Народознавча діяльність Володимира Гнатюка у контексті історії української фольклористики

Наукова діяльність Володимира Гнатюка була багатогранною і плідною: фольклорист і етнограф, видавець і популяризатор української літератури й літератури слов’янських народів, перекладач, публіцист та відомий громадський діяч. Однак із впевненістю можна стверджувати, що найбільша заслуга Володимира Гнатюка – гідна подиву фольклористична діяльність. Доробок вченого у царині фольклористики – це збирання й систематизація першоджерел, їх публікація, дослідження фольклору, бібліографія, рецензії, огляди тощо. Розгорнувши величезну роботу на цій ниві, Володимир Гнатюк підніс українську фольклористику до рівня цілком оформленої дисципліни, тісно пов’язаної з мовознавством, літературознавством та історією. Вже перша його збірка «Лірники» (1896) засвідчила появу науковця із серйозним системним мисленням і широким спектром дослідницьких методів. У ній В.Гнатюк представив повний репертуар лірника із Бучацького повіту, розповіді про лірників, а також подав так званий лірницький лібійський словник. А далі були «Галицько-руські анекдоти» (1899), «Галицько-руські народні легенди» (1902), «Знадоби до галицько-руської демонології» (1904), «Коломийки» (1905 – 1907), «Оповідання про опришків» (1910), «Гаївки» (1909), «Колядки і щедрівки» (1914), «Українські народні байки» (1914), «Народні новелі» (1918). Чимало зібрав Володимир Гнатюк етнографічних матеріалів, серед яких особливе місце посідають «Народна пожива і спосіб її приправи» (1899), «Кушнірство в Галичині» (1899), «Похоронні звичаї й обряди» (1912), «Руські оселі в Бачці» (1898), «Гуцули», «Підкарпатська Русь» (1923 – 1924).

Окрім того, Володимир Гнатюк є автором низки теоретичних праць з фольклористики: «Словацький опришок Яношик в народній поезії» (1899), «Пісенні новотвори в українсько-руській народній словесності» (1902), «Віршована легенда про рицаря і смерть» (1908), «Легенда про три жіночі вдачі» (1910), «Українська народна словесність» (1917), «Пісня про покритку, що втопила дитину» (1919). І це далеко не повний перелік титанічної праці фольклориста-дослідника Володимира Гнатюка. Його багатогранна творча діяльність дуже імпонувала І. Франку. Не випадково він наголосив, оцінюючи фольклористичний набуток ученого: «Володимир Гнатюк – феноменально щасливий збирач усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівняв ні один» [Франко 1983: 148].

Захоплення усною народною творчістю в майбутнього вченого почалося ще у ранньому дитинстві. З рідної хати Володимир Гнатюк виніс у світ казки, які оповідав йому дід по матері Ілля Савицький та виспівані пісні матері Василини і бабусі Марії. Пізніше, в зрілі роки своєї наукової діяльності, Володимир Гнатюк у листі до відомого діяча Угорської Руси Юлія Ставровського згадуватиме про свою дитячу мрію стати місіонером «чтобы мог путешествовать по разным странам всех частей света, узнавать различные народы, исследовать их жизнь и знакомиться с их культурой» [Гнатюк 1998:264].

Навчаючись у Бучацькій, а потім у Станіславській гімназіях, Володимир Гнатюк ретельно записує пісенний та оповідний фольклор, що згодом стане його найбільшим зацікавленням, а далі й частиною життя. Навчання у Львівському університеті, активна інтелектуальна діяльність, до якої залучав молододого науковця І. Франко, – все це стало ще більшим стимулом для майбутніх фольклористичних проектів. Нарешті, науковець Гнатюк почав українознавчу діяльність у сприятливий для цього час. Адже вельми високим серед прогресивних діячів кінця ХІХ сторіччя було реноме науки про народ.

Під впливом тісних наукових контактів з українськими вченими І. Франком, Ф. Колессою, М. Грушевським, Ф. Вовком Володимир Гнатюк замислюється над серйозними дослідженнями з історії української фольклористики, оскільки розуміє, що це необхідно для глибшого осмислення характеру, етноментальних проявів українського народу та подальших шляхів його культурного розвитку. Варто зазначити, що уся подвижницька діяльність Володимира Гнатюка була покладена на вівтар відродження України та просвіти її народу.

Захоплений світоглядними ідеями Михайла Драгоманова та його закликом до молодої галицької інтелігенції «підтримувати стосунки з Угорською Руссю, тому що вона одрізана духовно навіть од Галичини, більш, ніж Австрія од Європи» [Мушинка 1975: 17], Володимир Гнатюк разом зі своїм другом О. Роздольським влітку 1895 року вибрався в першу фольклористичну експедицію в Угорську Русь (на Закарпаття). Наслідком кількох експедицій (1895, 1896, 1897, 1899, 1903 рр.) стало видання шеститомної праці «Етнографічні матеріали з Угорської Руси». Крім того, вчений написав ряд теоретичних досліджень, які й зараз є дуже важливим джерелом для вивчення фольклору, суспільно-політичного життя Закарпаття, Бачки та Банату кінця ХІХ – поч. ХХ сторіч.

Окремої уваги заслуговує стаття «Пісенні новотвори в українській словесності» [Гнатюк 1981: 41 – 56]. Поштовхом для її написання стали дві пісні про еміграцію, які Володимир Гнатюк записав під час першої експедиції на Пряшівщині. «Записавши ті пісні, я був певний, що вони лише перші вісники пісень нового циклу… я переписав ті пісні і постановив надрукувати їх тут та звернути тим чином увагу спеціалістів на них, чого вони в усякім разі заслуговують» [Гнатюк 1981: 41].

Володимир Гнатюк переконливо довів, що пісенний репертуар має свої межі, поза які не переходить, оскільки для кожної історичної епохи характерний розквіт окремих народнопоетичних жанрів. Тому пісенна творчість не згасає, а далі розвивається й перероджується. Для вченого було характерним широке застосування порівняльного матеріалу, відшукування національно й індивідуально-неповторного в ньому. Зокрема, досліджуючи жанр гаївок, науковець наводить польські, білоруські й російські паралелі. Водночас учений звертає увагу на обставини та форми виконання фольклорного твору, сприйняття тексту, поведінки і впливу виконавців на слухачів. Важливо й те, що Володимир Гнатюк вбачав у фольклорному творі світ, пропущений крізь світогляд народу. Звідси кожен жанр фольклорного твору має свою семантику, своє минуле і сучасне, що може відкритися в результаті дослідження усієї сукупності ознак, які характеризують фольклорний фонд. Увага до тексту була зумовлена, в першу чергу, різнобічними філологічними знаннями дослідника, що виявлялося, зокрема, на правописному рівні. У листі до Ф. Вовка від 20 жовтня 1897 р. Володимир Гнатюк наголошував: «Знаючи, як наша філологія стоїть низько, хоть так багата у нас діалектологія, постановив я собі робити записи в різних сторонах нашої країни, можливо, найвірніші, оскільки мене ухо не зведе, щоби відтак лінгвісти могли ними покористуватися» [Гнатюк 1998: 29].

Результатом багаторічної плідної праці Володимира Гнатюка стало і видання двотомного збірника «Колядок і щедрівок»(1914). Кожен том збірника відкривається «Переднім словом», в якому вчений дає глибокий фаховий огляд бібліографічного матеріалу. Хоча Володимир Гнатюк не полемізує із дослідниками фольклору, та все ж беззаперечно висловлює свою думку щодо жанрової єдності колядок і щедрівок. «Цей поділ зовсім безпідставний і вважаю обі назви – колядки і щедрівки за зовсім рівнорядні терміни, з яких перший є чужого, а другий нашого походження» [Гнатюк 1981: 99]. Згідно з таким підходом дослідник повинен дошукуватися істини у своіх фольклористичних працях, протидіяти помилкам та перекрученням.

Фольклорний твір завжди викликає особливі емоції. Адже емоції визначають цінність твору, його смислову вагу, його довговічність. Найбільші вражіння виніс Володимир Гнатюк з гуцульського регіону. До речі, саме на Гуцульщині, у Криворівні, вчений написав кращі свої наукові праці. Прадковічні, усталені віками, звичаї гуцулів, їхні вірування в космічну силу Природи – все це викликало особливі враження у Володимира Гнатюка. «Коляда в цілості, як вона ще доховалася на Гуцульщині, – се ніщо інше, як народна опера, в якій побіч співу значне місце займає також музика й танці та деклямація (віншівки). А що кожна опера ділиться на акти, то й тут поодинокі розділи відповідають немов актам опери» [Гнатюк 1981: 99 ]. Не випадково вчений ілюстрував перший том записом Петра Шекерика-Доника «Як відбуваються коляди у гуцулів».

У «Передньому слові» до другого тому Володимир Гнатюк звертав увагу на особливості жанрів зимової обрядовості, їхні варіанти. На думку вченого, виконавець фольклорного твору, колективний автор, який впливає на його варіантність, обставини, які є рушійними для народження твору – все знаходить вираження у творчому процесі, тому і є таким важливим при оцінці фольклорного матеріалу.

У своєму науковому доробку Володимир Гнатюк використовував історико-генетичний метод інтерпретації фольклорного твору з метою виявлення не лише його приналежності до епохи минулого, але й цінності для майбутніх поколінь як свідчення ролі історичної події в розвитку народної свідомості. Вчений чимало уваги приділив народній творчості про опришків. Він зазначав, що «каждого, що займається фольклором, мусить вдарити факт великого числа пісень і прозових переказів про опришків. І не диво. Опришківство тривало довгі віки, головний його контингент рекрутувався з простого народу, стикався з народом на кожнім кроці, переживав з ним добрі і злі хвилі, тож і неможливо було б, аби не залишив у народній пам'яті ніяких слідів про себе» [Гнатюк 1981: 131].

У статті «Словацький опришок Яношик у народній поезії» [Гнатюк 1981: 131 – 162 ] Володимир Гнатюк вдається до своєрідної генетичної історико-культурної ретроспекції, здатної виокремити національні пласти із мандрівних мотивів. Поєднання впливів західних і східних джерел, фольклору, розвиток і варіативність уснопоетичних жанрів і текстів, народні виконавці останніх – ось коло питань, що цікавили вченого. Варто зазначити, що у 1913 році за фундаментальну працю «Народні оповідання про опришків» вчений був удостоєний Академією наук у Петербурзі премії імені О. Котляревського. У відгуку на цю працю хорватський славіст І. В. Ягич схарактеризував Володимира Гнатюка «как самого усердного малорусского этнографа для Галиции и Угорской Руси… этот труд Гнатюка отмечается всеми качествами его добросовестной этнографической деятельности и заслуживает, рядом с прочими трудами, полного признания» [Гнатюк 1998: 256 – 257].

Подальший розвиток науковця відбувався в напрямках розширення дослідницького поля новою тематикою та поглиблення вивчення окремих менш досліджених питань. На початку ХХ сторіччя з’являються вагомі розвідки Володимира Гнатюка: «Знадоби до галицько-руської демонології» (1904) та «Знадоби до української демонології» (1912). Вони присвячені «передхристиянському світогляду наших предків», що його з такою високою майстерністю і пластикою художнього слова відтворив М.Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків».

Спеціальною увагою вченого було «відтворити образ демонічних постатей на підставі матеріалів, записаних з уст народу, але не вдаватися при тім у ніякі інтерпретації, пояснювання та здогади, яких повно у мітологів, та з яких досі мало що устоялось. Найвірніший образ вийде тоді, коли буде чисто описовий, і я сього тримався» [Гнатюк 1981: 215].

Як завжди, Володимир Гнатюк виявив добру обізнаність не тільки з українською, але й європейською міфологією, спробою її наукового осмислення, вмінням репрезентувати народознавчі матеріали. Свідченням цього може бути і звернення до художниці Олени Кульчицької з проханням виготовити ілюстрації до «Нарисів української міфології» та збірок міфологічних оповідань. [Гнатюк 1998: 300 – 301]. Не менш цінним є коментар вченого у листі до Олени Кульчицької від 1 лютого 1920 р. «При малюванні образків (і до мітів) прошу тільки вважати, щоби кожде божество мало свій спеціальний вигляд і фізіономію. Вправді, в народі всі ті істоти звуться «нечистою силою», «бідою», «чортом» і т. д., та назва ся одностайна приліпилася до них під впливом християнства, що в образках не повинно відбиватися. І Ви, і я даємо роботу з тих часів, коли наші предки не знали ще християнства» [Гнатюк 1998: 308].

Як представник культурно-історичної школи фольклористики, Володимир Гнатюк обстоював думку, що народні вірування і звичаї походять з прадавнього минулого і, що матеріал, зібраний в сучасності, може орієнтувати в самих першовитоках українського народу, доводити самобутність українського етносу. Вчений сконцентровано висловлював думки, що їх раніше сповідували інші представники української фольклористики: М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров, О. Котляревський, О. Потебня, М. Драгоманов, а також російські вчені О. Веселовський, О. Пипін, чеські – Франтішек Ржегорж, Іржі Горак, Іржі Полівка, Еміль Голуб та ін.

Усе своє життя вчений популяризував український фольклор. Він розробив план видання серії науково-популярних книжок з фольклору, однак тільки зміг реалізувати лише незначну частину цих задумів. Символічним бачиться той факт, що серед них збірник соціально-побутових казок, виданий у 1917 році. Більшість казок, що увійшли до нього, зібрані в Угорській Руси. У 1918 році вчений видав книжечку народних казок про тварин (байок), до якої увійшли кращі твори із його двотомника «Українські народні байки» та «Народні байки для дітей» з ілюстраціями художниці Олени Кульчицької. Кращі чарівні (фантастично-пригодницькі) казки, записані в Угорській Руси, вчений видав у 1922 році. Володимир Гнатюк мав на меті більш ретельно дослідити цей найдавніший і до кінця незбагненний жанр. На жаль, мрія його обірвалася.

Фольклористична спадщина Володимира Гнатюка знайшла різнобічну оцінку ще вчених кінця ХІХ – початку ХХ сторіч, проте вона й досі в повному обсязі належно не опрацьована, не осмислена в контексті завдань теорії та методики сучасної української фольклористики, а праці вченого залишаються бібліографічною рідкістю.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: