Передумови розвитку

Розвиток освіти

Реформування освіти

Розвиток науки

Література та мистецтво

Розвиток спорту

Загальна характе­ристика

1990 р. — створення Національного Олімпійського комітету (нинішній голова — С. Бубка).

1994 р. — Україна вперше самостійно бере участь в Олімпіаді в Ліллі-Хаммері (Норвегія).

2012 р. —проведення чемпіонату Європи з футболу (Україна разом із Польшею)

Найвідоміші олімпійці

• О. Баюл — фігурне катання;

• О. Зубрилова — біатлон;

• С. Бубка — стрибки з жердиною;

• О. Вітриченко — художня гіннастика;

• Л. Підкопаєва — спортивна гімнастика;

• Я. Клочкова, Д. Силантьєв — плавання;

• брати Кличко — бокс

Релігійне життя в Україні

Діяльність Української греко-католицької (УГКЦ) та Української католицької (УКЦ) церков

• Голова УГКЦ — Верховний архієпископ Святосла́в Шевчу́к

• 2001 р. — візит до України Папи Римського Іоанна-Павла ІІ

Інші церкви

• Протестантські: баптисти, п'ятдесятники, адвентисти сьомого дня, єговісти — всього понад 100 напрямків.

• Мусульманство — передусім у Криму.

В Україні налічується близько 2 млн мусульман.

Духовне управління мусульман України очолює шейх Ахмед Тамім; муфтій Криму — Емір Алі А блаєв

Тема 31 Додаток

Переговори про підготовку тексту «Угоди про асоціацію між Україною та європейським Союзом» розпочалися ще навесні 2007 р.

Упродовж 2007–2012 рр. відбулися переговори щодо підготовки

Офіційне підписання тексту було призначено на 28 листопада 2013 р. у столиці Литви Вільнюсі

21 листопада 2013 р. у неконституційний спосіб Кабінет Міністрів Украіни прийняв рішення призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом.

21 листопада 2013 р. кілька журналістів вийшли на Майдан Незалежності у Києві та поширили в соціальних мережах заклик до всіх небайдужих приєднатися. На Майдані того дня зібралося півтори тисячі осіб, переважно журналісти та молодь. Першими до Євромайдану долучилися студенти. Спочатку протестувальники вимагали лише підписання Угоди з ЄС, через що акцію було названо «Євромайданом». Згодом протест підтримала опозиція. Перший мітинг на Європейській площі у центрі столиці виявився найбільш масовим за останні кілька років – понад 100 тисяч учасників.

Хоча Євромайдан не було заборонено судом, за кілька днів уночі загони міліції «Беркут» напали на студентів, що ночували на Майдані Незалежності. Молодих людей били кийками, переслідували на вулицях, добивали ногами. Було поранено майже сто осіб. Частина євромайданівців знайшли прихисток у Михайлівському монастирі.

Люди вимагали відставки силових міністрів і розслідування побиття студентів. Влада мала перевагу завдяки силовим структурам і була зацікавлена, аби перевести протест у насильницьку форму, аби збити його масовість, залякати людей та виправдати репресії. Увечері кількадесят осіб імітували напад на охорону Адміністрації Президента, а згодом розчинилися у натовпі та серед самих правоохоронців. У відповідь спеціальні силові підрозділи жорстоко побили та заарештували багатьох непричетних мітингувальників

Жорстоку розправу влада намагалася виправдати необхідністю встановити новорічну ялинку. Жорстокість правоохоронців шокувала – нічого схожого раніше в Украіні не відбувалося. Тисячі киян спонтанно вийшли на протести з дітьми, щоб показати, що їм не потрібна «кривава ялинка» (її стали називати «йолкою»). Микола Азаров назвав студентів «озброїними провокаторами». Але під тиском громадськості Генеральна прокуратура формально відкрила кримінальну справу за перевищення службовихповноважень проти другорядних чиновників, відводячи удар від найвищих можновладців.

1 грудня на вулиці столиці вже вийшли від кількасот тисяч до півтора мільйона осіб.

Суть Євромайдану, як стали називати зібрання противників режиму, полягала навіть не у вибор між ЄС та Росію, а у відстоюванні людської гідності й громадянських прав і свобод. Відтак події зими 2013–2014рр. увійшли в історію як Революція гідності.

Попри це, Майдан Незалежності став центром мирного опору. Безпосередньо у наметах мешкали люди, що з’їжджалися зі всієї країни, які вимагали покарання винних у побиттях та відновлення європейського шляху України. Після того, як стало зрозуміло, що за нападами на мирних громадян стоїть Янукович та його міністри, з‘ явилася вимога відставки уряду та президента. Майже всі найбільш відомі та авторитетні в країні митці, вчені, громадські діячі висловлювали зі сцени Майдану підтримку вимогам громадян. Режим виявився ізольованим від власного суспільства.

У центрі столиці утворилася подоба знаменитої Запорізької Січі. На Майдані було заборонено спиртні напої, а їжу та лікування безкоштовно всім надавали волонтери. Мільйони людей по всій країні жертвували гроші та необхідні речі для мітингарів. Упродовж місяців протестувальники не вчинили на Майдані жодних правопорушень, попри те, що через Майдан за цей час пройшли кілька мільйонів людей.

Спочатку намети були не захищені, однак після перших штурмів Євромайдан став перетворюватися на своєрідну фортецю, оточену барикадами з підручних матеріалів: дошок, дротів, автомобільних шин, мішків з піском.

Мирне «стояння» Євромайдану, коли люди лише захищалися, тривало майже два місяці – до середини січня 2014 року.

Починаючи з 8 грудня країною поширився «ленінопад» - повалення пам’ятників Леніну, що сприймалося як прощання з диктатурою та імперією.

Практично одразу влада перейшла до індивідуального терору як у столиці, так і в регіонах. Політичних активістів били, заарештовували, звільняли з роботи.

У нападах на протестувальників брали участь «тітушки» – наймані бандити, названі так за прізвищем одного з нападників на журналістів.

Проти влади організувався Автомайдан – колони активістів-протестувальників на власних автомобілях пікетували приміщення судів та прокуратур, навідувалися до резиденції Януковича у Межигір’ї, пікетували маєтки прибічників режиму, відвозили поранених та доставляли допомогу на Майдан.

Натомість, режим вирішив створити подобу Євромайдану – «Антимайдан», аби імітувати широку громадську підтримку влади. Табір «Антимайдану» розташувався у Маріінському парку поблизу верховної Ради

10 грудня Янукович на зустрічі із західними дипломатами заявив, що влада не застосовуватиме силу проти мирних зібрань. Однак тієї ж ночі на 11 грудня 2013 р. силові підрозділи з трьох сторін напали на Євромайдан. Дзвони Михайлівського собору закликали киян на Майдан. Тієї ночі автомобілісти й таксисти безкоштовно підвозили киян на Майдан. Лише уранці напад було відбито.

13 грудня В. Янукович про людське око організував «круглий стіл» за участі опозиціі Євромайдан швидко поширювався країною.

Тим часом, влада стягнула до Києва тисячі «тітушок», які, з метою дестабілізації та виправдання репресій підпалювали автомобілі, знищували майно, жорстоко били перехожих. У січні 2014 р. у столиці втричі зросла кількість підпалів, пограбувань і викрадень автомобілів. Міліція практично не розслідувала ці злочини. У відповідь кияни створювали загони для патрулювання міста і захисту майна. Упійманих «тітушок» змушували привселюдно каятися у вчинених злочинах.

Для оборони від нападів міліції та «тітушок» було створено Самооборону Майдану з числа громадян-добровольців. Її склад невдовзі розрісся до близько 40 сотень, чисельністю до 150 осіб у кожній. Сотні на Майдані мали різні види діяльності — від господарчої до медичної. Одна із сотень складалася із ветеранів війни в Афганістані, до іншої належали лише жінки. Найбільше сотень займалося власне захистом Майдану та охороною порядку.

16 січня 2014 року влада ухвалила так звані «диктаторські» закони, названі ще «розстрільними». Каральні приписи цих законів були списані з деспотичного російського законодавства, але зроблені ще суворішими. Було запроваджено арешт за організацію мітингу, тюремне ув’язнення до 2 років за груповий протест, ув’язнення за носіння захисного шолома, за встановлення намету, арешт до 15 діб за благодійну допомогу протестувальникам. За блокування маєтків можновладців встановлювалося ув’язнення терміном до 6 років. Виготовлення та розповсюдження екстремістських, на думку влади, матеріалів у ЗМІ чи Інтернеті мало каратися ув'язненням на строк до 3 років. Причому під «екстремістську діяльність» можна було підвести будь-яку громадсько-політичну чи правозахисну діяльність. Режим Януковича ухвалив рішення роздавати бойову зброю н е лише працівникам міліції, суддям, прокурорам, але й їхнім родичам.

За підрахунками присутніх журналістів та відеозйомкою виявилося, що у Верховній Раді не було достатньої кількості голосів депутатів за ці диктаторські «закони», однак голосування депутатів сфальшували.

Хоча Конституція України забороняє звуження існуючих прав і свобод людини, Янукович підписав ці «закони», чим лише активізував хвилю протесту. 19 січня протестувальники рушили до Верховної Ради вимагати скасування законів. Проте, вулиця Михайла Грушевського, що вела до парламенту, яка доти була вільною для проходу, виявилася заблокованою бійцями «Беркуту» та Внутрішніх військ. Вони застосували до мітингарів травматичну зброю, світло-шумові й травматичні гранати, в одомети тощо. Мітингарі відповіли «коктейлями Молотова» та підпалили автомобільні шини, аби «беркутівці» не могли влучно стріляти

Протистояння на вулиці Грушевського дійшло найбільшого напруження

22 січня, коли бойовими кулями було вбито трьох осіб – українця вірменського походження Сергія Нігояна, етнічного білоруса Михайла Жизневського та українця Романа Сеника. Злочин було здійснено у святий для українців День Соборності, одразу після заяв міністрів Януковича про законність використання проти демонстрантів бойових набоїв.

Ухвалення «диктаторських законів» і, особливо, убивства демонстрантів вивели конфлікт з мирного русла.

Чимало прикладів нелюдського поводження влади з майданівцями не могли зламати духу опору та злякати мітингарів. У той же день у лісі під Києвом зі слідами тортур було знайдено тіло львів’янина Юрія Вербицького – активіста Майдану, якого викрали просто з лікарні, піддали катуванням та залишили безпомічного помирати на морозі. Тоді ж бійці спеціального загону Внутрішніх військ на лютому морозі роздягли активіста Михайла Гаврилюка, який, проте, тримався гідно і мужньо. Випадок з Гаврилюком, зафіксований на фото і відео, посилив зневагу українців і світу до режиму. Після перемоги революції

М. Гаврилюк заради примирення українців у суді пробачив своїх кривдників.

Після «диктаторських законів», убивств та викрадень майданівців настрої мітингарів різко радикалізувалися. Проте, лідери парламентської опозиції, які вели переговори з Януковичем, будь-що домагалися мирного рішення. 29 січня після переговорів між Януковичем та лідерами опозиційних партій уряд було відправлено у відставку.

Натомість вищі російські чиновники публічно закликали Януковича до негайного силового придушення протестів. До Києва прибули агенти російських спецслужб, які координували плани знищення Майдану, з Росії літаками надходила вибухівка і спеціальні боєприпаси. За спеціальним планом операції «Бумеранг» понад 22 тис. бійців спецпідрозділів мали знищити Майдан.

18 лютого тисячі мітингувальників рушили до будівлі Верховної Ради на вулиці Михайла Грушевського з вимогою повернути Конституцію 2004 року, аби зменшити незаконно привласнені права Януковича, та покарати винних у побиттях та вбивствах. Під час раптового нападу «Беркуту» й «тітушок» на демонстрантів на вулиці Інститутській та у Маріїнському парку було вбито й поранено десятки людей. Увечері спецпідрозділи почали штурм Майдану з використанням світло-шумових та газових гранат, вогнепальної зброї та бронетранспортерів. Правоохоронці зумисне підпалили Будинок Профспілок, де розташовувався штаб Майдану, та наметове містечко. Майданівці відбивалися проти спецпідрозділів камінням та «коктейлями Молотова». Безперервний штурм Майдану тривав 17 годин. Іноді здавалося, що нападники ось-ось переможуть. Проте, наступного ранку у вирішальний момент прибуло підкріплення зі Львова і Тернополя.

20 лютого зранку снайпери влади відкрили вогонь і по майданівцях, і по деяких правоохоронцях. «Беркут» почав відступати, а влада оголосила про евакуацію Верховної Ради і Кабінету міністрів. Ймовірною метою цих дій було спровокувати розгром Верховної Ради майданівцями, щоб дати привід для масштабного розстрілу Майдану та паралізувати парламент – єдиний вищий орган влади, що міг виступити (і, зрештою, виступив) проти диктатури Януковича. Російська газета «Комсомольська правда» навіть встигла опублікувати матеріал про те, що демонстранти вже спалили Верховну Раду.

Але провокація не вдалася: попри біль від втрат загиблих, Майдан не пішов нищити Верховну Раду. Однак, нечисельні групи майданівців рушили по вул. Інститутській услід за відступаючим «Беркутом», де їх чекала засідка і кулі снайперів та автоматників.

Кадри розстрілів беззбройних людей, прикритих хіба що дерев’яними чи алюмінієвими щитами та пластиковими касками, облетіли увесь світ. Майданівці жертовно витягали з-під куль загиблих і поранених друзів та незнайомців. Ціною ризику і власних жертв 6-та медична сотня Самооборони Майдану надавала допомогу пораненим.

Протягом 18-20 лютого загалом загинули 77 євромайданівців, понад 700 зазнали поранень. А за весь час Революції постраждали 3,5 тисяч мирних громадян, більше ста, яких назвали «Небесною сотнею», було вбито або загинули від ран.

Після кривавого розстрілу Майдану від режиму Януковича відвернулися навіть деякі його вимушені прихильники. Увечері 20 лютого Верховна Рада 236 голосами (при необхідних 226) засудила насильство, що призвело до загибелі мирних громадян, заборонила використання зброї силовими підрозділами та зобов’язала їх повернутися до місць розташування.

Наступного дня на переговорах з опозицією за участі міністрів закордонних справ Німеччини, Польщі та Франції Янукович згодився упродовж 48 годин обмежити права президента, повернувши редакцію конституції, яка діяла на момент його обрання, та не пізніше грудня 2014 р. провести дострокові президентські вибори.

Проте того ж вечора Янукович утік, порушивши щойно укладені домовленості й не підписавши зміни до Конституції. Ще раніше повтікали до Росії та Білорусі його поплічники, а ті, що лишилися, почали зрікатися і всіляко звинувачувати його в убивствах, крадіжках, корупції та деспотизмі.

Янукович від‘їжджав поспіхом, залишивши у своїй резиденції в Межигір‘ї безліч коштовностей та документів із записами про отримані хабарі. Ще більше йому вдалося вивезти з собою. У зв‘язку із втечею Януковича Верховна Рада конституційною більшістю народних депутатів визнала, що він самоусунувся з посади Президента України, та відновила дію Конституції у редакції 2004 р., що обмежувала права президента.

Янукович спочатку попрямував до Харкова, а потім, побачивши деморалізацію своїх прихильників, потайки утік до Криму, звідки був вивезений російськими спецслужбами до Росії. Незабаром Кремль почав використовувати заяви колишнього формального «гаранта суверенітету і територіальної цілісності» для виправдання агресії проти України.

У подіях Євромайдану в Києві брали участь 5% населення країни, в інших містах і селах – 6%, ще 9% населення допомагали мітингувальникам харчами, речами, грішми тощо. Майдан характеризувався колосальним масштабом. Кожен п’ятий дорослий громадянин України, або майже 10 мільйонів, безпосередньо чи опосередковано брали участь у подіях Майдану.

23 лютого обов’язки Президента було покладено на голову Верховної Ради Олександра Турчинова. Також були призначені виконувачі обов’язків

Міністра внутрішніх справ, Голови Служби безпеки краіїни, Генерального прокурора України. Основним завданням перехідної влади було забезпечення діздатності органів державного управління.

Наприкінці лютого 2014 р. офіцяйно стартувала кампаняя з позачергових виборів Президента України, а також була сформована нова парламентська

більшість у складі п’яти фракцій та депутатських груп. Основу нової більшості склали «Батьківщина», «УДАР», «Свобода», до яких приєднались депутати, які вийшли з фракціі Партії регіонів. Був сформований новий уряд на чолі з Арсеном Яценюком. До складу уряду увійшла низка активістів Євромайдану. Склад уряду оголошувався зі сцени Євромайдану. Нова українська влада була визнана світовою спільнотою. Провідні країни світу, за винятком Росії, заявили про визнання в. о. Президента України і нового премір-міністра як легітимної української влади.

Протягом кінця лютого–квітня відбулися зміни голів місцевих державних адміністрацій, високопосадовців центральних органів державноі влади.

Переможцем дострокових президентських виборів, що відбулися 25 травня 2014 р., став Петро Порошенко. Він отримав 54% голосів і переміг у першому турі в усіх регіонах країни, де проходили вибори (в Автономній Республіці Крим і м. Севастополь, окупованих Росією, провести вибори було неможливо). Щоб оновити всі гілки влади, президент П. Порошенко ухвалив рішення про дострокові парламентські вибори. До нової Верховної Ради переобрали лише 62 з 239, які голосували за «диктаторські закони» 16 січня. Понад половина народних депутатів були обрані до парламенту вперше.

Результати виборів до Верховної Ради 26 жовтня 2014 р. 150 місць з 422 отримав Блок Петра Порошенка, 82 – «Народний фронт», 31 – Об‘єднання «Самопоміч», Фракція Радикальної партії – 22, і 19 – фракція Об‘єднання «Батьківщина».

Прем’єр-міністром знову було обрано А. Яценюка – лідера «Народного фронту». До складу уряду вперше за історфю Украіни було призначено іноземних фахівців, яким було залучено українське громадянство.

Загарбання Криму Росією.

Першою воєною ціллю Росіі став Кримський півострів. Тут вже знаходилися російські війська в рамках угод про базування російського Чорноморського флоту. 27 лютого 2014 р. російськіі військові без розпізнавальних знаків (у західних та українських Змі іх назвали «зеленими чоловічками», оскільки Росія не визнавала їх своїми військовослужбовцями) заблокували у Сімферополі

Будівлі Верховної Ради та Ради міністрів. Під дулами автоматів було проведено засідання депутатів автономіі, на якому керівником уряду було проголошено

С. Аксьонова, керівника партіі «Русское единство» (за результатами місцевих виборів 2010 р. партія набрала мізерні 4,02% і отримала у парламенті автономії 3 депутатські місця). На 25 травня 2014 р. всупереч українському законодавству було призначено «референдум» про статус Автономної Республіки Крим. Центральна українська влада не визнала рейдерське захоплення влади в Сімферополі. Натомість російська Державна дума терміново «під кримську ситуацію» внесла зміни до порядку включення до складу РосійськоїФедерації нових суб’єктів.

В березні Державна Дума Росії дозволила російському Президенту В.Путіну військову агресію проти України. Ще до цього російські війська почали блокувати українські військові підрозділи на території Криму, дороги та інші стратегічно важливі об'єкти. При цьому Путін неодноразово вводив світову спільноту в оману, заявляючи, що російські війська не причетні до подій на півострові. Лише за рік по тому Путін зізнався, що брехав.

Під час російської агресії в Криму нове українське керівництво сподівалося, що Росія зупиниться. Українські військові частини мали вказівку проявляти витримку і утримати зайняті позиції. Момент для рішучої збройної відсічі було згаяно. За часів президентства Януковича Збройні Сили України систематично нищилися, військова служба робилася непрестижною, майно, земля і зброя військових частин продавалися чи розкрадалися. У той же час, дієздатність українських частин на півострові була ослаблена зрадою. Як наслідок, частина українських військових залишилися вірними присязі й вирушили на материкову Україну, чимало військовослужбовців звільнилися, а частина перейшли на службу до окупантів.

16 березня в Криму відбувся незаконний «референдум», за результатами якого було оголошено, що нібито 97% учасників «проголосували» за входження до складу Росії. Це була явна фальсифікація. Більшість із 300 тисяч кримських татар та понад 700 тисяч українців Криму не хотіли приєднання до Росії. Протягом року після окупації понад 20 тисяч кримчан виїхали з Криму до материкової частини України.

Після анексії у Криму відбулося стрімке згортання громадянських свобод. Насамперед, це стосувалося етнічних українців та кримськотатарської громади. Мирних активістів почали кидати до в‘язниці, деяких було викрадено або вбито. Півострів зіткнувся з низкою економічних проблем, оскільки залежить від українських транспорту, енергопостачання, харчів, а також через санкції. Росія постала перед світом як країна-агресор. Генеральна асамблея ООН підтримала територіальну цілісність України та визнала Крим і Севастополь територією України. Через агресію Криму Росія потрапила під санкції з боку США, держав ЄС, Японії, Австралії та інших країн.

Вторгнення російських військ найманців у південні та східні регіни України. Створення терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР».

Після загарбання Криму Росія перейшла до реалізаціі проекту «Новоросія». У рамках цього проекту на початку квітня була інспірована хвиля вуличних

акцій, були захоплені адміністративні будівлі.

Було проголошено створення Донецької і Луганської Харківської «народних республік», планувалося це зробити також у Дніпропетровській, Одеській

та інших областях.

За таких умов у середині квітня в.о. Президента України О. Турчинов оголосив проведення антитерористичної операціі (АТО). Однак бойові діі показали, що українська система національної безпеки виявилася

вразливою. Значну роль у протидії терористам відіграли добровольчі батальйони, сформовані з активістів євромайдану й небайдужих громадян.

У травні 2014 р. були проведені нелегітимні «референдуми» щодо «державної самостійності територій, захоплених російськими військами та

терористичними організаціями «ЛНР» і «ДНР». До «керівництва» цих утворень увійшли громадяни Росіі та вихідці з окупованого Росію молдовського Придністров’я. Наприкінці травня «ЛНР» та «ДНР» за вказівкою з Москви підписали угоду про утворення «конфедеративного союзу народних республік «Новоросіі». Як показали подальші подіі, «Новоросія» була мертвонародженим проектом, придуманим російськими політтехнологами, тоді як в історичній пам’яті місцевого населення жодноі «Новоросії» не було.

На початку травня 2014 р. в Одесі проросійські бойовики, озброєні автоматами і пістолетами, напали на багаточисельний мирний проукраїнський мітинг, застреливши кількох його учасників. Після цього проросійські активісти сховалися в міському Будинку профспілок від обурених демонстрантів. Від «коктейлів Молотова» зайнялися вхідні двері, а саму будівлю підпалили з середини. Унаслідок розстрілів проукраїнських мирних демонстрантів та пожежі, що спалахнула в Будинку профспілок, загинули більше сорока людей.

У середині червня від російських терористів було звільнено велике приморське місто Маріуполь.

24 серпня розпочався контрнаступ російських військ та терористів

Вони захопили прикордонне містечко Новоазовськ і погрожували Маріуполю, а далі «пробиттям» транспортного коридору до Кримського півострова.

Виснажена українська армія була здатна закінчити визволення Донбасу від терористів, але для повномасштабних бойових дій з регулярною

російською армію достатніх сил не мала. 5 вересня 2014 р. у Мінську був підписаний протокол про припинення вогню: утворювалася 30-кілометрова

зона розмежування, контроль українсько-російського кордону забезпечувався фахівцями ОБСЄ

Після складних переговорів центральна влада зголосилася надати територіям, які на кінець серпня опинилися під контролем «ЛНР» і «ДНР», широке самоврядування і при цьому не припиняти їх субсидування. Такий

статус був наданий на три роки. 7 грудня 2014 р. мали бути проведені місцеві вибори, аби населення само обрало тих, хто буде його представляти. Верховна Рада із цього питання ухвалила відповідний закон.

Агресія проти України супроводжувалася небачено безсоромною брехнею в російських ЗМІ. Аби збуджувати ненависть до українців, вони повідомляли вигадані історії про «розіп‘ятого хлопчика», про «рабів», яких нібито мали давати кожному українському бійцю, про пташок снігурів, яких нібито знищували українські школярі та інші нісенітниці, цинічно використовували для своїх зйомок хворих дітей, підтасування відеокадрів тощо.

У липні українські війська здійснили спробу відсікти захоплені терористами території від російського кордону, аби припинити надходження з Росії військової техніки та бойовиків. Проте, у зв‘язку з масованими обстрілами артилерією та залповими системами з території самої Росії, українські частини змушені були залишити ці спроби.

17 липня проросійські терористи, серед яких, імовірно, були російські військові, з російського комплексу протиповітряної оборони з били над українським Донбасом цивільний малайзійський літак «Боїнг» з майже трьомастами людьми на борту. Ця подія викликала шок у світі та нові санкції проти Росії з боку США, ЄС та їхніх союзників.

Із середини серпня Росія, на додачу до своїх підрозділів в Україні, почала масоване вторгнення у тил українській армії. У Росії лицемірно називали російських військових «отпускниками»: нібито під час відпусток вони приїхали на важкій військовій техніці – з танками, гарматами, зенітними комплексами – воювати проти України. А цю важку зброю, мовляв, вони купили «у воєнторзі».

У важких боях частина українських військ була заблокована під м. Іловайськ. Попри обіцянки виходу з оточення зі зброєю, які українцям надали російські офіцери та російський президент Путін, обидві колони українських військ були розстріляні російською артилерією. Кількасот українських бійців загинули, ще кількасот потрапили в полон, де їх піддавали нелюдському поводженню.

Москва не тільки порушила мінські домовленості й посилила свою військову присутність на сході Украіни та ініціювала проведення власних виборів глав «ЛНР» і «ДНР» та депутатів «парламентів» із заздалегідь відомими результатами.

У відповідь Україна призупинила дію закону, який надавав особливий статус територіям, що контролювалися сепаратистами. Було також призупинено фінансування бюджетних установ, субсидування державних шахт, а кошти, заплановані на субсидії для місцевого населення, були спрямовані до інших регіонів країни. Навколо захоплених російськими бойовиками та сепаратистами територій зводилися фортифікаційні лінії.

5 і 19 вересня в Мінську Україна, Росія і ОБСЄ уклали угоди за якими сторони мали припинити вогонь, відвести важку зброю від лінії вогню та передати контроль за українсько-російським кордоном Україні. Після складних переговорів центральна влада України зголосилася надати частинам Донецької і Луганської областей, які станом на 19 вересня 2014 р. опинилися під контролем проросійських сил, широке самоврядування. Однак, і цього разу Росія порушила угоду. Росія ввела на український Донбас тисячі одиниць військової техніки, що дозволило організувати низку атак на кількох напрямках. Попри чергову мирну угоду від 12 лютого 2015 р. російські війська атакували український плацдарм біля містечка Дебальцевого.

За оцінками ООН на початок 2015 року кількість переміщених осіб в Україні досягла понад 1 млн осіб.

Ще в травні 2014 року терористи вперше спробували захопити Донецький аеропорт, але з великими втратами були вибиті українськими бійцями. Вороги, а згодом і українці за незламність назвали вояків з Донецького аеропорту «кіборгами». Донецький аеропорт, хоч і був вщент зруйнований і залишений українськими бійцями в січні 2015 р., став ще одним символом мужності українських воїнів.

Міжнародне співтовариство посилило санкціїпроти Росії. Їх дії, а також падіння цін на нафту призвели до погіршення економічного становища

в Росії. Росія опинилася в міжнародній ізоляціі й була виключена з «великої вісімки». У такий ситуації Кремль вдався до традиційноі імперської тактики – гонки озброїнь та погроз застосувати ядерну зброю.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: