Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Поняття та сутність правової держави. Становлення правової держави в Україні. 2 страница




третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.

Переломним моментом у розвитку політичної науки стала міжнародна конференція (колоквіум), організована в 1948 р. з ініціативи ЮНЕСКО в Парижі. На цій конференції було прийнято спеціальну резолюцію, в якій у зв'язку з невизначеністю на той час предмета науки було систематизовано і запропоновано її складові елементи за чотирма основними напрямами.
1. Політична теорія. Вона не нормативна. її завдання — формулювати гіпотези про явища, факти, вчинки та системи їх пояснення, що свідчить про розмежування з чистим емпіризмом. Сюди ж віднесли й історію політичних ідей.
2. Політичні інститути. Конституція. Центральне правління (урядування, або центральний уряд, регіональне і місцеве управління) урядування (місцевий уряд, адміністрація та місцеве самоврядування), публічне адміністрування, судова система, економічні та соціальні функції управління, порівняльний аналіз політичних інститутів. При цьому підхід політолога відрізняється від підходу правника тим, що його цікавить не стільки сам текст документів, а конкретна практика та соціальні сили, які його творять.
3. Партії, рухи і асоціації. Групи тиску. Вибори. Інформація, пропаганда і громадська думка. Участь громадян в управлінні та адмініструванні.
4. Міжнародні відносини. Зовнішня політика держав. Міжнародні організації та механізми і принципи, якими вони керуються. Міжнародне право.

16. Поняття “політична ідеологія”. Основні ідеологічні доктрини. Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб´єктів політики.

За певних умов життя спільноти спершу стихійно з´явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або суб´єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, політичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні відносини.

Політична доктрина — це розвинена система ідей, поглядів, концепцій, що виражають суть і зміст організації політичної влади в державі, функціонування влади, провідні тенденції її розвитку.

Лібералізм — історична перша політична ідеологія. Назва походить від латинського "liberalis" — вільний. Виникає лібералізм як ідеологія в боротьбі проти феодалізму, проти політичної системи абсолютизму та духовного засилля церкви. Основною цінністю лібералізм проголошує свободу та її носія — особистість. Основні принципи лібералізму:

1. Абсолютна цінність особистості, її людської гідності, прагнення до свободи, право на самобутність, самореалізацію, усвідомлення своєї відповідальності за власні дії перед собою і суспільством, поєднання індивідуалізму і корисних дій.

2. Прийняття невід'ємних прав людини (право на життя, свободу, власність).

3. Укладання договору між індивідом і державою, який є обов'язковим для обох сторін.

4. Обмеження сфери втручання держави в економічне і соціальне життя.

Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнто­вана на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них. Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.

17. Генеза політико-правової думки в Україні: від “Руської правди” до конституції Пилипа Орлика. «Руська Правда» Ярослава Мудрого (1019—1054) — перше вітчизняне зведення законів, яке слугувало становленню й дотриманню відповідного ладу в суспільстві. Закони Ярослава цінували людське життя, честь, засуджували злодіїв і вбивць. Головною метою співжиття проголошувались особиста безпека. «Руська Правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. У «Правді Ярославичів», 1072 р, віддзеркалилася юридична практика, яка склалася ще за життя Ярослава. Суттєве суспільно-політичне значення в Київської Русі мали погляди на походження держави та князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою та державою, проблеми цілісності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, на самостійність і незалежність. Один із найдавніших документів руської писемності, в якому зроблено спробу обґрунтувати ідеї об'єднання удільних князівств навколо престолу князя Кия. У «Слові про закон і благодать» (XI ст.) Іларіон (автор) висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління: тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності й сили держави. Суспільно-політичні ідеї здобули відображення й у літописах. «Повісті временних літ» (XII ст.) подаються відомості про діяльність князів, боротьбу із зовнішніми ворогами, народні повстання в Київській Русі. Одним із найважливіших питань політичного характеру у «Повісті...» є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Важливе значення мало «Слово о полку Ігоровім» (XII ст.). Провідною проблема є ідея політичного об'єднання руських земель і припинення князівських міжусобиць. Представником політ. Думки в подальшому був Володимир Мономах. Він вважав, що здійснювати беззаконня не мають права не тільки сини князів, але й службові люди. Князь є державним мужем, носієм закону. На його думку, владар повинен пам'ятати, що разом із владою зростає і відповідальність. Із татарською навалою державність, політичне життя зберігаються лише у Галицько-Волинській державі аж до козацько-гетьманської доби. Перед обличчям татаро-монгольської навали політичні погляди того часу зводилися до необхідності європейського об'єднання. Юрій Дрогобич висловлювався за зміцнення сильної королівської влади, що обумовлює зверхність світської влади над церквою. Ідей Станіслава Оріховського, то він вважав, що керування державою повинне здійснюватись методами переконання, владар повинен здобути повагу і любов підданих, бо без того він не може стати авторитетом і його влада буде слабкою. Іван Вишенський в козацько-гетьманську добу, Церкву і суспільство в цілому уявляв в образі заснованої на братерстві й рівності соборності. Лише дотримання принципу соборності й забезпечувало б рівність усіх людей як у церковно-релігійному, так і суспільно-політичному житті, усунення несправедливості, гноблення, визиску і тиранії. значний внесок в українську політичну думку, внесли професори Києво-Могилянської академії,були Феофан Прокопович і Стефан Яворський. Свідченням підвищення рівня політичної думки стали "Пакти й конституції законів та вільностей Війська Запорізького", укладені у квітні 1710 року між гетьманом Пилипом Орликом та Військом Запорізьким. Основним пунктом Конституції Пилипа Орлика було проголошення незалежності України. Вона передбачала створення вищого органу – Генеральної Ради та обмежувала права та повноваження гетьмана. Без рішення генеральної Ради гетьман мав право розглядати лише поточні питання, радитись при цьому з Генеральною старшиною. Україна повинна була стати демократичною республікою з виборними законодавчим та виконавчим органами. Конституція Пилипа Орлика була видатним досягненням політичної думки початку XVIII століття. Вона знаходилась у річищі тенденцій політичного розвитку Європи того часу (зокрема це стосується розмежування світської та церковної влади). В деяких питаннях Конституція випереджала свій час, передусім, у спробах утвердження домінування засад конституціоналізму і правопорядку над ідеєю абсолютної державності.

18. Зміст та структура етнонаціональних відносин. Місце та роль етнонаціональної політики в системі державної політики. Етнополітика — це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об'єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Отже, головним суб'єктом етнополітики є держава. Об'єкт етнонаціональної політики складає уся сукупність етнополітичних явищ:— політичне життя етнічних груп, до яких належать громадяни держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самоврядування тощо); — розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;— соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та з державою;— стосунки етнічних груп, що проживають на території даної держави, з їхніми етнородичами в інших державах.

Однією з головних категорій етнонаціональної політики є етнічний інтерес. Етнічний інтерес — це інтерес етнічної спільноти чи групи, яка об'єднується специфічними зв'язками, це об'єктивно зумовлені мотиви діяльності етнічної спільноти, які складаються з усвідомлення ними власних потреб та з'ясування й пошуку засобів та умов їх задоволення.

Узгодження етнічних інтересів та досягнення міжетнічного й міжнаціонального порозуміння — одна з головних умов реалізації національних інтересів. Національний інтерес — це уявлення нації, національної держави про найоптимальніші умови свого самозабезпечення та розвитку. Політичними умовами забезпечення цього інтересу є суверенітет, територіальна цілісність, політична стабільність і т. ін.

Але неузгодженість, взаємосуперечливість інтересів різних етнонаціональних спільнот може спричинити етнонаціональний конфлікт — зіткнення між етнічними спільностями з протилежними інтересами та цінностями.

Для регулювання і локалізації міжнаціональних конфліктів можна застосувати такі механізм:1) створення спільної децентралізована! економічної інфраструктури співробітництва;2) створення культурної інфраструктури консенсусу (культурні товариства, фестивалі);3) збільшення відкритості регіону, заохочення всебічних контактів;4) залучення третьої сторони до розв'язання суперечностей (посередництво, арбітраж);5) переведення конфлікту в мирне русло (створення механізму представництва інтересів різних етнонаціональних спільностей через виборчу систему);6) політико-адміністративна реформа— утворення автономій в унітарній державі або введення федералізму. 7) надзвичайне регулювання (запровадження надзвичайного стану на території, де конфлікт набуває загрозливих форм). Принципи етнополітики: 1) науковий аналіз і творче осмислення вітчизняного та світового досвіду в цій галузі;2) рівноправність усіх національностей, взаємоповага до цінностей усіх народів, заперечення дискримінації;3) непорушність державних кордонів, оскільки територіальні претензії є джерелом міжнаціональних і міжнародних конфліктів;

4) органічна єдність усіх сфер суспільного життя;5) цілісність національної політики, врахування взаємозв'язку усіх її компонентів та факторів;

6) здійснення спеціальних програм щодо розвитку соціальних меншин;

19. Проблема співвідношення “моралі і політики”. Політика і мораль — важливі складники життя будь-якого людського суспільства. Політика, що прагне досягнення своїх цілей, не може обійтися без такого значного внутрішнього регулятора людської поведінки, як мораль, і тому змушена апелювати до морального почуття мільйонів людей, використовуючи його в тій чи іншій мірі. В такій ситуації можливі спроби під­корити собі мораль, перетворити її на служницю політики, надати їй форми, неспроможної забезпечити власний суве­ренітет. Перетворюючись на служницю політики, виправдовуючи всі її не завжди сумісні з людяністю й порядністю хитро­сплетіння, мораль переживає ситуацію самовтрати, само-зникнення. Вона перестає бути мораллю у власному розу­мінні цього слова й примушена плентатися в охвісті політи­ки, погоджуючись на все нові й нові саморуйнівні для неї поступки. В цьому випадку мораль втрачає свою самодо­статність, стаючи лише операційно-технічним психологіч­ним засобом утілення політичних цілей, які виступають як щось від початку вище, ніж мораль, диктують їй закони, підкоряють її собі. Мораль, таким чином, постає тут не якоюсь самоцінністю, а лише суто технічним, підпорядкованим моментом по­літичної діяльності. Через це вона не може більше оберіга­ти індивіда й маси від дій аморальних. Питання про добро і зло вирішується віднині не в категоріях мо­ральної свідомості, а виключно в категоріях політичної до­цільності, стають її частковим моментом. Політична до­цільність передбачає: все, що сприяє досягненню політич­ної мети, є благо, все, що цьому перешкоджає,— є зло. Політична мета починає виправдовувати політичні засоби. Мораль цілком розчиняється в політиці й зникає як самостійний феномен суспільного життя, витруюючись про­пагандистським апаратом із свідомості людей. Моральні оцінки будь-якого явища скрізь замінюються оцінками по­літичними. Політика, торжествуючи свою перемогу над мораллю, вважає (й не без підстави), що остання є лише її частиною, причому підлеглою, яка не має права судити ціле.

Політизована мораль, як свідчить досвід історії, незмінно призводить до аморальної політики, що ґрунтується на духовній залежності та аморальності широких мас лю­дей, котрі добровільно або з примусу поміняли моральні норми на політичні настановлення поточного моменту. Співвідношення моралі і політики неоднозначні, оскільки вони залежать від історичних обставин, сил, які вертять політику, а також від місця моралі в системі соціального життя. У тоталітарних політичних системах моральні спонуки у структурі політичної свідомості часто набувають форми протидії, опору владі, зневіри, політичного нігілізму. В демократичних державах ідеологічний і психологічний настрій людей зорієнтований на творчі ідеали, реалізацію принципів гуманізму і соціальної справедливості. Функції та сутність моралі і політики як форм соціального життя не завжди однакові. Мораль зорієнтована на гармонізацію суспільних відносин і міжособистісних стосунків, а політика загалом спрямована на підпорядкування однієї волі (індивідуальної, групової) волі іншій. Узгодженість інтересів влади і переважної більшості громадян держави сприяє гуманізації політики і підвищенню моральної культури народу. Не кожна мораль є безумовно позитивним феноменом, оскільки вона може бути не лише природною (сформованою у наслідок тривалого стихійного процесу), а й "штучною" — спеціально сконструйованою, такою, яка б задовольняла певну ідеологічну доктрину чи соціальну групу. її різними способами нав'язують громадянам у прагнення досягти своїх цілей. Політика нерідко апелює до моральних почуттів людей, намагаючись нав'язати "лжемораль" (доноси на товаришів, друзів, рідних проголошувалися високоморальними). Однак це не є мораллю.

20. Сучасні елітарні теорії. Політична еліта - це певна група, прошарок суспільства, яка концентрує у своїх руках держ владу і займає владні посади, керуючи суспільством.

Теорії еліт. Макевіалістськая школа (Г.Моска, В.Парето). будь-якому суспільству властива елітарність. В основі цього лежить факт природних відмінностей людей: фізичних, психологічних, розумових, моральних. Ця еліта характеризується особливими політ і організаторськими якостями. Маси визнають право еліти на владу. Еліти змінюють один одного в ході боротьби за владу, оскільки добровільно владою ніхто не поступається.

Теорія елітної демократії (Р.Даль, С.Липсет). розуміння демократії як конкурентної боротьби претендентів на керівництво суспільством під час виборч кампаній. Еліта не панує, а здійснює керівництво масами з їхньої добровільної згоди, за допомогою вільних виборів.

Ціннісні теорії (В.Ропке, Ортега-і-Гассет). Еліта - це прошарок суспільства, наділений високими здібностями до управління. Еліта є результат природ. відбору осіб із видатними якостями і здібностями управляти суспільством. Формування еліти не суперечить принципам демократії. Соціальна рівність людей повинна розумітися як рівність можливостей.

Концепції плюралізму еліт (С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен). еліта множинна. Жодна група, що входить до неї не спроможна зробити вирішального впливу на всі сфери життя одночасно. В умовах демократії влада розподілена між різноманітними групами еліт, які впливають на прийняття рішень, відстоюючи свої інтереси. Конкуренція запобігає формуванню цілісної елітарной групи й уможливлює контроль із боку мас.

Ліволіберальні концепції (Р.Міллс). суспільство управляється винятково однією пануючою елітою. Можливості демокр інститутів (вибори, референдуми) незначні. Політична еліта України. Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882-1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею усплдкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним "національним прапором", найвищим символом держави. Ос­новним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату.

Політична програма В.Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) за­безпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграр­ної реформи; 4) гарантія об'єднання в українській державі всіх укра­їнських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією. В.Липинський дає своє визначення і поняттю української нації. Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, ви­явленого в формі ідеї, — нема нації.

21. Походження поняття, сутність та функції держави. Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії походження держави (неісторична, теологічна, патріархальна, теорія суспільного договору, теорія підкорення (конфліктно-насильницька), класова). Держава - форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу; - це основний інститут політичної системи суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його політичної і соціальної структури на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату).

Державу характеризують:

- організація влади за певним територіальним принципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками;

- всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);

- наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники);

- право і можливість проводити внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства;

- монопольне право на примусовий вплив щодо населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;

- суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов'язкові для всього населення);

- монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.

Внутрішні функції:

- економічна - організація, координація, регулювання економічних процесів за допомогою податкової і кредитної політики, створення стимулів економічного зростання або здійснення санкцій;

- соціальн а - задоволення потреб людей в роботі, житлі, підтримка здоров'я; надання соціальних гарантій старим, інвалідам, безробітним, молоді; страхування життя, власності, здоров'я;

- політична - здійснення політичної влади: визначення програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримання відносин з політичними партіями, громадсько-політичними організаціями тощо;

- культурно-виховна - творення умов для задоволення культурних потреб населення, залучення їх до досягнень світової художньої культури, можливості самореалізації в творчості; регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

- екологічна - захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури;

- правотворча - творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).

- правоохоронна - контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо.

Зовнішні функції:

- оборонна - захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;

- дипломатична - відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;

- співробітницька - розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній і політичній основі.

22. Сутність, зміст і структура громадянського суспільства. Громадянське суспільство – сфера недержавних суспільних інститутів і відносин (сукупність міжособових відносин і сімейних, суспільних, економічних, культурних, релігійних і інших структур, які розвиваються в суспільстві зовні кордонів і без втручання держави.

Головні ознаки громадянського суспільства:

• розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;

• адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому;

• ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;

• середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;

• правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;

• можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від держави — сфери умовного, формального життя;

• ідеологічний і політичний плюралізм;

• свобода особистості, слова та ЗМІ;

• безпосереднє спілкування людей;

• регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через норми моралі.

Громадянське суспільство має таку саму структуру, як і суспільство в цілому, її складають багатоманітні суспільні відносини — економічні, соціальні, політичні, соціокультурні тощо та їх суб'єкти, за винятком держави.

Економічною основою, фундаментом громадянського суспільства є недержавна власність на засоби виробництва (в індивідуальній і колективній формах). Суб'єкти індивідуальної власності - індивіди та домашні (сімейні) господарства. Колективною є власність акціонерних товариств, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо. Наявність у громадян власності на засоби виробництва робить їх незалежними від держави в економічному відношенні. І навпаки, тотальне одержавлення власності, наприклад за соціалізму, ліквідує економічну основу громадянського суспільства, ставить громадян у повну залежність від держави як роботодавця. Важливою є також гарантована державою свобода підприємницької, трудової і споживчої діяльності.

Соціальну структуру громадянського суспільства складають різноманітні соціальні спільності - класові, етнічні, демографічні, професійні тощо та відносини між ними. Характерною рисою соціально-класової структури сучасного розвиненого громадянського суспільства є переважання в ній так званого середнього класу як прошарку людей з відносно високим рівнем матеріального достатку. Первинним соціальним осередоком громадянського суспільства є сім'я. Як соціальний інститут сім'я характеризується сукупністю соціальних норм, санкцій і зразків поведінки, що регламентують взаємовідносини подружжя, батьків, дітей та інших родичів. Сім'я є найбільш сталим інститутом громадянського суспільства, який зберігає певну автономію стосовно держави навіть у тотально одержавлених суспільствах.

Елементами політичної структури громадянського суспільства є недержавні політичні інститути, основними з яких є політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, ЗМІ. Найважливішим політичним інститутом громадянського суспільства є політичні партії - добровільні об'єднання громадян, що виконують у громадянському суспільстві низку важливих функцій: вираження соціальних інтересів, ідеологічну, політичної соціалізації, формування громадської думки тощо. Інституціональними елементами структури громадянського суспільства є багатоманітні громадські організації. Політичними інститутами є ті з них, які тією чи іншою мірою впливають на здійснення державної влади, тобто виступають як групи інтересів. Місцеве самоврядування — це діяльність самого населення територіальної одиниці — територіальної громади — та її виборних органів з управління місцевими справами. Місцеве самоврядування є не управлінською діяльністю взагалі, а лише діяльністю самого населення з управління власними справами. Лише в цьому значенні місцеве самоврядування є інститутом громадянського суспільства. Інститутом громадянського суспільства можуть бути лише недержавні ЗМІ.

Структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади - тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення. Духовне життя громадянського суспільства характеризується ідеологічною багатоманітністю. Воно несумісне з пануванням єдиної ідеології, з так званою державною ідеологією, насаджуваною ідеологізованою державою.

23. Сучасні теорії демократії. Існує багато теорій. Далі основні з них.

Ліберальна теорія демократії ґрунтується на англосакській традиції, яка розглядає демократію як відповідальне і компетентне правління. У ліберальній моделі принцип відповідальності домінує над принципом співучасті. Джерелом влади є народ, що виражає свою волю не прямо, а за допомогою своїх представників, яким він делегує на певний термін повноваження. З одного боку, управлінням займаються спеціально підготовлені люди, але, з іншого боку, їх діяльність може бути ефективною лише постільки, по скільки вона спирається на підтримку більшості населення. Стосунки між представниками народу і самим народом засновані на повноваженнях і довірі, і визначаються конституцією. Конституція закріплює перелік тих повноважень, які народ передає своїм обранцям, і визначає міру відповідальності за ті, що приймаються ними рішення.

Відповідно до пролетарської (соціалістичної) теорії (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) демократія і свобода передбачаються лише для «трудящих мас», насамперед для пролетаріату. У центр уваги поставлена політична свобода, а про громадянську й не йдеться. Проголошувалася диктатура одного класу - пролетаріату відносно іншого - буржуазії, союз робітничого класу і селянства, спрямований проти скинутих експлуататорських класів. Увага акцентувалася на керівній ролі робітничого класу. Пролетарська теорія ігнорувала загальногромадянський консенсус і розвивала класову конфронтацію.

Теорія плюралістичної демократії (від лат. «множинний») ґрунтується на врахуванні всієї множинності, багатоманітності соціальних інтересів. Основною ознакою її є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. Прийняття органами влади тих чи інших рішень в таких умовах є результатом взаємодії і конкуренції різних політичних сил, насамперед політичних партій та багатоманітних груп інтересів. У теорії плюралістичної демократії політична система суспільства розглядається як механізм, що забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних, релігійних і подібних груп та їх організацій. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна не займає монопольного становища. Відбувається дрібнення політичної влади між державними і громадськими інститутами. Різноманітні соціальні інтереси, в тому числі інтереси трудящих, таким чином якнайповніше враховуються. Якщо ж яка-небудь соціальна група вважає, що здійснювана політика не відповідає її інтересам, то вона має можливість домагатися відкритого обговорення відповідних проблем і прийняття необхідних політичних рішень.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных