Природа ознаки та структура держави. 1 страница

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії походження держави:

1) Неісторична теорія.

2) Теологічна теорія.

3) Патріархальна теорія.

4) Теорія суспільного договору.

5) Теорія підкорення (конфліктно-насильницька).

6) Класова теорія.

Основні ознаки держави:

1) Суверенітет.

2) Всезагальність.

3) Примус.

4) Право на застосування сили.

5) Право.

6) Суверенна законотворчість.

7) Апарат держави.

8) Монопольне право на збирання податків.

9) Територія.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

1) Органи державної влади, які є представницькими, і як правило, законодавчими (парламент, регіональні, муніципальні, або місцеві);

2) Органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);

3) Президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;

4) Органи правосуддя, покликані забезпечити верховенство законів у державі. Розрізняються за адміністративно-територіальними ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні);

5) Контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура (діє в Росії, Україні, Іспанії, а в англосаксонських країнах вона функціонує в системі судової влади), різноманітні контрольні відомства;

6) Органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки.

52. Поняття соціальної та правової держави.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка зв'язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави. До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності і субсидіарності. Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства навколо ос­новних визначених державою цілей і цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці та обов'язках громадян перед державою та один перед одним.

Принцип субсидіарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності. Ініційована державою субсидіарність сприяє подоланню споживацької психології у громадян та їхніх об'єднань, функціонального перевантаження держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують справедливі закони, “де закон — володар над правителями, а вони його раби”. Так, німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов'язують створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й підпорядковується його вимогам. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принципи правової держави.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Правову державу характеризують: 1) верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

2) вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

3) поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

4) гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів;

5) високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управлінні суспільством;

6) дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

7) контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;

8) відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;

9) органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обов'язками, відповідальністю, законослухняністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.

53. Основні елементи держави та її функції.

Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятим є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

1) правотворча — творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство);

2) правоохоронна — контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів, захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

3) економічно-господарська — захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності, регулювання господарської діяльності, ринкових відносин, державне управління економікою;

4) соціальна — регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення, узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп, ефективна демографічна політика, діяльність у галузі охорони здоров’я та гігієни, контроль за якістю харчової та фармацевтичної продукції, забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення;

5) культурно-виховна — регулювання і розвиток системи освіти, забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

6) екологічна — захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури, поліпшення природного середовища.

Зовнішні функції:

1) оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність та суверенітет держави;

2) дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті, здійснення самостійної зовнішньої політики;

3) співробітницька — розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами, поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

Три основні скадові елементи держави:

- територія

- населення

- незалежна (суверенна) політична влада.

54. Особливості становлення та розвитку держави в Україні.

Витоки існування цивілізацій у межах сучасної території України сягають сивої давнини. Ще у І тисячолітті до нашої ери у Північному Причорномор’ї і Приазов’ї сформувалася Скіфська держава, античні(грецькі, потім римські) міста-держави Ольвія. Існувала тісна співпраця різних за етнічним складом і формою правління держав, з них: Херсонес, Тира, Боспорське царство. Причини їх занепаду, мотивуються тим, що в той період настала загальна криза рабовласницького господарства і великі міграційні процеси.

VI століття знаменувало собою початок створення держави під назвою Київська Русь – держави, яка змогла об’єднати під своєю владою усі східнослов’янські племена. Протриматися у цілісності і єдності їй вдалося внаслідок наявності стійкого і міцного апарату влади. Та все ж таки у ХІІ столітті розпочався період її роздробленості.

Одне із феодальних утворень, яка виникло на території сучасної України було Галицько-Волинське князівство, засноване у 1199 році, шляхом об’єднання самостійних Галицьких і Волинського князівства. Зазнаючи у XIIІ столітті частих навал монголо-татар, українські землі стали залежні від Золотої Орди, і згодом відбулася втрата політичної самостійності.

Через послаблення впливу Золотої Орди, наші території були захоплені та інкорпоровані до складу Польського королівства та Великого князівства Литовського. Невдовзі після об’єднання Польщі і Литви у XVI столітті, українські землі ввійшли до складу своєрідної федерації під назвою Річ Посполита і були підконтрольні польській адміністрації.

В середині XVII століття внаслідок Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького було створено Українсько Козацько-гетьманську державу. За умови збереження автономії у 1654 році вона увійшла до складу Московської Держави. Протягом ще двох століть українські землі дедалі більше втрачали будь-які важелі впливу на міжнародні відносини і участі в них і у 1806 році ввійшли до складу Австрійської, а згодом 1867 року Австро-Угорської імперії Габсбургів. Все ж таки найцікавішим, найбільш заінтригованим та сповнене несподіванок виявилося саме ХХ та початок ХХІ століть.

Відродження української державності розпочалося після революційних подій у Петрограді 1917 року. У нашого народу виникло явне і рішуче бажання та прагнення створити самостійну, незалежну, вільну від іноземного втручання здорову і щасливу країну. Каталізатором швидкого встановлення державності стало прийняття важливих історичних документів, на кшталт І, ІІ, ІІІ, та Четвертого універсалів, за якими в Україні був сформований уряд на чолі з Винниченком(автором усіх Універсалів) Президентом М. Грушевським та оборонним відомством, головуючий у якому був Симон Петлюра. Затвердження Третього Універсалу по суті мало закріпити автономний статус у складі Російської федерації. Та під впливом постійних суперечок між Генеральним секретаріатом та Радою Народних Комісарів відбулося прийняття на початку 1918 року IV Універсалу Центральної Ради, за яким Українська Народна Республіка стала вільною та самостійною.

Внаслідок певних неузгоджень та конфліктів, влада в УНР працювала без будь-яких ознак стабільності. І як правило, вона зазнала краху. Наростаючими проблемами у верховному керівництві скористався Павло Скоропадський, звичайно заручившись підтримкою німецької влади. Здійснення так званого, гетьманського перевороту поклало початок існування ще однієї держави на теренах сучасної України, у якій встановився режим особистої влади, диктатури Павла Скоропадського. Носила вона назву – Українська Держава. Характерними рисами правління гетьманату було стійкість та міць, внаслідок чого вдалося створити боєздатну армію, розширити систему освіти, здобути міжнародне визнання, вести господарство на основі приватної власності.

Та все ж таки протриматися Павлу Скоропадському на владному кріслі вдалося недовго. Вже у кінці 1918 року внаслідок повстання проти Гетьманського режиму, було відновлене територіальне утворення, яке було в минулому і яке отримало нову назву Директорія УНР. Розпад Австро-Угорської імперії і створення на її території національних держав торкнулося і західноукраїнських земель, де в листопаді 1918 року була проголошена Західно - Українська Народна Республіка. У січні 1919 року відроджена після антигетьманського повстання УНР і ЗУНР об’єдналися, хоча і в значній мірі формально у єдину Українську Народну Республіку. На чолі УНР стояв колективний орган - Директорія, але в умовах майже постійних військових дій режим УНР еволюціонував у бік диктатури.

I Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив встановлення радянської влади в України, а в березні 1919 року була прийнята перша Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки. Пізніше УСРР увійшла до складу СРСР і перейменувалась на УРСР.

Далі історія українських земель склалася не зовсім вдало. Масові репресії, голодомори, переслідування людей з різних мотивів, епідемії, а невдовзі колосальні втрати представників нашого народу у Другій Світовій Війні – усе це залишки часів сталінського, людиноненависницького режиму.

Післявоєнний період розвитку був дещо демократичніший у порівнянні з довоєнним часом. Розвінчання культу особи, лібералізація суспільно-політичного життя, встановлення, хоча й мінімізованих, але реальних прав і свобод людини, - усе це можна віднести до років правління Микити Хрущова, який у минулому був першим секретарем компартії УРСР. Проте існувало занадто багато і недоліків в методах керівництва, а саме часто необдумані, некваліфіковані рішення призводили до негативних наслідків у господарстві, економічному секторі.

З приходом до владного керма у 1964 році Леонід Брежнєва процеси реабілітації жертв сталінського терору припинилися, вбачалася явна тенденція до зародження неосталінізму. У ті роки розпочинається активна дисидентська діяльність багатьох представників цього руху. Широкомасштабні репресії, звільнення з роботи, позбавлення певних благ – міри заходів, які застосовувалися по відношенню до неугодних з тодішнім режимом. Відомими та знаковими постатями того часу були: Кандиба, Стус, Світличний, Лук’яненко, Григоренко, Чорновіл, Симоненко, Тереля та багато інших, які працювали у різних сферах громадського, політичного чи культурного життя країни. Досягнення тодішнього керівництва це безумовно восьма п’ятирічка(1965-1970),яка була найуспішнішою з поміж усіх,які було виконані на той час. Люди до сих пір порівнюють часи Леоніда Брежнєва, як часи «проспериті» у США.

Початок 80-х років не вніс ніяких суттєвих корективів в життя населення. Головними секретарями тих років були Юрій Андропов, який устиг відзначитися своїми погромами на вулицях, кафе, парках по відношенню до тих людей, які нехтували робочим часом та похилий за віком Черненко, який був не в змозі ефективно управляти країною і союзними територіями, хоча на них перебували свої люди.

У 1985 році на чолі радянської держави став висококваліфікований, фаховий менеджер Михайло Горбачов, який відомий багатьом за свої так званим курсом на перебудову, який повинен був втілитися у життя внаслідок докорінного переоснащення виробництва, модернізації застарілої техніки та застосування новітніх технологій. Розрядка міжнародної напруженості, закінчення конфронтації із Заходом, створення необхідних передумов для встановлення незалежності республік по праву вважається досягненням часів горбачовської доби.

1990 рік нічого кардинально не змінив, зате помітно було саме те, що Комуністична партія відчутно послабила свої позиції: скасування ст 6. Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС, масовий вихід з її лав, введення інституту президентства, здобуття значної кількості місць у Верховній Раді депутатами від націонал-демократичних сил і сформування Народної ради на чолі з академіком Юхновським. Відомий 1990 рік ще й тим, що саме 16 серпня була прийнята Декларація про державний суверенітет України, яка визначала принципи за якими УРСР є вільною і рівноправною у зовнішніх зносинах, територіальні райони, надра, природні багатства. - є виключно власністю українського народу.

Криза у суспільстві була все більш загострююча. Гекачепістський переворот прискорив процес створення незалежності. І саме за цих умов 24 серпня 1991 року був прийнятий «Акт Проголошення Незалежності України». Держава отримала офіційну назву – Україна. Значима більшість населення висловилася за підтримку такого рішення і паралельно обрала Президента. Ним став Леонід Макарович Кравчук – колишній голова Верховної Ради УРСР.Перед новоствореною країною постало ряд дуже важливих невирішених, ще у минулі часи, проблем: переформатування економіки, приборкання сепаратистських настроїв у східних регіонах та у Криму, зміцнення авторитету, вихід з економічного колапсу, забезпечення працею безробітних.У 1994 році відбулися позачергові вибори до Верховної Ради та Вибори Президента України. Значну частину місць у нашому парламенті здобули комуністи, а також політичні сили лівого чи правого спрямування. У майбутньому рейтинг КПУ суттєво знижувався. Щодо президентських перегонів, так тут перемогу отримав Леонід Данилович Кучма - прем’єр – міністр при президенті Кравчуку, який встиг закріпитися при владі у два терміни. 28 червня 1996 року була прийнята Конституція України. Процес творення Основного Закону держави був досить складним і клопітким, зате нашому тодішньому складу Верховної Ради України зі спікером Морозом усе це вдалося здійснити.Годі й казати про те якими знаковими для українців виявилися 2004-2006 рр. На цей період припадає розгортання опозиційного руху на чолі з Віктором Ющенком. Жорстка протидія збоку діючої влади була невід’ємною складовою розгортання політичних переслідувань опонентів. Балотуючись в Президенти В.А. Ющенко був лідером партії та найчисельнішої фракції в парламенті «Наша Україна». Головним суперником, який йому був протиставлений від влади виявився тодішній прем’єр В.Ф. Янукович. Політичні дебати, компрометування одне одного, крити кування за минулі помилки, – це те, чим встигли зайнятись представники від обох сторін за часів передвиборчої кампанії. Внаслідок недобирання відповідної кількості голосів кандидатами, відбувся другий тур президентських виборів, переможцем у яких було оголошено Януковича. Ще до початку офіційного оприлюднення результатів на площі різних куточків України виходили люди,мотивуючи свій непокій брудними методами, якими керується влада і фальсифікування голосів виборців. Заклики громадської непокори лунали щодня на Майдані Незалежності із вуст прибічників Ющенка. Згодом Майдан став символом помаранчевої революції. Подавши до Верховного Суду України скаргу команда головного опозиціонера, добилася свого – офіційні результати виборів за вердиктом суду, виявилися недостовірними, головним чином через те що, що відбулися масові фальсифікації і підтасування. Перевибори, які проводилися 26 грудня виявили переконливу перемогу Віктора Ющенка.

56. Громадські організації та рухи.

Громадські організації та рухи

Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.

Найбільш поширеними різновидамигромадських організацій У сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною ознакою їх є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.

Громадські рухи також мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій громадські рухи — це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.

Основними різновидами громадських рухів нині є: політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані "нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з державою.

Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспільно-політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між політичним і громадянським суспільством, між "низами" й "верхами". І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.

55. Політичні партії та партійні системи, їх роль та функції в політичній організації суспільства.

Політичні партії - громадсько-політичні та ідеологічні організації певних суспільних верств та груп, які мають достатньо чіткі структури й ведуть боротьбу за завоювання, розподіл, утримання політичної влади або в інший спосіб безпосередньо здійснюють вплив на неї. Відсутність будь-якої з наведених у цьому визначенні ознак фактично перетворює партію на іншу за природою (тобто непартійну) інституцію.

Функціями політичних партій є:

1) представництво інтересів певних соціальних верств і груп;

2) соціальна інтеграція — розробка загальноприйнятої системи вартостей, "символу віри" (кредо), ідеології, а також мобілізація мас на підтримку цих вартостей;

3) політична соціалізація — передавання традицій від одного покоління іншим, здійснення виховної діяльності;

4) формування й добір кадрів;

5) розробка та здійснення політичного курсу.

Виходячи з особливостей теоретико-ідеологічного підґрунтя та політичної платформи партій, виділяють цілу низку їх типологій.

1) За наявністю у політичних партій достатньо чіткої ідеології: а) ідейно-політичні (з офіційною ідеологією); б) прагматичні (згуртовані навколо певної тактичної, не стратегічної за своїм характером мети), якими є, зокрема, досить поширені у світі партії виборців, а також політичні угруповання, що формально інституціоналізувалися у вигляді партії, але об'єднують своїх членів лише навколо певних суто ситуативних, тимчасових цілей (наприклад, у пострадянських країнах — "партії ошуканих вкладників у трасти"); в) партії харизматичних лідерів, що не пропагують будь-якої відносно стабільної та логічно побудованої ідеології.

2) За ставленням до домінуючого у сучасному світі типу приватновласницьких суспільно-економічних відносин (тобто за ступенем сприйняття або неприйняття цього типу в цілому): а) ультраліві партії; б) ліві; в) лівоцентристські; г) центристські; д) правоцентристські; є) ультраправі (або при менш детальній класифікації — лише ліві, центристські та праві) політичні партії. При цьому "найлівішими" вважаються ті партії, що виступають за застосування "радикальних" (і навіть одіозних) способів та методів боротьби з капіталізмом, а "найправішими" — ті, що готові вдаватися до жорстких (і жорстоких) способів та методів його захисту.

3) Якщо керуватися класовим підходом до оцінки соціальної спрямованості партійних програм, то політичні партії можна класифікувати так: а) комуністичні та соціалістичні (революційно-соціалістичні та соціал-реформістські); б) буржуазні (національно-буржуазні, що відстоюють перспективу розвиненого капіталістичного суспільства в своїй країні, більш-менш рівноправного з іншими національними суспільствами, та компрадорсько-буржуазні, зорієнтовані на існування та захист держави й суспільства, що повністю залежало від інтересів і політики закордонної буржуазії); в) феодальні (до речі, в деяких теоретичних підходах клас комуністичної державної номенклатури оцінюється як соціалістичне або комуністичне дворянство, тобто як своєрідний клас феодалів).

4) Залежно від специфіки офіційної та фактичної соціально-політичноі ідеології: а) анархічні; б) комуністичні; в) соціалістичні; г) ліберальні; д) консервативні; є) традиціоналістські; є) фашистські.

5) За ставленням до релігії та свободи совісті: а) релігійні партії, що будуються на релігійних вартостях; б) атеїстичні —відкрито й однозначно відкидають релігію; в) світські, які вважають, що ставлення до релігії — особиста справа кожної людини і що це світоглядне питання не повинно стосуватися політичної платформи партії.

6) За цивілізаційними культурно-історичними вартостями: а) етнонаціоналістичні; б) державно-націоналістичні або державно-патріотичні (не етнічно орієнтовані); в) імперсько орієнтовані (які виявляють імперський патріотизм або неетнічний імперський націоналізм); г) інтернаціоналістські; д) космополітичні.

7) За особливостями тлумачення оптимальних форм державного будівництва та інституційно-правового закріплення міжнародних інтеграційних процесів розрізняють партії, що виступають: а) за збереження або утвердження національної незалежності своєї країни; б) за поглинення своєї країни іншою державою; в) за об'єднання кількох країн у федерацію чи конфедерацію або за інші схожі інституційні форми транснаціональної інтеграції; г) відстоюють сепаратистські та іредентистські позиції тощо.

8) За ставленням до міжнаціональних (міжетнічних) стосунків розрізняють партії: а) шовіністичні та расистські; б) агресивного (нетолерантного), але нешовіністичного націоналізму; в) "культурницької" національної спрямованості; г) "фольклорно забарвлені" ненаціоналістичні; д) інтернаціоналістські; є) космополітичні.

10) За політичною динамікою: а) партії із стабільною ідеологією та політичною програмою; б) ті, що досить швидко еволюціонують; в) партії, схильні до сильних політичних коливань.

Особливості соціальної бази політичних партій є основою для такої класифікації.

1) За класовою належністю членів: а) класові партії (тобто партії певних соціальних класів, наприклад, буржуазії, робітничого класу, селянства); б) партії тих чи інших прошарків конкретних класів (скажімо, великої, середньої або дрібної буржуазії); в) партії маргінальних верств суспільства (люмпенів); г) міжкласові.

2) За історичною роллю та перспективами соціальних груп, на які спираються політичні партії, останні можуть оцінюватися як такі, що репрезентують: а) основні соціальні класи; б) неосновні ("проміжні", а також такі, що поступово зникають) класи й соціальні групи.

3) За можливими обмеженнями членства, належністю до певної групи суспільства партії бувають: а) етнічні, расові; б) регіональні, регіонально-культурні чи земляцькі; в) статеві (наприклад, є жіночі партії); г) вікові (зокрема, можуть бути молодіжні партії або партії пенсіонерів); д) професійні; є) соціального класу або його верстви.

4) За обмеженнями національно-етнічного характеру на членство в партії або за фактичним переважанням серед членів партії представників певних етнічних груп населення виділяють партії, що представляють: а) національні меншини; б) основні етнічні групи; в) громадян безвідносно до їх етнічної належності.

5) За територіальними межами фактичної діяльності політичні партії поділяють так: а) ті, що діють на всій території країни; б) "столичні" (тобто такі, у яких практично немає осередків "у провінції"); в) регіональні; г) локальні.

Залежно від специфіки ґенези та характеру організаційних структур можуть бути запропоновані такі типології політичних партій.

1) За своєю природою: а) суто політичні; б) політизовані та формально інституціоналізовані як політичні партії — елементи зовнішнього середовища партійної системи, які, по суті, репрезентують інші види громадсько-політичних об'єднань (профспілкові, молодіжні, жіночі, аматорські та схожі з ними організації) або кланові, родові, племінні структури тощо.

2) За механізмами створення та роллю в цьому державних органів влади (що можуть належати до вищих, регіональних та місцевих як представницьких, так і виконавчих органів): а) створені безпосередньо у суспільному середовищі; б) створені "зверху" певними державними структурами або групами парламентарів чи державних службовців.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: