Перші європейці на континенті. Англійський мореплавець Джеймс Кук

Переконання у тім, що в Південній півкулі повинен знаходиться величезний материк, як би врівноважував материки Північної півкулі, сформувалося ще в часи античності, хоча Клавдій Птолемей вважав, що гіпотетична Південна Земля стуляється з Азією й Африкою, перетворюючи Індійський океан у замкнутий водний простір, а Помпоній Мела відокремлював її від Старого Світу. До початку 16 ст. вже було доведено, що Птолемей припустився помилки, оскільки й Азія й Африка були обійдені з півдня по морських шляхах. Але це не привело до заперечення ідеї існування Південної Землі. Просто зміцнилася думка про те, що її потрібно шукати південніше.

Можна сказати, що в 16 ст. пошуки Південної Землі, поряд з відкриттям нових шляхів на Схід, зробилися мрією сторіччя. Цю землю стали називати Невідома Земля (Терра інкогніта), Південна Земля (Терра аустраліс) або Невідома Південна Земля (Терра аустраліс інкогніта). А по-голландському ця ж назва звучала як Зьойдланд (Південна Земля). Для виявлення Південного материка було споряджено багато експедицій. І хоча сам материк так і не був виявлений, пошуки його привели європейців до воістину великих географічних відкриттів у Тихому океані і прилеглих до нього акваторіях.

На шляху пошуків і відкриття материка Австралії проявили себе португальці, іспанці та особливо голландці.Усе-таки першими, очевидно, побували в Австралії португальці. У всякому разі, про це свідчать знайдені в 1916 р. на її узбережжі португальські бронзові пушки — каронади, відлиті не пізніше початку 16 ст. Іспанець Луїс Торрес, який знайшов протоку між Новою Гвінеєю й Австралією, очевидно, підходив до її північних берегів.

Однак першими європейцями, що висадилися на цих берегах, були голландці з експедиції Вилема Янсзона, що відправилася на самому початку 17 ст. із Західної Яви і виявила півострів Кейп-Йорк (утім, Янсзон вважав, що відкрита їм земля є частиною Нової Гвінеї). Вирішальний перелом наступив тільки в середині 17 ст., коли за наказом генерал-губернатора нідерландської Ост-Індії Ван-Дімена з Батавії були послані два кораблі під командуванням Тасмана спеціально для пошуків Південної Землі. Під час цієї експедиції Тасман відкрив острів Тасманія, який він теж прийняв за виступ Південної Землі (Зьойдланда), однак до самої Австралії, обійшовши її навкруги, так і не наблизився. От чому Дж. Бейкер навіть назвав цю подорож «блискучою невдачею». Але проте під час другої експедиції, початої на наступний рік, Тасману вдалося пройти уздовж усього північного узбережжя знову відкритого материка. Таким чином, до середини 17 ст. європейці познайомилися вже приблизно з половиною загальної довжини його берегової лінії.

У цей же час за ним затвердилася назва Нова Голландія, що існувала до 19 ст. Іспанцям, португальцям й особливо голландцям вдалося оконтурити, та й то приблизно, тільки частину нового материка. Наприкінці 17 ст. до берегів Австралії двічі плавав англійський пірат Уїльям Дампір, який на великому протязі обстежував її західне узбережжя; тут його ім'я і нині носить великий порт Дампір. Потім у дослідженнях наступила досить тривала перерва, а в 1770 р. Джеймс Кук під час своєї першої кругосвітньої подорожі на кораблі «Індевор» пройшов уздовж східного узбережжя Австралії близько 4 тис. км, відкривши затоку Ботані-бей, Великий Бар'єрний риф (дивіться мал. 1), мис Йорк. Усі нові землі він оголосив власністю англійської корони і назвав їх Новим Південним Уельсом. Таким чином, він став фактично першовідкривачем Австралії.

Спочатку англійські колоністи відкрили Великий Вододільний хребет з його найвищою частиною — Австралійськими Альпами. Потім вони просунулися за цей хребет у басейни рік Муррей і Дарлінг (по імені тодішнього губернатора Нового Південного Уельсу Ральфа Дарлінга). Скотар Едвард Джон Ейр, пройшовши пішки все південне узбережжя Австралії, знайшов велике озеро, назване потім його ім'ям. Джон Стюарт водрузив англійський прапор у самому центрі материка. І вже в 70-х роках були пересічені пустелі Західної Австралії і відкрито плато Кімберлі. Одночасно починався цілий ряд спроб пройти через увесь материк з півдня на північ та зі сходу на захід. Деякі з них вдалися, але деякі закінчилися трагічно: так, безвісти зникла в пустелях внутрішньої Австралії добре споряджена експедиція Л. Лейгардта; на зворотному шляху загинули також майже усі члени експедиції Р. Берка. Проте до кінця 19 ст. дослідження внутрішніх областей Австралії було в основному завершено.

У відкритті Нової Зеландії головна заслуга належить Джеймсу Куку. Під час своєї першої подорожі він обійшов «вісімкою» усю Нову Зеландію, виправивши помилку Тасмана, який вважав її частиною Південного материка, і довівши, що вона складається з двох великих островів. Крім того, Кук займався вивченням флори й фауни Нової Зеландії, побуту туземного населення, а складені їм найдокладніші карти її узбережжя використовувалися ще до кінця 19 ст. Під час своєї другої подорожі Кук знову побував на Новій Зеландії. Приблизно в один час з ним ці далекі береги відвідували французькі експедиції де Сюрваля, Маріон-Дюфрена, д'Антркасто, а в першій третині 19 ст. — Дюмон-Дюрвіля і Лапласа. Відвідували їх і багато хто з російських мореплавців. А в 1835 р. тут побував Чарльз Дарвін, який здійснював подорож на корветі «Бігль».

У 1769 році планета Венера повинна була проходити через сонячний диск. Для спостереження за її проходженням у Тихий океан була споряджена експедиція англійських вчених на чолі з Джозефом Банксом. Експедиція відправилася на кораблі «Індевор», командував яким Джеймс Кук (1728—1799 рр.), перша людина, яка довела, що Південний материк знаходиться не там, де його шукали.

За своє багате подорожами і пригодами життя Кук обстежував безліч острівців Тихого океану і зробив чимало відкриттів. Але більш, ніж своїми відкриттями, він пишався тим, що протягом багатьох місяців, проведених у морі, не втратив жодної людини від цинги.

Джеймс Кук був відважним моряком, він мав сильну волю. Його батько був сільськогосподарським робітником, і хлопчик завзятою працею пробивав собі дорогу. Шлях Кука був важкий, але привів його зрештою на капітанський місток британського військового корабля. Він зумів твердо взяти у свої руки керування кораблем, завоювавши авторитет офіцерів -«джентльменів», що косилися на нього через його просте походження.

«Індевор» обігнув мис Горн і встав на якір біля острова Таїті, де експедиція з успіхом спостерігала проходження Венери. Стояла нестерпна жара, термометр показував 48° по Цельсію.

Закінчивши спостереження Кук пустився у своє знамените плавання і, відвідавши острова Товариства, спрямував потім до Нової Зеландії й обігнув обидва її острови, остаточно встановивши, що вона не є частиною материка. Це було нелегкою задачею, і інша, менш наполеглива людина, ймовірно, не довела б цю справу до кінця. Берегову лінію довжиною більш 3800 км Кук сумлінно наніс на карту. У глиб острова він не зважився проникнути, тому що йому довелося бути свідком людожерства серед туземців-маорі.

Кук, що знав про існування Нової Голландії (сучасної Австралії), поплив на захід. 19 квітня 1770 року він підійшов до материка зі сходу і направився вздовж берега до півночі. Цей берег входить тепер до складу провінції Новий Південний Уельс. 28 квітня кораблі Кука кинули якір у бухті Ботані, названої так завдяки її багатій рослинності.

«Індевор» йшов уздовж пустельних берегів Австралії, часто зауважуючи димки на березі, але лише зрідка зустрічаючи туземців. Крім численних кенгуру, дослідники бачили на австралійських берегах мало цікавого. Усе було благополучно до 10 червня, коли «Індевор» вийшов з бухти до півночі від мису Грефтон. Матрос, що вимірював глибину, прокричав: «Сімнадцять сажень!», а через хвилину корабель наштовхнувся на кораловий риф. Лише напружені зусилля екіпажу, що почав відкачку води, яка хлинула в трюм, і кмітливість мічмана Монкхауза, який зміг заткнути пробоїну, врятували корабель і дозволили ввести його в устя якоїсь річки, де він був поставлений на лагодження біля пологого берега. Після лагодження «Індевор» благополучно досяг берегів Нової Гвінеї.

На кораблі у Кука не було жодного цинготного хворого. Під час його колишніх плавань йому не одноразово доводилося бути свідком того, як половина, а те і більше половини команди вмирали від цієї жахливої хвороби. І він поставив своєю задачею всіляко боротися з цингою. Насамперед він вимагав чистоти і завжди особисто обстежував корабель. Усі приміщення часто окурювали, ретельно мили і чистили, причому каюти і трюми після миття просушувалися гарячими вугіллями. Строгість його обходів змусила одного з його біографів написати, що «на кораблі капітана Кука щодня була неділя».

Але самим головним протицинготним засобом була спеціальна, строго обов'язкова дієта. Вона включала кислі трави, гірчицю, оцет, пшеницю в зернах, згущений апельсиновий і лимонний сік, салуп (напій, зроблений з коренів однієї лугової трави, або американського лавру широко розповсюдженого до введення у вживання чаю і кави), «сухий суп», що з виду нагадував плитки столярного клею, цукор, патоку, овочі. Крім того, всюди, де тільки можна було, поповнювався запас селери і часто заварювалося свіже сусло.

Усе йшло благополучно до приходу в Батавію. Але Батавія виявилася джерелом тропічної лихоманки. Під час стоянки там від неї померло тридцять чоловік.

З Батавії «Індевор» прямував до Англії, куди і прибув у липні 1771 року.

Крім своїх чудових досягнень з боротьби з цингою, перша експедиція Кука внесла коштовний вклад у географію. До найголовніших заслуг цієї експедиції відноситься доказ того, що Нова Зеландія — острів, а не частина південного континенту, а також нанесення на карту її контурів і східного берега Австралії.

У 1772 році Англія відправила другу експедицію з двох кораблів: кораблем «Резольюшен» командував Кук, а «Едвенчер» — Фюрно. Обігнувши мис Доброї Надії, кораблі узяли курс на південний схід і в січні 1773 року перетнули Південне Полярне коло.

Південного материка ніде не було видно, зате крижаних полів і айсбергів зустрічалося набагато більше, ніж хотілося б Куку. На Новій Зеландії вдалося зібрати великі запаси протицинготних трав. Їх варили і їли двічі в день. Трави довелися як не можна більш до речі, тому що дехто з команди вже занедужав.

Повернувши знову на південь і потім на схід, Кук остаточно переконався, що Великого Південного материка, про який казали стародавні географи, не існує.

Досягнувши такого переконання, він залишив полярні води, приплив до Маркизських островів і потім до Таїті. Описавши дугу навколо південної частини океану, «Резольюшен» підійшов до островів Еспіріту-Санто, які Кук перейменував у Ново-Гебридські. Далі він рушив на південний захід і відкрив великий острів, названий ним Новою Каледонією.

Назад поверталися повз Нову Зеландію і мис Горн, із заходом на мис Доброї Надії. Під час цієї експедиції, що тривала три роки, Кук перетнув Тихий, Атлантичний і Індійський океани в полярних широтах і знову зробив кілька відкриттів. Довжина маршруту другої експедиції дорівнювала 84 тис. кілометрів, тобто більш ніж у два рази перевершувала довжину земного екватора.

Кук одержав звання капітана 1-го рангу і був обраний членом Королівського географічного суспільства.

Вже в наступному році Кук організував третю експедицію, щоб знайти Північний прохід з Тихого океану в Атлантичний.

Цього разу він один командував двома кораблями: «Резольюшен» і «Діскавері». Кораблі пройшли по маршруті: мис Доброї Надії, Тасманія, Нова Зеландія, острови Тонга й острови Товариства. Пливучи потім на північ, Кук знову відкрив знайдені колись іспанцями та потім забуті Гавайські острови, які він перейменував у Сандвічеві. Далі Кук у пошуках Північно-західного проходу пройшов уздовж західних берегів Америки до її північно-західного краю — мису Барроу. По дорозі він підходив до берегів Чукотського півострова. Прохід в Атлантику Куку знайти не вдалося, і кораблі повернулися назад, спочатку до устя Юкону, а потім на Гавайські острови

Тут туземці почали красти з кораблів усякі дрібні предмети. Розміри крадіжок все зростали, і дійшло до того, що вкрали катер з «Діскавері». Кук відправив кілька загонів матросів на пошуки зниклого катера, а сам з'явився для пояснення до місцевого вождя Торреобоо Конфлікт вже готовий був розв'язатися мирним шляхом, коли прийшла звістка, що матроси вбили якогось місцевого царька. Туземці схопилися за зброю, і Куку з його моряками довелося відступати до берега.

Туземці, прикриваючись циновками, що прекрасно захищали їх від вогню англійських мушкетів, атакували каменями і дротиками. Коли англійці нарешті досягли води, Кук, що прикривав відступ своїх людей, повернувся на мить обличчям до моря, щоб віддати наказ одному з човнів. Ця мить виявилася для капітана фатальною: камінь потрапив йому в голову, він впав у воду, і туземці утягли його геть.

Протягом декількох днів на кораблях нічого не знали про долю капітана. Нарешті партія туземних воїнів на чолі з вождем під'їхала до кораблів і віддала англійцям напівобгризені кістки їхнього начальника. 21 лютого коли заходило сонце «Резольюшен» із приспущеними прапорами віддав салют своєму загиблому командирові. Під звуки пострілів залишки Кука були опущені в безодню океану.

Капітан Кук був найбільшим дослідником свого століття і прекрасним керівником і заслужив набагато більшу пошану, ніж ту, якою він при житті користувався в Англії.

Добрий і строгий, справедливий і енергійний, Джеймс Кук був і залишиться зразком шляхетності і мужності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: