Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Творчість Тараса Григоровича Шевченка




Найпопулярнішим з усієї творчої спадщини Т. Шевченка є «Кобзар». Його «Кобзар» — це книга, творена горем і сльозами, гнівом і надією. У ранніх творах Шевченко переважно схилявся до романтики: ім^властивий інтерес до незвичайного, яскравого і навіть таємничого, фантастичного, піднесений стиль мовлення, деяка сентиментальність, захоплення історичним минулим. Поступово посилюються реалістичні мотиви в романтизмі Шевченка, він вносить у нього елементи соціальної сатири. Основа естетичної платформи Шевченка — правдиве зображення дійсності та висока художність, сміливе викриття антинародного ладу, активний гуманізм, впевненість у кращому майбутньому, заклик до визволення і побудови демократичної держави. Отже, Шевченко був романтиком і реалістом одночасно.

Поема «Катерина». «Катерина» — ліро-епічна, соціально-побутова поема. Жіноча недоля у творчості митця стала згустком болю, бо кріпацтво передчасно осиротило хлопця, рано залишивши без матері; сестер, у яких неволя побілила коси, він так і не зміг викупити з кріпацтва. А його перше дитяче кохання — Оксану Коваленко чекала страдницька доля дівчат-покриток.

Тему зганьбленої паном простої селянської дівчини Шевченко розкриває по-новому. Страждання жінки обумовлені соціальними обставинами. Катерина народила сина від москаля, односельці цураються її, батьки виганяють з дому. Катерина йде шукати свого коханого, а коли він відмовляється від неї і сина, жінка кінчає життя самогубством. Автор застерігає дівчат від москалів, бо вони — «чужі люди».

Центральним образом твору є українська дівчина Катерина. Вона щира й віддана у коханні. Українські звичаї, ментальність дозволяють їй вільно зустрічатися зі своїм обранцем у садочку. Дівчина не має сумніву, що коханий обов'язково повернеться і візьме з нею шлюб. Шевченко влучно передає психологічний стан Катерини. Вона не поступається своєю людською гідністю, не намагається вмилостивити батьків, а мужньо приймає винесений їй вирок.

Тілько сина пригортає, Цілує та плаче.

Задля дитини жінка просить милостиню в чумаків, гідно тримається перед глузливими жартами москалів. Зустрівши нарешті коханого і зрозумівши, що її зраджено. Катря принижується, але лише задля сина:

Наймичкою тобі стану...

З другою кохайся...

З цілим світом...

Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала...

Покриткою... який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Скільки любові і самопожертви! Однак відчувши себе покинутою, Катерина не знаходить собі місця в житті, і навіть материнські почуття не утримують її від самогубства.

Батьки Катерини виховували її в традиціях української національної свідомості. Катерина була в них єдиною дитиною. Але згідно з неписаним, але непорушним законом народної моралі батьки повинні покарати свою доньку, хоча знають, що на старість залишаться самотніми.

Автор-оповідач виступає у творі простим чоловіком з народу, та за його зовнішньою простотою і безпосередністю приховуються глибока громадянська позиція і співчуття до знедоленого люду.

Поема «Гайдамаки». «Гайдамаки» — вершина ранньої творчості Т. Шевченка. Історичною основою поеми стали події народного повстання, спричиненого жахливими соціальними та національно-релігійними умовами. Польські пани ставились до кріпаків як до нижчої раси, у деяких місцях панщина складала 5—6 днів на тиждень, до того ж селянин повинен був ще сплачувати податки. Заборонялася православна віра.

У травні 1768 р. 70 гайдамаків на чолі із запорожцем Максимом Залізняком виступили з Мотронинського монастиря в районі Правобережжя, підбурюючи селян до повстання. За кілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля. На початку червня 1768 р. повстанці оточили Умань, один із найбільших центрів польського панства в Україні. На бік повсталого люду перейшов уманський сотник Іван Гонта. Наляканий розмахом Коліївщини («колій» — повстанець), російський уряд послав військо на допомогу польській армії. Повстанці були оточені під Уманню російськими військами, командування яких запросило до себе ватажків повстання і заарештувало їх. Ґонту та 800 його козаків росіяни передали в руки польського уряду. Після страшних катувань повстанців стратили (Ґонту катували три дні, зняли шкіру, потім четвертували). Залізняка та інших його прихильників таврували й заслали до Сибіру.

Композиційно поема складається з лірично-філософського вступу — присвяти, історичного — вступу («Інтродукція»), десяти розділів та епілогу.

У творі простежуються дві сюжетні лінії. Перша, основна, пов'язана із змалюванням підготовки та ходу Коліївщини, друга зображує історію кохання Яреми і Оксани. Кульмінаційним моментом першої сюжетної лінії є розділ «Гонта в Умані», другої — «Червоний бенкет».

Головним героєм поеми є повсталий народ. Гайдамаки готувалися до повстання як до свята. Розділ, у якому розповідається про освячення повстанцями ножів, так і називається: «Свято в Чигирині», адже «вони рознесуть ляхам, жидам кару; за кров і пожари пеклом гайдамаки ляхам оддадуть». Яскраво змальовано образи ватажків повстання. Кобзар Волох називає Залізняка козацьким батьком, орлом сизокрилим. Образ Ґонти найповніше розкрито в розділі «Гонта в Умані», де розповідається про вбивство ним рідних дітей, бо вони стали католиками. Цим епізодом автор підкреслює вірність Ґонти гайдамацькій присязі. Драматизм твору загострюється в сцені поховання Гонтою вбитих синів. Він риє їм могилу ножем і ховає так, як ховали козаків, накривши очі червоною китайкою. Типовим представником повсталої маси виступає Ярема, образ якого подано в розвитку. Від жидівського попихача, сироти-безбатченка, що навіть не мав прізвища, Ярема зростає до свідомого борця за волю:

Не знав сіромаха, що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить...

Через короткий час Ярема стає справжнім народним месником: «А Ярема — страшно глянуть — по три, по чотири так і кладе». Коліївщина набула загальнонародного характеру, бо участь у повстанні взяли навіть жінки, які з рогачами йшли на ворога.

«Гайдамаки» — ліро-епічна поема, у її композиції важливу роль відіграють численні ліричні відступи, в яких поет стає ніби співучасником зображуваних подій.

Літературна критика сприйняла появу поеми неоднозначно. Прихильною рецензією відгукнулась 12 квітня 1842 р. «Литературная газета». У ній відзначено прекрасний поетичний дар Т. Шевченка. Негативну оцінку поемі дав В. Бєлінський, який вважав, що українська література не має перспектив розвитку. Але великий Кобзар усією своєю поетичною спадщиною заперечив таке судження.

Поема «Сон» («У всякого своя доля»). Поема — перша політико-сатирична поема поета-демократа. У творі автор найповніше виразив політичні вимоги покріпаченого селянства. «Сон» — нищівна сатира на деспотичний режим Миколи І. Підзаголовок поеми («Комедія») вказує на її сатиричний характер.

Поема написана від першої особи у формі розповіді. Художній прийом сну, обраний Шевченком, сприяє розкриттю ідейно-тематичного змісту поеми і зумовлює її жанрові особливості, бо життя, змальоване у творі, і дійсно нагадує сон, оскільки суперечить дійсності. Оповідач ніби пролітає уві сні над безмежними просторами України і Росії, де спостерігає страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, царя. Автор говорить, що таке сниться лише юродивим та п'яницям.

Композиційно поема не поділена на розділи, але за змістом можна виділити в ній вступ і три частини. Вступ має сатиричний характер. Автор роздумує над причинами розбрату й морального звиродніння людей.

У першій частині оповідач прощається з «безталанною вдовою» Україною, яку спочатку змальовано як земний рай, оповитий красою, а потім як пекло, де панують жорстокість і деспотизм:

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

У другій частині поеми герой переноситься до Сибіру, щоб сховатися від пануючого на землі зла, але перед ним відкривається нова картина неволі — життя каторжників. Серед них є і злодії, і борці за свободу — політичні засланці. Тут автор зображує «царя волі», говорить, що традиції революціонерів-декабристів живуть у суспільстві.

У третій частині картина каторги змінюється картиною царської столиці. Герой-оповідач перетворюється на простакуватого селянина, що вперше потрапив до столиці. Характерною деталлю Петербурга є образ земляка з цинковими ґудзиками, який уособлює продажність чиновництва. Нищівна сатира Шевченка досягає найвищого напруження й виразності у викритті коронованих осіб і придворних. Поет вдається до сатиричного гротеску, порівнюючи царя із ведмедем, царицю — із засушеним опеньком. А саму суть самодержавного правління зображує у вигляді генерального мордобою:

...цар підходить.

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака

а меншого в пузо

— Аж загуло!,

а той собі Ще меншого туза

Межі плечі...

Зникнення царя після його перетворення на кошеня викликає іронічну усмішку. Звертаючись до читачів, автор просить вибачення за те, що устами оповідача розповів сон.

Поема «Кавказ». Поема присвячена щирому другові Т. Шевченка Якову де Бальмену, який загинув на Кавказі під час війни з горцями. «Кавказ» — геніальна політична сатира Шевченка. Твір не має жанрових ознак поеми, бо в ньому відсутні сюжет і персонажі. Але він є згустком вільнолюбних ідей, спрямований на викриття царизму, його колонізаторської сутності. Поет звинувачує у смерті свого друга не народи Кавказу, а російське самодержавство:

Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов'їх.

Своїм гнівним словом Шевченко затаврував усі загарбницькі війни. Нескорену силу народу автор втілив у безсмертному образі Прометея. Цей символічний образ уособлює безсмертя народу, серце якого «знову оживає і сміється знову». Російський царат, виведений в образі ката-орла, не може знищити волелюбних прагнень народу.

Пророче звучать слова Великого Кобзаря, адресовані всім народам, які борються за незалежність.

«Борітеся — поборете!» Шевченко наголошує на тому, що в усіх поневолених народів царської Росії доля схожа — вони позбавлені права вільно розвиватися, говорити рідною мовою.

Од молдованина до фінна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує!

Поет виступає проти зловживання релігією з політичною метою, проти релігійних війн і кровопролиття.

Отже, поема «Кавказ» викриває моральний занепад правлячих кіл царської Росії, які відступилися від людських і Божих заповідей, запроваджуючи політику тиранії, лицемірства та жадоби до наживи.

«До Основ'яненка». У вірші «До Основ'яненка» поет сумує за Запорозькою Січчю, за козацькою волею, згадує колишню славу рідного краю.

Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани. Не покриють Україну Червоні жупани!

Поет вірить, що пам'ять про запорозьке лицарство має викликати почуття гідності у нащадків. Але сам Шевченко скаржиться на власне безталання, вважає, що йому не під силу віршованим словом пробудити свідомість українців.

Основ'яненка Шевченко називає «батьком» і, звертаючись до того, кого «люде поважають» за «добрий голос», закликає старшого друга відтворювати історичне минуле України, бо впевнений, що

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України.

Послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» Твір своєю назвою вказує на адресата, до якого звертається Шевченко, а саме: до українців (до пам'яті попередників, до сучасників і нащадків). У посланні є також сатира на панівний клас і авторське уявлення про те, яким повинен бути справжній патріот.

Епіграф послання взято з Біблії, з першого соборного послання апостола Іоанна, в якому він закликав людей дотримуватися заповідей Ісуса Христа: «Аще кто речет. яко любит Бога, а брата свого ненавидит, ложь єсть».

У посланні Шевченко звертається передусім до українського панства, яке, прикриваючись патріотичними фразами, продовжувало гнобити свій же український народ: «людей запрягають у тяжкі ярма», а тим самим «Господа зневажають». Поет називає панів «недолюдками», «дітьми юродивими». Шевченка обурює те, що українське панство виявляє зверхність над народом, хизуючись своїм багатством. Насправді ж, це багатство — «дідами крадене добро» — нажите простими людьми. Автор засуджує дворян, які позбавлені національної самосвідомості і плазують перед іноземними авторитетами. Навіть власну історію і традиції вони вивчають, «як німець покаже». Поет закликає не нехтувати здобутками національної історії і культури, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Він пропонує по-новому осмислити історичне минуле України. Тільки тоді можна буде збагнути: «Що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?» Крилатий вислів поета«Учитесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...» — яскраве свідчення його поглядів на роль інтелігенції в житті українського народу.

Глибокий зміст вкладає поет у звертання «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата», закликаючи до національної єдності і братерства. Тільки за такої умови Вітчизна збудує щасливе майбутнє:

І забудеться срамотня Давняя година,

І оживе добра слава, Слава України...

Отже, послання сприймається як заповіт Шевченка нащадкам, які повинні робити все для розквіту України.

«Заповіт». У листопаді 1845 р. Шевченко одержав у Києві документи і гроші на подорож і за завданням Археологічної комісії виїхав до Полтавської губернії. Але там він тяжко захворів. Хворим лежав у Переяславі у знайомого лікаря А. Козачковського. Тут 25 грудня Шевченко написав свій «Заповіт». «Заповіт» — це бойова програма, яка відбиває зростання протесту кріпаків, що часто виражався в непокорі панам та селянських заворушеннях.

Вірш починається звертанням Шевченка до свого народу. Тяжко хворого поета хвилює доля України. Навіть після смерті він не хоче розлучатися з нею, з її ланами, з Дніпром, з його кручами. Поет розуміє, що народ може здобути соціальну й національну свободу тільки у запеклій боротьбі з гнобителями для створення «вольної, нової» сім'ї народів. Саме в такій сім'ї поет заповідає згадати його «незлим тихим словом». «Заповіт» перекладений багатьма мовами світу. Ще 1868 р. на текст «Заповіту» написали музику композитори М. Лисенко і М. Вербицький. Але народною стала мелодія, створена 1870 р. полтавським композитором-аматором Г. Гладким.

«Мені однаково, чи буду...». Непохитність і нескореність, любов до Батьківщини висловлені у вірші «Мені однаково...» Шевченко знав, що присуд царя буде жорстокий, що помилування не буде, що, може, доведеться загинути на чужині. Початкова частина вірша обрамлена словами «Мені однаково...» і «...однаковісінько мені». Чи справді людина може бути байдужа до того, що її чекає? На це питання поет дає відповідь у кінцевих рядках. А спочатку він висловлює сум з приводу того, що виріс в неволі і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї. І знову ліричний герой заявляє, що йому однаково, чи буде його нащадок молитися за нього, чи ні. Поета хвилює найбільше не особиста доля, а доля України, рідного поневоленого народу. П'ять разів у поезії повторюється слово «однаково», кожного разу воно набуває різного змісту: спочатку звучить нібито байдуже, далі гнівно, а в кінці пристрасно виливається гнів душі.

Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять... Ой, не однаково мені.

«Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)». Тему щасливого майбутнього продовжує Т. Шевченко у вірші «Ісаія. Глава 35». Пророцтва автора однієї з книг Біблії, стародавнього єврейського пророка Ісаії, стали джерелом Шевченкового наслідування. Поет змальовує справжній рай, який може запанувати на землі лише тоді, коли незрячі «дива Господнії побачать», коли «німим отверзуться уста», коли раби стануть вільними, зможуть подивитись на світ іншими очима і не боятимуться сказати слово правди. Тобто коли мільйони усвідомлять себе людьми, тоді і прийде кінець поневоленню. Поет переконаний, що земля обов'язково оновиться і буде такою ж квітучою, «мов Іорданові святії Луги зелені, береги!» Але оновлення відбудеться тільки тоді, коли буде встановлено справедливість («на землю правда прилетить»). Вільна праця на благо людей, які усвідомили свою гідність, створить диво: «І пустиню опанують веселії села».

Поет широко використовує релігійну лексику для змалювання нового життя: «радуйтеся, вбогодухі», «незрячі прозрять», «німим отверзуться уста», Бог «воздає злодіям за злая!» І оживе добра слава, Слава України...

 

МАЛИШКО Андрій Самійлович(1912—1970)

Нема сумніву, що музикальні здібності Малишка відкрили його душу для народної пісні. Він писав, що його «напували» з дитинства піснями, але головнішим було те, що його душа постійно і жадібно прагнула того трунку... Малишко мав хист музиканта, який виявлявся в звуковій структурі рядка і строфи, в доборі образів звукового ряду, які робили його поезію дзвінкою, пісенною.
Д. Павличко

Творчість А. Малишка — помітна сторінка в історії української літератури. Значний її тематичний і жанровий діапазон. Твори поета розкривають духовний світ сучасника, складні життєві колізії доби. Їм властива проста й чітка форма, мелодійність, багатство тропів та інтонацій. Серед жанрів, які активно використовував А. Малишко, — ліричний вірш, пісня, балада, поема, послання, сонет. На слова поета написано чимало пісень. «Пісня про рушник», «Вчителька», «Ми підем, де трави похилі», «Київський вальс», «Стежина», «Цвітуть осінні тихі небеса», які стали народними, принесли їх авторові заслужену славу. Д. Павличко підмітив чи не найприкметнішу рису поетичного обдарування А. Малишка: вплив народнопоетичного слова на його пісенну творчість, підсилений неповторним голосом самого автора, його поетичною майстерністю.

Дата і місце народження — 14 листопада 1912 р., с. Обухів на Київщині, в селянській родині.
Навчання. Закінчив медтехнікум і Київський інститут народної освіти.
Життєвий і творчий шлях. 1930 р. — з’являються перші друковані твори поета. 1932 р. — А. Малишко вчителював у м. Овручі, згодом став працювати в «Літературній газеті». 1936 р.— вийшла друком збірка «Батьківщина». 1938 р. — створено збірки «Лірика», «З книги життя». 1939 р. — збірка «Народження синів».
Під час Великої Вітчизняної війни А. Малишко був військовим кореспондентом різних фронтових газет. 1942 р. — з’явилася збірка «Україно моя». 1943 р. — створено збірки «Слово о полку», «Битва».
Поеми і збірки поета післявоєнного періоду тісно пов’язані з його фронтовою лірикою («Сини», «Любов», «Марія», «Прометей»). Новими темами, мотивами, мистецькими засобами позначені й останні збірки А. Малишка: «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970). За цикл віршів «Дорога під яворами» поетові присуджено Державну премію 1969 р. А. Малишко виступав також із літературно-критичними працями: «Думки про поезію», «Слово про поета М. Рильського та його творчість».
Андрій Малишко помер 17 лютого 1970 р.

У «Пісні про рушник» ліричний герой з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її прагнення прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, заповітне бажання бачити її щасливою, не обійденою долею. Ненька дарує синові вишиваний рушник як символ життєвої дороги, де «росяниста доріжка, і зелені луги, й солов’їні гаї», і на ньому оживають «і дитинство, й розлука, й материнська любов». Так А. Малишко поглиблює образ рушника, запозичений із народної творчості. Проте головним у поезії є образ найближчої і найсвятішої для кожної людини — образ матері. Серце її сповнене безмежної любові до сина, і поет передає це економними, але надзвичайно місткими деталями: незрадлива ласкава усмішка, бо матір уміє і прощати, і наставляти, і жаліти; засмучені очі, бо рідна ненька відриває від свого серця дитину, посилає її у широкий бентежний світ, «в дорогу далеку», на якій будуть і радість, і печаль.
Змушуючи кожного згадати своє дитинство, молоді літа, прощання з батьківським домом і матір’ю, поет тонко передає і щем розлуки, і передчуття незвіданих доріг, і материнську тривогу за долю дитини.

ПІСНЯ ПРО РУШНИК


Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

 


 

П.Тичина

«Арфами, арфами» — гімн весні. (поезія пейзажної лірики)

Арфами, арфами — золотими, голосними

обізвалися гаї самодзвонними:

Йде весна запашна, Квітами-перлами Закосичена.

Думами, думами — наче море кораблями, переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий…

Стану я, гляну я — скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий

З переливами:

Йде весна Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Любая, милая — чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай

Там за нивами:

Ой одкрий

Колос вій!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий…

Тема: Оптимістичне передчуття тривог і випробувань, які чекають на українців в час соціальних і політичних змін.

Мета: оспівування весняної пори року, яка наповнює душу передчуттям оновлення.

 

Поезія «Ви знаєте, як липа шелестить» (інтимна лірика поета)


Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить...

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов’ї...

«Я твій» — десь чують дідугани.

А солов’ї!...

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!


Тема: відтворення через зорові і слухові образи почуття закоханості, показ глибоких і світлих почуттів.

 

СИМОНЕНКО Василь Андрійович(1935—1963)

Василь Симоненко писав афористично. Він ніби готував свої рядки для бронзових або гранітних літер. Він, здається, вимагав од поезії не лише нових відкриттів світу, а й створення моральних, політичних, загальнолюдських обов’язків і прав, які мають у майбутньому суспільстві заступити юридичні закони.
Д. Павличко

Центральною в його творчості вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу, висловленої з недвозначною відвертістю.
П. Хропко, літературознавець

В. Симоненко — і як творча індивідуальність, і як людина — неповторний у своїй безкомпромісності та правдолюбстві. Поет вболівав за упосліджені долі сучасників, за принижену національну гідність українців. Провідна його тема — Україна, «Вкраїнонька», «земля з переораним чолом, з губами, пересохлими від сміху». У поезіях В. Симоненка вона постає і в духовних портретах людей праці, їхніх гірких долях («Дід умер», «Баба Онися», «Жорна», «Піч»), і в щемливо-трепетних рядках «Лебедів материнства», і в публіцистично наснажених, енергійно-напружених віршах «Україні», «Земле рідна! Мозок мій світліє...»
Інтимна лірика В. Симоненка художньо досліджує філософію почуття, його найтонші нюанси — від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Своєю творчістю В. Симоненко, за словами Олеся Гончара, «став чистим, непідкупним сумлінням своїх ровесників», «витязем молодої української поезії».

Дата і місце народження — 8 січня 1935 р., с. Біївці Лубенського району на Полтавщині, в селянській сім’ї.
Навчання. У 1942—1946 рр. навчався в Біївській початковій школі. У 1946—1947 рр. —в Єньківській школі. У 1947—1952 рр. продовжив навчання в Тарандинцівській середній школі. Навчаючись у школі, поповнював свої знання в літературному та історичному гуртках, був членом редколегії літературного журналу та учнівського лекторію. Закінчив школу із золотою медаллю. У 1952—1957 рр. навчався на факультеті журналістики КДУ. Під час навчання написав багато віршів, був активним членом літстудії.
Життєвий і творчий шлях. 1957—1960 рр. — В. Симоненко працює в редакції газети «Молодь Черкащини» (м. Черкаси). 1962 р. — виходить перша збірка творів «Тиша і грім». 1963 р. — видано казку «Цар Плаксій і Лоскотон». Опубліковані окремі твори поета: «Монархи», «Дума про діда», «Вино з троянд», «Кукурікали півні на рушниках», «Чорна підкова», «Головешка», «Мечі». В. Симоненка прийнято до Спілки письменників України.
14 грудня 1963 р. тяжка хвороба обірвала життя Василя Симоненка. Похований поет у Черкасах.
1964 р. Виходить друга збірка віршів — «Земне тяжіння».

«Лебеді материнства» — чудова поезія, знана як пісня «Виростеш ти, сину...», набула великої шани у нашого народу. Складається вона із дворядкових строф, звучання яких нагадує мелодію колискової:

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії

Рожеві лебеді випливають з туману дитинства ліричного героя, яке було сповнене теплом материнської любові, красою казки. Композиційно вірш складається з трьох частин: I — чарівна казка щасливого дитинства, в якій мати прагне все зробити для малого сина, оберегти його від життєвих негод; II — фантазії матері щодо майбутнього сина, його юності і першого кохання; III — роздуми її про змужніння сина — людини, громадянина. Мати хоче бачити свою дитину вільною у виборі життєвих доріг, але вірить, що такі поняття, як «мати» і «Батьківщина» завжди будуть для сина святими, як цього вимагають народні традиції.

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

Головна думка цієї поезії — оспівування загальнолюдських цінностей: материнства, любові до дитини, знання й збереження звичаїв і традицій рідного краю.

Лебеді материнства


Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибу казка сивими очима.

Материнська добра ласка в неї за плечима.

 

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати.

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії.

Опустіться, тихі Зорі, синові під вії.

 

Темряву тривожили криками півні.

Танцювали лебеді в хаті на стіні.

Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,

Лоскотали марево золотим сузір'ям.

 

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

 

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

 

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

 

І якщо впадеш ти на чужому полі.

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

 

Можна все на світі вибирати, сину.

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

 


 

 

Коментар

Чарівні, неповторні роки дитинства, коли стоїть над ліжечком мама й оберігає дитину від усіх бур та тривог світу. Тоді життя — казка з чарівними рожевими лебедями. Але діти виростають, ідуть у широкий світ, де їх чекають і кохання, і розчарування, і небезпеки. Як далеко б не були від рідного дому сини й дочки, за ними завжди «будуть мандрувати очі материнські і білява хата», як добрі янголи-охоронці. Тому все можна вибрати — друга, дружину, однодумця, не можна вибирати лише рідну матір та Батьківщину.

Поезія щира, задушевна, мелодійна, недаремно вона покладена на музику. І відображає глибокі патріотичні почуття, в яких любов до матері й до Батьківщини зливаються в одне ціле.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных