Загальна характеристика літературного процесу Японії ІІ пол. ХХ ст.: естетико-філософські засади, проблема історичної наступності, вплив глобалізації, основні представники

Долгое развитие в изоляции;

Эстетический консерватизм, национальная символика;

Разделение на «высокие» и «низкие» жанры;

«Хризантема» и «меч» как два доминантных модуса развития;

Минимализм;

Дзен-буддизм как философская база

Ёздё – «беспредельное чувство при минимуме слов»

Фуэки-рюко – «неизменное в изменчивом»: тяготение к традиционным формам, наполнение их новым содержанием

Дзюйхицу – «путь кисти»: спонтанное, интуитивное письмо

Коно-мама – «как есть»: стремление к объективному изображению

До – «путь»: поиск своего места в сложной системе взаимосвязей, составляющих живой мир

Ва – «гармония»: одно не отрицает другое, а поддерживает его

Голос бамбука, цветок персика»: философия дзен

Саби – «просветленная печаль»

Сатори – «прозрение», ощущение целостности и гармоничности мира и своего места в нем

Татха – «принятие смерти»

Аварэ – «очарование вещей», тождество красоты и истины

З другої половини XX ст. у світовий культурний простір активно входить художня література Японії. Завдяки перекладам західні читачі читають твори японських авторів. Починаючи з 1945 р. Японія твердо стала на курс ліберально-демократичних реформ, які сприяли її стрімкому політичному, економічному та культурному відродженню й зростанню («японське диво»), що продовжуються й по сьогодні. Відразу після закінчення війни були зняті всі ідеологічні заборони й диктати і вже наприкінці 1945 р. було організовано нові літературно-періодичні видання, розпочалася публікація творів, написаних «у шухляду» під час війни такими визначними майстрами слова, як Танідзакі Дзюн’їтіро, Наоя Сіга.

На другу половину 1940-х - у 1950-і роки припадає діяльність двох значних літературних угруповань «Сенгоха» («повоєнне» — аналог французького літературного угруповання «після війни»), що виникло в січні 1946 р. навколо журналу «Кіндай бунгаку» («Література нової епохи»). Письменники цього угруповання виступали за відродження та демократизацію літератури, намагалися відділити літературу від політики й зорієнтувати її на традиції вітчизняної та новочасної західної модерністської літератури. Провідними темами творчості письменників «післявоєнної групи» стало засудження війни, показ страждань, які вона приносить, доля «маленької людини», обдуреної хибними ідеалами минулого. З діяльністю цього угруповання пов’язаний вступ до літератури одного з найвизначніших представників повоєнного японського письменства Кобо Абе. Наприкінці 1950-х - у 1970-і роки в японській літературі з’являється велика кількість автобіографічних, побутових, детективних, історичних творів, а також творів, що характеризуються поглибленим вивченням психології людини (Ясунарі Кавабата, Юкіо Місіма, Кендзабуро Ое та ін.). Художній арсенал письменників цього часу становлять в основному прийоми авангардистської літератури.

У 1968 р. японський письменник Ясунарі Кавабата (1899-1972) стає першим Нобелівським лауреатом у галузі літератури за успіхи у сфері літературної творчості. Кавабата широко відомий за кордоном численними перекладами своїх творів, таких як «Країна снігу», «Тисяча журавлів», «Давня столиця», «Стогін гори» та ін. Його стиль пронизаний прагненням до краси, надзвичайним ліризмом і загостреною чутливістю. Він зумів філігранно поєднати найкраще з літературної техніки Сходу і Заходу.

Успіх японської літератури був невипадковим. Про це свідчить те, що в 1994 р. Нобелівська премія з літератури була присуджена ще одному японському письменнику — Кендзабуро Ое. А нинішня популярність японського письменника Харукі Муракамі — ще одне свідчення непересічного інтересу, який японська культура та література мають у світі.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: