Поняття та сутність правової держави. Становлення правової держави в Україні. 1 страница

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Правову державу характеризують: 1) верховенство закону і його панування в суспільстві; 2) рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян; 3)вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури; 4) поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади; 5) гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об´єднань громадян та індивідів; 6) високий рівень громадських структур, можливість громадських об´єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; 7) дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права; 8) контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій; 9) відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав; 10) органічний зв´язок прав і свобод громадян з їх обов´язками, відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну принципову вимогу - дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.

З проголошенням України демократичною, правовою та соціальною державою, розпочався процес демократизації всіх сторін життєдіяльності українського суспільства, орієнтації держави на інтереси особистості, на захист її прав і свобод. Доказом прагнення до правової держави є проголошення в (ст. 3) Конституції України, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Правова держава в Україні може розглядатися як політико-юридична форма організації суспільного життя, що належить до таких фундаментальних, соціальних цінностей, як права людини і громадянина, конституціоналізм, демократія. Сучасна держава – держава правова, вся її діяльність пов’язана буквою і суттю закону на основі загальнолюдських цінностей. Україні як правовій державі є притаманні такі основні риси: 1) верховенство і панування правового закону; 2) постійне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела державної влади; 3) здійснення поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову; 4) забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, виконання ними своїх обов'язків перед іншими людьми, державою і громадянським суспільством; 5) врегулювання взаємовідносин між особою та державою на засадах дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а державним органам тільки те, що прямо дозволено законом; 6) взаємна відповідальність між особою та державою, відповідальність держави перед особою і громадянським суспільством за свою діяльність; 7) ефективна організація контролю й нагляду за здійсненням законів і режиму законності.

5. Арістотель «Політика». « Політика» - арістотелівський трактат про державу, що містить початку соціальної та політичної філософії, політології, а також теорії управління. Трактат написаний в останні роки життя Арістотеля. У книзі розглядаються проблеми сім'ї як осередку держави, рабства, громадянства, визначення держави, а також форм його правління і цілей.

Арістотель визначає державу як спілкування, організоване заради загального блага. Цим держава протиставляється сім'ї. Сім'я становить невід'ємну частину держави, а глава сім'ї уподібнений монарху. Арістотель вважає державу природним утворенням, а людину він називає істотою політичною. Арістотель критикує ідеальну державу Платона, відстоюючи необхідність збереження приватної власності та сім'ї в державі. Громадянин - це учасник держави, тобто учасник суду присяжних і народних зборів. Арістотель відмовляв у громадянстві рабам, іноземцям, ремісникам. За кількістю громадян в державі він розрізняв три форми правління: 1) Царська влада (монархія) 2) Аристократія 3) Політія Складові держави: Народ, Ремісники, Торговці, Чиновники, Військові. Населення держави складається з незаможної більшості і багатої меншості. Перші мають схильність до демократії, а другі до олігархії. Для запобігання заколотів і громадянських воєн Арістотель пропонує зміцнювати середній клас. Арістотель висуває ідею поділу влади в державі на 3 частини: Законодавчий, Посадовий і Судовий органи.

Розбирає причини конфліктів у державі. Для зміцнення стабільності Арістотель пропонує зміцнити владу закону, розділити обов'язки і піклуватися про виховання підростаючого покоління. Арістотель аналізує відмінність між демократією і олігархією. Завданнями держави є: Забезпечення прожитком і комфорту; Захист; Достаток; Релігійний культ; Справедливість.

Арістотель порушує проблему «виховання молоді», зауважуючи, що там, «де цього немає, сам державний лад терпить збитки». Існує чотири основних навчальних предмета: Граматика; Гімнастика; Музика; Малювання.

6. Політична система: сутність і типологія. Політична система – це інтегрована сукупність державних і недержавних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними групами, що забезпечують стабільність суспільства, певний соціальний порядок. Політична система виступає як одна з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентське, прези­дентське і т.п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичний, тоталітарний, авторитарний) тощо.

Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні.

Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Він розрізняв чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або частково індустріальний; тоталітарний.

Охарактеризуємо деякі з них:

Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства.

Континентальне-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності.

У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доіндустріальний або частково індустріальний тип політичної системи. Він також характеризується неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство.

Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні.

7.Напрямки думки в Україні кінцяXIX -початкуXXст. Цей етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов'яза­ний з постаттю відомого вченого та політичного діяча М. Драгоманова. М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки, до ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектики, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях. Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад і позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції. Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на 5-ти провідних принципах:

1. визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя;

2. ідея щодо еволюції існуючої політичної системи;

3. визнання вирішального значення ідеї культурництва;

4. європоцентризм;

5. ідея федерації.

Провідну роль в розвитку укр. політ. думки належить М.С.Грушевському (1866— 1934), видатному вченому-історику, політологу, публіцисту і політичному діячу. Він проголошував ідею пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Досліджуючи історію України вчений дійшов висновку, що основа укр. народу – селяни, а головна його мета – земля і воля. Проте Грушевський стояв на засадах федерації, розглядаючи її не як втрату волі, а як шлях до нових можливостей розвитку.

Відомим українським політичним мислителем і політичним діячем кон­сервативного напрямку був В.Липинський (1882—1931). Українська дер­жава у майбутньому, на думку Липинського, має бути незалежною мо­нархією спадкового характеру з обов'язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Політична програма В.Липинського базувалася на: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) об'єднання всіх українських земель, а в зовнішній політиці — союз із Росією і Білорусією.

Особливу роль у розвитку української політичної думки відіграли націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського.

Основні типи й показники оцінки легітимності влади. Легітимне ставлення до правових норм країни - одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб´єкти:

- населення;

- уряд;

- зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб´єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

- традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

- харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

- раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв´язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

Предмет, методи, категорії і функції політології. Існує цілий ком­плекс наук, що вивчають політику, які виникли на межі власне політо­логічних та інших суспільствознавчих знань: політичної філософії, політич­ної соціології, політичної історії, теорії держави і права, політичної психо­логії тощо. Разом із такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політична статистика, еко- й біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або політологію у широкому розумінні.

Специфіка теорії політики полягає в тому, що вона. по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об'єкт, і, по-друге, своїм основним предметом має групу закономір­ностей відносин соціальних суб’єктів з приводу влади.

У процесі вивчення політичних явищ політична наука використовує різні методи дослідження. Загальною методологічною основою досліджень залишається діалектичний метод. Він визначається конкретно-історичним підходом до аналізу явищ дійсності, врахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів.

Суттєвого значення набувають системний підхід та структурно-функціональний аналіз.

У другій половині XX ст. на заході набули поширення біхевіористські методи, тобто засоби дослідження суспільних політичних явищ через вивчення і спостереження поведінки окремих людей та суспільних груп.

Й досі широко застосовуються у політичних дослідженнях порівняльні методи. Використання цього методу дає змогу виявити, в чому полягає схожість досліджуваних об'єктів, а в чому вони відрізняються.

Зараз у політології широко застосовуються емпірично-соціологічні ме­тоди, методи соціальної психології, статистики, моделювання. Основним об'єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб'єктів, динаміка соціальної думки.

Характер політології як науки найбільш повно виявляється в її функціях. Однією з найважливіших функцій політології є теоретнко-пізнавальна, яка полягає у розробці основних концепту­альних ідей, що пояснюють характер розвитку суспільства на його різних етапах.

Методологічна функція політології полягає у тому, щоб озброїти людину ефективними засобами пізнання політичної реальності.

За допомогою світоглядної функції стверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної поведінки, політичної культури.

Важливу роль відіграє прогностична функція політології. Суть цієї функції полягає у спрямованості політології на передбачення шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки.

Політологія має й велике виховне значення. У цивілізованих країнах підготовку людей до виконання відповідальних обов'язків громадянина зо­середжено в руках політичних партій, церкви, школи, молодіжних ор­ганізацій тощо. В Україні, як і в інших країнах СНД, політичне виховання людини здійснюється школою, засобами масової інформації, а у вищих навчальних закладах цю місію покладено на систему суспільних наук, і пе­редусім — на політологію.

10. Вибори та їх класифікація. Типологія виборчих систем. Вибори визначають як акт самоврядування народу або як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб при умові, що на кожний отриманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати. У загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлення народу з метою формування органів державної влади або місцевого самоврядування шляхом голосування.

Залежно від підстав можна розрізняти кілька класифікацій видів виборів. За територіальною ознакою вибори бувають:

1. загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни: вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;

2. місцеві (іноді їх називають локальними, комунальними, адміністративними): вибори до представницьких органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, і міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів).

За часом проведення вибори поділяють на:

§ чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певною виду виборного органу або посади;

§ позачергові або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

§ повторні, що проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися;

§ вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад), які вибули, що проводяться у одномандатних виборчих округах у разі втрата депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України і законами України.

§ вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:

1. загальними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави;

2. частковими, коли поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад в разі дострокового вибуття деяких депутатів, або визнання виборів недійсними.

З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;

другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей;

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: