Цитатна характеристика персонажів. · Наум Дрот був «парень на усе село»

· Наум Дрот був «парень на усе село». Добрий слухняний син, горілку не пив, з ледачими не водився. Дуже любив до церкви ходити. Хоч маленьке свято, а він свічечку у церкві поставить, гроші старцям роздасть. Саме за це Бог милосердний його нагородив.

· «Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що було Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди старається, б'ється і вже зробить і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її, як свою душу».

· Маруся «От і виросла їм на втіху. Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так, неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав...»

Звали її Марусею, ходила вона у біленькій сорочечці, яку сама пряла і вишивала. Схоже була на панночку. Коли зустрічалась із старшими, то низько вклонялась і віталась: «Здрастуйте, дядюшка!» або: «Здорові, тітусю!» Ніхто з парубків не смів її зачепити, бо так подивиться, що той тільки мовчки поклониться їй і відійде далі. Ходити на вулицю не любила. Любила вдома батькам допомагати, варити їжу та прясти.

Коли її запрошували до подруг на весілля, то була там не довго, а тільки посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, то вона мерщій додому.

· Василь Старшим боярином був парубок з города, свитник Василь. Це був гарний парубок, русявий, рум'яний, одягнений у синій жупан. Коли пришивали боярам до шапок квітки, то Василь поклав аж цілісінький гривеник. Всі дуже здивувались, а він став спокійно їсти, буцімто копійку дав. Потім почав Василь дружечок розглядати. І ось його погляд зупинився на Марусі, що була старшою дружкою.

«Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади — поперед усіх: тільки його й чули, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч би півслова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і ні до кого нічичирк; усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очі під лоб».

«Маруся» мала винятковий успіх як серед читацьких мас, так і в колах письменників та критиків. Т. Г. Шевченко писав у листі до Квітки-Основ'яненка: «Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі. – Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю». Г.Квітка-Основ’яненко першим в історії української літератури утвердив оповідну манеру письма, за що Т.Шевченко назвав його «батьком». Пізніше це ім’я поширилося і закріпилося надовго – «батько української прози».

Тарас Шевченко

(1814 - 1861)

«Він був сином мужика і став володарем в царстві духа, — писав про Тараса Шевченка Великий Каменяр України Іван Франко, — він був кріпаком, і став велет­нем в царстві людської культури... Доля переслідувала його в житті, скільки лиш мо­гла, та вона не зуміла перетворити золото його душі у іржу. Найкращий та найцінні­ший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу ра­дість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори».

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії. Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.

1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.

Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.

Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.

Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.

У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.

1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викуплять його з кріпацтва.

У перших числах квітня 1837 року К.Брюллов розпочав працю над портретом В.Жуковського. Цю роботу передбачалося розіграти в лотереї і на зібрані кошти викупити Шевченка. У квітні 1838 року було розіграно лотерею, панові Енгельгардту вручена величезна на той час сума — 2500 карбованців, і 22 квітня підписано документ, яким поміщик надавав Шевченкові волю. 21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети).

Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.

Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише 8 творів(“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби.

Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський.

Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.

1844р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот.

Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).

Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.

Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем тощо). В Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі.

В Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.

Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається в Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, тяжко захворівши під час чергової подорожі, пише славетний «Заповіт» (1845) в Переяславі.

Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”. Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.

Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “Трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу. Цикл «В казематі» (присвячений «Моїм соузникам»), написаний навесні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один з найтяжчих періодів у житті і творчості Шевченка, період арешту й заслання (1847 — 57). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З потрясаючою силою виявлена любов до України зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що завершується словами:

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем'я люте,

В остатню, тяжкую мінуту

За неї Господа моліть!

Цикл включає тринадцять поезій у такій послідовності: «Ой одна я, одна...», «За байраком байрак...», «Мені однаково, чи буду...», «Не кидай матері, казали...», «Чого ти ходиш на могилу?..», «Ой три шляхи широкії...», «Весеннє сонечко ховалось...», «Садок вишневий коло хати...», «Не спалося, а ніч, як море...», «Рано-вранці новобранці...», «В неволі тяжко, хоча й волі...», «Чи ви ще зійдетеся знову?..», «Понад полем іде...»(або «Косар»).

Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.

8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зошитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір.

У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.

23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.

У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала ґрунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).

Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р.

Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.

У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”. Проте для Шевченка були неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова (особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш “Марку Вовчку”.

Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.

У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.).

Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”.

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! — ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать...

У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург. Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.

Літературна спадщина Шевченка - це "Kобзар", 9 повістей (із 20-ти задуманих), п'єса "Назар Стодоля", кілька уривків інших драматичних творів (Т. Шевченко пробує свої сили в драматургії, створює історичну трагедію «Микита Гайдай» (1841), в якій ідеться про національно-визвольну війну українського народу проти польської шляхти під керівництвом Богдана Хмельницького (устами сотника Микити Великий Kобзар закликав слов'янські народи до братерства); працює над соціально-побутовою драмою «Слепая красавица». Російською мовою написана й драма «Назар Cтодоля», згодом перекладена (частково-самим Т. Шевченком) українською мовою для постановки на сцені аматорського студентського театру Медико-хірургічної академії в Петербурзі), щоденник та листи.

Т. Шевченко – основоположник сучасної української літературної мови.

Періоди творчості письменника:

1. Ранній період (1838 - 1845) – романтизм у творчості.

2. Період «Трьох літ» (1843 - 1847) – реалізм у поєднанні з романтизмом.

3. Невольнича поезія (1847 - 1857) – критичний реалізм.

4. Творчість після заслання (1857 - 1861) – критичний реалізм.

«Катерина» (1839)

Присвячена Василю Андрійовичу Жуковському на пам'ять про 22 квітня 1838 року – день викупу з кріпацтва.

І

Поема починається зверненням автора до українських дівчат. Він щиро радить їм не кохатися з москалями (офіцери царської армії), «бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами». Москаль піде потім у свою Московщину, а збезчещена й кинута ним дівчина гине, а разом із нею гине від горя її стара мати.

Не слухаючи батьків, Катерина покохала москаля, «як знало серденько», ходила до нього в садочок, цілувала його карі очі, поки не занапастила свою долю. По селу вже пішла про неї «недобра слава», та вона, захоплена своїм коханням, на це не зважала. Аж ось москалі вирушили в похід у Туреччину. Від'їжджаючи, москаль обіцяв Катерині, якщо не загине, повернутися до неї і взяти її за дружину, зробити «московкою».

Дівчина тяжко переживала розлуку з милим, чекала на нього, не звертала уваги на людський осуд, на те, що з неї, покритки, глузують односельчани.

Катерина соромилась виходити вдень на вулицю, навіть по воду ходила опівночі. Але вона не втрачала надії, виглядала коханого.

Через півроку Катерина породила сина. Люди почали неприховано сміятися з молодої матері, пустили на глум її батьків.

Автор із великим жалем і співчуттям ставиться до скривдженої молодої жінки:

Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі? Батько, мати — чужі люде, Тяжко з ними жити!

Минув час. Катерина, криючись від чужих очей, виносила в садочок сина, ходила по садочку, де все нагадувало їй про колишнє щастя, і гірко плакала, кляла свою долю.

Глузування, «недобрії речі» не припинялися. Якби милий був поруч, він би заступився за неї. Але вона не знала, чи живий її Іван. Може, він загинув за тихим Дунаєм, а може, покохав іншу в своїй Московщині.

Катерина плакала і журилась, а москалі повернулися з походу іншим шляхом.

II

Зажурений сидів за столом старий батько Катерини. Заплакана мати звернулася до дочки з гіркими словами:

Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками.

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Мати оплакує долю дочки, що її ростила, «як ягідку, як пташечку», але дівчина виявилася невдячною й осоромила батьків. Мати виганяє Катерину з дому, хоча знає, що без єдиної доньки її нікому буде навіть поховати. Вона благословляє дочку в далеку дорогу і падає непритомна.

Батько прискорює прощання. Катерина благає його простити її і, взявши дитину, виходить з хати.

Катерина пішла у садок, помолилась Богу, взяла з собою трохи землі з-під вишні, добре розуміючи, що навіки прощається з батьківською оселею.

Плачучи залишала покритка рідні місця, пригортала й цілувала своє дитя, а в селі ще довго не вщухали плітки про неї, та ані Катерина, ані її батьки вже не чули того осуду.

У ліричному відступі автор намагається пояснити, чому це люди завдають лиха іншим чи собі. Одних людей доля жалує, а інших — ні:

Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити? Пропали, пропали!

Є на світі люди багаті, які теж не мають ні долі, ні волі, хоч і соромляться в цьому зізнатись. Краще не мати срібла-золота, та не соромитися власних почуттів, відчуваючи себе вільним.

III

Серед ночі, коли спочивають стомлені люди і сплять діброви, десь притулилась з малим дитям Катерина. Гірка її доля, чекає на неї лихо, піски, люта зима, зустрічі з чужими людьми. Чи хто—небудь привітає її в цім світі?

А поки що оповідач згадує свій шлях на Московщину. Цей далекий шлях йому добре відомий, та краще про нього не розповідати, бо він такий жахливий, що може часом приснитись.

За Києвом, за Дніпром їхали шляхом чумаки і зустріли смутну заплакану молодицю. На ній латана свитина, на плечах торбина, в руках — ціпок і немовля. Вони подумали, що молодиця повертається з прощі. Жінка спитала шлях на Москву і попросила подати їй Христа ради на дорогу. Тяжко було Катерині просити, та робила вона це задля дитини, якій на отримані гроші купила медяника. Довго Катерина йшла до Москви, часом ночувала з дитиною під тином.

Знов звертаючись у ліричному відступі до сільських дівчат, автор просить їх не повторювати помилки Катерини, бо кого Бог карає, того й люди:

Шануйтесь ж, любі, в недобру годину,

Щоб не довелося москаля шукать.

Хоч як важко Катрі, та не треба людям бачити її сліз: вони не зрозуміють горя нещасної жінки і не пожаліють її.

Настала зима, а Катерина в личаках і в старенькій свитині все ще мандрувала шляхами. Зустрілися їй москалі, почали глумитись. А вона питала про свого Івана, щоб віддати йому сина, а потім хоч і вмерти.

Знялася хуртовина, а Катря стояла серед поля з дитиною і плакала. Потім край дороги, під лісом, побачила курінь і вирішила проситись на нічліг. Йдучи, роздумувала про долю дитини — що з ним буде, коли її не стане. Може, без матері доведеться спати серед собак надворі. Навіть сироті -собаці легше жити, бо ніхто не спитає про матір. А з її сина Івася люди будуть насміхатися і називати байстрям.

IV

Свище по лісу завірюха, поле вкрилося снігом, ставок замерз як у неволі, лишилась тільки ополонка, з якої беруть воду. Карбівничий вийшов оглядати ліс, але через хуртовину відразу повернувся в хату. Почувши від нього, що дорогою йдуть москалі, Катерина, неодягнена й боса, мерщій вибігла з хати. У старшому москалів вона пізнала свого коханого. Той хотів проїхати мимо, але жінка схопилась за стремена, благаючи подивитися на неї, бо це ж вона, його люба Катруся. Але Іван зрікся свого кохання і наказав солдатам: «Возьмите прочь безумную!» Вражена такою жорстокістю, Катерина знов почала просити його, кажучи, що вона на все згодна, аби він не кидав сина: «Покинь мене, забудь мене, та не кидай сина». Вона побігла в хату винести офіцерові сина, але Іван був вже далеко. У відчаї Катерина звернулась до солдатів, умовляючи їх забрати дитину та віддати старшому за сина: якщо батько його покинув, то й вона покине. Катерина положила сина на шлях, а сама як навіжена побігла у ліс до ставка і кинулася в ополонку.

Москалі байдуже проїхали повз дитини, залишивши її на дорозі, аж поки плач немовляти не почули лісничі.

Коли вмирає мати, дітям залишається добра слава і могила, на яку можна вилити сльози і знайти там розраду серцю. Горе байстрюкові, у якого немає ані батька, ані матері.

V

Сліпий кобзар ішов до Києва і зупинився спочити. Його маленький поводир куняв на сонці. Старий співав псалми, перехожі давали їм хто бублик, хто гроші, задивлялися на босе й голе гарне хлоп'я:

Дала,— кажуть,— бровенята, Та не дала долі!

Їхала шляхом карета, запряжена шестернею коней, а в кареті — пан із сім'єю. Пані покликала Івася і дала йому гроші, а пан глянув і одвернувся, бо впізнав свого сина...

Карета рушила далі, жебраки полічили милостиню, помолилися на схід сонця і пішли понад шляхом.

Жанр: соціально-побутова поема.

Провідний мотив: зображення трагічної долі жінки-покритки й дитини-безбатченка в кріпосному суспільстві (це перший твір, у якому Т.Шевченко звернувся до такої теми).

Ідея: осуд відсутності моральних норм, що занапастило душу молодої дівчини; співчуття жінці-матері, яка народила без чоловіка.

Окремі композиційні складові:

Вступ-звернення до дівчат-селянок.

Зав’язка: знайомство з Іваном та народження дитини – сина Івася.

Кульмінація: випадкова зустріч Катерини з Іваном.

Розв’язка: самогубство героїні.

Епілог: зустріч Івася-підлітка з батьком.

Велику роль у "Катерині" відіграють ліричні відступи, завдяки яким громадянська схвильованість поета мимоволі передається читачам, а також пейзажі, якими Т. Шевченко підкреслює психологічні стани героїв.

У шевченкознавстві, особливо останніх років, набула поширення і традиція алегоричного прочитання поеми «Катерина»: відповідно до неї образ Катерини, як і образи зганьблених жінок у наступних Шевченкових творах, символізують долю поневоленої України.

«Катерина» — картина Тараса Григоровича Шевченка, виконана ним на тему однойменної поеми влітку 1842 року в Санкт-Петербурзі. Про створення цієї картини Т. Г. Шевченко повідомляє в листі від 25 січня 1843 року до Г. С. Тарновського: «...Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче..., а москаль дере собі, тільки курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там тільки степ мріє. Отака моя картина».

«Гайдамаки» (1839-1841)

Поема розпочинається лірично-філософським відступом — посвятою.

Автор розмірковує над плином життя, над вічними змінами в природі і людському суспільстві: «Все йде, все минає — і краю немає...» Вічними є лише волелюбні прагнення народу. А виразниками цих прагнень стали гайдамаки. Поет знає, що його поетичні рядки будуть вороже зустрінуті реакційними письменниками, які вважають:

«Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,— От де слава!!!»

У поета — інша слава, інші цінності. Він згадує про часи козацької волі, про славне минуле України. Кругом нього стали його «діти» — породжені поетичною уявою образи твору — гайдамаки. Він радить їм летіти з чужини в Україну, не цуратися мови, якою мати пісень співала, не цуратися своєї історії. Поет просить благословення для них у свого «щирого батька» (Василя Івановича Григоровича, якому присвячено поему).

«Гайдамаки» (скорочено)

Інтродукція

Це історичний вступ до поеми, в якому розповідається про політичний стан Польської держави, де зародився гайдамацький рух. Боротьба польських магнатів за владу врешті-решт призвела до втрати Польщею своєї державності. А конфедерати, які мали цю державність захищати, грабували Україну, знущалися з народу. Їхні дії викликали обурення проти шляхти — гайдамаки готувалися до повстання, «ножі освятили».

Галайда

Ярема Галайда — наймит, попихач шинкаря Лейби. Він сирота, але «сирота багатий», бо в нього є кохана Оксана. Вночі, коли шинкар лічив гроші, а його дружина і донька спали, Ярема взяв торбу і пішов у Вільшану.

Конфедерати

Цієї ж ночі до Лейби прийшли конфедерати, виламали двері, побили господаря, допитуючись, де його дочка. Корчмар хрестився та божився, що вона вмерла. Конфедерати всіляко принижували Лейбу, а він корився і догоджав їм, підливаючи горілки. А коли шляхта почала вимагати в нього гроші і бити, він сказав, що в нього немає «ні шеляга», а багато червонців зберігається в костьолі у вільшанського титаря. Ще у титаря є гарна дочка Оксана, «як панночка». Конфедерати залишили корчмаря і поїхали у Вільшану.

Титар

У Вільшані попід гаєм Ярема, співаючи, виглядав свою Оксану. Парубок навіть заплакав, чекаючи, бо боявся, що кохана не прийде. А коли побачив її, то зрадів і забув про все. Титарівна забарилася, бо в неї занедужав батько.

Ярема розповів дівчині, що йде в Чигирин дістати свяченого ножа, бо надумав пристати до гайдамаків, здобути славу, багатство, і все це скласти до ніг Оксани:

«Одягну тебе, обую. Посаджу, як паву, — На дзиґлику, як гетьманшу, Та й дивитись буду...»

Закохані мріяли, як будуть жити, коли не стане ляхів в Україні. Прощаючись, Ярема і Оксана присяглися один одному у вірнім коханні та й розійшлися.

Тихесенько, гарнесенько, Щоб ніхто не бачив Ні дівочі дрібні сльози, Ні щирі козачі.

А тим часом у титаря засвітилось в усіх вікнах. То конфедерати, люди, які зібралися немов би волю боронити, катували Оксаниного батька, вимагаючи в нього гроші. Титар мовчав.

«Завзята бестія! стривай!» Насипали в халяви жару... «Утім'я цвяшок закатай!» Не витерпів святої кари, Упав сердега.

Замордувавши титаря, ляхи вирішили запалити церкву. Але тут у хату вбігла Оксана і, побачивши вбитого батька, знепритомніла. її, непритомну, ляхи забрали з собою.

Свято в Чигирині

Автор згадує колишніх гетьманів, за правління яких Чигирин був містом козацької вольниці. Колись тут збиралось численне козацьке військо. Минув час, і в Чигирині, «як у домовині».

Аж ось поет знов повертається до подій Коліївщини. Над річкою Тяс-мином, у темнім гаю, зібрались прості козаки і старшина, щоб покарати ворогів:

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попід дібровою стояли вози з ножами, і повстанці вірили, що ту зброю подарувала Катерина II, яка начебто підтримувала гайдамаків. Козацька старшина, що з'їхалася з різних куточків України, плекала надії на визволення з—під польського гніту, сподівалась, що повернеться влада гетьмана.

Люди чекали дзвонів, що мали сповістити про початок церковної служби і слухали, як співав сліпий кобзар. Нарешті вдарили дзвони. У службі брала участь така сила духовенства, як на Великдень. Поміж возами ходили попи з кропилами і святили зброю. А благочинний закликав громаду:

«Молітесь, діти! страшний суд Ляхи в Україну несуть — І заридають чорні гори».

Він нагадав людям про страшні лиха, що їх зазнала Україна, про те, що всі «праведні» українські гетьмани були спалені шляхтою або заживо, або після смерті (трупи Богдана і Тиміша Хмельницьких було піддано вогню в Чигирині, аби знищити навіть пам'ять про них). Диякон проголосив:

«Нехай ворог гине! Беріть ножі! освятили!»

І народ кинувся розбирати ножі, що згодом «заблищали по всій Україні».

Треті півні

Ляхи розкошували, не знаючи, що панувати їм судилося лише один день, поки не розпочалось повстання.

Коліївщина, це «пекельнеє свято», охопила всю Україну, але минув час і про неї забули. Онуки славних учасників повстання «панам жито сіють».

Серед ночі берегом Дніпра йшов козак, йшов і журився, бо його серце чуло щось недобре. Він йшов не у Вільшану до коханої, а у Черкаси до ляхів, яких буде бити, коли почує сигнал до повстання (цей сигнал — треті півні).

Ярема замислився над долею України, сподіваючись, що народ виборе собі незалежність, і як символ цієї незалежності в степах України знов «блисне булава».

Поринувши у свої думки, він і не помітив, що почалась буря, бо на нього чекало невідоме майбутнє:

«Там Оксана, там весело І в сірій свитині; А тут... а тут... що ще буде? Може, ще загину».

Червоний бенкет

«Задзвонили в усі дзвони по всій Україні», і гайдамаки почали бити ляхів. З бойовим покликом «Гине шляхта, гине!» «по горищах, по коморах, по льохах, усюди; всіх уклали, все забрали».

У Черкаси, де діяв Залізняк, прийшов і Ярема. Там він дізнався проте, що конфедерати вбили титаря і вкрали Оксану. Ярема попросився у реєстр до Залізняка. Оскільки хлопець був сиротою і не мав прізвища, то його записали як Галайду (бездомний бурлака). Дали Яремі коня і, залишивши за собою палаючі Черкаси, поїхали далі, а Ярема всю дорогу мовчав — тяжко тужив за Оксаною.

Гупалівщина

Повстання охопило всю Україну:

...осталися Діти та собаки — Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки.

Поет у ліричному відступі говорить про те, що у кривавій різні винні «ксьондзи, єзуїти», які посіяли ворожнечу між братніми слов'янськими народами.

Коли загін Залізняка приїхав у Вільшану, Ярема дізнався про те, що ляхів там вже вбили, а тепер поховали. Тоді ж повстанці познайомилися з хлопцем —підлітком, який разом зі своїм батьком пішов у гайдамаки. У хлопця розпитали дорогу до Будищ, де в яру було озеро, а попід горою стояв ліс. У тому лісі ляхи поховались на деревах, і їх позбивали з дерев, як груші. Там же повстанці знайшли скарби конфедератів і потім пішли карати ворогів у Лисянку.

Бенкет у Лисянці

Гонта і Залізняк керували повстанням у Лисянці. Повстанці не жаліли нікого, ні жінок, ні дітей. Особливо лютував Ярема. Тепер у нього було і золото, і слава, але ніщо у світі не могло вгамувати його тугу за Оксаною. Гайдамаки влаштували бенкет у Лисянці, пили й гуляли, а кругом їх палала пожежа, чорніли на кроквах обгорілі трупи повішаних. Тут Ярема побачив переодягненого у козацьку кирею Лейбу, який розповів йому, що в будинку, за мурами якого сховалися ляхи, знаходиться Оксана. Гонта та Залізняк наказали козакам палити по будинку з гармат, та Ярема з Лейбою встиг прокрастися туди, в самий льох, і вихопити ледь живу Оксану. Прямо звідти він повіз її до Лебедина.

Лебедин

У Лебедині Оксана опритомніла в монастирі і розповіла бабусі—черниці про те, як потрапила в полон до ляхів, як хотіла накласти на себе руки. Від цього вчинку її врятували лише думка про Ярему та кохання до нього.

Черниця, у свою чергу, розказала, що саме Ярема Галайда привіз дівчину до Лебедина і обіцяв за нею приїхати. Він і справді повернувся, обвінчався з Оксаною, того ж дня покинув її, щоб разом із Залізняком бити ляхів.

Гонта в Умані

Пройшло літо, настала зима, а повстання тривало, тривало аж до весни:

Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть, а згадаєм — Так було і в Трої. Такі буде.

Ярема прославився на всю Україну як завзятий гайдамака:

Максим ріже, а Ярема Не ріже — лютує: З ножем в руках на пожарах І днює й ночує.

Гайдамаки хмарою обступили Умань і затопили її панською кров'ю. Аж ось гайдамаки привели до Ґонти ксьондза—вчителя і двох його учнів, хлопчиків—католиків, синів Ґонти. Гонта, вірний присязі, наказав убити ксьондза, а дітей привселюдно примусив зізнатися, що вони католики. Батьківське горе не знало меж:

«Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?» «А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга».

Гонта своїми руками зарізав обох синів, заборонивши їх ховати, як і всіх інших католиків. Потім він наказав зруйнувати базиліанську школу, де вчились його діти. Гайдамаки розбивали об каміння ксьондзів—учителів, а школярів живих топили у криниці.

Гонта, не тямлячи себе від горя, мов навіжений бігав по Умані і кричав, закликаючи безжалісно нищити ляхів.

Прямо на пожарищі гайдамаки сіли вечеряти. Не було серед них тільки Ґонти. Криючись від усіх, він шукав когось серед купи мертвих. Знайшов трупи своїх дітей, поніс їху поле поховати:

Поклав обох, із кишені Китайку виймає;

Поцілував мертвих в очі.

Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився...

Тяжко—важко плаче:

«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину».

Поховавши синів, Гонта пішов геть, оглядаючись на степ. Він бажав тепер для себе тільки швидкої смерті.

Епілог

Автор шкодує за часами, коли Залізняк і Гонта гуляли по Україні, караючи ворогів. Згадує свого батька сусідів, які любили слухати оповіді діда про Коліївщину.

Майже рік тривало повстання та й ущухло. Ґонту ляхи піддали нелюдському катуванню і стратили. Не лишилося по ньому ні хреста, ні могили. Залізняк, дізнавшись про страшну загибель товариша, помер з горя. Гайдамаки поховали Залізняка в степу, насипали високу могилу. Довго стояв над тією могилою Ярема, а потім заплакав і пішов геть.

Гайдамаки після придушення повстання розійшлися хто куди. Тим часом було зруйновано Запорізьку Січ. А Україна «навіки заснула». Тільки часом колишні повстанці, старі, ідучи понад Дніпром, співають гайдамацьких пісень.

Передмова

По мовi - передмова. Можна i без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, - тiлько бачив, а прочитав дуже небагато, - всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх "Гайдамакiв", то воно б не треба i передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: "От який! хiба дiди та батьки дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя". Так, далебi, так, вибачайте, треба предисловiє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було i кривди, щоб не було i правди, а так, як всi предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на слiпого кобзаря, як вiн сидить собi з хлопцем, слiпий, пiд тином, i весело послухать його, як вiн заспiває думу про те, що давно дiялось, як боролися ляхи з козаками; весело... а все-таки скажеш: "Слава богу, що минуло", - а надто як згадаєш, що ми одної матерi дiти, що всi ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки од моря i до моря - слав'янськая земля. Про те, що дiялось на Украйнi 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i критикованого нiчого не читав, бо, здається, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще є люди, которi його знали. Гонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi в мене не так, як вони були, - за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: "Коли старi люди брешуть, то й я з ними".

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: