ТОР 5 статей:
Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия
Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века
Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка
Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы
КАТЕГОРИИ:
- Археология
- Архитектура
- Астрономия
- Аудит
- Биология
- Ботаника
- Бухгалтерский учёт
- Войное дело
- Генетика
- География
- Геология
- Дизайн
- Искусство
- История
- Кино
- Кулинария
- Культура
- Литература
- Математика
- Медицина
- Металлургия
- Мифология
- Музыка
- Психология
- Религия
- Спорт
- Строительство
- Техника
- Транспорт
- Туризм
- Усадьба
- Физика
- Фотография
- Химия
- Экология
- Электричество
- Электроника
- Энергетика
Природа ознаки та структура держави. 3 страница
Водночас є загальні принципи фінансової політики для держав з ринковою економікою, розвиненими демократичними засадами суспільного життя. В цих умовах фінансова політика держави має спрямуватися на створення сприятливих фінансових умов для розвитку виробництва тих галузей, які мають вирішальне значення для задоволення потреб населення. Цього можна досягти завдяки як вишукуванню додаткових інвестицій в ці галузі, стимулюванню залучення додаткових коштів самих підприємницьких структур, так і створенню сприятливих фінансових можливостей для іноземних інвесторів. Сприятливі умови для іноземних інвесторів це пенні податкові пільги, можливість вивезення одержаного прибутку, гарантії збереження та захисту майна іноземних інвесторів.
Стимулювання інвестицій у розширення виробництва за рахунок коштів підприємницьких структур має здійснюватися з урахуванням (форми власності, галузі виробництва, природних умов, територіального розміщення, інших факторів. Тут потрібен диференційований підхід, оскільки лозунг про створення однакових можливостей для всіх с ні чим іншим, як спрощенням проблеми до такого рівня, що вона втрачає, зміст і практичне значення. Звичайно, тут також мають використовуватися податкові пільги, гарантії вільного ціноутворення, сприятливі форми кредитування.
Перший принцип фінансової політики можна сформулювати як постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.
В умовах ринкової економіки діють саморегулюючі фактори, які забезпечують надходження і перерозподіл капіталів у сфері виробництва. Механізм ринку робить усіх учасників виробничого процесу заінтересованими у розширенні виробництва і одержанні доходу на капітал.
Другим напрямом фінансової політики держави є мобілізація і використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій. Як уже зазначалося, можливості ринкової економіки все ж обмежені. Ці обмеження особливо чітко виявляються при вирішенні соціальних проблем суспільства. Більшість соціальних гарантій мають загальнодержавне значення. Їх не під силу вирішити окремим підприємницьким структурам і навіть цілим компаніям. Проте потребу в них відчувають усі. Такими соціальними гарантіями є освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, державне управління, єдині енергетичні та комунікаційні системи тощо. Не менш важливе значення мають соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інші види допомоги.
Третій напрям фінансової політики - вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, цю загрожують здоров'ю людини. З одного боку, держава домагається від виробничих структур відшкодування витрат на відновлення природного середовища, а з іншого, використовуючи фінансові важелі, закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій Цими інструментами є податки, штрафи та інші санкції.
62. Механізм політичного регулювання економічних відносин в сучасних умовах .
У процесі трансформації політичної та економічної систем в Україні триває пошук ефективної моделі розвитку економіки. Очевидно, що нова економічна система не може бути “чистим” капіталізмом, який переважав усередині XIX ст. Тим більше що в розвинених країнах домінують змішані суспільства. У них взаємодіють ринок як засіб підвищення ефективності економіки і система коригування ринку як засіб досягнення оптимально справедливого розподілу доходів через структуру соціального законодавства.
Eкoнoмiчнa політика України на початку XXI ст. має своєю головною метою перехід до соціально-орієнтованої ринкової економіки.
Риси сучасного економічного становища України:
1) величезна заборгованість держави, окремих галузей і підприємств країнам близького і далекого зарубіжжя;
2) відставання сектора економіки, який виробляє товари, від сектора економіки, який їх споживає;
3) паливно-енергетична залежність від Росії;
4) занадто сильний контроль економіки з боку українського уряду, що має ефект придушення того її сектора, що виробляє товар;
5) криміналізація стосунків між державним апаратом і бізнесом, розподілення між кланами найприбутковіших секторів економіки України;
6) Україна занадто відірвана від світової економіки.
Основними завданнями української держави в галузі економіки є:
1) реформування електроенергетичного сектора;
2) надання людям економічної свободи;
3) зміцнення інституційних структур національної економіки;
4) стабілізація національної валюти;
5) створення умов для подолання кризи виробництва і для підвищення його конкурентоспроможності;
6) розвиток аграрного сектора економіки, перетворення землі в товар і набуття нею реальної вартості;
7) утвердження відкритого типу економіки, забезпечення прозорості економічних процесів;
8) входження України у світовий економічний простір;
9) захист вітчизняного товаровиробника шляхом створення фінансового, кредитного та податкового механізмів, які стимулюють виробництво;
10) створення української економіки як самодостатньої системи;
11) перехід відносин між суб'єктами господарювання з бартерних принципів на грошовий (товарно-грошовий);
12) легалізація "тіньових" капіталів і виробництв, "тіньової" економіки і відносин;
13) інтенсифікація процесів приватизації, особливо в аграрному секторі;
14) посилення боротьби з економічною злочинністю, корупцією;
15) переведення економіки у ліберальне русло.
Реалізація економічної політики в Україні передбачає використання таких методів впливу держави на економіку, як:
1) регулювання і планування пропорцій;
2) державні замовлення;
3) цільові програми;
4) політика доходів;
5) вирівнювання економічних потенціалів і життєвих умов різних регіонів.
Модель економічного розвитку України передбачає поетапне здійснення цілеспрямованої, науково обґрунтованої програми виходу з кризи шляхом поєднання регулюючого впливу державних органів на економіку і запровадження ринкових відносин. Ключовим чинником у створенні економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності, є держава, яка, не втручаючись у діяльність приватних підприємств, управляє ринком і підтримує його, стримує негативні тенденції через відповідні юридичні важелі — програми оподаткування, монетарну політику. Держава покликана дбати про поєднання приватних і суспільних інтересів.
Економіка України потребує суттєвих структурних змін, а це неможливо без формування механізму відтворення цілісної національної економіки (за роки незалежності так і не вдалося його сформувати). Тому потрібні всебічно обґрунтована концепція економічних реформ, відповідні управлінські структури, професійно підготовлені кадри, які б досконало володіли механізмами перетворення сучасної економіки. Та застосування авторитарних методів управління матиме лише тимчасовий успіх. А формування соціальне орієнтованої економіки неможливе без утвердження демократичної, соціальної, правової держави.
З огляду на реалії й особливості суспільного життя в Україні, становлення та розвиток її політичної системи характеризуватимуть такі параметри:
1) подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору для самоуправління суспільства на всіх рівнях його соціально-політичної організації;
2) побудова справді демократичної, соціальної, правової держави з ефективно діючим парламентом, професійним висококваліфікованим урядом, незалежними судовими органами;
3) формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій;
4) розвиток політичної свідомості та політичної культури суспільства й особистості як на загальнодержавному, так і на побутовому рівні;
5) забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації загалом і кожного етносу зокрема, формування та підвищення національної свідомості й самосвідомості, національної культури;
6) удосконалення діяльності ЗМІ, підвищення їх ролі,в регулюванні політичних відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної свідомості та політичної культури суспільства і кожного громадянина;
7) своєчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього та міжнародного становища України (постійна самоадаптація).
Гармонізація політичної системи українського суспільства разом з ефективними економічними перетвореннями покликані забезпечити політичну та економічну безпеку держави, високий життєвий рівень її громадян.
64. Основні напрямки соціальної політики.
Що стосується України, здійснення економічних реформ при відсутності обґрунтованої економічної політики та розвиненої ринкової інфраструктури за умов руйнації економічних зв'язків призвело до кризового соціального стану суспільства. Розпад фінансової системи і гіперінфляція в першій половині 90-х pp. XX ст., відродження "тіньової" економіки породили такі украй негативні наслідки у соціальній сфері:
1) зниження рівня життя значної частини населення;
2) значну частку прихованого безробіття;
3) різку поляризацію населення за рівнем доходу;
4) майже повну ліквідацію відповідності між результатами й оплатою праці між секторами економіки і сферами економічної діяльності;
5) посилення неформальних суспільне нерегульованих методів вирішення економічних і соціальних питань, розвиток корупції;
6) формування маргінальних груп населення, готових до суспільне деструктивних дій.
Нерозв'язанім соціальних проблем викликає негативні соціальні явища, які стримують і деформують розвиток суспільства, унеможливлюють повноцінну участь громадян у всіх сферах суспільного життя.
Сьогодні Україна стоїть перед необхідністю:
1) відміни системи субсидованого житлового фонду та комунальних послуг і підвищення видатків на комунальні послуги;
2) раціоналізації і спрощення існуючої системи пільг;
3) зменшення видатків на розподіл і доставку допомоги з метою підвищення рентабельності системи;
4) впровадження цільового спрямування витрат на допомогу тим, хто її найбільше потребує, зокрема на пільги для дітей та пенсіонерів з низьким рівнем доходів;
5) реформи пенсійного забезпечення;
6) переходу від державного фінансування охорони здоров'я до його здійснення переважно на страхових засадах,
7) підвищення межі пенсійного віку;
8) відміни вікових пільг;
9) обмеження прав на пільги:
10) ліквідації прихованого безробіття тощо.
Важливими проблемами соціальної політики України є:
1) визначення шляху суттєвого підвищення вартості національної робочої сили;
2) поєднання політики економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою;
3) підвищення платоспроможного попиту населення;
4) посилення мотивації праці;
5) зайнятість населення.
65. Моделі соціальної політики у країнах Заходу.
Право на соціальне забезпечення відносять до соціальних прав, це одне з природжених прав людини, яке визнане світовим співтовариством і закріплене в основних міжнародно-правових документах. Загальна Декларація прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), Європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1961 р.), Переглянута європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1996 р.).
Уявлення про найбільш помітні відмінності в підходах до соціального захисту, що існують в світі, дає класифікація Р. Еспінг-Андерсена, що отримала в нині широке визнання. Ним виділено три основні моделі соціальних держав: ліберальна, консервативна (корпоративна) і соціал-демократична.
Формування ліберальної моделі, властивої таким країнам, як США, Канада, Австралія, Великобританія, відбувалося за панування приватної власності, переважанні ринкових відносин і під впливом ліберальної трудової етики. Основними умовами функціонування даної моделі є мінімальна залученість держави в ринкові відносини і обмежене застосування заходів державного регулювання, що не виходить за рамки вироблення макроекономічної політики; у внутрішньому валовому продукті (ВВП) державному сектору економіки належить лише невелика частка. Соціальна підтримка громадян здійснюється за рахунок розвинених систем страхування і при мінімальному втручанні держави, що є регулятором певних гарантій. Розміри страхових виплат, як правило, невеликі. Незначні трансфертні платежі, отримані внаслідок сплати податків, використовуються для надання допомоги та субсидій певним верствам населення. Матеріальна допомога має адресну спрямованість і надається лише на підставі перевірки її необхідності.
Консервативна (корпоративна) модель характерна для країн з соціально-орієнтованою ринковою економікою. В їх числі — країни континентальної Європи, такі як Австрія, Німеччина, Італія, Франція. Позиції держави тут значно сильніші: бюджетні відрахування на соціальні заходи приблизно рівні страховим внескам працівників і працедавців, основні канали перерозподілу знаходяться або в руках держави, або під його контролем. Разом з тим, держава прагне поступатися матеріальною підтримкою громадян системі страхового захисту. Завдяки цьому, величина соціальної допомоги знаходиться в пропорційній залежності від трудових доходів і, відповідно, від розмірів відрахувань на страхові платежі. Помітною особливістю є «самокерованість» страхових кас, що знаходяться в спільному віданні власників підприємств і впливових профспілок, що представляють інтереси найнятих робітників. Розмір гарантованих виплат у разі безробіття залежить від трудового стажу, а терміни виплат — від тривалості сплати страхових внесків, їх величини і віку працівника. У багатьох країнах період виплат допомогу з безробіття збільшено для осіб старших 50 років.
Соціал-демократична модель (її іноді називають солідарною) передбачає провідну роль держави в захисті населення. Причому пріоритетними завданнями державної соціальної політики вважаються вирівнювання рівня доходів населення і загальна зайнятість. Дана модель знайшла практичне втілення в країнах північної Європи — Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, а також в Нідерландах і Швейцарії. Основою фінансування соціальної сфери служить розвинений державний сектор економіки, зміцненню якого не в останню чергу сприяє дуже високий рівень оподаткування. Частка державних витрат у ВВП складає в Швеції 66%, в Данії — 61%, у Фінляндії — 56%. Основна частина цих витрат йде на задоволення потреб об'єктів соціального призначення. Значну частину серед них складають і трансфертні платежі, завдяки яким відбувається перерозподіл національного продукту на користь найменше забезпечених верств населення.
Найбільшу популярність здобула шведська доктрина соціальної держави, яку часто називають «егалітарною». Вона зводить турботу держави про своїх громадян в ранг національного культу, обіцяючи забезпечувати їм «безпеку, надійність і захист в загрозливих ситуаціях, а також організацію і керівництво захистом. Шведам немає необхідності залежати від рідні або доброчинності, а тим більше від ринку: від колиски до могили про них піклуватиметься держава.
Важливу роль грає Міжнародна організація праці (МОП), що спрямовує зусилля на практичне втілення загальних принципів соціальної справедливості в законодавство окремих країн і володіє однією з найдосконаліших систем міжнародного контролю за виконання ратифікованих конвенцій.
У 1952 році МОП прийнята конвенція № 102, що містить цілу концепцію соціального захисту. Вона проголошує право всіх громадян на соціальну допомогу, незалежно від трудового стажу й розміру виплачених страхових внесків, і виділяє дев'ять напрямів, за якими ця допомога повинна надаватися: медичне обслуговування, допомога при хворобі, допомога при безробітті, пенсії через старість, пенсії по виробничому травматизму, допомога у зв'язку з народженням дитини, сімейна допомога, допомога з інвалідності, допомога з приводу втрати годувальника. У конвенції зафіксований базовий принцип рівноправ'я при наданні соціальної допомоги: всі держави, що ратифікували конвенцію беруть на себе зобов'язання надавати на своїй території громадянам будь-якої іншої держави-члена МОП, а також біженцям і особам без громадянства однакові з своїми громадянами права, що стосуються встановлених конвенцією видів забезпечення. Країнам, що не досягли необхідного рівня розвитку економіки і системи медичного обслуговування населення, надана можливість ратифікувати конвенцію «з вилученнями», при обґрунтуванні причин вилучень в щорічних доповідях, що надаються в МОП.
Не менше значення має Європейська соціальна хартія, прийнята членами Європейського Союзу (ЄС) в 1989 році. Її положення були доповнені й розвинені в новій редакції Хартії від 3 травня 1995 року. У цих документах, що не мають статусу міжнародних договорів, містяться норми рекомендаційного характеру про основні права на соціальний захист як працюючих громадян (у разі настання соціального ризику та втрати заробітку вони забезпечуються адекватними виплатами), так і безробітних, не мають засобів існування (вони володіють правом на соціальну допомогу в розмірі прожиткового мінімуму). Сторони, що підписали Хартію, зобов'язалися шляхом укладання двосторонніх і багатосторонніх угод забезпечити рівність громадян кожної з сторін в області соціального забезпечення в разі міграції працівників з однієї країни в іншу.
Сьогодні в багатьох країнах ЄС досягли високого рівня розвитку програми захисту сімейного доходу, що опускається нижче встановленої планки, які фінансуються з бюджетних коштів. У скандинавських країнах, що відрізняються найбільшою широтою охоплення населення подібними програмами, їм надано загальнодержавного статусу. У центральноєвропейських країнах такі програми діють на регіональному й місцевому рівнях.
66. Демографічна проблема як напрямок реалізації соціальної політики. Демографічна проблема — сукупність соціально-демографічних проблем сучасності, що зачіпають інтереси всього людства. Найважливіші проблеми народонаселення, які загрожують украй негативними наслідками: стрімке зростання населення, або демографічний вибух, у країнах, що розвиваються, і загроза депопуляції, або демографічна криза, в економічно розвинених країнах. До проблем народонаселення слід віднести також неконтрольовану урбанізацію в країнах, що розвиваються, кризу великих міст у деяких розвинених країнах, стихійну внутрішню й зовнішню міграцію, яка ускладнює політичні відносини між державами.
Соціально-економічна перебудова суспільства в Україні спричинила гострі проблеми. Їхнє вирішення передбачає розробку науково обґрунтованої комплексної програми подолання демографічної кризи, яка б охоплювала не тільки питання простого відтворення населення, але й його розвитку у широкому соціальному контексті.
У першочерговому порядку необхідно розробити сучасну ідеологію демографічного розвитку України, що поєднувала б об'єктивний аналіз реалій з науково обґрунтованими цілями та завданнями. У зв’язку з цим слід посилити наукові розробки в галузі демографічних та гендерних досліджень, їх фінансову підтримку, а також пропаганду відповідних наукових знань.
В умовах значного зниження народжуваності, зростання смертності та погіршення здоров'я необхідно докласти максимальних зусиль для збереження населення України. Це має бути основним змістом демографічних стратегій держави сьогодні.
При обмежених фінансових можливостях, а також занепаді системи соціального захисту основна увага і підтримка повинні бути спрямовані на вирішення проблем, що безпосередньо впливають на рівень захворюваності і смертності населення і, зокрема, дітей та жінок.
У зв'язку з цим необхідно реформувати систему охорони здоров'я, на якій негативно позначилися зміни соціально-економічних умов, а також збільшити асигнування на розвиток цієї сфери. Тим більше, що в умовах стрімкого старіння населення потреба в коштах на охорону здоров'я та соціальне забезпечення осіб похилого віку постійно зростає.
Питання пропаганди засобами масової інформації здорового способу життя повинно розглядатися як одна з головних цілей стратегії зміцнення здоров'я та продовження повноцінного життя і включати такі аспекти:
1) передача знань щодо профілактики захворювань та піклування про здоров'я як населення в цілому, так і конкретних груп ризику, наприклад підлітків;
2) засвоєння та застосування знань відповідними адресатами з тим, щоб домогтися змін у поведінці людей, що зловживають курінням, алкоголем та наркотиками;
3) розвиток різних форм піклування про власне здоров'я.
Населення має бути соціально захищеним, а специфічна демографічна політика повинна підсилюватися заходами держави щодо виходу з економічної кризи. Проте суверенність особи несумісна з соціальним, а тим більше державним патерналізмом, котрим була пройнята демографічна політика в колишньому СРСР. Держава повинна забезпечувати соціальний захист своїх громадян, але не перетворювати їх на утриманців. Найвища мета такої політики - домогтися, щоб якомога менша частина населення залежала від суспільної благодійності.
Необхідно також проводити демографічні та гендерні експертизи всіх законопроектів Верховної Ради, проектів указів Президента України, які торкаються прав та інтересів населення.
67. Поняття етнонаціональної політики, головна мета та принципи.
Соціально-економічні та політичні зміни сприяють зростанню національної самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих країнах (особливо багатонаціональних), так і між різними країнами загострює національні проблеми які спричиняють тривалі конфлікти, війни, потоки біженців. Як наслідок — національна проблема набуває глобального, планетарного характеру. Тому з'ясування причин загострення міжнаціональних відносин і відшукання способів розв'язання проблеми самовизначення народів є одним із найважливіших завдань політичної науки.
За даними ЮНЕСКО, у світі налічується 4 тисячі етносів, з яких лише 800 досягай стадії нації. Націй, які налічують 10 млн. чоловік, лише 67. Серед найбільших націй світу китайці, які становлять 934,0 млн., хіндустанці - 180,5, американці - 172,2, росіяни - 138,6, араби - 133, японці - 115,7 млн та ін. Водночас понад 3 тис. етносів ще не досягли такої стадії розвитку, переважна більшість з них надто малочисельна.
Зрозуміло, що багатоманітність національностей, що складають населення більшості країн (у тому числі і України) породжує багато проблем, які повинна вирішити етнонаціональна політика.
Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність з регулюванням відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.
Об'єкт етнонаціональної політики:
1) нації;
2) етноси;
3) етнонаціональні групи;
4) міжнаціональні та міжетнічні відносини.
Суб'єкт етнонаціональної політики:
1) держава (її органи);
2) політичні партії;
3) громадські організації тощо.
Головна мета етнонаціональної політики – узгодження етнонаціональних стосунків, демократичне розв'язання міжнаціональних суперечностей і конфліктів.
Основні принципи етнонаціональної політики:
1) демократизму;
2) національної єдності;
3) взаємоповаги та взаємодовір'я між націями;
4) толерантності у стосунках різних національностей;
5) поваги до національних традицій, звичаїв, віросповідань;
6) самовизначення націй тощо.
Етнонаціональна політика в тій чи іншій державі має врахувати:
1) географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності, її національної державності;
2) національний склад населення;
3) співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.
68. Роль і місце націй та етнонаціональних відносин у політичному житті. Етнонаціональне самовизначення. До етнонаціональих спільнот належать етнос, етнічна група, народність, нація, національна група.
Етнос - давньогрецький термін, що етимологічно означає „народ”, „плем'я”, „зграя”. „Етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільностей, причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. Етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникають задовго до появи класів і держав.
Пасіонарність - ознака, яка виникає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посилене тяжіння до дії. Ці люди - пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети. Саме ця сила прискорює еволюцію етносів. Енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази - піднесення, певної інерційності й занепаду.
Етнічна група - спільнота людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та іншими ознаками. Важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих людей: у чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно.
Народність - це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації. Для визначення поняття нація використовують три головних підходи
1) духовно-психологічний прагне розглядати націю поза системою суспільних зв’язків. Деякі ідеалістичні концепції трактують „національний дух” як провідний, а іноді і як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як „психологічне поняття", безсвідому психологічну спільність або спільність, засновану на „голосі крові”. Існує й така точка зору, згідно з якою нація - спільність долі, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільністю характеру.
2) політичний підхід розглядає націю в державно-правовому аспекті без урахування палітри суспільних відносин. Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили в силу різних причин своєї національної державності називатися націями.
3) історичний визначає націю на підставі залучення широкої групи соціальних факторів, де головним є народження усталених економічних, торговельних зв'язків при капіталізмі, коли розвиток товарного виробництва викликав до життя глибокі зрушення в економічному, соціально-політичному і духовному житті.
Відповідно є багато визначень нації:
1) французькі політологи Г. і К. Вілард вважали, що нація - це насамперед спільність історичної долі.
2) марксисти вважали, що нація - історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється в спільності культури - Сталінське тлумачення. Пізніше Сталін уніс зміни в це визначення, підкресливши, що психічний склад виражається не в спільності культури, а в спільності специфічних особливостей національної культури, яка відрізняє одну національну культуру від іншої.
3) американський енциклопедичний словник Вебстера визначає націю як історичну спільність людей, яка має наступні спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову. Цей самий словник далі визначає націю і як політичну спільність - нація є народом, що проживає на єдиній території, об'єднаній спільним урядом, країною, державою.
4) концепція нації Е. Сміта ґрунтується наявності національної державі на певній території або на наявності змагання за неї, а найголовнішими рисами національної ідентичності, за Смітом, є:
а) історична територія, або рідний край;
б) спільні міфи та історична пам'ять;
в) спільна масова, громадська культура;
г) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів;
д) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.
Національна свідомість - це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури.
Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем і негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: