Сон і золоте слово Святослава

У Києві Святослав бачить незрозумілий, смутний сон. Неначе вдягали його у чорне вбрання на тисовому ліжку, наливали синє вино, з горем змішане, сипали з порожніх сайдаків половецьких великі перли на лоно... На золотоверхому теремі зник князьок. Всю ніч віщували нещастя сірі ворони під Плісенським, на Оболоні [під Києвом], біля Кияні [річка під Києвом]. Згодом полетіли вони до синього моря, до місця трагічних подій.

Бояри пояснили Святославу його сон. Це були два соколи, які злетіли від отчого престолу шукати собі слави. Але соколам крильця підсікли половецькі шаблі погані, самих опутали і закували «у пута залізні». На третій день Ігоревої битви «два сонця затемнились, обидва багряні стовпи погасились і з ними молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою огорнулись, і в морі потонули» «...На річці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися половці».

Тоді великий Святослав ізронив золоте слово, зі сльозами змішане: «О мої сини, Ігоре і Всеволоде! Рано ви почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Ви без честі одоліли [половців у першій сутичці], без честі, бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сідині?»

Святослав навів приклад про сокола, який ніколи не залишає своє гніздо незахищеним, коли летить бити ворога. А що ж тепер? Місто Римов стогне під шаблями половецькими, а Володимир під ранами. «Туга і печаль сину Глібовому!»

Звертається Святослав до Волинських князів Інгвара та Всеволода Ярославичів; Романа, Святослава і Всеволода Мстиславичів із закликом виступити разом проти ворога. «Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!»

Згадав князь і полоцького князя Ізяслава, який був убитий литовцями [в 1185 p.]. До нього не прийшли на допомогу його брати... «О, стогнати Руській землі, спом'янувши колишню годину й колишніх князів!»

Пам'ятає Святослав і старого Володимира [Мономаха], який все своє життя мріяв про єдність Русі. Тільки нащадки його чомусь живуть у незгоді. Князь Рюрик і його брат Святослав виступили проти степовиків, а третій брат Давид, князь смоленський, не пішов з ними...

Плач Ярославни

На Дунаї чути голос Ярославни, дружини князя Ігоря. Вона плаче - причитає не тільки за своїм чоловіком, але і за всіма воїнами, звертаючись з проханням про допомогу до Дніпра, - Славутича, до вітру, до сонця.

Рано плаче вона в Путивлі на стіні, примовляючи: «О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти?.. Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?»

Просить допомоги Ярославна у Дніпра-Славутича: «Прилелій, господине, мою ладу [чоловіка] мені, щоб я не слала йому сліз на море рано».

Ярославна плаче в Путивлі, примовляючи: «Світлеє і трисвітлеє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло [ти] гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сайдаки стягло?»

Ніби у відповідь на прохання Ярославни Бог вказав шлях Ігорю до втечі з полону «із землі Половецької на землю Руськую». Половчанин Овлур допоміг йому... «Загула земля [під копитами], зашуміла трава, вежі половецькі сколихнулися. А Ігор князь поскочив горностаєм в комишні і білим гоголем на воду. Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав до лугу Дінця, і полетів соколом під млою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, на обід і на вечерю».

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: