Розділ VIII Облога Полтави

Роман складається з дев'яти розділів, які є яскравою поетичною картиною багатостраждальної української історії з її трагічною героїкою,колоритними народними типами, взятими з різних "поверхів" українського життя XVIII ст., з коханням дівчини-козачки, яке відкривається безміром душевних граней та переживань, пристрасними роздумами про місію слова, поезії в людському житті загалом і в українській долі — зокрема.

Головна героїня роману Маруся Чурай цілком справедливо показана Ліною Костенко як геніально обдарований

митець, як один із творців українських пісень, що здобули всесвітню славу нашому народу.

Талант Марусі Чурай достойно оцінений представниками Січі, особливо Іваном Іскрою. Іванові доля вивела Марусю у двох величинах: коханої дівчини та художника незвичайного таланту. Під час суду йому однаково болить і, разом з тим, значимішим і вартіснішим проступає життя Чураївни-поетеси, піснетворки: "Ця дівчина не просто так, Маруся, Це —голос наш. Це — пісня. Це — душа".

І.Драч. «БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК»

В соняшника були руки і ноги.

Було тіло шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром.

Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.

І купався коло млина, і лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

Він стрибав на одній нозі.

Щоб вилити з вуха воду,

І раптом побачив сонце,

Красиве, засмагле сонце

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари у небі...

І застиг він на роки і на століття

В золотому німому захопленні:

-Дайте покататися, дядьку!

А ні, то візьміть хоч на раму.

Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе.

Щоб стати навіки соняшником.

1962 р. — вийшла в світ збірка поезій «Соняшник». Головна її тема — роль поезії в житті людини. Провідний образ — образ Сонця.

«Балада про соняшник». У баладі відсутні фантастичні, легендарно-історичні чи героїчні риси. Висвітлено ніби буденні, але насправді незвичайні явища. Поет позбавлений ореола особливої істоти — він «купався коло млина і лежав у піску». Поезія уподібнюється до звичайного дядька, схожого на сонце, котре їхало на велосипеді «у червоній сорочці на випуск», щоправда, у дещо несподіваному просторі — небі, делікатно обминаючи хмари. У І. Драча соняшник і сонце наділені людськими властивостями, олюднені, як у фольклорі. Соняшник — завезена рослина, яка відразу вписалася в український краєвид, стала квіткою національного світовідчуття. Жовтогаряча барва («сонце моє оранжеве») відповідає характерові естетичного сприйняття світила українцями.

Алегоричні образи соняшника і сонця в баладі символізують поета і поезію, які самоздійснюються на основі буденних реалій. Ці образи розкривають приховані можливості творчого життя за законами краси, духовного злету. Такий рух пробудженого таланту від «земного» до «небесного» здійснюється у творі через образ соняшника, що поєднує в собі два моменти: порив до високості із закоріненням у рідний ґрунт.

ДМИТРО ПАВЛИЧКО. Поезія «ДВА КОЛЬОРИ»

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш горточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Пісня «Два кольори» (1965) стала справді народною. Багато років спливло відтоді, коли мати вишила червоними та чорними нитками сорочку для сина, який ще «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами». Ця вишивана сорочка стає символом материнського благословення, що супроводжує героя на всіх його життєвих шляхах. Розмаїта кольорова гама українських вишивок, та переважають у них два кольори: червоний і чорний. Перший символізує любов, другий — журбу. Ці почуття в житті органічно поєднані: «переплелись, як мамине життя, мої сумні і радісні дороги». Ліричний герой зберіг найсвятіше — «лиш згорточок старого полотна і вишите... життя на ньому» — зберіг пам'ять про матір як заповіт вірності рідній землі.

Слово Павличка виразне й самобутнє, відшліфоване до блиску і точне, сповнене почуттями любові й ненависті, багате на барви і голоси життя. Продовжуючи традиції вітчизняної та світової класики, народної пісні, Д. Павличко витворив свою, тільки йому притаманну манеру письма, свій неповторний стиль.

На все життя поет поклав собі незмінне правило — працювати в поті чола, по-франківськи невтомно гартувати слово.

СТУС Василь Семенович (1938—1985)

Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої очі,
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
В. Стус

Усе життя йшов він до свого народу, ніс на плечах важенний хрест правди і сумління, ішов, знаючи, що шлях його — на Голгофу.
В. Міщенко, редактор

Насамперед поет був людиною з великої літери, яка відважно і самозречено виступила за високі ідеали Добра, Правди, Справедливості, Гуманізму — цих високих, вічних загальнолюдських цінностей, за національну гідність і самостійність українського народу.
В. Неділько, літературознавець

Дисципліна слова, лаконізм виразу, надзвичайно широкий словник, що постійно збагачується, ще й незупинне власне словотворення — ось шлях його поезії.
Ю. Покальчук, письменник

Життя і творчість Василя Стуса, одного з найвизначніших поетів XX ст., схоже на спалах — короткий і яскравий. Мистецька спадщина В. Стуса особливо оригінальна, потужна, самобутня, тісно переплелись у ній доля поета і його творчість. Дослідники художнього доробку В. Стуса стверджують, що годі шукати в ньому тематичної чи жанрової різноплановості, «всеядності». Поет тривалий час був насильно відірваний від нормального людського життя, від сучасного йому літературного процесу, що певною мірою й визначило поетику його творів, їх художній світ, але аж ніяк не позначилося на загальнолюдському пафосі поезій, їх довершеності та силі емоційного впливу на читача.
Щодо віршів В. Стуса не діє хрестоматійне літературознавче твердження про неможливість ототожнення у поезії авторського «я» та ліричного героя. У В. Стуса ліричний герой — він сам, його думи, вболівання, переконання, духовні пошуки, тому його твори так пронизливоособистісні. Їх змістовним ядром є позиція митця, громадянина, патріота, сина, батька. Поет прагне наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди — цих вселюдських ідеалів, за якими для нього губилися ідеї національної самосвідомості рідного народу.

Дата і місце народження — 6 січня 1938 р., с. Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині, в сім’ї робітника.
Навчання. У 1954 р. закінчив середню школу в м. Сталіно (нині Донецьк). У 1959 р. закінчив педагогічний інститут за спеціальністю «українська мова та література». 1963 р. — вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Шевченка, з якої 1965 р. був звільнений за «систематичні порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», фактично ж — за виступ у кінотеатрі «Україна» з приводу репресій, що обрушились на українську інтелігенцію.
Життєвий і творчий шлях. Працював учителем на Кіровоградщині, Донеччині, потім — робітником на шахті «Октябрьская» м. Донецька. Був працівником газети «Социалистический Донбасс», будівельником, кочегаром, співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР; старшим інженером відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро, старшим інженером проектно-технологічного об’єднання; учнем проходчика та машиністом скрепера на руднику об’єднання «Северовостокзолото»; формувальником ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни; наладчиком промислового об’єднання «Укрвзуттєпром». 1972 р. — арешт та засудження до п’яти років таборів та трьох років заслання за «антирадянську агітацію». 1972—1977 рр. — ув’язнення в одному з мордовських таборів, заслання у с. ім. Матросова Магаданської області. 1979 р. — встановлення адміністративного нагляду після закінчення терміну заслання. Вступ до Української Гельсінської групи. 1980 р. — другий арешт. Засудження до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання у с. Кучино Чусовського району Пермської обл. 1982—1983 рр. — рік камери-одиночки. В ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. — смерть в тюремному карцері. Похований на табірному цвинтарі в безіменній могилі під № 91 (с. Копально Пермської обл.). 19 листопада 1989 р. прах В. Стуса було перевезено до Києва, поховано на Байковому кладовищі. В ніч з 22 на 23 лютого 1990 р. — могилу В. Стуса було спалено.
1990—1991 рр. В. Стус реабілітований і посмертно прийнятий до Спілки письменників. За збірку поезій «Дорога болю» поетові посмертно присуджено Державну премію.

За життя Стус встиг підготувати до друку чотири поетичні збірки, але тільки одна з них побачила світ: у 1970 р. в Брюсселі було видано книгу віршів «Зимові дерева». Не була надрукована за життя поета і його вагома критична праця про творчість П. Тичини — «Феномен доби». Тільки 1989 р. вірші В. Стуса прийшли до читача.
В. Стус — автор перекладів зі світової поезії, збірок «Свіча в свічаді» (1977) та «Палімпсести» (1986). В Україні вийшло окреме видання його творів (Стус В. Твори: У 4 т. — К., 1994).
Тематика поезій В. Стуса — здебільшого медитативні роздуми над тим, як живе і як мусить жити людина, невгасима любов до України, протест проти переслідувань, утисків усього українського.
Переважна більшість творів В. Стуса написана на етапах та в таборах, на які припадає 12 років його сорокасемирічного (шевченківського) віку.
Для стилю В. Стуса характерне звернення до себе, до читача, звертання-прохання, звертання-засторога, наприклад: «не поспішай...», «терпи, терпи — терпець тебе шліфує...», «тримай над головою свічку», «не зближуйся...»
За характером творчого обдарування В. Стус — лірик. Мова його поезій багата, оригінальна, смілива. Поет часто вдається до словотворення, неологізмів, деформує слова, але з тонким почуттям такту й міри — його новотвори допомагають глибше розкрити поетичний задум. Ось деякі з неологізмів: наверх, наниз, нажиття, наскін. Подібними є слова: додосвітки, надсмеркання, поранок, безоко, безсердно, витерп. Найчастіше В. Стус використовує такі фігури поетичної мови, як багатосполучниковість, безсполучниковість, анафора, повтор.
Однією з поширених фігур у поезії В. Стуса є градація, коли кожне наступне слово розкриває зміст попереднього, доповнює його:

...утекти б од себе геть світ за очі,
у небачене, нечуте, у немовлене...

«Сто років, як сконала Січ» (1963). Поет із сумом роздумує про зруйнування Запорозької Січі й тяжкі наслідки цієї події для українського народу. Але він вірить у незнищенність нації, її мови та культури, вірить, що здійсниться пророцтво Тараса.

Сто років як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії.

І глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

із шаровар, з курної хати

раби зростають до синів

своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже, крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости і рости, допоки

не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці -

слова шугають над Дніпром.

VI.1963

«На колимськім морозі калина...» У тяжкий час розлуки з рідною землею В. Стусові Україна бачилась в усьому: у табірному житті, похмурих північних пейзажах. Цей невеличкий пейзажний вірш є тому переконливим доказом. Поет побачив на колимськім морозі рідний цвіт — калину. Але ж вона на «чужинецькій землі» зацвітає не червоними, а «рудими слізьми». Колір червоної калини викликає асоціацію з кривавими слізьми. І відразу — як спалах болю — різкий контраст.

На колимськім морозі калина

зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

Безгоміння, безлюддя довкола,

тільки сонце і простір, і сніг.

І котилося куль-покотьолом

0 моє серце в ведмежий барліг.

І зголілі модрини кричали,

тонко олень писався в імлі,

і зійшлися кінці і начала

на оцій чужинецькій землі.

Ця картина переносить ліричного героя в спогадах на свято на рідній землі.
Переліком слів «безгоміння», «безлюддя», «сніг», «простір» В. Стус влучно створює картину північного безлюддя.
Завершується же цей пейзаж філософським образом.

...і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

ТЮТЮННИК Григір Михайлович (1931—1980)

Дивна б, здавалося, річ: з тих, власне, слів, якими говорять мільйони людей і користуються десятки й сотні письменників, раптом з’являється один, який ці ж, власне, прості слова ставить у такім порядку, що вони в нього живуть, як у нікого й ніде, і, скільки би ти їх не читав, до них, до їхнього автора хочеться повертатися ще і ще. Саме таким письменником і є Григір Тютюнник. Він — дорогоцінне обличчя нашої літератури. Він — її гідність, постава і шляхетність. Його твори не борються з часом. Вони самі — час. Лише не той, розкиданий і безладноплинний, а підвладний його художньому зорові, сіяний і пересіяний на густому ситі обдаровання, де все неістотне і тимчасове відсіюється, а зостається лише чисте золото таланту. Микола Вінграновський

«Найдорожчою темою, а, отже, й Ідеалом для мене завжди були і залишаються Доброта, Самовідданість і Милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах». Це слова з останнього інтерв’ю Григора Тютюнника — відомого українського письменника, лауреата премії ім. Лесі Українки та Державної премії України ім. Тараса Шевченка.
Духовне життя народу, сутність українського національного характеру і його деформацію письменник осмислив на рівні художньо-естетичних концепцій, які не здобули в радянський період належного визнання: їх не оцінила ні тогочасна критика, ні академічна наука. Наріжним каменем творчості Григора Тютюнника є ідея людяності й добра. Вона не тільки відбиває світоглядні позиції автора, а й визначає суть його героїв, їхні поведінку, вчинки, мораль. Створені Г. Тютюнником образи є носіями української ментальності. Втілюючи в собі кращі її риси — працьовитість, закоханість у красу природи, мрійливість, оптимізм, щирість, доброзичливість, дотепність, милосердя, доброту, вони відображають морально-етичні традиції пращурів.

Дата і місце народження — 5 грудня 1931 р., с. Шилівка на Полтавщині, в селянській родині. З 1936 р. Григір жив у Донецькому краї, у свого дядька. У 1937 р. його батька заарештували органи НКВС, із заслання він не повернувся.
Навчання. Закінчив Зіньківське ремісниче училище, згодом — філологічний факультет Харківського держуніверситету (1962).
Життєвий і творчий шлях. 1962—1963 рр. — Гр. Тютюнник вчителював у Донбасі. 1963—1964 рр. — був співробітником газети «Літературна Україна», опублікував там кілька нарисів та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін». Працюючи у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, створив літературний сценарій за романом свого брата Григорія Тютюнника «Вир»; згодом перейшов на редакторсько-видавничу роботу і врешті цілком віддався літературній творчості.
1966 р. — вийшла в світ перша книжка оповідань «Зав’язь». 1968 р. — «Літературна газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григорові Тютюнникові було присуджено премію за оповідання «Деревій».
Творче зростання майстра засвідчили збірки прози: «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), збірки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978). За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» письменникові присуджено літературну премію ім. Лесі Українки 1980 р.
Але в атмосфері чиновницького диктату над літературою письменник не зміг повністю реалізувати свій талант. Це й спричинило його самогубство, яке сталося 6 березня 1980 р. Творчість Григора Тютюнника була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка в березні 1989 р.

Улюблений жанр Г. Тютюнника — оповідання. На його думку, воно найближче до поезії. Цей жанр відповідав і характерові письменника, бо вимагав суворої самодисципліни й інтенсивності думки, граничної зібраності й зосередженості. Г. Тютюнник умів у короткій новелі повно, об’ємно розкрити внутрішній світ героя. Образи дітей є в багатьох його оповіданнях: «В сутінки», «Зав’язь», «На згарищі», «Дивак», які увійшли до першої збірки письменника «Зав’язь».

Оповідання «Три зозулі з поклоном» розповідає про кохання Марфи до чужого чоловіка. Це кохання — її глибока інтимна проблема, якою жінка ні з ким не ділиться. Марфа й не зазіхає на чуже щастя. Згодом вона стає вдовою, а її коханий — Михайло потрапляє на каторгу. Його чекають дві жінки. Важко Софії, вона втратила чоловіка і батька своєї дитини, але отримує від нього листи і знає, що Михайло любить її. А Марфа переживає трагедію нерозділеного кохання, раніше від Софії відчуває, коли тій надходить лист, і просить листоношу дати хоч потримати листа в руці, пригортає його до грудей, цілує. «— Ну от бачите, нічого я йому не зробила... тепер несіть Софії».
Це любов душ, яка переступила тілесний рівень кохання, і кожен залишається чесним перед самим собою. У цьому почутті немає й тіні ревнощів чи заздрощів до суперниці. Софія не сердиться на Марфу: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе». Співчуття, любов до ближнього, милосердя і всепрощення є визначальними для персонажів новели. Ці риси характерні для української людини, яка сповідує християнську мораль. В останньому листі до Софії Михайло мовби сповідується перед Всевишнім і просить дружину, щоб вона сходила до Марфи і передала їй, що він послав Марфі три зозулі з поклоном. І що «може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття».
В оповіданні є образи-символи. Зокрема, сосна — образ глибоко народний є символом рідного житла. До сосни подумки звертається наприкінці новели й сам оповідач, а вона ніби дає йому відповідь: «Тоді не було б тебе... — шумить велика татова сосна». Зозуля — це символ туги, тривоги, провіщення нещастя. Софія, дружина Михайла, символізує християнську любов до ближнього, втілену в образі Божої Матері.
Всевишня любов у художній системі Тютюнника — це даність неба. Тому посвята в оповіданні звучить незвичайно: «Любові Всевишній присвячується». Митець прагнув такої любові від нас, українців, бо «любов — це коли віддаєш». Пішовши з життя, письменник полишив нам свої твори, думки, свою зболену душу.
Творча спадщина Григора Тютюнника порівняно невелика за обсягом — двотомник оповідань, новел, повістей, за який письменник посмертно удостоєний Шевченківської премії. Проте не обсягом, а змістом написаного, майстерністю слова, глибиною думки, болем за понівечені людські душі відзначається його творча спадщина.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: