СТАРОДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Факти:

Поява та розселення людей на території України. Поширення земле­робства й скотарства на землях України. Кочовики за раннього залізно­го віку. Заснування античних міст-колоній у Північному Причорномор'ї та Криму. Перші писемні згадки про давніх слов'ян (венедів, антів, склавинів). Велике розселення слов'ян.

Дати:

IV-середина III тис. до н.е. - розселення племен трипільської культури

на території України; V—VII ст. - Велике розселення слов'ян.

Поняття та терміни: «історичні джерела», «археологічна культура», «палеоліт», «мезоліт», «неоліт», «бронзовий вік», «ранній залізний вік», «колонізація».

Ви повинні вміти:

• розпізнавати на картосхемі місця основних стоянок людей кам'яного віку на теренах сучасної України (Ко­ролеве, Кіїк-Коба, Кирилівка, Мізин); території розселення трипільців, кім­мерійців, скіфів і сарматів, місце розташування античних міст-колоній Пів­нічного Причорномор'я та Криму (Тіра, Ольвія, Пантікапей, Херсонес), напрям­ки розселення слов'ян під час Велико­го переселення народів;

• характеризувати суспільне, госпо­дарське та духовне життя носіїв три­пільської культури, кіммерійців, скіфів, давніх слов'ян;

• визначати риси неолітичної рево­люції, причини та наслідки занепаду Великої Скіфії, особливості грецької колонізації Північного Причорномор'я та Криму;

• пояснювати, у чому наслідки та значення. Великого розселення слов'ян.

• Історичним джерелом називають те, що безпосередньо відбиває історичний процес, що дає можливість вивчати минуле, тобто все, створене раніше людським суспільством і збережене до наших днів у вигляді предметів матеріальної й духовної культури, фактів ідеології, звичаїв, мови — усної й писемної. У традиційному джерелознавстві визначено вісім основних типів історичних джерел, а саме: 1) джерела писемні; 2) речові; 3) усні (фольклорні); 4) етнографічні; 5) явища мови; 6) фотодокументи; 7) кінодокументи; 8) фонодокументи.

У новітній академічній енциклопедії історії України історичні джерела поділяють на такі категорії: 1) документальні; 2) вербальні; 3) зображальні; 4) оповідні; 5) особового походження; б) речові; 7) масові. Ці категорії не є строго визначеними, тож ті самі джерела можуть належати до різних категорій.

• Археологічна культура - сукупність схожих речових решток, здобутих під час археологічних розкопок, що належать до одного історичного часу й тієї самої території. Подібність форми та оздоблення посуду, типу прикрас, особливостей будівництва жител і рис поховального обряду свідчать про належність археологічних пам'яток одному народові чи близьким народам. Назви археологічних культур зазвичай утворюються від назв місцевостей, де було вперше виявлено типову пам'ятку (наприклад, черняхівська культура - від с. Черняхів), або за характерними ознаками археологічних знахідок (культура кулястих амфор, шнурова культура), від особливостей поховань (зрубна культура).

• Палеоліт — найдавніша доба кам'яного віку за археологічною періодизацією. На території України давній кам'яний вік тривав близько 1 млн. років і закінчився 10 тис. років тому. Палеоліт поділяють на ранній та пізній.

• Мезоліт - епоха кам'яної доби, що була перехідною між палеолітом та неолітом. На землях України доба мезоліту тривала приблизно від 10 тис. до 7 тис. років тому.

ПОЯВА ТА РОЗСЕЛЕННЯ ЛЮДЕЙ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ. Пралюди вперше з'явилися на території України близько 1 млн. років тому. Найдавнішою пам'яткою в Україні є стоянка біля с. Королеве в Закарпатті. Кісток найдавніших мешканців Україні поки що знайти не пощастило. Та вчені припускають, що це були пітекантропи. Для пітекантропів характерне використання вогню, хоча вони не вміли добувати його, та виготовлення знарядь праці оббиванням каменів. Основним знаряддям було ручне рубило, яким і кололи, і різали, і рубали. Використовували й. дерев'яні знаряддя, зокрема, списи.

Пітекантропи не будували жител, постійно пересуваючись у пошуках їжі.

Сліди діяльності пітекантропів виявлено неподалік с. Рокосове в Закарпатті, с. Лука-Врублівецька на Дністрі та Амвросіївка в Донбасі, у передгір'ї Криму тощо. Заселення території України відбувалося через Балкани й Центральну Європу. Щоправда, деякі вчені вважають можливими и інші шляхи - через Кавказ.

Наступниками пітекантропів уважають палеоантропів, або неандертальців (150-40 тис. років тому). На території України виявлено чимало стоянок неандертальців (до 200). Особливо багато їх досліджено в печерах гірського Криму. Відомі неандертальські стоянки в Закарпатті, Подністров'ї, на Житомирщині тощо.

Пристосовуючись до суворого клімату, неандертальці часто оселялися в печерах. У місцевостях, де не було печер, неандертальці споруджували житла з кісток мамонтів або каміння. Почали користуватися одягом, оволоділи вмінням добувати вогонь. Найпоширенішими знаряддями неандертальців були гостроконечники та скребла. Гостроконечники правили за вістря до списів, скребла - за ножі.

«ЛЮДИНА РОЗУМНА» НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ. «Людина розумна» з'явилася 40-35 тис. років тому. Більшість дослідників уважають, що неандертальці не були безпосередніми предками власне людини. Вказуючи на істотні вади їхнього розумового розвитку, прихильники такої думки переконані, що неандертальці поступово вимерли. А «людина розумна» виникла в Африці чи Південній Євразії, згодом розселившись на інші території.

Найдавніші рештки людини розумної часу пізнього палеоліту знайдено в печері Кроманьйон у Франції. Тому цю людину називають кроманьйонцем. У кроманьйонців з'явилися знаряддя спеціального призначення: скребачки для обробки шкури, різці для роботи з кісткою; різноманітні ножі для різання м'яса, дерева, шкіри, наконечники списів, сокири тощо; крім кам'яних, уже були знаряддя з кістки й рогу - голки, шила, руків'я різних інструментів; різноманітні прикраси й речі ритуального призначення - браслети, намиста, статуетки, ударні палиці.

На території України досліджено кількасот стоянок пізнього палеоліту. Найвідоміші з них розташовані в селах Мізині на Чернігівщині, Межиріч на Черкащині, Доброничівці на Київщині. Знаною є й Кирилівська стоянка в Києві.

Провідним заняттям «людини розумної» за часів пізнього палеоліту було полювання. На півночі України первісні мисливці полювали на мамонтів, а на півдні - на бізонів. Люди жили й полювали колективами з 30-40 осіб. Усі вони були родичами. Тож дослідники називають такі гурти родовими громадами.

ПОШИРЕННЯ ЗЕМЛЕРОБСТВА ТА СКОТАРСТВА НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ. Хліборобство і скотарство виникли в останній період кам'яного віку, який називають неолітом. Територія України не належить до регіонів, де виникли ці заняття. Проте місцеві мисливці протягом 8-6 тисячоліть переймали нові види людської діяльності від мешканців Центральної Європи, а ті запозичували їх від переселенців з Передньої Азії.

Утвердження на праукраїнських територіях відтворювального господарства пов'язують з носіями трипільської культури. Розквіт цієї археологічної культури припав на добу енеоліту.

Назва трипільська культура, так само, як і назва її носіїв, умовна. Вона походить від назви с. Трипілля на Київщині, неподалік якого наприкінці 19 ст. український археолог Вікентій Хвойка виявив рештки життєдіяльності давніх хліборобів. Численні археологічні знахідки свідчать, що трипільці прийшли на землі України з Нижнього Подунав'я й опанували величезні простори Лісостепу України від Дністра до Дніпра, досягши територій Волині та Степового Причорномор'я. Трипільська культура проіснувала на наших землях майже півтори тисячі років - від 4 тисячоліття до н. є. до середини 3 тисячоліття до н. є. Основу господарського життя носіїв трипільської культури становило перелогове рільництво, що передбачало використання ділянок землі доти, доки не вичерпувалася їхня родючість. Трипільці сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі нині відомі в Україні садово-городні культури. Землю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, а згодом - ралом. Відомо також, що племена трипільців розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней. Трипільці виготовляли глиняний посуд у спеціальних гончарних печах, а потім розмальовували складними візерунками чорною, брунатною, червоною, рідше білою фарбами. Трипільська людність жила сім'ями, що об'єднувалися в громади, а пізніше - у племена.

Спершу поселення трипільців були невеликими. У них мешкало по 50-60 осіб. Будинки розташовувалися колом, із загоном для худоби в центрі. Згодом трипільці почали споруджувати велетенські селища - протоміста, у яких мешкало до 10 тис. душ. Протомісто Майданецьке на Черкащині займало площу 300-400 гектарів і складалося майже з 2 тис. жител.

КОЧОВИКИ ЗА РАННЬОГО ЗАЛІЗНОГО ВІКУ. Першими, хто з-поміж мешканців українського Степу навчився виробляти залізо, були кіммерійці — саме з ними пов'язаний початок залізного віку на наших степових теренах. Кіммерійці- кочовий іранськомовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у Причорноморські степи в 9 ст. до н. є. й панував тут упродовж двох століть. Кіммерійці - перший народ на наших землях, чия назва нам відома. Зберегли її писемні джерела. Усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми військовими походами. Кіммерійці були першим народом на українських землях, який дослідники називають кочовим. Вони не будували жител, а їхнє життя збігало в нескінченній мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували.

· Неоліт - доба нового кам'яного віку, завершальний етап кам'яної доби, що заступив палеоліт та мезоліт. Назва вживається для епохи, протягом якої людина перейшла до добування їжі, вирощуючи рослини й одомашнивши тварин. Енеоліт - перехідна доба від кам'яного віку до віку металів, коли з'являються речі з міді - першого металу, опанованого людиною, але провідна роль у виготовленні знарядь праці ще належала каменю. На території України енеоліт тривав у 4-3 тисячоліттях до н. е.

• Бронзовий вік - період в історії людства, коли поряд з кам'яними були поширені знаряддя з бронзи (сплав міді з оловом, рідше - свинцем, цинком та ін.). На наших теренах доба бронзи тривала від початку 2 до початку 1 тисячоліття до н.е.

• Ранній залізний вік - один з періодів розвитку людства за археологічною періодизацією. Відзначається остаточним розселенням індоєвропейців, технологічним переворотом у виготовленні знарядь праці, виникненням перших державних утворень, періодом існування найяскравіших кочових.

Хоч якими непереможними воїнами здавалися кіммерійці, у 7 ст. до н. є. їхнє панування в Степу урвалося, а самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими племенами скіфів.

У Причорноморські степи скіфи примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, основу господарства яких становило конярство. Так само мали вони неабиякий досвід походів на країни Передньої Азії. Як і' кіммерійці, скіфи були іранськомовними.

ВЕЛИКА СКІФІЯ. За часів найбільшої могутності скіфи поширили владу на багато сусідніх народів. У 5-4 ст. до н. є. їхня держава - сягнула розквіту. Вчені вмовилися називати її Великою Скіфією. Про могутність скіфської держави тих часів свідчать царські кургани. Більшість з них відкрито в Нижньому Подніпров'ї. До найвідоміших належать кургани Чортомлик, Солоха, Гаймаиова Могила, Товста Могила та ін. Найвищого піднесення Велика Скіфія досягла в 4 ст. до н. е. за часів царя Атея. З грецьких джерел довідуємося, що той цар-воїн підкорив своїй владі всі скіфські землі від Дунаю до Дону. Свідченням могутності Атея було те, що він карбував власну монету. Атей провадив активну загарбницьку політику.

У 4-3 ст. до н. є. становище Скіфії погіршилося. Причинами занепаду скіфської держави дослідники вважають погіршення природних умов (висихання степів, збідніння трав'яного покриву внаслідок тривалого витолочування стадами худоби), занепад господарського життя Лісостепу через жорстоке використання його ресурсів. Велика Скіфія припинила існування. Проте самі скіфи не зникли з історичної арени: вони відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії. Першу - у Нижньому Подніпров'ї, Нижньому Подунав'ї та в Північному Криму; другу - у Степовому та Передгірному Криму зі столицею Неаполем.

САРМАТИ. У 3 ст. до н. е. скіфів у Причорноморських степах заступили сармати. Ці споріднені зі скіфами іранськомовні кочовики походили з Приуральсько-Поволзьких степів. Як вони називали самі себе, науці невідомо. Йменням «сармати» їх нарекли греки та римляни. Вчені припускають, що ця назва походить від давньоіранського слова «саоромант», що означало «оперезаний мечем». Володарювання сарматів у Причорноморських степах тривало майже 600 років. Поклали йому край германські племена готів і навала нових кочовиків - тюркськомовних гунів.

ЗАСНУВАННЯ АНТИЧНИХ МІСТ КОЛОНІЙ У ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР'Ї ТА КРИМУ. Появу перших грецьких поселень у Північному Причорномор'ї та Криму історики відносять до середини 7 ст. до н. е. При цьому користуються зазвичай терміном колонізація. До переселення на чужину греків спонукали різні причини, одна з яких - прагнення до збагачення через розвиток торгівлі: на нових землях переселенці закладали міста - своєрідні торговельні бази, через які прагнули збувати у віддалені землі вироби грецьких майстрів. З-поміж причин називають пошук джерел сировини для ремісничої діяльності греків, адже Греція - гірська країна, в ній мало орної землі, корисних копалин, інших природних багатств, а також втечу від злиднів на Батьківщині.

Першою грецькою колонією па півдні сучасної України вважають поселення на острові (за тих часів - півострові) Березань неподалік сучасного міста Очакова Миколаївської області. Мілетяни почали облаштовувати його в середині 7 ст. до н. є. Історики припускають, що те поселення називалося Борисфепідою (від грецької назви Дніпра - Борисфен). Протягом 6 -5 ст. до н. е. грецькі переселенці оволоділи всім північним узбережжям Чорного моря. Найвідомішими з грецьких колоній були: Тіра - біля гирла р. Тірас (Дністер) (па місці сучасного Білгорода-Дністровського); Ольвія - на правому березі Бузького (Буго-Дністровського) лиману (біля сучасного с. Парутина Миколаївської області); Пантікапей - на Керченському півострові (на місці нинішньої Керчі); Херсонес Таврійський -в околицях сучасного Севастополя; Керкінітида - уздовж Каламитської затоки Чорного моря (на місці сучасної Євпаторії).

Державне життя античних міст Північного Причорномор'я та Криму складалося так само, як і в Греції. Кожне місто було окремою державою-полісом. Чорноморські міста-колонії зберігали цілковиту незалежність від тих грецьких міст, переселенці з яких їх закладали. За устроєм грецькі поліси в Північному Причорномор'ї були рабовласницькими демократичними чи аристократичними республіками.

· Колонізація - 1) заселення та освоєння вільної території, а також 2) загарбання якоїсь країни або краю, що супроводжується визиском, підкоренням, а часом і винищенням місцевого населення.

ПЕРШІ ЗГАДКИ ПРО ДАВНІХ СЛОВ'ЯН. Слов'яни - предки 15 сучасних європейських народів, у тому числі й українського, формувалися протягом 2-1 тис. до н. е. на лісистих просторах від Вісли до Дніпра. Ці терени дослідники називають прабатьківщиною слов'ян. Проте багато вчених зародження слов'ян пов'язують із ширшими теренами - від Одри (Одера) до Дніпра.

Від початку І тис. н. є. кількість слов'янських пам'яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до 5 ст., яка цілком належала б праслов'янським чи слов'янським племенам.

Найдавніші свідчення про слов'ян відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1-2 ст. Илінію Старшому, Тациту й александрійському географові Птолемею (2 ст.). Усі троє називали слов'ян венедами. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов'янській частині. Докладніше розповідають про слов'ян джерела 6 ст. й наступних. Велику увагу їм приділив автор історії готів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» 551р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів ...», - говорив Йордан про слов'ян. Назви склавини та анти щодо слов'ян поряд із назвою венеди трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов'ян на різні племінні об'єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти - в Подніпров'ї, склавіни - між Дністром і Дунаєм.

СУСПІЛЬСТВО ТА ГОСПОДАРСТВО ДАВНІХ СЛОВ'ЯН. У 6 – 7 ст. давні слов'яни наблизилися до створення держави. Залишки великого слов'янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині - це Зимнівське городище. Про досить складні суспільні відносини у слов'ян, формування в них племінної верхівки свідчать джерела 6 ст. Багато свідчень указує на особливу роль у житті слов'ян спільних рад, на яких ухвалювалися найважливіші рішення. «Ці племена, склавіни й анти, не підлягають одній людині, - писав у 6 ст. Прокопій Кесарійський, - а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують гуртом».

Давні слов'яни жили з хліборобства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам. Сіяти озимину навчились у другій половині 1 тисячоліття. З городини знали горох, ріпу, редьку, цибулю й часник. Довгий час панівною у хліборобстві була перелогова система. З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней. Помічниками в слов'янських господарствах були воли та коні. Не нехтували слов'яни тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом. З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство. Своєрідним у слов'ян було виробництво глиняного посуду. Тривалий час, навіть після того як, від інших народів було за-позичено гончарний круг, кераміка аж до 10-11 ст. лишалася ліпною.

ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН. Наприкінці 5 - на початку 6 ст. відбулися перші самостійні походи слов'ян на Візантію. Наслідком воєнних походів проти Візантії стало переселення слов'янських племен на землі Балканського півострова. Для слов'янських племен почався новий етап їхньої історії - життя на балканських землях, в оточенні інших народів, яке дало початок сучасним південнослов'янським народам.

• Велике розселення слов'ян - переселення слов'ян, яке відбувалося в Європі у 6 -7 ст. в процесі Великого переселення народів, унаслідок якого слов'янські племена з'являються у Подунав'ї, у глибинних районах Балканського півострова - на півдні; на заході, доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів'я Дону й Волги.

Коли анти опанували землями Балкан, оселяючись там досить часто разом з кочовиками - аварами та болгарами, склавіни переселялися на береги Дунаю, прокладаючи собі шлях Дунаєм угору на захід. З часом вони просунулися але до верхів'я Ельби, змішалися зі слов'янськими племенами, що просувалися, туди з території Польщі, і в оточенні германських племен дали початок сучасним західнослов'янським народам.

У верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у 5-7 ст. також мешкали слов'янські племена. Поступово пі племена розселилися далеко па північ. Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом дали життя білоруському народові. Ті ж, що попрямували на північний схід, стали предками росіян. Склавіни більшої частини українського Правобережжя та частина антської людності, що не брала участі в переселенні, стали предками українців.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: