ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Подолання кризи колгоспного ладу· Впровадження агротехніки. До кінця другої п’ятирічки в Україні вже налічувалося 35 тис. хат-лабораторій, у яких колгоспники оволодівали основами агрономічної науки. · У середині 1937 р. в Україні налічу ва лося 27 347 колгоспів. У колгоспах працювало понад 7 млн людей. На той час ще залишалося 154 тис. одноосібнихдворів, або менше 4 % загальної кількості. «Суцільна колективізація» стала реальним фактом. · Позбавлені землі й засобів виробництва, при в’язані до сільської місцевості на все життя безпаспортним статусом, селяни були зобов’язані випрацьовувати «обов’язковий мінімум трудоднів». · У колгоспах з 1933 р. створювалися бригади з постійним складом працівників, за якими закріплювалися машини, реманент, робоча худоба. У рільничих бригадах, які спеціалізувалися на вирощуванні технічних культур, стали виникати ланки. Згодом ланкова система організації праці поширилася на вирощування зернових культур. Була запроваджена індивідуальна та дрібногрупова (ланкова) прогресивно-відрядна оплата праці.
Громадсько-політичне життя у 30-х роках XX ст. Тоталітарний режим — це політичний режим, який передбачає встановлення всеохоплюючого державного контролю над усіма сферами життя суспільства шляхом терору, знищення демократичних свобод, зосередження влади в руках окремої групи (політичної партії) 1934 р. - перенесення столиці України з Харкова до Києва.
Тенденції: § зміною соціального складу українського населення: зникли категорії приватних власників, торгівців, збільшилася кількість робітництва, технічної інтелігенції; § встановленням політичної диктатури більшовицької партії та культу особи Й. Сталіна (тоталітаризм); § повним контролем компартійної номенклатури над діяльністю інтелігенції, представниками культури; § утвердженням монополії комуністичної ідеології, яка пронизувала всі сфери суспільного життя; § повним контролем над засобами масової інформації; § утвердженням колективістської психології: інтереси особистості підпорядковувались державі та колективу, ідеологічним цілям; § відстороненням від управління державою народу, перетворенням представницьких органів влади у формально-декларативні; § втратою національними республіками ознак суверенності; § розгортанням безкарного масового терору та репресій каральними органами ДПУ (Державне політичне управління) та НКВС; ігноруванням прав людини та норм законності.
Політика сталінських репресій розгорталася в декілька етапів: Перший етап (1928—1931) - перша хвиля репресій: розкуркулення; викривання «шкідницьких організацій»; організація судових процесів за сфабрикованими справами
Другий етап (1932—1935) — Голодомор 1932-1933 pp.; боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», репресії проти партійних та військових діячів (боротьба з троцькізмом, опортунізмом); самогубство М. Скрипника та Миколи Хвильового; справа Української військової організації (УВО); прийняття закону «Про членів сімей “ворогів народу”» (висилалися у віддалені райони під нагляд НКВС).
Третій етап (1936—1937) - «Доба великого терору»: · боротьба з «українським націоналізмом» (справи «націоналістичної» групи професора М. Зерова, «Блоку українських терористичних груп»); · боротьба з ухилами у партії (справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України»); · репресії проти вищих діячів КП(б)У. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного ХІІІ з’їздом у червні 1937 р., 56 були звинувачені у ворожій діяльності. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10, зокрема С. Косіор і П. Постишев. Вижив тільки Г. Петровський. · репресії в армії (Й. Якір, В. Примаков, Ю. Коцюбинський); · гоніння проти українських діячів культури - «розстріляне відродження» (жертвами репресій стали: геолог М. Світальський, математик М. Кравчук, історики М. Яворський, М. Слабченко, В. Празоменко; філософи С. Семківський, П. Демчук; прозаїк і драматург М. Яловий, поет Микола Хвильовий, режисер Лесь Курбас, художник М. Бойчук, письменники Г. Косинка, Д. Фальковський, Є. Плужник, М. Зеров, М. Семенко, К. Бурський та ін.). З кінця 1938 р. хвиля масових репресій почала спадати.
НАСЛІДКИ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ 1930х рр. В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ · Посилення політичної залежності України від центру. · Знищення або нейтралізація в концтаборах потенціальних противників тоталітарного режиму. · Придушення опозиційних сил, у тому числі шляхом створення фіктивних антирадянських організацій у кабінетах чекістів · Руйнування горизонтальних зв’язків між людьми (у тому числі встановлення нагляду за релігійними громадами і втручання в сімейні стосунки). · Нав’язування громадянам обов’язкового членства у побудованих на засадах «демократичного централізму» вертикальних структурах (масова партія, комсомол, профспілки, громадські організації). · Фізичне знищення сотень тисяч українців усіх соціальних верств, розкол суспільства, протиставлення соціальних верств одна одній. · Занепад української національної культури внаслідок фізичного винищення інтелектуального потенціалу республіки. · Підтримка головного стимулу до праці на державу – страху. Забезпечення системи таборів ГУЛАГу дешевою робочою силою. · Деформація морально-етичних відносин і нагнітання атмосфери страху, взаємної підозри, недовіри та абсолютної покори владі. · Поразки Червоної армії на початковому етапі Великої Вітчизняної війни через неукомплектованість кадрами кваліфікованих командирів і небажання істотної частини мобілізованих громадян, якіпройшли через Голодомор і Великий терор, захищати цю владу.
Зміни в соціальній структурі населення · Внаслідок заборони приватного підприємництва зникли або перейшли в глибоке підпілля економічно не залежні від держави соціальні верстви, аж до осіб вільних професій, які завжди жили власною працею (адвокати, лікарі тощо). · Цілком зник клас селян-власників, який перед суцільною колективізацією становив переважну більшість населення. · Зникла також велика верства самодіяльного кустарно-ремісничого населення. Колишні кустарі й ремісники разом з колективізованими селянами утворили численну соціальну верству працівників кооперативно-колгоспного сектору народного господарства. Найістотнішою рисою, що визнала їхній соціальний статус, була економічна залежність від держави. Працівників радгоспів та МТС називали робітниками, а колгоспників, як і раніше, селянами, але ці групи булисоціально однорідними і розрізнялися тільки за професійними ознаками. · Робітники за традицією називалися класом, хоча за своїм становищем у виробництві нічим не відрізнялися від службовців. Чисельність службовців зростала швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1770 тис. робітників і 349 тис. службовців. Перед війною кількість робітників зросла до 4 578 тис., а службовців – майже до 2 млн осіб. · Українська промисловість поповнювалася здебільшого вихідцями з України. Разом з тим робітничий клас залишався багатонаціональним. У його складі зросла чисельність росіян, татар, білорусів та ін. національностей. У роки першої п’ятирічки чисельність робітництва зростала передусім за рахунок селян, які покидали свої села, рятуючись від колективізації, репресій і голоду. У другій п’ятирічці темпи зростання робітничого класу істотно загальмувалися. Тепер на заводи йшли здебільшого вихідці з робітничого середовища. · Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася. Наприкінці 30-х рр. жінки становили майже третину від загальної кількості робітників. Держава цілеспрямовано розширяла масштаби жіночої праці, щоб скористатися додатковим ресурсом робочої сили. Пропагандисти, однак, пояснювали це прагненням радянської влади утвердити рівноправне становище жінки в матеріальному виробництві. Самі жінки охоче йшли на виробництво, щоб збільшити доходи сім’ї. Заробітна плата була низькою,тож самі чоловіки не могли прогодувати сім’ю.
Конституція УРСР 1937 p. У лютому 1935 р. відбувся VII з’їзд рад СРСР. Напередодні з’їзду на пленумі ЦК ВКП(б) запропоновано внести до його по рядку денного питання про зміни в Кон ституції СРСР, спрямовані на демократизацію виборчої системи. Раніше робітники мали п’ятикратну перевагу над селянами у нормах представництва. Тепер вибори пропонувалося зробити рівними. Раніше вибори в систему рад були багатоступеневими. Тепер їх пропонувалося робити прямими. Раніше делегатів у ради кожної ланки адміністративно-територіального поділу висували відкрито, підняттям рук. Тепер вибори пропонувалося зробити закритими, з кабінками для голосування. Радянська виборча система мала набути парламентської форми.
Радикальна зміна виборчої системи не позначилася на реальній владі. Ради не були самостійною владою у своїй традиційній формі. Однак демократична процедура виборів створювала загрозу для диктатури партійних комітетів. Виборці могли обрати тих, кого вони хотіли, а не підібраних у райко-мі партії слухняних людей. Адже за буквою Конституції вся влада належала радам. Щоб такого не трапилося, на кожне місце в системі рад висувався тільки один кандидат – від блоку комуністів і без партійних.
5 грудня 1936 p. VIII Надзвичайний всесоюзний з’їзд рад прийняв нову Конституцію СРСР, яку називали «Конституцією соціалізму, що переміг» (або «Сталінською Конституцією»). 30 січня 1937 p. XIV Надзвичайний з’їзд рад України затвердив Конституцію УРСР. Вона містила всі положення Конституції СРСР 1936 р. Офіційно Україна тепер називалась Українською Радянською Соціалістичною Республікою (УРСР), її найвищим органом державної влади була Верховна Рада, а найвищим виконавчим і розпорядчим органом - Рада народних комісарів. Вибори до рад оголошувались загальними, прямими і рівними, декларувалися свободи слова, друку, зборів, а також недоторканність особи й житла.
Українська культура 30х років XX.Загальна характеристика • Переважання ідейності над художністю, звуження змісту художніх творів до агітації та комуністичної пропаганди. • Нівелювання всього самобутнього, утвердження соціалістичного реалізму як «єдино правильного» стилю. • Згортання українізації. • Повне підкорення особистості інтересам колективу та держави. • Перетворення художньої критики на ідеологічну цензуру. • Послаблення міжнародних контактів українських митців
«Розстріляне відродження»
Розвиток освіти
Утвердження сталінського тоталітаризму негативно вплинуло на релігійне життя: - у 1930 р. Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) змушена самоліквідуватися; розпочалися репресії проти священиків (близько 2 тис. священиків УАПЦ було заарештовано, у тому числі митрополитів В. Липківського, М. Борецького, І. Павловського); - відбувалося руйнування і ліквідація культових споруд (знищено численні пам’ятки церковної архітектури, 1936 р. - висаджено в повітря Михайлівський Золотоверхий собор у Києві); сотні храмів перетворено на склади, бані, божевільні тощо; - відбувалося формування атеїстичного світогляду радянської молоді.
Таким чином культурне життя УРСР, досягнувши значних успіхів у 1920-ті роки завдяки політиці «українізації», на межі 1930-х років потрапило під прес сталінського режиму і зазнало непоправних втрат: 50 % української інтелігенції було фізично винищено, інша частина почали пристосовуватись до панівної комуністичної ідеології, виступати її слугою, провідником та пропагандистом. Персоналії Олексій Стаханов (1906-1977) - зачинатель стахановського руху в промисловості і сільському господарстві, у 1935 р. поставив рекорд видобутку вугілля, використаний для підвищення норм виробітку на 25-50 %. Після закінчення Промакадемії (1941) на керівній роботі в промисловості: в Караганді, у Міністерстві вугільної промисловості СРСР, з 1957 р. знову в Донбасі.
Павло Постишев ( партійний псевдонім — Єрмак; 1887—1939) — радянський партійний і державний діяч. У серпні 1923 р. направлений ЦК РКП(б) в Україну, займав різні високі посади в ЦК КП(б)У. На початку 1933 р. висланий особистим представником И. Сталіна в Україну з необмеженими повноваженнями. Виступав провідником ідеї загострення класової боротьби, заохочував репресивну політику, вів боротьбу з «шкідництвом» і «саботажництвом». У лютому 1938 р. виключений з ВКП(б) і незабаром заарештований. Розстріляний у 1939 р.
Станіслав Косіор (1889-1939) - партійний і державний діяч; 1928-1938 pp. прихильник ліквідації куркульства як класу. Після провалу першої хвилі насильницької колективізації слідом за И. Сталіним звинуватив у помилках та «перегинах» місцеве керівництво. Брав активну участь у репресіях проти керівників УСРР. У травні 1938 р. заарештований, а через рік засуджений до смертної кари.
Тема 25 Західноукраїнські землі
Західноукраїнські землі у складі Польщі. Відповідно до Ризького мирного договору (1921) Польщі відійшли Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Посяння. 1923 р. рішенням Ради послів Антанти польській державі передано Східну Галичину. Територію краю складали три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станіславське. Внутрішня політика Польщі була спрямована на поглинення «східних кресів» – західноукраїнських та західнобілоруських земель. Для соціально-економічного становища цих земель характерними були: - уповільнені темпи розвитку промисловості; польський уряд територію своєї держави поділив на 2 категорії - Польщу «А» (корінні землі, на які спрямовувалися основні капіталовкладення у розвиток промисловості), і Польщу «Б» (Західна Україна і Західна Білорусія - аграрно-сировинний придаток і ринок збуту польських товарів); - панівне становище польського, англійського та французького капіталів у нафтовидобувній, хімічній, деревообробній галузях; - поширення кооперації у сільському господарстві (найбільші об’єднання: «Центросоюз», «Маслосоюз»); - штучне стримування промислового розвитку краю. Проведена польським урядом у 1920-1925 pp. аграрна реформа передбачала парцеляцію земель (від фр. pazcelle - частка) - силове відчуження земельної власності непольського населення та передача її демобілізованим польським воякам, відставним чиновникам «осадникам». Внаслідок аграрної реформи було роздано 800 тис. га землі, в селах оселилося 200 тис. поляків, а у містах - 100 тис., з Галичини емігрувало 240 тис. українців. Політичне становище західноукраїнських земель у складі Польщі у міжвоєнний період відзначене: 1) політикою полонізації, що супроводжувалася: - ліквідацією автономії краю (скасовано Галицький сейм); - зміною назви Східна Галичина на Малопольщу; - ліквідацією органів самоврядування на місцях; - ліквідацією української кафедри у Львівському університеті; - обмеженням доступу українцям до вищої освіти; - перетворенням українських шкіл в українсько-польські (утраквістичні школи); - обмеженням і скороченням українського книговидання і періодики; 2) політикою «пацифікації» (1930) (втихомирення, умиротворення): силове придушення будь-якого українського спротиву за допомогою армії та поліції; ліквідацією українських культурно-освітніх товариств, реквізицією їхнього майна, створенням концентраційного табору у Березі Картузькій; 3) проведенням «ревіндикації» (1937) (повернення): примусове навернення православного населення до католицизму; реквізицією майна православних храмів, його передачею римо-католикам; переслідуванням громадян за вживання української мови. Важке соціально-економічне становище українців, національно-релігійне гноблення призвели у 1932 р. до збройного виступу селян Ліського повіту Львівського воєводства (Ліське повстання), яке польська армія та поліція, підтримані артилерією та авіацією, жорстоко придушили. У міжвоєнний період політиці полонізації намагалися чинити опір Український таємний університет у Львові (нелегальний вищий навчальний заклад у 1921-1925), Українська (таємна) Висока Політехнічна школа (1921-1923), Богословська академія (1928- 1929 pp., створена з ініціативи А. Шептицького). Інтереси українців у складі польської держави намагалися відстоювати політичні партії центристського, лівого та правого спрямування. Центристи: Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) (1925 p., лідер Д. Левицький); найчисельніше і найвпливовіше, виступало за об’єднання українських земель та виокремлення їх у автономний край у складі Польщі; створення умов для вільного національно-культурного розвитку українців шляхом переговорів і компромісів із польською владою (відмова від конфронтації та насильства). З 1935 по 1938 р. лідер УНДО Василь Мудрий повів політику нормалізації - припинення боротьби за територіальну автономію Західної України взамін на припинення переслідувань українських демократичних організацій та збільшення українського представництва у польському сеймі. Ліві партії: Комуністична партія Східної Галичини (1919 p.), яка з 1923 р. називалась Комуністичною партією Західної України (КПЗУ). Під тиском Комінтерну вона стала автономною частиною Польської комуністичної партії. Виступала за возз’єднання із УРСР. Перебувала на нелегальному становищі. Найбільшого впливу на маси комуністи досягли на зламі 20–30-х років, коли Польща переживала глибоку економічну кризу. Щоб використовувати легальні форми бо ротьби, керівники КПЗУ створили Українське селянсько-робітниче соціалістичнеоб’єднання (Сельроб). У 1938 р. за наказом Й. Сталіна КПЗУ було розпущено, а її лідерів звинувачено у «буржуазному націоналізмі» та репресовано. Радикальна партія (з 1926 р. Українська соціалістична радикальна партія, лідери Лев Бачинський та Іван Макуха) виступала за здобуття легальними шляхами Україною незалежності, за соціалістичні перетворення (земля - селянам без викупу, скасування приватної власності, влада трудовому народу). Праві партії: 1920 р. консервативно-монархічне об’єднання Український союз хліборобів-державників (УСХД), лідер В. Липинський. 1920 р. у Празі невелика група офіцерів створила Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити воєнні дії проти польської окупації. Її командиром було обрано полковника Січових стрільців Євгена Коновальця. 1929 р. представники УВО, «Української націоналістичної молоді», «Легіону українських націоналістів», «Асоціації української націоналістичної молоді» у Відні заснували Організацію українських націоналістів (ОУН), яка боролась за утворення самостійної соборної Української держави. Основним методом досягнення мети вбачали організацію політичного терору проти представників польської влади. Ідеологією ОУН став інтегральний (чинний) націоналізм Д. Донцова (основні гасла: «Нація понад усе!»; «Мета виправдовує засоби!»; «Українці для України!»).
На початку 1930-х років ОУН організувала понад 60 терористичних актів. Найбільш резонансним стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького (1934), в результаті було заарештовано весь крайовий провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою та Миколою Лебедем, справа яких розглядалась на Варшавському судовому процесі (1935— 1936). Його продовженням став Львівський процес (1936). За підсумками процесів С. Бандера отримав довічне ув’язнення, п’ять підсудних отримали по 15 років позбавлення волі. У травні 1938 р. радянський агент убив Є. Коновальця. ОУН залишилася без керівництва напередодні вирішальних в історії Європи подій і незабаром розкололася. У 1940 р. в організації стався розкол на два крила: помірковане, на чолі з А. Мельником, - ОУН-М (мельниківці), вважали за необхідне домагатися підтримки з боку нацистської Німеччини у справі боротьби за незалежність України та радикальне, на чолі з С. Бандерою, - ОУН-Б (бандерівці), що обстоювали методи терористичної діяльності, вимагали опиратися на власні сили у справі боротьби за незалежність України. Політичні партії та організації Східної Галичини
Українські землі у складі Румунії. За Сен-Жерменським договором (1919) до Румунії відійшли Ізмаїльський, Акерманський, Хотинський повіти Бессарабії, Північна Буковина та частина Мармарощини і Смітщина в Закарпатті. В економіці провідне місце належало харчовій промисловості, українці зосереджувалися на виробництвах з обробки шкіри, виготовленні тканин, варінні мила; переважали дрібні та кустарні підприємства; наприкінці 1930-х років проникає німецький капітал. Після проведення аграрної реформи (1919 р. - Буковина, 1920 р. - Бессарабія) для українських селян встановлено високі викупні платежі, розміри їхніх земельних наділів обмежено до 2-3 га (румунські селяни отримували до 5,5 га), зберігалося велике приватновласницьке та церковне землеволодіння, розпочалася господарська колонізація українських земель румунами. Щодо українських земель Північної Буковини, частини Закарпаття влада країни проводила політику румунізації: - закріплення державного статусу румунської мови; - офіційне визначення українців як «румунів, що забули рідну мову»; - примусову зміну українських імен і прізвищ на румунські; - перейменування історичних і географічних назв; - закрито всі гімназії і професійні школи з українською мовою навчання; у Чернівецькому університеті ліквідовано українські кафедри; - заборону ввезення української друкованої продукції; - обмеження доступу українців до освіти (80 % населення неписьменне); - запровадження богослужіння румунською мовою; - переслідування української інтелігенції. Промислове устаткування вивозилося в центральні регіони Румунії. Було демон товано й вивезено устаткування Акерманських трамвайних майстерень і прядильної фабрики, а також основна частина обладнання Ізмаїльського і Ренійського портів. Проти румунської окупації спалахували Хотинське (1919 р.) і Татарбунарське повстання (1924 p., 6 тис. учасників). Протягом 1918-1928 pp. для боротьби із повстанським рухом запроваджувався воєнний стан, було організовано суд над повстанцями («процес 500»), який повинен був довести, що Татарбунарське повстання - «справа рук Москви». На Буковині існувало два крила українського руху (не було умов для легального існування): - поміркований: 1928-1930 pp. Українська національна партія на чолі із В. Залозецьким прагнула компромісу з режимом, намагалася захищати права українців; - революційне, або націоналістичне: Радикальна націоналістична організація на чолі з О. Зибачинським прагнула активно протидіяти режимові. Лівий рух: - Комуністична партія Буковини (1918), яка виступала за возз’єднання з Радянською Україною; невдовзі увійшла до Румунської соціалістичної партії; - Комуністична партія Бессарабії (1926) - складова РКП(б), також виступала за возз’єднання з Радянською Україною. Після того як румунський король Кароль II встановив у країні військову диктатуру, діяльність політичних партій та інших організацій було заборонено. В умовах глибокої конспірації на Буковині продовжили свою діяльність тільки націоналістичні організації. Українські партії та організації в Румунії
Українські землі у складі Чехо-Словаччини. За Тріанонським договором (1920) до Чехо-Словаччини відійшло Закарпаття (офіційно називалось Підкарпатською Руссю і було окремим адміністративним краєм). Становище карпатоукраїнців було кращим, ніж становище українців у Радян сь кому Союзі, Польщі або Румунії. У Чехо-Словаччині існували міцні демократичні традиції. Кожний, хто поважав конституцію, користувався проголошеними в ній свободами. До того ж чехословацький уряд робив спроби економічно розвинути цей най відсталіший в усій Європі край. Економічне життя Закарпаття характеризувалося практичною відсутністю промисловості (лише дрібні та напівкустарні, жодного великого підприємства); намаганням уряду модернізувати слаборозвинений регіон (вкладення інвестицій). В аграрному секторі уряд у ході аграрної реформи (1920) викупив поміщицьку землю, розділив на рівні парцели і шляхом пільгового кредитування через державний банк наділив ними українських селян; водночас стимулювалася колонізація краю чехами. На відміну від Польщі та Румунії, політика уряду Чехо-Словаччини була сприятливішою для національно-культурного життя українців: - створювалися українські школи, гімназії, вищі навчальні заклади, наукові інституції, дозволено діяльність «Просвіти»; - з українських поетів, що опинилися в еміграції, сформувалася «Празька школа» (Ю. Липа, О. Теліга, О. Ольжич, Ю. Клен); - 1923-1933 pp. у Празі працювали Український вільний університет, Український високий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова; 1922-1925 pp. - Українська Господарська академія у Подєбрадах. Громадський та політичний рух у Закарпатті складався із декількох течій: - русофільство - називали себе русинами, вважали і себе частиною російського народу; - мадярофільство - вважали русинів (або «карпаторосів») окремою національністю і прагнули приєднатись до Угорщини; - русинство - переконані були, що русини самобутній слов’янський народ (відмінний від українців та росіян), виступали за автономію Закарпаття, а у перспективі розраховували і на незалежність; - українофільство (очолював священик Августин Волошин) — пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом. У січні 1939 р. утворили Українське національне об’єднання (УНО), яке виступало за створення суверенної держави. Суспільно-політичні течії на Закарпатті
Після Мюнхенської угоди 1938 р. уряд Чехо-Словаччини 11 жовтня 1938 р. надав Закарпаттю самоврядування; уряд очолив А. Волошин, було сформовано військову організацію - Карпатська Січ. 2 листопада 1938 р. Віденський арбітраж передав Закарпаття Угорщині; Угорщина домагалася від Гітлера санкції на захоплення Підкарпатської Русі. Фюрер санкції не дав, але погодився на арбітраж разом з Італією щодо передачі Угорщині територій, населених мадярами. 2 листопада відбувся Віденський арбітраж. Празький уряд змушений був віддати Угорщині південні райони Сло ваччини й Підкарпатської Русі з населенням понад мільйон осіб, переважно угор ським. Від Підкарпатської Русі відійшли південні райони з населенням 175 тис. осіб серед них угорці становили тільки 82 тис. Автономна Підкарпатська Русь втратила Ужгород, Мукачеве та Берегове з прилеглими районами. Уряд Волошина переніс свою резиденцію з Ужгорода до Хуста. Адміністративні органи, система освіти й видавнича справа переводилися на українську мову. Особлива увага приділялася організації народної оборони – Карпатській січі. 13 лютого 1939 р. - вибори до парламенту - Сойму Карпатської України; На початку березня 1939 р. Гітлер вирішив остточно ліквідувати Чехо -Словаччи ну. Чехія приєднувалася до рейху, Словаччина одержувала примарну незалеж ність. 12 березня Гітлер дав свою згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною, щоб надійніше прив’язати її до Німеччини в майбутній європейській війні. Державний розпад Чехо-Словацької Республіки змусив А. Волошина офіційно заявити про те, що з 14 березня Карпатська Україна стає незалежною. 14 березня 1939 р. - угорські війська почали окупацію Закарпаття, завзятий опір їм чинила Карпатська Січ. 15 березня 1939 р. - на засіданні Сойму було проголошено незалежність Карпатської України (столиця м. Хуст). Прийнята парламентом конституція (Конституційний закон) визначила державним устроєм президентську республіку, офіційною мовою - українську. Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Гербом стало зображення ведмедя на лівому червоному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі й тризуб. Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина. Наприкінці березня 1939 р. відбулася повна окупація Закарпаття, уряд емігрував за кордон. Додаток Карпатська Україна
Народна освіта Асиміляторська політика Польщі та Румунії на західноукраїнських землях на самперед позначилась на стані народної освіти. Під тиском польських націонал-демократів сейм у 1924 р.ухвалив закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. У таких «утраквістичних» школах історія і географія викладалися польською мовою. Вивчення польської мови як навчаль ної дисципліни ставало обов’язковим. У багатьох школах вчителів-українців звіль няли і замість них брали на роботу поляків, які не володіли українською мовою. У такий спосіб двомовні школи поступово полонізувалися «знизу». У 1921/22 навчальному році у Східній Галичині українських і польських народних шкіл налічувалося приблизно по дві тисячі. У 1937/38 році кількість українських шкіл зменшилася до 360, а кількість польських залишилася майже на попередньому рівні. Натомість з’явилося понад 2 тис. двомовних шкіл. На Волині в 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українських шкіл, а в 1932/33 –тільки чотири. Зі 168 народних шкіл, які діяли на Буковині у 1918 р., майже дві третини були румунізовані за два роки. У 1924 р. вже не залишалося жодної суто української школи. На цьому тлі цілком інакше виглядав стан народної освіти на Закарпатті. Серед 803 шкіл, які працювали в краї у 1938 р., налічувалося 463 українські 365 чеських, 117 угорських, 24 німецькі. Держава створювала привілейовані умови для розвитку чеської народної освіти, але не руйнувала української освіти. Велика чисельність чеських шкіл пояснювалася тільки тим, що вони створювалися, щоб охопити навчанням дітей невеликої чеської колонії в кожному населеному пункті. На одного вчителя припадало 5 дітей у чеських школах і 40 – в українських.
Вища освіта Заснування національних вищих навчальних закладів було для західно української інтелігенції однією з форм визвольної боротьби. На базі греко-католицької семінарії з інiціативи митрополита А. Шептицького було створено Львівську богословську академію – єдиний в Західній Україні легальний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання. Істотну роль у поповненні захід но ук ра їнської інтелігенції відігравали чеські вищі навчальні заклади. Восени 1921 р. в Прагу було переведено Український вільний університет, який до того працював у Відні. Навчання було побудоване за взірцем прославленого Карлового університету. Вільний університет існував на спеціальні кошти, виділення яких добився президент ЧСР Т. Масарик, а також на дотації міністерств закордонних справ і (з 1928 р.) шкіл та народної освіти. Весною 1922 р. відкрилася Українська господарська академія. Уряд надав їй чудові приміщення в історичному містечку неподалік від Праги – Подебрадах-на-Лабі. Академія мала 59 кафедр і три факультети, на яких готувалися інженери та агрономи. Викладачі, серед яких були вчені з світовими іменами, провадили велику науково-дослідну роботу. Випускники знаходили роботу в Чехо-Словаччині і в країнах Європи і Америки. Празький уряд створив і підтримував ці вищі навчальні заклади передусім для українських емігрантів. Пропозиції перенести їх діяльність у Підкарпатський край зустрiчалися в урядових колах негативно. На Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад – Богословський ліцей.
Діяльність Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Голова церкви — митрополит А. Шептицький (до 1944 р.) • Зберігала панівне становище, налічувала 4,37 млн вірян (1939). • Протистояння А. Шептицького, який підтримував національні інтереси, та Василіанського ордену, що виступав за об'єднання УГКЦ з католицькою церквою. • Засудження Українською греко-католицькою церквою: — колонізаційної політики Польщі в Західній Україні; — політики пацифікації, заклик до нормалізації відносин — виступів комуністів та терористичної діяльності ОУН Персоналії Євген Коновалець (1891-1938) — визначний український військовий і політичний діяч. Керівник Галицько-Буковинського куреня Українських січових стрільців, полковник Армії УНР, ініціатор створення і голова Української військової організації, перший голова Проводу Організації українських націоналістів.
Степан Бандера (1909-1959) - теоретик і провідний діяч українського національно-визвольного руху 1930-1950-х років, противник польської політики «пацифікації», голова ОУН-Б ініціював проголошення відновлення української державності 30 червня 1941 р. Заарештований гітлерівцями та ув’язнений у концтаборі Заксенхаузен. Після звільнення у вересні 1944 р. очолив ОУН. Жив за кордоном. Убитий агентом КДБ Б. Сташинським у Мюнхені.
Андрій Мельник (1890-1964) - полковник Армії УНР, найближчий соратник Є. Коновальця, з 1938 р. голова Проводу ОУН, пізніше очолив помірковане крило цієї організації ОУН-М.
Дмитро Донцов (1883-1973) - визначний український публіцист, політичний діяч, літературний критик, ідеолог українського націоналізму. З 1914-1918 pp. - голова Союзу визволення України. В 1917 р. повернувся до Києва. З 1939 р. в еміграції. Найважливіші праці: «Історія розвитку української державницької ідеї», «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини» та ін.
В’ячеслав Липинський (1882-1931) -український громадсько-політичний діяч, історик, філософ, публіцист, член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, ідеолог українського консерватизму, один із засновників Української демократичної хліборобської партії, прихильник створення Української незалежної держави Августин Волошин (1874-1945) Громадський, державний і культурний діяч, педагог, науковець, професор математики і фізики, автор понад 40 книг, здебільшого підручників і праць з педагогіки та психології; греко-католицький священик Мукачівської єпархії, 1938р. прем'єр-міністр автономного уряду Карпатської України, в 1939р. став президентом цієї держави.
Тема 26 УКРАЇНА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945 рр.) Україна напередодні війни Наприкінці 30-х років XX ст. українські землі були під владою чотирьох держав: більша частина (УРСР) перебувала у складі СРСР; Східна Галичина, Західна Волинь та Західне Поділля - у складі Польщі; Буковина - у складі Румунії; Закарпаття - до 1939 р. входило до складу Чехо-Словаччини, а після Мюнхенської угоди відійшло до Угорщини.
Від березня 1939 р. в Москві тяглися безрезультатні переговори з представника ми Великої Британії і Франції про створення системи колективної безпеки про- ти країни-агресора. Саме з того часу Сталін став подавати сигнали Німеччині про можливість порозуміння. 23 серпня в Москву прибув наділений необхідними повноваженнями міністр закордонних справ Третього рейху Й. фон Ріббентроп. Пізно ввечері було підписано радянсько-німецький договір про ненапад. До нього прикладався секретний додатковий протокол про розмежування «сфери обопільних інтересів» у Центрально-Східній Європі. Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі
1 вересня 1939 р. Гітлер вдерся в Польщу. Маючи з нею договірні зобов’язання, Велика Британія і Франція 3 вересня оголосили війну Німеччині. Так почалася Друга світова війна. Сталін змушений був потурбуватися про ідеологічне виправдання вже запланованого вторгнення в Польщу. Було можливим лише одне обґрунтування: «визвольний похід» Червоної армії на допомогу населенню Західної України і Західної Білорусії. 17 вересня Червона армія перейшла кордон і зайняла узгоджені з Німеччиною території Польщі. «Визвольний похід» Червоної армії на Західну Україну (1939 р.)
Оцінки цього процесу • Анексія; • включення; • інкорпорація, названа «возз'єднанням»;
Погляди нацистської Німеччини на майбутнє України · Після розгрому СРСР і повалення більшовицького режиму створити нову Російську державу, до складу якої увійшла б і Україна · Сприяти створенню маріонеткової держави «Велика Україна», виходячи з тактичних міркувань Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|