ТОР 5 статей:
Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия
Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века
Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка
Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы
КАТЕГОРИИ:
- Археология
- Архитектура
- Астрономия
- Аудит
- Биология
- Ботаника
- Бухгалтерский учёт
- Войное дело
- Генетика
- География
- Геология
- Дизайн
- Искусство
- История
- Кино
- Кулинария
- Культура
- Литература
- Математика
- Медицина
- Металлургия
- Мифология
- Музыка
- Психология
- Религия
- Спорт
- Строительство
- Техника
- Транспорт
- Туризм
- Усадьба
- Физика
- Фотография
- Химия
- Экология
- Электричество
- Электроника
- Энергетика
Природа ознаки та структура держави. 4 страница
Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він і має як позитивні, так і негативні аспекти.
До позитивних належать:
1) національна самосвідомість,
2) національна гордість,
3) національний сором (що дає змогу самоочищатися),
4) прагнення до національного саморозвитку, рівноправності.
До негативних:
1) визнання національної винятковості,
2) протиставлення іншим націям,
3) прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів,
4) національний нігілізм,
5) пошук винних у життєвих труднощах.
Право націй на самовизначення означає:
1) вільний вибір народом державного устрою аж до відокремлення і формування самостійної держави;
2) самостійність у розв'язанні економічних питань свого розвитку;
3) добровільне об'єднання народів в єдину державу;
4) вільний вибір інститутів і символів державності.
Самовизначення народів, націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийнятні форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і возз'єднання.
Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом волевиявлення народу.
69. Зміст і сутність національної політики у житті суспільства.
Етнонаціональні відносини — відносини між суб'єктами національно-етнічного розвитку — націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями.
Ці відносини бувають трьох типів:
1) рівноправні;
2) відносини панування й підлеглості;
3) відносини, що передбачають знищення інших суб'єктів.
В етнонаціональних відносинах відображена сукупність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед значенням держави як важливого чинника розвитку нації.
Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це міцний сплав національного й політичного.
Головними проблемами в етнонаціональних відносинах є:
1) проблеми рівноправності й підлеглості;
2) нерівності економічного й культурного розвитку;
3) міжнаціональної ворожнечі;
4) розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.
Політичні аспекти етнонаціональних відносин проявляються у:
1) рівноправності націй;
2) співвідношенні національних та міжнаціональних інтересів;
3) національному самовизначенні, виборі оптимального національно-державного устрою народів;
4) підготовці та представництві національних кадрів у структурах влади;
5) діяльності національних рухів, партій і громадсько-політичних організацій;
6) діяльності міжнародних організацій по врегулюванню міжнаціональних конфліктів;
7) взаємозв'язок між національними елітами;
8) вільному розвитку національних культур та мов;
9) формуванні політичної культури міжнаціонального спілкування, політичних традицій народів.
Національна політика — науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.
У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного аналізу суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних націй-етносів, без урахування матеріальних умов для їх розв'язання, що призвело до краху Радянського Союзу як федеративної держави.
Міжетнонаціональний конфлікт може виникнути через проблеми:
1) викликані відносинами національної нерівності, поділом націй на привілейовані та непривілейовані, на великодержавні та пригнічені;
2) породжені різним рівнем економічного і культурного розвитку націй;
3) породжені національною недовірою, розбратом і підозрами на національному ґрунті.
основні сфери виникнення суперечностей і конфліктів, пов'язаних із національними проблемами:
1. Відносини між центральними органами та республіками (землями, штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація простежується у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії — з-англійським.
2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР національні проблеми призвели до загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргизстаном, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну.
3. Відносини всередині союзних республік. У пострадянських республіках найбільшої гостроти суперечності досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), Таджикистані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія, Абхазія), Молдові (Придністров'я), Росії (Чечня), Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скористалися у Нагірному Карабаху і Південній Осетії, проголосувавши на референдумах за свою незалежність.
63. Сутність і специфіка соціальних відносин, об’єкти і суб’єкти соціальних відносин та їх роль в політиці.
Соціальна політика - це діяльність держави та її інститутів, органів місцевого самоврядування, вітчизняних і зарубіжних підприємств, установ усіх форм власності, їх об'єднань і асоціацій, громадських і приватних фондів, громадських і релігійних організацій, громадян щодо розвитку й управління соціальною сферою, щодо збалансування розвитку суспільства, забезпечення стабільності державного правління, соціального захисту населення, створення сприятливих умов для існування індивідів і соціальних спільнот.
Головною метою соціальної політики є подолання соціальної напруги, досягнення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди й динамізму суспільства.
Завдання соціальної політики:
1) забезпечення ефективного розвитку соціальної сфери, соціального простору життєдіяльності;
2) здійснення заходів щодо задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб членів суспільства;
3) врегулювання процесів соціальної диференціації суспільством;
4) підняття суспільного добробуту на рівень загальноприйнятих стандартів.
Найважливіший принцип соціальної політики - управління інтересами та через інтереси людей.
Рівні соціальної політики:
1) загальнодержавний (врахування інтересів всього суспільства);
2) регіональний (інтереси адміністративної одиниці);
3) місцевий (інтереси міста, району, підприємства тощо);
4) локальний (допомога і підтримка громадянам, що постраждали від стихійного лиха).
70. Національна політика України.
Населення України відзначається великим ступенем етнічної різноманітності. За даними останнього перепису населення (2001 р.), національні (етнічні) меншини в Україні становили 14 млн чол., або 27,3 % від усіх жителів. Тут живуть представники понад 100 націй. Найчисельнішими з них є росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани та ін.
На сучасному етапі розвитку України національно-етнічна сфера стає невід'ємним виміром суспільно-політичних реалій. У зв'язку з цим етнонаціональний розвиток українського суспільства потребує адекватного забезпечення політичними засобами, механізмами. Першочерговими потребами є:
1) наукове осмислення вітчизняної етнонаціональної самоорганізації, проблем національної державності й державного управління національною структурою;
2) формування соціально-політичних важелів розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин;
3) всебічний аналіз існуючих форм національного об'єднання і моделювання нових, їх реалізація в поєднанні з фундаментальними цінностями українського демократичного самовідродження.
Вирішення національного питання в Україні на сучасному етапі можна визначити як:
1) суверенізацію особистості, втілення в життя національних прав людини;
2) політико-правове закріплення демократичного розвитку української нації;
3) забезпечення колективних прав етнічних меншин.
Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне буття, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною формою створення можливостей для реалізації неповторності й самодостатності людської особистості. Етнонаціональна політика в Україні означає відродження й збереження духовної та культурної спадщини не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють її територію.
Можливо, через те що Україна майже не має власного досвіду вирішення проблем відносин держави і нації, розв'язання національного питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вийшов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній цілісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цінностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенденцій. За відсутності загальнонаціональної доктрини, етнонаціональної політики в Україні енергія національної самосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соціального та національного незадоволення, духовно-морального пригнічення, соціально-політичного розчарування.
Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення «держави-нації» до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української нації, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики означає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, державної ідеї — національній. Культурницька спрямованість державної етнополітики межує з уникненням власне політичних проблем, висунутих етнічним відродженням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може
Призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмували процес розбудови української держави. У зв'язку з цим існує необхідність створити справді наукову прогностичну теорію, що відображала б реальні міжетнічні проблеми, передбачала,б забезпечення справжньої рівноправності, об'єктивного права народу на національне самоствердження.
Важливим завданням сучасної етнонаціональної політики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законодавчих, правових, політичних, економічних та ідеологічних. Її мета — формування суспільства, у якому гармонійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етнонаціональна політика буде засобом духовного розвою української нації, й соціального, економічного, політичного розвитку.
Врахування етнонаціонального потенціалу дає можливість:
1) у духовно-культурній сфері всебічно підтримати Відродження культурно-етнічної самобутності українського народу й етноменшин України, його морально-стичних норм; обґрунтувати (виробити) нові норми; сприяти ціннісно-культурологічному осмисленню фольклору, епосу та всього духовно-історичного надбання етносу; забезпечити оновлення й поглиблення мовно-культурних надбань; сприяти відродженню релігійно-етичних цінностей минулої історії етносу;
2) в економічній сфері забезпечити значне зростання виробничих сил суспільства, розвиток творчої праці людей, піднесення загального рівня матеріальних та духовних благ, техніко-технологічної творчості народу; вироблення нових поглядів на власність, способи трансформації господарської дбайливості, бережливого ставлення людей до природних багатств та природно-екологічного середовища; якісно нове піднесення працьовитості народу, розвитку творчого потягу до праці як джерела всіх багатств тощо;
3) у політичній сфері підтримати політико-демократичну творчість та суспільно-громадську активність етносу; сприяти оновленню критеріїв та рівня реалізації політико-державного унезалежнення етносу як історичного суб'єкта та всього українського народу; враховувати партійно-політичну структуру суспільства; створювати політико-юридичні установи національно-етнічної спрямованості; забезпечити нове прочитання минулого етносу з уточненням його походження та етнокультурного середовища;
4) у соціально-побутовій сфері сприяти коригуванню усталених комунікативних зв'язків, відновленню забутих народних звичаїв, традицій та норм побутового спілкування людей; забезпечити вироблення нових ціннісних орієнтацій способу життя групи та особи; сприяти підвищенню чутливості суспільної свідомості до соціальної справедливості, добра, доброчесності.
72. Конституція України про консолідацію та розвиток української нації, забезпечення етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин України
Міжетнічні відносини є однією з найбільш складних проблем, яка зачіпає як організацію державного і суспільного життя всередині кожної полінаціональної країни, так і міждержавні та міжнародні відносини. У будь-якій країні мирне співіснування різних національних, етнічних, мовних або релігійних меншин є позитивним фактором, джерелом соціального та культурного збагачення. Особливо це актуально для країн постсоціалістичного табору, які потрапили у прірву соціально-політичної кризи у зв’язку із зміною політичної тоталітарної системи на систему демократичної орієнтації. Для виходу із соціально-політичної кризи, в якій опинилася і Україна, потрібна стабільність та злагода в самому суспільстві (міжконфесійна, міжнаціональна, міжкласова тощо). А відмова від будь-якої дискримінації, поряд із позитивними результатами у внутрішній та зовнішній політиці, сприяє політичній та соціальній стабільності, які в свою чергу сприяють економічній стабільності. Оскільки світовий досвід довів, що відмова від будь-яких форм дискримінації, зокрема відмова від негативного ставлення до меншин у політичній, соціальній, культурній та економічній сферах, сприяє політичній і соціальній стабільності держав, в Україні в 24 статті Конституції передбачено, що “... не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, місця проживання, за мовними або іншими ознаками...” Отже, Україна обрала шлях суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (стаття 1 Конституції), яка “... сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин...” (стаття 11 Конституції). Це шлях до демократичної Європи, в якій забезпечується самобутність всіх національних та етнічних груп. Світова і, зокрема, європейська практика свідчить, що особливі права та особливі заходи, необхідні для збереження самобутності, культурної спадщини та гідності меншин набувають таких форм:— право меншин на існування;— право на користування здобутками власної культури і мови та на їх розвиток;— право меншин на забезпечення для них функціонування національних шкіл та інших навчальних закладів (у тому числі й вищої освіти) з викладанням рідною мовою та контролю за навчальними програмами;— гарантії політичного представництва в органах, які визначають політику держави як на виконавчому, так і на законодавчому рівнях;— надання автономії з передачею меншинам права управляти своїми внутрішніми справами, принаймні у сфері культури, виховання, освіти, релігії, інформації, соціальних справ, із забезпеченням за допомогою субвенцій (на рівні культурної автономії, можливої як при дисперсному, так і при компактному проживанні меншини) та важелів оподаткування (на рівні територіальної автономії, можливої тільки при компактному проживанні меншин), коштів для виконання цих функцій. Як свідчить практика, забезпечення цих прав гарантується лише у ефективній взаємодії міжнародного та внутрідержавного права, норми яких покликані виконувати властиву їм функцію забезпечення захисту прав меншин, розв’язання конфліктів мирним шляхом. Оскільки незабезпечення прав та відсутність взаємодії міжнародного і внутрішнього права може призвести як до погіршення становища національних груп в окремій країні, так і до ускладнення міжнародної ситуації в цілому (яскравий приклад — події останніх років на теренах колишньої Югославії). Для України забезпечення прав національних меншин є актуальною проблемою не тільки науково-теоретичного, але й насамперед прикладного порядку. Вступ до Ради Європи на тільки додає Україні нових прав, але й покладає на неї всю повноту відповідальності за дотримання безпеки і стабільності як в Україні, так і в регіоні та зобов’язує виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання. Однак слід зауважити, що належний захист прав етнонаціональних меншин неможливий в умовах відсутності принципу верховенства права, незалежної, сильної, професійної судової влади, а також застосування конституційних норм як норм прямої дії. Тому Спеціальна комісія Верховної Ради по опрацюванню проекту нової Конституції України, до складу якої я увійшов у березні 1996 р., зробила все для того, щоб в основному законі держави були відображені ці положення. Тому в статті 8 передбачено, що “в Україні визнається і діє принцип верховенства права”. А “Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”. Крім того, було підкреслено, що “норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. Виходячи з цього, зроблено спробу відобразити в Конституції України основні права та свободи національних меншин. Більше того, передбачено, що всі виборені права не можуть бути скасовані. Для цього в пункті 1 перехідних положень зазначено, “що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності... Конституції”, ця теза була підсилена частиною 3 22-ої статті: “При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. Таким чином, перші три основні форми прав меншин, відображені вже в Законах “Про мови” та “Про національні меншини в Україні”, поряд із положеннями преамбули та статей 8, 9, 10, 11, 22, 24, 53 та 119 Конституції вже гарантовані. Залишається відобразити в законодавчому полі України права національних меншин на представництво та права на автономію (національно-культурну та територіальну). Однак і в цьому напрямку зроблені перші кроки — в Законі “Про вибори народних депутатів України” в ст. 7 передбачено право формування мажоритарних національних округів з урахуванням місць компактного проживання національних меншин. Водночас не було дозволено національним товариствам висувати свої списки кандидатів для забезпечення прав і національних спільнот, що проживають дисперсно. Однак стаття 14 Закону “Про національні меншини” передбачає це право, а отже — при переході на суто пропорційну систему врахування цього є обов’язковим згідно ч.3 статті 22 Конституції. Крок у бік забезпечення права на культурну автономію було зроблено при Ратифікації Рамкової Конвенції про захист національних меншин. Після ратифікації Базового договору між Україною та Румунією стаття 13 щодо прав меншин є дійсною не тільки по відношенню до румун України, а й у відповідності до статті 24 Конституції, щодо недопущення привілеїв, в тому числі і за національною ознакою, ця стаття буде застосовуватись і до всіх національностей України. Оскільки в цьому договорі гарантується положення Рекомендації 1201 (1993) Ради Європи, окрім колективних прав, ця Рекомендація набрала сили закону після Ратифікації цього договору. Більш того, слід зазначити, що в Конституції України, крім статті 53, де йдеться про права осіб, що належать до національних меншин, на освіту рідною мовою, у решті випадків як у Конституції, так і в Законі “Про національні меншини в Україні”, йдеться про колективні права національних меншин (а не осіб, що до них належать!!!). Це поряд із статтею 2 “Декларації прав національностей України”, де зазначено, що “Українська держава гарантує всім національностям право на забезпечення їх традиційного розселення, забезпечує існування національно-адміністративних одиниць...”, відкриває перспективу законодавчого закріплення права меншин на територіальну автономію, а після ратифікації вже підписаної Європейської Хартії регіональних і міноритарних мов буде гарантоване право використання мов меншин в галузі освіти (ст. 8), судової (ст. 9) та адміністративної владі та у наданні публічних послуг (ст. 10), в засобах масової інформації (ст. 11), в культурній діяльності та засобах її здійснення (ст. 12), в економічному та соціальному житті (ст. 13) та у транскордонних обмінах (14). Це все створить умови для втілення в життя всіх п’яти основних форм та свобод національних меншин. Після цього ні націоналісти, ні шовіністи не зможуть вже перешкодити їх здійсненню. До того ж, в статті 11 Конституції визнається, що в Україні, крім українців, є й інші корінні народи і національні меншини. Визнання існування також і корінних національних меншин покладає зобов’язання на державу забезпечити їм права у повному обсязі, а принцип верховенства права приведе до того, що рано чи пізно всі права національних меншин знайдуть відображення у вітчизняному законодавстві. Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що статус національних меншин в окремих аспектах навіть ширший. Водночас механізм практичної реалізації цих прав, їхнього захисту потребує подальшого удосконалення. Робота в цьому напрямку залежить в першу чергу від самих національних меншин, оскільки “незатребуване право не може вважатись порушеним правом”. Отже, реалізація законодавчо закріплених прав прямо залежить і від активності самих меншин. А гаслом для національних меншин повинно бути: “Шануймося, бо ми того варті!”.
73. Політика в системі ціннісних орієнтацій особи.
Стаючи дорослим, кожний переконується, що в суспільстві діють механізми, які регулюють помисли та вчинки людей в політичній сфері. Механізмами регулювання поведінки особистості виступають державні та громадські інститути, ідеології та релігії, традиції та звичаї, нарешті, соціальне середовище та економічні умови, де протікає все життя людини. І важко уявити, як же окрема людина може вплинути чи змінити існуючий порядок речей. Навіть багато з тих, хто живе у стабільних і міцних демократичних системах, схиляються до думки, що вони не самі вирішують, а лідери, керівники і взагалі «начальники» володіють здебільшого відповідальністю, а, отже, і правом приймати нормативні акти, політичні рішення, тобто здійснювати реальну політичну дію. Якщо ж людина хоче впливати на політику або змінити її, має приєднатися до соціальної групи, політичної партії або руху, чиї політичні позиції співпадають або близькі з її власними. І в сучасному складному світі здається неможливою така політична дія в суспільній сфері, що була б повністю просякнута суто індивідуальним буттям особи.
Політику творять люди, її суб'єкти. Це різноманітні соціальні спільності та сфери, суспільно-політичні об'єднання та організації, індивіди - первинні, вихідні політичні суб'єкти. Саме індивіди утворюють соціальні спільності, верстви, групи, політичні партії та політичні рухи, різноманітні політичні інститути. Ще в Древній Греції філософ Платон вважав, що теорія політики повинна базуватися на вивченні людини, тому що здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх та невпевненість. Розвиток політичної системи, самоуправління дуже багато залежить від політичної зрілості, освіти, ініціативи людини. Адже політична культура демократизму включає організованість, свідому дисципліну та ін. Звідси людина виступає метою та фактором розвитку демократичного суспільства, а підвищення ролі людини допускає здійснення виробленої державою реалістичної і дійової програми формування сучасної особи - ідейно та морально підготовленої, із розвинутим почуттям господаря, творчим, справді ретельним і відповідальним ставленням до справи.
Виділяють декілька великих соціальних типів особи, які простежуються на всьому історичному шляху розвитку людства. Перший тип Діячі - мисливці та риболови, воїни і ремісники, землероби і робітники, інженери і геологи, медики і педагоги, менеджери і бізнесмени та ін. Для таких особистостей головне - активні дії, зміни світу та інших людей, включаючи самого себе. Такі особи горять па роботі, знаходячи вище задоволення, навіть якщо її плоди і не стільки помітні. Бурхливий розвиток капіталізму привів до культивування саме такої особи - активної, яка має собі ціну, яка володіє почуттям власної гідності та визначає міру своєї відповідальності за себе, сім'ю, народ. Другий тип - мудреці, мислителі - люди, які, за висловом Піфагора, приходять у світ не для того, щоб змагатися і торгувати (як па Олімпійських іграх), а дивитись і розмірковувати. Образ мудреця, мислителя, що втілює традиції сім'ї, Роду і історичну пам'ять (літописи) завжди користувався величезним авторитетом. Багато великих мудреців і пророків - Будда і Заратустра, Моісей і Піфагор, Соломон і Лаоцзи, Копфуцій і Махавіра Джіпа та ін. вважались або посланцями богів, або обожнювались, вважались святими. Третій тип - люди почуттів та емоцій, які гостро відчувають як «тріщина світу» (Генріх Гейне) проходить через їх серця. Це діячі літератури та мистецтва, геніальні прозріння яких часто випереджають найсміливіші наукові прогнози і пророкування мудреців. Відомо, що поет Андрій Бєлий ще в 1921 році написав вірші, де згадувалась атомна бомба, а поет Олександр Блок чув музику революції задовго до її початку. І таких прикладів багато. Четвертий тип - гуманісти і подвижники, які відрізняються піднесеним чутливим почуттям душевного становища іншої людини, ніби відчувають іншого, полегшуючи душевні і тілесні страждання, їх сила - в вірі в своє призначення, в любові до людей і всього живого, до активних дій. Такі люди зробили справою свого життя милосердя (лікар, філософ-гуманіст Альбер Швейцер, лікар-гуманіст Федір Гааз, лікар-філософ Микола Амосов, мати Тереза, філософ Анрі Дюнан та ін.). В основних культурах та цивілізаціях планети склались не типи особи, які відображають особливості Сходу і Заходу, Півночі і Півдня. Становлення особи йшло через етапи свідомості, почуття страху і сорому (античні суспільства), любові до бога, гріховності Людини і корпоративної моралі (феодальний світ) і, нарешті, утвердження самоцінності людської індивідуальності (сучасні суспільства).
74.Політична соціалізація
Психічна діяльність людей в державі здійснюється у формі політичної участі та політичного функціонування. Якщо політичне функціонування – це професійна політична діяльність, то політична участь – це здійснення чи підтримка громадянами певних акцій, здійснення тиску на органи влади з метою висловлення певних позицій та вимог. Участь буває колективна та індивідуальна, примусова і добровільна, активна і пасивна, традиційна і альтернативна, революційна та охоронна.
Політична соціалізація передбачає формування певної політичної думки індивіда, сюди входять її емоційне ставлення до постійних явищ, системи політичних цінностей: схильність до політичної діяльності.
Політична соціалізація в сучасних умовах, як і колись залежить від місця особи в соціальній структурі, від рівня загальної культури та традицій. Велику роль в процесі політичної соціалізації відіграє психологічний стан людини. Ця проблема в наш час є дуже актуальною, оскільки нестабільність в особистому житті, важкі умови існування мають великий вплив на психіку людини.
Великий вплив на політичну соціалізацію особи відіграє політична система, яка діє в державі. Через пропаганду певних відомостей, які несуть пізнавальне та емоційне навантаження, порушують ті чи інші взірці політичної поведінки особи. Також вплив на політичну соціалізацію особи здійснюється опосередковано, шляхом створення умов діяльності, які спонукають діяти певним чином.
Активному включенню особи в політичний процес передує ряд факторів, які можна поділити на групи:
1) матеріальні;
2) соціально-культурні;
3) політико-правові.
В даний час простежується тенденція, пов‘язана зі зростанням політичної нестабільності, індиферентності людей, стан відчуження.
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: