний типи, за ідеологічною ознакою розрізняють ліберальний, консервативний, комуністичний і соціал-демократичний типи політичної культури.

Політична культура є складовою політичної системи і відіграє надзвичайно важливу роль у її функціонуванні. Вона впливає на форми, функціонування і розвиток політичних інститутів, зумовлює політичну поведінку широких мас. Стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи залежить від ступеня відповідності її цінностей цінностям політичної культури більшості громадян. Ставлення людей до інститутів політичної системи, правлячої еліти, політичних лідерів, взагалі до всіх політичних явищ і процесів відбувається під впливом їхньої політичної культури. Цим пояснюється, зокрема, те, що один і той самий тип політичної системи виявляється прийнятним в одному суспільстві і неприйнятним в іншому.

Особливо важливу роль у функціонуванні політичної системи відіграє єдність, або однорідність, політичної культури, з якою безпосередньо пов'язана стабільність суспільства. Внаслідок соціальної різнорідності суспільства його політична культура складається з багатьох різних часткових культур або субкультур — класових, етнічних, демографічних, професійних, регіональних, релігійних тощо. Політична субкультура — це сукупність таких стереотипів політичної свідомості й поведінки, які значно відрізняються від загальних, домінуючих у суспільстві. В одному разі відмінності часткових культур від загальної політичної культури суспільства не мають принципового характеру, і часткові культури інтегруються в загальну як субкультури. В іншому разі часткові культури настільки відрізняються від загальної політичної культури, що виступають як контркультура. Це означає, що в кожному суспільстві можуть існувати одночасно кілька політичних культур: домінуюча, або загальна, політична культура, субкультури і контркультура.

Наявність різних, а тим більше — протилежних політичних культур, тобто фрагментарність політичної культури суспільства, містить у собі загрозу втрати спільних ідеалів і Цілей, переважання часткових інтересів над загальнонаціональними, дестабілізує політичну систему. Оскільки наявність у суспільстві політичних субкультур є звичайним явищем, то для правлячих кіл важливо узгоджувати ці субкультури на базі спільних інтересів і цінностей і тим самим забезпечувати стабільність усієї суспільної системи

Фрагментарність політичної культури особливо виразно проявляється в переломні періоди суспільного розвитку, коли руйнуються звичні уявлення, переривається наступність норм політичної культури, утворюється розрив між політичною культурою старшого й молодшого поколінь.

Роль політичної культури в житті суспільства більш конкретно проявляється через виконувані нею функції. Основними функціями політичної культури є вираження й реалізація соціальних інтересів, нормативно-регулююча, виховна, комунікативна і прогностична.

 

В усі часи людські вчинки у будь-якій сфері життєдіяльності оцінювалися з точки зору моралі. Природно, що й до політики, політичної поведінки ми з повним правом можемо підходити з моральними мірками. Це право перетворюється на обов'язок з огляду на те, що політика є діяльністю із завоювання, утримання й використання влади, отже, пов'язана так чи інакше з примусом, який сам по собі є злом, але за певних умов він об'єктивно необхідний і морально виправданий. Коли, за яких умов застосування примусу в політиці є виправданим, наскільки сама політика є моральною, чи правомірне взагалі застосування до сфери політики категорій етики і моральних цінностей — ці та подібні питання виникли давно, і в історії політичної думки на них давали досить неоднозначні відповіді.

Традиція, яка йде від Сократа, Платона та Арістотеля, розглядає політику і мораль як єдине ціле, спрямоване на досягнення суспільного блага, справедливості. Так, приділяючи особливу увагу проблемі морального обґрунтування політики і законів, Сократ убачав основу благополуччя держави в непорушності законів, у підпорядкуванні громадян законам. Арістотель вважав, що державним благом є справедливість, тобто те, що слугує спільній користі.

Християнська традиція також виходить з єдності політики і моралі, проте розділяє відповідальність за них, покладаючи її відповідно на світського правителя — монарха і духовного — папу.

Уперше чітко сформулював проблему співвідношення політики й моралі і протиставив їх одна одній Н. Макіавеллі. Він вважав, що головною метою правителя має бути благо держави, яке вимагає постійного зміцнення його влади. Однак досягнення цієї мети виключно високоморальними засобами в недосконалому суспільстві неможливе. Людина, яка на кожному кроці керувалася б лише принципами добра, мала б пропасти серед людей, які керуються іншими принципами.

Оскільки блага держави, зміцнення влади неможливо досягти лише високоморальними засобами, то правитель має діяти, незважаючи на жодні моральні міркування. Н. Макіавеллі вважав цілком прийнятними в політиці жорстокість, лицемірство, фізичне знищення політичних суперників тощо. Правитель інколи може дозволити собі бути чесним — усе залежить від того, що саме в даний момент корисніше для держави. Отже, головним принципом дій правителя під кутом зору моралі є цілковита безпринципність, але з політичного кута зору відсутність етичних міркувань у вчинках правителя обертається для нього збереженням влади й державної цілісності, а тому є найкращим політичним принципом.

Макіавеллівське розуміння співвідношення політики і моралі в подальшому неодноразово зазнавало критики від учених, письменників та й самих політиків. Щоправда, вона не завжди була справедливою, бо Н. Макіавеллі не розводив політику і мораль на всі часи і всі випадки життя. Обґрунтовуючи свої погляди, він виходив з моральної недосконалості тогочасного суспільства, необхідності застосування будь-яких засобів передусім для об'єднання роздрібнених на той час італійських держав. Мислитель стверджував, що немає ідеального державного ладу поза часом і простором, є лише лад, адекватний ситуації; немає незмінно досконалих і незмінно поганих методів управління людьми, є лише методи, які відповідають або не відповідають ситуації.

Принципово відмінне від макіавеллівського вирішення проблеми співвідношення політики і моралі дала етика І. Канта, особливо формулювання ним категоричного імперативу, яким має керуватися кожна людина за будь-яких обставин. Згідно з цим імперативом, тобто загальним моральним законом, до будь-якої людини потрібно ставитись як до мети, а не як до засобу. Ця вимога згодом була поширена й на політико-правову сферу. Поступово у свідомості політиків, учених та ідеологів народилось розуміння нерозривного зв'язку між політикою і мораллю, який, однак, не означав їх повного злиття, як це було в давньогрецькій політичній філософії.

Макіавеллівське вирішення проблеми співвідношення політики і моралі є одним із варіантів розв'язання так званої моральної дилеми в політиці. Суть її полягає у співвідношенні мети і засобів у політиці, у тому, що в політиці трапляються ситуації, коли проголошувані позитивні під етичним кутом зору цілі досягаються за допомогою етично негативних засобів. Н. Макіавеллі розв'язав цю дилему однозначно на користь мети, вважаючи, що блага мета виправдовує будь-які засоби її досягнення.

Протилежною макіавеллівській є позиція, представники якої вважають, що в ході досягнення будь-яких політичних цілей необхідно виходити з безумовного пріоритету моральних міркувань. Відомими представниками цієї позиції були, зокрема, М. Ганді і М. Л. Кінг.

Мохандас Карамчанд (Махатма) Ганді (1869—1948) — один з лідерів та ідеологів індійського національно-визвольного руху. Виходив з можливості досягнення незалежності лише мирними, ненасильницькими засобами, шляхом залучення до боротьби широких народних мас. У період піднесення масової боротьби проти англійських колонізаторів (1919—1922) Індійський національний конгрес прийняв запропоновану ним програму насильницької відмови від співробітництва, яка стала однією з основних форм визвольного руху в Індії. Часто використовував таку форму боротьби без застосування насильства, як голодний протест. Вважав, що відмова від насильства підносить морально обидві сторони, які ведуть боротьбу. В політичній позиції М. Ганді жодне з міркувань, крім моральних, взагалі не бралося до уваги.

Мартін Лютер Кінг (1929—1968) — один із керівників боротьби за громадянські права негрів у США. Як і М. Ганді, він дотримувався тактики ненасильницьких дій, гадав, що досягти поставлених політичних цілей можна лише з допомогою високоморальних засобів. Будучи баптистським пастором, проповідував свободу і соціальний мир.

У розв'язанні моральної дилеми в політиці є і третя позиція — політичного реалізму. Вона постулює вибір меншого зла в ситуації зіткнення моральних цінностей. Тобто вважається, що в політиці, вибираючи між більшим і меншим злом, перевагу потрібно віддати останньому, а задля досягнення високоморальної мети придатні й аморальні засоби. За приклад цієї позиції звичайно наводять погляди В. І. Леніна на проблему революційного насильства, яке він виправдовував як відповідь на насильство й засіб досягнення позитивних під моральним кутом зору цілей. Однак до моралі В. І Ленін підходив з класових позицій, вважаючи моральним те, що слугує завданням класової боротьби пролетаріату, побудови комуністичного суспільства.

Позиція політичного реалізму в розв'язанні моральної дилеми в політиці є найбільш раціональною і доцільною. Проте вона приховує в собі небезпеку повного ігнорування моральних норм задля досягнення ідеологізованих політичних цілей. Так сталося в СРСР, де політична доцільність виявилась у формі «революційної доцільності», яка викликала появу «революційної законності» і як наслідок — ігнорування прав і свобод людини, масові репресії, політичне свавілля в ім'я побудови комунізму.

У проблемі співвідношення політики і моралі є ще один аспект, який стосується впливу влади на моральне обличчя людини. Ідеальних людей, як відомо, немає. У характері й поведінці кожної людини поєднуються (щоправда, різною мірою) як позитивні, так і негативні риси. Перші з них вона намагається проявити, другі — приховати. Давно помічено, що влада виявляє справжню сутність людини, її як позитивні, так і негативні риси. І це закономірно. Наділена владними повноваженнями людина завжди на виду, їй доводиться приймати відповідальні рішення, що більш виразно проявляє риси її характеру та особливості поведінки. Важливо врахувати й таке: влада негативно впливає на людину, посилює її негативні риси. Ще Н. Макіавеллі писав, що влада розбещує людину. Пізніше відомий англійський історик і політичний діяч Джон Актон (1834—1902) сформулював знаменитий афоризм: «Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно».

Оскільки в політику йдуть далеко не завжди найкращі люди, до того ж влада спричиняє на них негативний вплив, то для суспільства завжди актуальною є проблема захисту від деструктивного впливу на нього політиків і влади. Незаперечний на Заході авторитет, англійський філософ Корл Раймунд Пожер (1902—1994) центральним питанням політики вважав не те, хто має правити, а те, в яких умовах це робитиметься. Оскільки немає впевненості в тому, що в державі будуть гідні правителі, зазначав він, головним є питання про те, як звести до мінімуму шкоду, якої можуть завдати негідні правителі, які інститути та механізми потрібно створювати, щоб запобігти можливих втрат.

Глибоко помилковою є досить поширена у нас думка про те, що варто людям, наділеним владними повноваженнями (від рядового міліціонера до вищих посадових осіб держави), дати належну заробітну плату й вони перестануть зловживати службовим становищем у корисливих цілях і брати хабарі. Такої зарплати, яка б цілком задовольняла потреби людини, немає і в принципі бути не може. Потреби людини ніколи не можуть бути задоволені цілковито, бо кожна задоволена потреба породжує іншу, значно вищу. Науці відомий загальносоціологічний закон зростання потреб. На практиці трапляються численні випадки, коли за хабарництво до кримінальної відповідальності притягались навіть перші особи держави — президенти і прем'єр-міністри, не кажучи вже про міністрів та інших високопоставлених державних службовців, яким гріх скаржитись на зарплату. Отже, річ не в зарплаті, а в потребах та їх законодавчих і моральних регуляторах. Напрацювання відповідного законодавства і вироблення етичних норм, які б регулювали політичну поведінку, робили б її моральною і відповідальнішою, для України є нагальною потребою.

Політична поведінка особи, її мотиви, законодавчі й моральні регулятори є важливими показниками демократизму будь-якого суспільства.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных