Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Зміст і послідовність виконання завдань. 3 страница




3. Диференціація – це виникнення відмін у будові та функціях клітин, тканин та органів під час онтогенезу. Гістогенез –це сукупність процесів, які забезпечують в онтогенезі багатоклітинних організмів формування, існування та відтворення різних тканин.

У рослин всі типи тканин мають єдине походження –з твірної тканини. У тварин процеси гістогенезу складніші: тканини різних типів розвиваються з похідних різних зародкових листків. Дуже важливу роль відіграють міжклі-тинні взаємодії, вплив біологічно активних речовин. Клітини, що беруть участь у гістогенезі, бувають стовбурними, напівстовбурними та дозрілими.

Стовбурні клітини. На ранніх стадіях розвитку ембріона клітини неспеціалізовані. Вона отримали назву стовбурових (СК), тому що розташовані біля основи уявного стовбура генеалогічного дерева клітин, яке вінчає корона з різних спеціалізованих клітин. На відміну від звичайних клітин, приречених виконувати чітко визначені функції в організмі, СК і процесі розвитку мають можливість набувати спеціалізації.

СК розмножуються шляхом поділу, як і всі інші клітини. Відмінність полягає в тому, що вони можуть ділитися необмежено, а зрілі клітини зазвичай мають обмежену кількість циклів поділу. Тож говорять, що СК здатна до поліферації, тобто до тривалого розмноження і репродукції великої кількості клітин.

СК здатні до диференціювання –процесу необоротної спеціалізації клітин. Сили, що дають поштовх початку диференціювання, можуть бути внутріш-німи й зовнішніми. Внутрішні сигнали управляються генами клітини, а зов-нішні – хімічними речовинами, які виділяють інші клітини, фізичним кон-тактом із сусідніми клітинами.

 

 

Протягом життя в дорослому організмі постійно відбувається загибель клітин різних тканин. Унаслідок цього в організмі постійно відбуваються процеси відновлення втрачених клітин. У результаті поділу стовбурових клітин утворюються материнська і дочірня клітини. Материнські використовуються для самопідтримання популяції, а дочірні або перетворюються на камбіальну клітину, або безпосередньо диференціюються.

Потрапляючи в організм під час трансплантації, СК продовжують ділитися й самі знаходять місце, де їхня допомога найпотрібніша. Надзвичайно при- вабливими для використання в медицині є ембріональні стовбурові клітини людини: з них можна отримувати будь-які типи клітин організму.

Ембріональні стовбурові клітини отримують із внутрішньої клітинної маси бластоцити на найбільш ранніх стадіях розвитку ембріона, коли вона ще не імплантувалася в стінку матки.

Напівстовбурні клітини диференційовані, вони зберігають здатність до поділу.

Дозрілі клітини диференційовані та мають обмежений цикл поділу.

4. Органогенез – це процес формування зачатків органів та їх подальшої диференціації у ході індивідуального розвитку організмів. Він відбувається одночасно з гістогенезом, або в утворені певного органа беруть участь різні типи тканин і клітинних елементів.

Формування тканин та органів. З ектодерми, крім нервової тканини, виникають елементи органів чуттів, зовнішній шар покривів та шкірні залози, передня та задня кишки.

Ентодерма дає початок епітелію, що вистеляє порожнину середньої кишки, та похідним від неї травним залозам (печінка, підшлункова залоза), хорді, легеням, щитовидної залози.

З мезодерми формуються зачатки скелета, мускулатури, кровоносної системи, статевих та видільних органів, перикард.

За умов нормального розвитку формування окремих частин зародка й організму в цілому узгоджене за місцем та часом. Це пояснюється тим, що, як правило, зачатки одних органів розвиваються під впливом взаємодій з зачатками інших, які заклалися раніше.

Явище взаємодії між частинами зародка під час ембріогенезу, за якої одна з них визначає напрямок розвитку сусідньої, дістало назву ембріональної індукції. Отже, розвиток зародка – це ланцюг ембріональних індукційних взаємодій.

 

 

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНА КАРТА ЗАНЯТТЯ № 42

 

І-А, Б –ел.

І-А, Б –мех.

І-А орг., І-Абух.

 

Предмет. БІОЛОГІЯ.

Тема заняття. Постембріональний період. Ріст. Регенерація.

Мета: розглянути особливості процесів, які відбуваються під час постембріонального періоду.

Тривалість: 90 хв.

 

 

Вид заняття: комбіноване заняття.

 

Забезпечення заняття:

 

1. Наочні посібники: підручники, мал. «Онтогенез»

2. Роздатковий матеріал:

 

3. Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор;

 

4. Робочі місця (для лабораторних робіт, практичних занять).

.

 

5. Література:

Основна М.Є.Кучеренко «Загальна біологія 10-11 кл» (л.1) § 36

Зміст заняття:

№ елемента і його елементи Елементи заняття, навчальні питання та засоби забезпечення заняття Доповнення, зміни, зауваження
  Організація групи.  
  Актуалізація знань студентів:  
     
  1. Як відбувається процес запліднення?  
  2. Які періоди ембріогенезу виділяють у багатоклітинних організмів?  
  3. Які процеси відбуваються в організмі під час ембріогенезу?  
  4. Що таке стовбурові клітини? Чим вони характеризуються?  
     
     
  Виклад матеріалу:  
  1. Постембріональний розвиток тварин.  
  2. Прямий та непрямий розвиток.  
  3. Ріст організмів.  
  4. Регенерація.  
     
  Узагальнення матеріалу  
  1. Що таке постембріональний розвиток?  
  2.Які типи постембріонального розвитку ви знаєте?  
  3. Що таке ембріонізація розвитку?  
  4. Які види росту вам відомі?  
  5. Що таке регенерація?  
  Самостійне вивчення №5 тема: «Життєві цикли у рослин і тварин»  
     
     
     
     
     
     

Завдання додому: л.1 § 36

Викладач

 

 

Тема. Постембріональний період. Ріст. Регенерація.

 

Мета: ознайомитися з процесами, характерними для постембріонального періоду.

Література: л.1. Загальна біологія: (Підруч. для учнів 10-11-х кл. серед. загальноосвіт. шк.) / М.Є. Кучеренко та ін. –К.: Генеза, 2000. - 464 с. § 36.

ПЛАН

 

1. Типи постембріонального періоду:

-прямий розвиток;

-непрямий розвиток.

2. Ріст організмів.

3. Регенерація.

 

Постембріональний розвиток – це період, який триває від народження або виходу із зародкових оболонок, і закінчується, коли організм стає здатним до розмноження. В цей час організм росте, диференціюються деякі його органи. Прямий розвиток може бути прямим і непрямим.

За прямого розвитку народжена тварина загалом нагадує дорослу особину. Прямий розвиток відбувається внаслідок ембріонізації. Ембріонізація – це явище, коли ембріональний період подовжується завдяки живленню ембріона ресурсами материнського організму або запасними поживними речовинами яйця (плазуни, птахи).

Біологічне значення цього явища полягає в тому, що народжується тварина на вищому ступені розвитку, що зменшує її вразливість зовнішніми чинника ми. Процеси появи на світ такого зародка називають справжнім живонарод женям.

Прямий розвиток характерний для деяких кишковопорожнинних, війчастих та малощетинкових червів, ракоподібних, молюсків, хрящових риб, плазунів, птахів, ссавців.

Непрямий розвиток, або метаморфоз – це глибокі зміни структури орга-нізму, завдяки яким личинка перетворюється на дорослу особину. Процеси метаморфозу відбуваються в декілька послідовних етапів (фаз), на кожному з яких тварина характеризується певними особливостями будови та життєвих функцій.

Наприклад, у розвитку комах з неповним перетворенням виділяють фази яйця, личинки та дорослої особини (клопи, таргани, прямокрилі, воші). Під час розвитку з неповним перетворенням у багатьох комах личинка схожа на дорослу комаху; зміни в організації супроводжуються, в основному, посту-повим розвитком крил. При розвитку з повним перетворенням розрізняють фази: яйця, личинки, лялечки та імаго (доросла комаха). У фазі лялечки організм комахи зазнає докорінної зміни організації, зокрема процесів роз-кладу внутрішніх органів личинки та формування тканин й органів дорослої комахи.

 

2. Ріст організмів – це поступове збільшення їхньої маси та розмірів завдяки переважанню процесів пластичного обміну над енергетичним. Ріст буває обмеженим і необмеженим. Обмежений ріст спостерігають у тих ви-падках, коли особина його припиняє, досягаючи певних розмірів, як правило набуваючи здатності до розмноження (всі одноклітинні, членистоногі, пта-хи, ссавці) при необмеженому рості збільшення розмірів та біомаси орга-нізмів триває до їхньої смерті (вищі рослини, водорості, молюски, риби, плазуни.

В залежності від будови покривів тіла, особливостей онтогенезу та зовніш-ніх умов ріст буває безперервним або періодичним. У разі безперервного росту організм поступово збільшується, доки не досягає певних розмірів або не настає його смерть. Періодичний ріст спостерігають у тих випадках, коли періоди збільшення розмірів чергуються з періодами припинення росту. Наприклад, членистоногі ростуть лише у той період, коли скидають старі покриви і ще не затверділі нові (явище линяння). Багато членистоногих у фазі розвитку (лялечки) взагалі не ростуть. Ріст припиняється також у тих тварин, які впадають у сплячку під дією несприятливих чинників (в зимовий час), а також у рослин у наслідок впливу хімічних сполук, які перешкоджа-ють поділу клітин або гальмують пластичний обмін. Період тимчасового фізіологічного спокою в розвитку називається діапаузою. Діапауза характе-ризується різким зниженням інтенсивності метаболізму клітин.

Ріст особин кожного виду залежить від спадково визначених його законо-мірностей, регуляційних механізмів організму, зовнішніх чинників. У тварин ріст регулюється насамперед гормонами та нейрогормонами, у рослин –фітогормонами.

3. Дуже важливе значення для реалізації онтогенезу має регенерація. Регенерація – це процеси відновлення організмом втрачених або пошкодже-них частин, а також відтворення цілісного організму з певної її частини. Зав-дяки процесам регенерації постійно замінюються клітини і тканини, термін функціонування яких вичерпаний (залозисті клітини кишкового епітелію, клітини крові), що необхідно для нормального функціонування організму. Процеси регенерації лежать в основі вегетативного розмноження.

У різних груп тварин спостерігають різний ступінь регенерації. У деяких безхребетних можлива регенерація цілісного організму з незначної його частини. Так, гідра може відновлюватись з 1/200 частини, війчасті черви – 1/100. Серед хребетних регенерацію цілісних органів спостерігають у хвостатих земноводних (відновлення, кінцівок, хвоста, очей). З підвищенням рівня організації здатність до регенерації зменшується. Так, у птахів і ссавців (в тому числі й людини) зберігається лише здатність до загоєння ран, зростання кісток, поновлення певних клітин і тканин, чий термін життя вичерпаний.

 

 

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНА КАРТА ЗАНЯТТЯ № 43

 

І-А, Б –ел.

І-А, Б –мех.

І-А орг., І-Абух.

 

Предмет. БІОЛОГІЯ.

Тема заняття. Екологічні чинники. Середовище існування. Пристосування організмів до чинників середовища

Мета: розглянути основні екологічні чинники, проаналізувати пристосованість організмів до середовища існування.

Тривалість: 90 хв.

 

 

Вид заняття: комбіноване заняття.

 

Забезпечення заняття:

 

1. Наочні посібники: підручники, мал. «Екологічні чинники»

2. Роздатковий матеріал: картки відповідності термінів і їх назв

 

3. Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор;

 

4. Робочі місця (для лабораторних робіт, практичних занять).

.

 

5. Література:

Основна М.Є.Кучеренко «Загальна біологія 10-11 кл» (л.1) § 55

Зміст заняття:

№ елемента і його елементи Елементи заняття, навчальні питання та засоби забезпечення заняття Доповнення, зміни, зауваження
  Організація групи.  
  Актуалізація знань студентів:  
  1. Чи може будь-який організм існувати сам по собі?  
  2. Які умови потрібні організму для існування?  
  3. Які групи живих організмів за засобом одержання енергії ви знаєте?  
     
     
     
     
  Виклад матеріалу:  
  1. Типи чинників середовища.  
  2. Екологічна ніша.  
  3. Пристосування організмів до чинників середовища.  
     
     
  Узагальнення матеріалу  
  1. Які біотичні чинники вам відомі?  
  2. Які абіотичні чинники вам відомі?  
  3. Що таке антропогенні чинники?  
  4. Як організми пристосовуються до існування в різних середовищах?  
     
  Самостійне вивчення № 6. Тема: «Пристосування організмів до чинників середовища»  
     
     
     
     
     
     

Завдання додому: л.1 § 55

Викладач

 

Тема. Екологічні чинники. Середовище існування.

 

Мета: розглянути основні екологічні чинники, проаналізувати пристосованість організмів до середовища існування.

Література: л.1. Загальна біологія: (Підруч. для учнів 10-11-х кл. серед. загальноосвіт. шк.) / М.Є. Кучеренко та ін. –К.: Генеза, 2000. - 464 с. § 56, 56

ПЛАН

1. Екологічні чинники:

- абіотичні чинники;

- біотичні чинники;

- антропогенні чинники;

2. Закономірності впливу екологічних чинників на живі організми.

3. Середовище існування.

 

1. Всі організми потенційно здатні до необмеженого розмноження і роз-селення. Але разом з тим видовий склад організмів, що мешкають у різних кліматичних зонах не змішується: для кожного з них властивий певний набір видів тварин, рослин, грибів. Це пояснюється обмеженням надмірного роз-множення і розселення організмів певними географічними перешкодами, абіотичними чинниками, а також взаємозв´ язками між окремими видами.

Екологічні чинники – це всі складові природного середовища, які вплива-ють на існування й розвиток організмів і на які живі істоти реагують реакці-ями пристосування. Залежно від природи та особливостей дії екологічні чин-ники (фактори) поділяють на абіотичні, біотичні та антропогенні.

Абіотичні чинники – це чинники неживої природи – фізичні та хімічні умови середовища (температура, вологість, світло, рух повітряних мас, течія, солоність води. Сніжний покрив, магнітне поле Землі), які прямо чи опосе-редковоно впливають на окремі організми та їх угруповання.

Біотичні чинники – це різні форми взаємодій між особинами в популяціях і між популяціями в угрупованнях. Такі взаємодії можуть бути антагоністич-ними(конкуренція, паразитизм, хижацтво), взаємовигідними (мутуалізм) чи нейтральними. Кожен з організмів постійно взаємодіє з особинами свого та інших видів.

Конкуренція – це такий тип міжвидових і внутрішньовидових взаємовід-носин, за якого популяція або особини у боротьбі за харчування, місцепро-живання і інші необхідні для життя умови, діють один на другого від´ємно.

Хижацтво – це відносини між хижаком та жертвою. Хижаки – це тварини або рослини, які ловлять і поїдають один одного як об’єкт харчування.

Паразитизм – це форма біотичних зв’язків організмів різних видів, за яких один живе за рахунок іншого, знаходячись у середині або на його тіла.

Симбіоз – це тривале, нероздільне і взаємовигідне співжиття двох або більше видів організмів.

 

 

Коменсалізм – це тип біотичних відносин між двома видами -коменсалами, коли діяльність одного з них постачає харчування або притулок іншому.

Аменсалізм – це форма біотичної взаємодії двох видів, за якої один з них чинить шкоду іншому і не отримує при цьому відчутної користі для себе.

Алелопатія – це хімічний взаємовплив одних видів рослин на інші за допомогою продуктів метаболізму (фітонциди тощо).

Антропогенні чинники – це чинники, зумовлені діяльністю людини (заб-руднення середовища, необмежене полювання, руйнування середовища існування, тощо).

Інтенсивність дії деяких екологічних факторів може залишатися відносно сталою протягом тривалих історичних періодів розвитку біосфери (сонячне випромінювання, сила тяжіння, газовий склад атмосфери). Більшість з них має мінливу інтенсивність (температура, вологість тощо).

Незважаючи на те, що екологічні фактори дуже різноманітні та різні за природою, відмічають деякі закономірності їхнього впливу на живі організ-ми, а також реакції організмів на дію цих факторів. Пристосування організмів до умов довкілля називаються адаптаціями. Вони виробляються на всіх рів-нях організації живої матерії: від молекулярного до біогеоценотичного.

Добра пристосованість організмів до певного чинника не означає такої самої адаптованості до інших. Відносно будь-якого середовища вид має діапазон толерантності (сталості). Якщо інтенсивність якогось чинника виходить за межі толерантності, особини гинуть. Біологічним оптимумом називають такі умови, до яких особини виду виявляються найбільш присто-сованими. Існує і закон оптимуму: кожен фактор позитивно впливає на орга-нізм лише у певних межах. Чим більше інтенсивність дії певного чинника відхилятиметься від оптимальної в той чи інший бік, тим більше буде вира-жена його пригнічувальна дія на організм (зона песимуму). Значення інтен-сивності дії екологічного чинника, за якими існування організмів стає не-можливим називають верхньою та нижньою межею витривалості. Відстань між межами витривалості визначає екологічну валентність певного виду стосовно того чи іншого чинника. Отже екологічна валентність – це діапазон інтенсивності дії екологічного чинника, в якому можливе існування певного виду. Оптимум та межі витривалості організмів стосовно будь-якого чинника середовища можуть зсуватися у певний бік залежно від того, з якою силою і в якому поєднанні діють інші фактори (явище взаємодії екологічних факто-рів). Але взаємокомпенсація життєво важливих екологічних факторів має певні межі й жоден з них не може бути замінений іншими: якщо інтенсив-ність дії хоча б одного чинника виходить за межі витривалості, існування виду стає неможливим, незважаючи на оптимальну інтенсивність дії інших. Так, нестача вологи гальмуватиме процес фотосинтезу навіть за оптимальної освітленності та концентрації СО2 в атмосфері.

Фактор, інтенсивність якого виходить за межі витривалості, називається обмежувальним (лімітуючим).

 

Обмежувальні фактори визначають територію розселення виду (ареал). Наприклад, поширення багатьох видів тварин на північ стримується нестачею тепла і світла, на південь – дефіцитом води.

Кожен вид організмів у процесі свого історичного розвитку пристосовуєть-ся до певних умов існування, що визначає його ареал. Взаємодія популяцій виду з усім комплексом екологічних чинників певного середовища існування, і тому числі з популяціями інших видів, визначає місце популяцій у системі біогеоценозу –екологічну нішу.

Екологічна ніша –положення виду в системі біогеоценозу, зумовлене його взаємодією з іншими видами, а також умовами середовища існування.

На відміну від ареалу, екологічна ніша є не лише просторовим поняттям. Вона містить у собі й сукупність умов життя всередині екосистеми, прийнятих для виду, і харчові взаємини виду з іншими видами угруповання.

3. Кожен із живих організмів постійно пристосовується до всього комплек-су екологічних факторів, тобто до середовища існування, регулюючи проце-си життєдіяльності відповідно до змін цих чинників. Середовище існування – це сукупність умов, у яких мешкають певні особини, популяції, угруповання організмів. Розрізняють повітряне, водне, грунтове середовище.

1.Наземно-повітряне середовище найрізноманітніше за своїми умовами. Провідна роль серед абіотичних факторів тіт належить освітленості, температурі, вологості, газовому складу атмосфери.

Ультрафіолетові промені з довжиною хвилі до 0,29 мкм діють згубно на живу матерію, але вони майже повністю поглинаються озоновим шаром атмосфери.

На частку видимих променів із довжиною хвилі 0,41-0,74 мкм припадає понад 50% сонячного випромінювання, яке досягає поверхні Землі.

Інфрачервоні промені (довжина хвилі понад 0,75 мкм) є джерелом теплової енергії для живих істот.

Відповідно до потреб освітленості рослини поділяють на світло-любних, тіньовитривалих та тіньолюбних.

По відношенню до світла у тварин можна виділити дві групи: «нічну» (активні вночі) та «денну» (активні у світлу частину доби). У представників денної групи добре розвинутий зір, вони здатні розрізняти кольори. Натомість у представників «нічної» групи колірний зір не розвинений. Очі можуть мати великі розміри, що дає змогу вловлювати навіть незначну кількість світла.

У тварин, які живуть в умовах відсутності світла органи зору редуковані, або можуть втрачатися.

Температура навколишнього середовища відіграє важливу роль в житті організмів, бо впливає на температуру їхнього тіла. У свою чергу вона визначає швидкість реакцій обміну речовин.

Для більшості організмів оптимальні значення температури знахо-дяться у досить вузьких межах - + 10°…30 °С, але в неактивному стані (анабіозі) живі істоти здатні витримувати значно ширші діапазони температур (від – 200 °до +100 ° С).

Температурні адаптації тварин можуть бути пов’язані з особливос-тями будови білків, хімічною або фізичною терморегуляцією, особливос-тями поведінки. Терморегуляція – це здатність підтримувати стале спів-відношення між виробленням тепла в організмі або його поглинанням із довкілля та втратами теплової енергії.

Вологість. У процесі пристосування до існування в наземно-повітряному середовищі в організмів виробилися адаптації до економ-ного споживання вологи і підтримання її вмісту на сталому рівні.

Так, у вищих рослин посушливих місцезростань коренева система або здатна проникати на значну глибину, або добре розгалуджуватися у поверхневих шарах грунту. У них зменшується площа листових пласти-нок, потовщується кутикула, зменшується кількість продихів. Багаторічні трав’яні рослини переживають посушливий період у вигляді підземних видозмінених пагонів. Дерева і кущі зменшують випаровування в посушливий період, скидаючи листя.

Тварини дістають вологу трьома основними шляхами: під час пиття, з їжею, та під час розщеплення жирів. Утриманню вологи в посушливий період сприяють покриви, що запобігають випаровуванню води.

Газовий склад повітря. Головними складовими нижніх шарів атмо-сфери є кисень, вуглекислий газ та азот.

Водне середовище існування за своїми умовами значно відрізняється від наземно- повітряного. Вода має високу густину, менший уміст кисню, значні перепади тиску. Крім того, різні типи водойм відрізняються за концентрацією солей, швидкістю течій тощо. Тому мешканцям водойм – гідробіонти - мають адаптації як до існування у водному середовищі взагалі, так і до певного типу водойм чи зони Світового океану. Світовий океан утворений власне океаном та його переферійними частинами – морями. Середня глибина світового океану становить 3760м, а макси-мальна – 11024м.

Екологічні групи гідробіонтів. Мешканці Світового океану присто-совані до існування в тій чи іншій екологічній зоні і складають екологіч-ні групи.

Планктонні організми (бактерії, ціанобактерії, водорості, радіолярії, медузи, дрібні рачки, личинки кісткових риб) нездатні до протидії течіям, якими вони розносяться на значні відстані. Їхні адаптації до існування у товщі води пов’язані із збільшенням питомої поверхні тіла, зниження його щільності.

Нектонні організми (більшість риб, головоногих молюсків, китоподібні) здатні до активного пересування у товщі води незалежно від напрямів течії. Вони мають обтічну форму тіла і добре розвинені органи руху.

До складу бентосу входять організми, які мешкають на поверхні та в товщі грунту водойм (поліпи, черви, краби, голкошкірі тощо) ці організми пристосовані до прикріплення до дна або пересування по ньому, заглиблення в його товщу.

Основні властивості водного середовища. Різні зони Світового океану розрізняються за характером дії екологічних факторів серед яких провідна роль належить температурі, овітленності, тиску, газовому складу, солоності води, рельєфу дна.

Світло. Освітленість водойм зменшується зі збільшенням глибини. На глибинах понад 150-250 м фотосинтезуючі водорості існувати не можуть. На глибині понад 1500 м світло не проникає взагалі. Оскільки вода поглинає промені світла, то навіть організми, з добре розвиненими очима бачать лише на незначній відстані. Тому для спілкування, орієн-тації в просторі пошуку поживи вони використовують крім світла звуко-ві, електричні, хімічні способи передавання й отримання інформації.

Температурний режим. Висока питома теплоємність водойм зумовлює значно менші коливання температури у поверхневих шарах води порівняно з повітрям (річна амплітуда темпе6ратур у поверхневих шарах не перевищує 10-15 °С, а на великих глибинах вона стала – від -1,5 до – 2 °С).

Сольовий склад води. Різні типи водойм відрізняються за своїм сольовим складом. В океанічній воді солоність відносно стала і дорівнює 35 проміле. Оскільки солоність води впливає на її надходження в орга-нізм, цей чинник обмежує поширення гідробіонтів. Гідробіонти уникають солоності води вищу за океанічну.

Вміст кисню. Кисень, що міститься у воді, має подвійне походжен-ня: він надходить з атмосфери завдяки дифузії, а також виділяється фото-синтезуючими організмами. Зі збільшенням глибини концентрація кисню зменшується і тому глибоководним організмам доводиться пристосову-ватися до існування в умовах дефіциту кисню.

Густина води - це фактор, з яким пов’язаний тиск. Так, при занурен-ні на кожні 100 м тиск зростає на 1 атмосферу. Більшість видів водних організмів пристосовані до існування на певних глибинах.

Адаптація гідробіонтів до пересихання водойм. Організми, які насе-ляють періодично пересихаючі або тимчасові водойми, мають певні при-стосування. Вони мають короткі періоди розвитку і здатні за незначний проміжок часу значно збільшувати свою чисельність. Посушливий період ці істоти переживають у неактивному стані (у фазах яйця, цист, спор). На період посухи деякі гідробіонти закопуються у грунт.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных