Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Розвиток кооперативного руху 1 страница




Особливості кооперативного руху на західноукраїнських землях

1. Був дуже поширений.

2. Влада не заважала його розвитку. Особливе місце посідали кредитно-позикові споживчі кооперації (їх було 50), які будували народні будинки, крамниці, читальні, відкри­вали школи з українською мовою навчання і брали їх на своє утримання.

3. Центром керівництва кооперативним рухом став «Ревізійний союз українських кооператорів» (утворений 1904).

4. З'явилися нові кооперативні об'єднання (Спілка молочарських товариств. Спілка збуту худоби).

У 1911 р. па базі 30 торгових сільськогосподарських спілок утворився велкий Сільськогосподарський крайовий союз торгових товариств.

5. Закарпаття кооперативний рух не торкнувся.

6. Кооперативи підтримувала греко-католицька церква. Митрополит Андрей Шептицький своїм архіпастирським посланням зобов'язав священиків очолити кооперативні організації на місцях.

 

Значення кооперативного руху: 1) кооперативи матеріально підтримували дрібних виробників;

2) допомагали господарському становленню українських селян; 3) стриму процес обезземелення селян і перетворення їх на найманих робітників; 4) допомагали селянам збувати сільськогосподарську продукцію; 5) сприяли зростанню національної свідомості українців.

Український політичний рух на Західній Україні

Галичина на початку XX ст. стала загальноукраїнським центром національного визвольного руху. У Східній Галичині склалися кращі умови для національного руху ніж у Наддніпрянській Україні. Національний рух галичан досяг настільки відчутних результатів, що поляки з острахом називали цей період українським завоюванням.

У Буковині та Закарпатті національний рух мав свої особливості: якщо в Буковині він був більш розвинутий, то в Закарпатті ще знаходився у зародковому стані. У 1906 р на Буковині було створено Українську радикальну партію та Соціал-демократичну партії

 

Західні українці прагнули до національної свободи. Але ситуація була складною, бо на їхні землі заявляли свої претензії поляки, угорці, румуни. Це викликало, в Галичині, гостру непримиренну ворожнечу, до того ж на перший план виходили вже не українсько-австрійські, а українсько-польські суперечності.

 

Розвиток українського на­ціонального руху за таких умов неминуче вів до радикалізації політичного життя, до пере­ваги тих партій, які усвідомлювали національну самобутність українського народу, а не обстоювали ідеї москвофілів або марксистів, які по суті ігнорували національне питання.

Головними гаслами українців були:

1) поділ Галичини на українську і польську наці­ональну автономію для її української (східної) частини; 2) відкриття українського універ­ситету у Львові;

3) загальне виборче право;

4) стратегічна мета - незалежність України.

Українсько-польське протистояння

Боротьба за загальне виборче право.

У 1907 р. спільними зусиллями демократичних сил в Австро-Угорщині вдалося домог­тися загального прямого виборчого права для чоловіків (частково й для жінок). Однак виборчий закон не був справедливим, оскільки мандати для всієї Галичини (і Східної -української, і Західної польської) призначалися непропорційно національному складу населення.

У результаті із 106 мандатів для Галичини українцям було призначено 28, а полякам - 78, тоді як українці повинні були б мати як мінімум утричі більшу кількість мандатів. Саме тому і через фальсифікацію виборів більшість у місцевому галицькому се­ймі (парламенті) залишилася за поляками.

 

 

Значну роль відігравав студентський рух.

Боротьба за український університет.

У липні 1900 р. відбулося друге студент­ське віче у Львові, яке висунуло вимогу політичної самостійності України.

У 1901 р. виступили студенти Львівського університету, які вимагали від уряду Австро-Угорщини скасування обмежень на вільний культурний розвиток українського народу.

Під час виборів до галицького сойму 1908 р. польські шовіністи забили у Бучацькому повіті українського селянина Марка Каганця. У відповідь український студент Мирослав Січипський пострілом з револьвера вбив намісника Галичини графа Потоцького (лідера польських шовіністів Галичини). Іншою причиною замаху стала негативна позиція По­тоцького щодо відкриття українського університету у Львові.

 

Австрійський уряд уже був погодився відкрити український університет, але на пере­поні стали польські шовіністи, які прагнули придушити силою український студентський рух, організовуючи «боївки». У 1910 р. під час однієї із спровокованих ними сутичок заги­нув український студент Адам Коцко. Ця подія поклала край надіям частини української громадськості на досягнення мирного компромісу з поляками викликало новий виток напруги у відносинах між українцями і поляками. Зрештою українці домоглися остаточ­ної згоди імператора Франца Йосифа І на відкриття свого університету, але у 1914 - 1915 рр. початок світової війни завадив реалізації цього плану.

 

Діяльність національних і спортивно-фізкультурпих організацій «Сокіл» і «Січ»

Український національний рух набував нових форм, став краще використовувати ле­гальні можливості й готуватися до нових випробувань. Поряд з культурно-нросвітниць-кими і господарськими організаціями виникли молодіжні спортивно-пожежні товари­ства «Січ» та «Сокіл» («Сокіл-Батько», 1902), «Пласт», члени яких гартували себе для майбутньої збройної боротьби за самостійну Україну. Видатними організаторами цих товариств були адвокат Кирило Трильовський та педагог Іван Боберський (його називали батьком українського спорту).

Перша «Січ» виникла па Снятинщині у 1900 р., через рік у Коломиї влсе відбувся з'їзд січовиків, почала видаватися газета «Нова Січ». Товариства масово виникали в містах і селах Східної Галичини, стаючи основою майбутнього укра­їнського війська. У 1911 р. учні львівських середніх шкіл для військово-спортивного на­вчання створили таємний гурток «Пласт».

Військово-фізичне навчання молоді здійснювало також утворене 1912 р. товариство «Сі­чові стрільці».

Яскравою демонстрацією сили українського національного руху стало святкування 100-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка. 28 червня 1914 р. у Львові зібралося понад 12 тис. «пластунів», «січовиків», «соколів» які виразно показали свою силу.

На Закарпатті поява українофільської течії - її центром став тижневик «Наука», з 1903 р її редактор Августин Волошин (гр.- католицький священик). Діяльність течії обмежувалась питаннями мови, літератури, освіти, не порушувались питання автономії краю, об єднання укр. земель.

 

Вплив Української греко-католицької церкви на піднесення національної свідомості населення Західної України. Митрополит Андрей Шептицький (1865 —1944)

Об'єднавчою силою для західних українців була Українська греко-католицька церк­ва. Ця церква поширювала освіту в народі, вела активну боротьбу за українську мову й культуру, традиційний (спільний з православним) обряд, ревно дбала про викорінення со­ціальних пороків.

Наприклад, у 60-ті роки XIX ст.під проводом духівництва було створено сотні братств тверезості.

 

Найвидатнішим митрополитом Української греко-католицької церкви (УГКЦ) за всю історію її існування був Андрей Шептицький. Очолив церкву в 1900 р. Саме за часів його керівництва УГКЦ стала найвпливовішою силою серед українства Галичини, важливим чинником піднесення національної самосвідомості українців та морального здоров'я нації.

 

Ставши митрополи­том, А. Шептицький енергійно розбудовував УГКЦ, піклувався про народну освіту, охоро­ну здоров'я і здоровий спосіб життя, виступав покровителем української науки і культури, започаткував Український національний музей у Львові, був ініціатором багатьох благо­дійних справ. Водночас він боровся за права українців у Австро-Угорській імперії, зокрема за відкриття українського університету у Львові, українських гімназій тошо. При цьому - він використовував свій депутатський мандат (член Галицького сойму і вищої палати ав­стрійського парламенту, заступник маршалка галицького сойму у 1903 - 1913 рр.), навіть очолив делегацію до імператора Франції Йосифа І, яка домагалася поліпшення становища українців в імперії.

У лютому 1914 р. завдяки активним діям А. Шептицького був досяг­нутий українсько-польський компроміс: українці повинні були одержати третину місць у Галицькому сеймі і повне представництво в різних його комісіях.

Тема 20

Україна в Першій світовій війні (1914- 1918)

На початку XX ст. найважливішим завданням для України було відновлення державної незалежності й територіальної цілісності.

На той час українські землі були поділені між Російською (Наддніпрянщина) та Австро-Угорською (Галичина, Буковина, Закарпаття) ім­періями. Але міжнародна ситуація не сприяла вирішенню найболючішого питання для українців. Розпочалася Перша світова війна 1914 - 1918 рр. між військово-політични­ми блоками Антанти (Росія, Франція, Велика Британія) і Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія. Згодом союз став Четверним: Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія). Супротивників Антанти називали Центральними державами.

 

Політичні плани і наміри ворогуючих держав щодо українських земель

Сторони, що воювали, обстоювали виключно власні інтереси і були байдужими до націо­нальних прав українського народу, якому довелося воювати в арміях держав-супротивниць (в армії Російської імперії - 3,5 млн українців, у австро-угорській - 250 тис.) брат проти брата. Держави-учасниці прагнули залучити українців кожна на свій бік, щоб використати їхні матеріальні та людські ресурси у війні.

 

Росія мала намір розширити кордони своїх володінь, претендувала на всі українські зем­лі у складі Австро-Угорщини. Після включення їх до імперії планувалося знищити тут усі національні суспільно-політичні, культурні й економічні організації, назавжди покінчи­ти з українським питанням і придушити національно-визвольний рух населення Західної України.

 

Австро-Угорщина - прагнула приєднати до своїх володінь інші населені українцями те­риторії, на які не претендувала Німеччина, зокрема Волинь, Поділля; посилити свій вплив на інші слов'янські народи імперії (поляків, чехів, словаків); завоювати панівне становище у слов'янському світі.

 

Німеччина - у своєму прагненні досягти панування в Європі і в усьому світі бажала роз­ширити власні території за рахунок українських земель Сходу й Півдня; створити зручний плацдарм для подальшого наступу на Схід, аж до Індійського океану (створення «Великої Німеччини»)

Позиції українських політичних сил Наддніпрянської України та західноукраїнських земель щодо війни

Війна зумовила глибокий розкол українського національного руху на прибічників та противників переможної війни.

Наддніпрянська Україна

Товариство українських поступовців (ТУП), утворене 1908 р. як міжпартійний блок, обстоювало оборонницьку позицію, закликало українців стати на захист Російської дер­жави.

Частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою закликала українців виконати «свій обов'язок громадян Росії». А інша частина УСДРП на чолі з В. Винниченком посідала антивоєнну позицію під гаслами: «Геть війну!», «Хай живе автономна Україна!».

Відомі представники українського руху Д. Дорошенко, А. В'язлов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительний комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію

Західна Україна

Відверто проавстрійську позицію зайняла Головна українська рада (ГУР), утворена 2 серпня 1914 р. у Львові лідерами трьох західноукраїнських партій (Українська національно-демократична партія, Українська радикальна партія. Українська соціал-демократична партія) як міжпартійна організація. Головою ГУР був обраний К. Левицький. ГУР висту­пала за перемогу Австро-Угорщини у війні, яка сприятиме боротьбі за українську ав­тономію у складі цієї держави.

За ініціативи Головної української ради 6 серпня 1914 р. було створено військове формування - легіон Українських січових стрільців (УСС) ( пер­ший командир до березня 1915 - директор гімназії в Рогатині М. Галущинський, на­далі легіон очолювали отаман Григорій Коссак, сотник Василь Дідушок, підполковник Антін Варивода, поручик Дмитро Кренжаловський, отаман Мирон Тарнавський, сотник Осип Микитка); основа легіону - учасники воєнізованих молодіжних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт».

 

Мета легіону - збройна боротьба за відродження української державнос­ті. Стрільці складали присягу двічі: на вірність Австрійській імперії й па вірність Україні. Вони вважали себе першим підрозділом української армії, яка формуватиметься в ході війни.

Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу в живій силі, чинила певні пе­решкоди при формуванні легіону (з 28 тис. охочих приєднатися до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб).

Бойовий шлях УСС. Легіон УСС виявив себе найбільш боєздатним формуванням в ав­стро-угорській армії, якому доручали пайваистіивіші ділянки фронту.

25 вересня 1914 р. розпочинається бойовий шлях січових стрільців під час Галицької битви (вони захищали Ужоцький перевал в Карпатах); у квітні - травні 1915 р. «усуси» беруть участь у кровопролитних боях за гору Маківка поблизу Славська; у червні 1915 р. січові стрільці разом з австрійськими військами вступають у місто Галич; у серпні - верес­ні 1916 р. - виснажливі бої на горі Лисоня поблизу Тернополя; у липні 1917 р. - проти­стояння між УСС та російськими військами в Галичині.

На початку 1917 р. у Головній книзі обліку УСС було записано майже 7 тис. осіб, утрати вбитими і полоненими загалом становили 3050 осіб. *

Значення дій легіону Українських січових стрільців. Бійці легіону зробили значний внесок у боротьбу за відродження незалежної Української дернсави, в основі їхніх дій був патріотизм, переконання, що у війні вони віддають свої життя і проливають кров за світлу мету; легіон УСС був зародком національної армії, яка підпорядковувалася Головній укра­їнській раді.

Союз визволення України.

Водночас з утворенням Головної української ради (серпень 1914) група емігрантів зі Східної України, члени УСДРП та інших партій (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Львові свою орга­нізацію - Союз визволення України (СВУ).

Засновники обстоювали тезу Д. Донцова про те, що поразка російського самодержавства у війні з Центральними державами наблизить пезалежність України.

Програма СВУ:

а) відокремлення України від Росії, утворення самостійної Української держави;

б) встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою;

в) надання рівних прав і свобод представникам усіх національнос­тей;

г) забезпечення самостійності української церкви.

СВУ здійснював активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб україн­ські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори. Союз отримував мате­ріальну допомогу від країн Четверного союзу (Німеччина вважала, що підтримка діяльнос­ті СВУ послабить обороноздатність Росії). Союз визволення України гроші брав відкрито, звітувався в їхній витраті й зараховував їх як державний борг майбутньої самостійної України. Це шокувало багатьох. Різко негативно до діяльності СВУ поставилися група лівих українських соціал-демократів, політичні партії та течії в Наддніпрянській Україні. Зокрема М. Грушевський не визнавав за діячами СВУ права виступати від імені україн­ського населення Росії.

Перебіг воєнних дій на території України в 1914 р.

На Південно-Західному фронті точилися бої між російською та австро-угорською армі­ями. Понад місяць тривала грандіозна (1,5 млн солдат і офіцерів з обох сторін) Галицька битва (5 серпня - 8 вересня 1914), яка розпочалася з винятково успішного наступу ро­сійської армії генерала Брусилова. Битва закінчилася повною поразкою австро-угорських військ. Практично без бою 3 вересня впав Львів, через день був зайнятий Галич. Росій­ські війська блокували головну фортецю супротивника - Перемишль (капітулює в березні 1915). Були зайняті Східна і частина Західної Галичини, майже вся Буковина. Австрійська армія втратила 400 тис. солдат, з них 100 тис. - полоненими.

Російські війська були переміщені під Варшаву, туди ж прибули німецькі війська, щоб допомогти австро-угорським. Велика битва відбулася в районі Івангорода і Варшави. Російські війська розгромили дві армії - німецьку й австрійську, що відкривало шлях на Берлін або Відень. Але з часом фронт стабілізувався, вторгнення російських військ у Німеччину не відбулося. Російські війська пішли на Карпати, але зимовий німецько-ав­стрійський наступ змусив їх повернутися до Галичини.

 

На завойованих територіях Західної України російська влада утворила Галицько-Буковинське генерал-губернаторство (Львівська, Перемишльська, Тернопільська і Чернівець­ка губернії) на чолі з Г. Бобринським.

 

Генерал-губернатор усюди насадив військову адмі­ністрацію (на чолі повітів поставлені повітові начальники, на чолі міст - градоначальники з-поміж російської знаті). Сільські общини очолили старости з офіцерів царської армії. Були призначені урядники з-поміж поліцейських і жандармських службовців, деякі посади були віддані місцевим москвофілам.

Нова влада здійснювала в краї по-воєнному ор­ганізовану русифікацію. Усі українські школи перетворювали на російськомовні (польські школи працювали безперешкодно). Були закриті всі українські журнали і газети, замість них подекуди засновувалися видання російською мовою. З метою викорінення українсько­го національно-визвольного руху російська адміністрація широко використовувала метод депортації (578 осіб, з них 34 греко-католицькі священики, були вислані в глиб Росії; митрополит Андрей Шептицький був вивезений у Суздаль і перебував у в'язниці місцевого монастиря аж до революції). Замість депортованих священнослужителів у дві сотні пара­фій були прислані православні священики з Росії.

На початку квітня 1915 р. у Львові й Перемишлі побував Микола П, щоб ознайомитися з новонабутими землями.

Перебіг воєнних дій на території України в 1915 — 1917 рр.

Р

На початок квітня 1915 р. російська армія була знекровлена, її резерви були вичерпані, командування виявилося не готовим до тривалої війни.

19 квітня 1915 р. розпочинається контрнаступ німецько-австрійських військ у Га­личині. Фронт було прорвано, російські війська відступили. Завершився контрнаступ па лінії Кам'янець-Подільський - Тернопіль - Кременець - Дубно.

Населення Східної Галичини та Північної Буковини переживає нову катастрофу. Російська армія спішно відступала. При цьому вона вивозила з краю все цінне. Жандарми заарештовували українських інтелігентів, тих, кого вважали неблагонадійпими, виселяли з прифронтової зони, вивозили в Росію. З краю добровільно виїздили українці, які пере­йшли в православ'я і побоювалися розправи з ними з боку німецько-австрійських військ. Серед переселенців поширилася епідемія тифу. Відступаючи з Холмщини, Волині, Поді­лля, російські війська застосовували тактику спаленої землі.

Австрійська адміністрація, що повернулася в край, насамперед зайнялася пересліду­ванням «зрадників», які співробітничали з царською владою. Людей вішали за найменшою підозрою в шпигунстві. Була створена ціла мережа концентраційних таборів.

З осені 1915 р. розпочалася евакуація підприємств і навчальних закладів Правоберелної України (Київський університет був перевезений до Саратова). Вивозили державні установи, заводи, шко­ли, музеї, бібліотеки (планувалося навіть вивезти Києво-Печерську лавру з її святинями).

Р.

У травні 1916 р. розпочалася знаменита наступальна операція російських військ Пів­денно-Західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова (Брусиловський про­рив). Російські війська знову захопили Чернівці, Коломию, Броди й Луцьк (окупована в ході наступальної операції територія становила 2,5 тис. км). Нависла загроза вторгнення російських військ в Угоршину. Але розвинути цей успіх росіянам не вдалося через те, що німецьке командування перекинуло частину своїх військ із Західного фронту і зупинило наступ противника. Фронт стабілізувався і в такому стані перебував до літа 1917 р.

Українське питання в 1915 — 1916 рр.

У 1915 - 1917 рр. активізував свою діяльність Союз визволення України (СВУ):

велася широка інформаційна робота з метою ознайомлення європейської громадськості з історією України, її сучасним становищем і вимогами українських політичних партій і організацій, видавалися періодичні інформаційні вісники, праці українських істориків, проводилися лекції з української проблеми перед масовими аудиторіями в Німеччині та інших країнах Європи, робота серед українських військовополонених. Зусиллями членів СВУ українська проблематика все частіше розглядалася на шпальтах європейських газет.

Головна українська рада (ГУР) все-таки розглядала СВУ як неофіційного представ­ника інтересів українського населення Росії. Тому її керівництво запропонувало створити орган, здатний представляти в умовах світової війни інтереси поділеного лінією фронту всього 35-мільйонного українського народу.

У травні 1915 р. такий орган був створе­ний у Відні. Його назвали Загальною українською радою (ЗУР) (25 представників від Галичини, 6 делегатів від Буковини і З представники СВУ, президент - К. Левицький).

У програмних документах ЗУР зазначалась необхідність створення незалежної держави на всій українській етнічній території. Українська громада в Австро-Угорщині сподівалася за допомогою цього органу спонукати урядову владу вирішити проблему української державпості (прагнення об'єднати всі українські землі в єдиний коронний край із правами територіальної автономії).

Але імператор Франц Йосиф І проводив політику першочер­гового задоволення польських вимог, хоча головна роль у розв'язанні польського питання належала Німеччині.

 

5 листопада 1916 р. кайзер Вільгельм II та імператор Франц Йосиф І проголосили утворення Польської держави, складеної з польських земель, що належали Російській імперії. Австро-Угорщина залишила собі Галичину, хоча проголосила її авто­номію. Проголошення автономії Галичини без її поділу на польську й українську части­ни означало фактичне поглинання українських земель Польщею, що відроджувалася. Загальна українська рада (ЗУР) на знак протесту саморозпустилася. Керівна роль у наці­ональному громадському житті перейшла до Українського парламентського представни­цтва в імперському парламенті, що існувало на правах клубу (голова - Юліан Романчук, заступники ~ Євген Петрушевич, Левко Бачинський)

Соціально-економічні та політичні наслідки війни для українського суспільства

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступаль­ного розвитку, зміни структури виробництва, посилення залежності від іноземного капі­талу.

У Галичині за роки війни було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть така важлива галузь, як нафтова промисловість, зменшила виробництво на третину. На Буковині в цей час поголів'я коней та свиней зменшилося на 60%, овець - па 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут діяло 3381 підприємство, то 1915 р. - лише 2849. На 1917 р. з 4 млн селянських господарств 1,8 млн дворів було без коней. У цей час у селах залишилося майже 39% працездатних чоловіків. Зростала залежність від іноземного капіталу (1916 - 1917 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено в підприємства Донбасу).

Суть трагедії українського народу, пов'язаної з початком Першої світової війни, по­лягала в тому, що війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів - на учасників братовбивчого протистояння.

Війна зумовила й інші негативні тенденції і процеси в суспільному розвитку українських земель:

  • роз­кол національного руху,
  • зведення нанівець легальних можливостей політичної та куль­турної діяльності,
  • придушення опозиційних сил,
  • застосування імперськими державами репресивних акцій.

 

Тема 21

Українська революція

Початок Української революції

4 (17) березня 1917р. - утворення Української Центральної Ради. Закінчення Української революції

26 січня 1918 р. - установлення радянської влади в Києві, поразка УНР у першій війні з радянською Росією.

Передумови Української революції:

1) тяжке економічне становище України у складі Російської імперії;

2) розпад Російської та Австро-Угорської імперій унаслідок Першої світової війни, виникнення умов для проголошення українцями власної держави;

3) масо­вий вибух революційного ентузіазму по всій колишній Російській імперії та загальний де­мократичний настрій усього населення, викликані Лютневою революцією 1917 р. у Росії;

4) український національний рух мав досвід боротьби за відновлення української держав­ності, політичну програму з чітко визначеними вимогами, певні політичні сили та військо­ві структури.

Причини Української революції:

1) тривале перебування української нації, позбавленої політичної незалежності, у складі Російської імперії;

2) боротьба українського народу за реалізацію права на самовизначення, створення власної держави.

Характер Української революції - національно-демократичний (визначається її за­вданнями та рушійними силами):

1) боротьба за національну автономію України, що мала перерости в боротьбу за повну самостійність української нації (це засвідчує національний характер революції);

2) боротьба за демократичні та політичні права та свободи, а також участь широких народних мас у революційних подіях (це засвідчує демократичний харак­тер революції).

 

Вплив Лютневої революції в Росії на Україну.

Початок Української революції

Лютнева революція в Росії (початок 27 лютого 1917) призвела до повалення самодержавсва. Влада в державі перейшла до Тимчасового уряду.

Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави, визначеність у питаннях про участь у Першій світовій війні, вирішення аграрного та національного питань. На 1 березня 1917 р. інформація про події в Петрограді вже поширилася па українських землях.

Основною опорою Тимчасового уряду в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та коміте­ти, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасуван­ня національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів влади. Небажання, а значною мірою неможливість Тимчасо­вого уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили швидке падіння його авторитету.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных