Зразки висловлень учнів

1. Підтримайте або спростуйте думку: «Сміливі завжди мають щас­ тя» (І. Багряний)

Як на мене, аксіомою можна вважати твердження про те, що кож­на людина прагне бути щасливою. На жаль, не кожна може цього досягти. Причини можуть бути надзвичайно різноманітними. Однією ж із головних, гадаю, є людське боягузтво: боячись нашкодити, люди­на припиняє будь-що робити задля руху в напрямку власного щастя. Інші ж, — сміливіші, — навіть наражаючись на перешкоди й за­знаючи багатьох ударів долі, торують дорогу до своєї мрії — щасли­вого життя. У таких сміливців є всі шанси якось сказати оте сакра­ментальне: «Я — щаслива людина». Закономірно виникає питання: чи завжди «щаслива зірка» є супутницею в житті сміливого? Думаю, що це залежить від того, наскільки людина послідовна у виявленні свого бойового завзяття, яке ми називаємо сміливістю.

Одні, не зовсім сміливі, рухаються до щастя невпевнено, ніби крадькома, боячись, що можуть зазнати поразки. От «зірка долі» й показує норов: то з'являється, то зникає. Прикладом такої жит­тєвої стратегії може бути рух до щастя Чіпки — головного героя роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Коли хлопець рішуче, чесно й натхненно бореться за «тепле» місце під сонцем, то й досягає щастя: насолоджується власним господарством, щас­ливі дні проводить із коханою Галею... Щойно ж Чіпка втрачає впевненість і опускає руки перед натиском жорстокого життя — усе відразу йде під укіс.

Інші ж, дійсно сміливі, тобто впевнені у власних силах, вольо­ві, уперті, завзяті, непорушні у своїх намірах, завжди йдуть упе­ред, до щастя, долаючи всі перепони, незважаючи на всі поразки й невдачі. Прикладом такої дійсно сміливої людини для мене є. той же Іван Багряний, над словами якого я зараз розмірковую. Його життя сповнене боротьбою, у якій письменник міг би не один раз утратити бойовий запал. Та ж ні: краще вмерти під час руху, бо­ротьби, аніж жити, схиляючись перед долею й ворогами, — заявляє він і кидається в новий бій... і перемагає. Я впевнений, що у житті Івану Багряному стало снаги зробити все, щоб із гордістю сказати: «Я прожив щасливе життя!»

Отже, дійсно сміливим людям щастя вдається досягти завжди, не завжди сміливим — інколи, боягузам — ніколи. У правильнос­ті такого висновку переконує життя. На жаль, у цьому переконує те саме життя, у круговерті якого нечасто люди вмудряються за­лишатися сміливими, а отже, бути завжди щасливими.

2. Підтримайте або спростуйте думку: «Якщо ти усміхнешся світо­ві — він відповість усмішкою» (Я. Райніс)

Дивися, навколо ти бачиш цей світ? Це світ, що наповнює радістю груди! І хмари злітають за нами услід, Злітають охоплені мрією люди... Дивися, ти бачиш проміння ясне? Воно охопило тебе до безтями. Ти бачиш? Навколо сміється усе, Увесь ясний світ радіє із нами...

Ці віршовані рядки народилися, щойно я побачила слова Я. Рай-ніса, у яких просто й логічно висловлено той погляд на людське жит­тя, яким я намагаюся керуватися у власному бутті. Чому саме таким чином? Тому що глибоко переконана: радість, добро, щастя, гар­монія в цьому світі з'являються лише тоді, коли ми самі намагає­мося робити перший крок у напрямку їх творення. А найпростішим на шляху до їх досягнення є посмішка, яку ми даруємо один одному. Просто так даруємо, бо розуміємо, що все в цьому світі зале­жить від нашої доброї волі створити кращий, більш усміхнений світ.

Моя переконаність у цьому ґрунтується на вірі в «закон Усесвіту», існування якого доводять психологи й дослідники паранор-мальних явищ. Вони стверджують, що людина здатна посилати до космосу так званий «сигнал свого бажання». Отож, коли хтось дуже хоче щось отримати, він спрямовує у світ (космос) потік своєї волі, й у результаті ця енергія повертається до нього. Скажімо, якщо людина бажає здоров'я — вона його отримує, якщо щас­тя — ось воно, якщо прагне посмішки ближнього — ця посмішка обов'язково з'явиться. Отже, ми здатні змінювати цей світ за влас­ним бажанням, але для цього завжди маємо самі робити перший крок: тому лише за умови, що хтось першим усміхнеться, він може сподіватися у відповідь на «усмішку світу».

Існування цієї залежності, названої «законом Усесвіту», для мене очевидна річ, у чому я неодноразово переконувалася на власному до­свіді. Принагідно ж розповім лише про один такий випадок. Якось мені треба було терміново (бо вчителька вже давно чекала) забра­ти на пошті бандероль, де були важливі матеріали, необхідні для написання роботи в Малій академії наук. Я вирішила це зробити вранці перед школою. Однак, вилетівши з дому в поспіху, я забу­ла документи, за якими мала б отримати цю бандероль, а часу вже не вистачало повертатися назад додому. І тут я згадала про «закон Усесвіту»: я забажала дуже-дуже, щоб мені все вдалося... І воно так і сталося: коли я прийшла на пошту, жінка за стійкою спочат­ку не хотіла й слухати мене, але врешті-решт таки віддала це цін­не для мене послання. Вона усміхалася... І я знала, що ця усмішка і її добрий жест (без документів віддати бандероль) — це резуль­тат... моєї усмішки й доброї волі-бажання.

Моя упевненість в існуванні залежності між нашою здатністю усміхатися світу й «усмішкою світу» до нас підтримується й тим, що цілком очевидним є існування іншої залежності — протилеж­ної: якщо ти по-злому дивишся на людей і світ, то й вони скоріш за все «недолюблюватимуть» тебе. Переконливою ілюстрацією та­кої ситуації для мене є змальована Лесею Українкою в драмі-феєрії «Лісова пісня» картина «помсти» цього світу злій і підступній се­лянці Килині. Те, що ця жінка отримала у відповідь на свою недоброту,- цілком зако-номірна реакція Усесвіту.

Отже, мої міркування, здається, цілком переконливо доводять, що в цьому світі все взаємопов'язано: усмішка породжує усмішку, зло може породити лише зло, а відтак кожен має керуватися у сво­єму житті лише доброю волею, бо лише вона є запорукою добра, щастя, гармонії.

3. Підтримайте або спростуйте думку: «Життєвий успіх — робота рук самої людини»

Я цілком упевнена в тому, що досягнення людиною бажано­го цілком залежить від її активної життєвої позиції, намагання зробити все, що в її силах, задля того, щоб мрія стала реальніс­тю. З огляду на це не можу не погодитися з думкою, що життєвий успіх цілком залежить від часто нелегкої роботи людини в напрям­ку його здійснення.

Спробую аргументувати виправданість такого погляду, звернув­шись передусім до того, що говорить з цього приводу найбільший знавець людини й життя — наш народ.

Аналізуючи фольклорну спадщину, можна побачити, що для народного світогляду безперечним законом життя є пряма залежність між працьовитістю людини та її успішністю й, навпа­ки, між її неуспішністю й лінивістю. Звернімося, наприклад, до при­казок й прислів'їв, де в афористичній формі відбилися ці уявлення: «Під лежачий камінь вода не тече», «Хто не працює — той не їсть», «Терпіння і труд усе перетруть»... Навіть на прикладі цього коро­тенького переліку можна побачити, що в народі живе чітке пере­конання в тому, що саме праця є запорукою досягнення бажаних результатів, успіху.

Ще одним доказом виправданості думки про те, що успішність цілком залежить від наполегливої роботи людини, може слугувати й сама логіка життя. Звернімо увагу, хто найбільш успішний у цьо­му світі? Ті, хто чекають «манни небесної», чи ті, хто цю «манну» крупинка по крупинці збирають щоденною працею? Як на мене, то, безперечно, другі. Саме їм удається досягти так бажаного кож­ною людиною успіху й щастя в житті. Яскравим зразком людини, яку можна зарахувати до другої групи, для мене є Грицько — один із персонажів роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Одразу зазначу, що із суто людського боку Грицько мені аж зовсім не імпонує, однак з боку обраного ним способу досягнення успі­ху в житті, хлопець цілком може бути поцінований як взірець: усе, що бідний сирота мав, у тім числі й успішність, він заробив важ­кою працею рук своїх.

Репрезентовані мною аргументи й приклади, звичайно, лише частка того, що я могла б запропонувати для доведення виправда­ності своєї позиці з питання залежності успіху людини від її пра­цьовитості. Утім, наведеного достатньо для того, щоб з упевне-ніс­тю зробити висновок: успіх людини — робота рук її самої.

4. Підтримайте або спростуйте думку: «Роби радість іншим! І ти поба­чиш, що радість радує» (К. Фішер)

Я повністю згодна з твердженням К. Фішера: «Роби радість ін­шим! І ти побачиш, що радість радує». І далі спробую пояснити, що саме дає мені підстави підтримати його позицію.

Для цього передусім хотіла б з'ясувати, що ж означає «дарувати радість іншим». Чи можна назвати «даруванням радості» звичайну допомогу в буденних справах? Здається, ні. Тоді виникає питання: коли ж ми даруємо радість? Як на мене, ми робимо це тоді, коли вносимо в буденне життя нотки не звичай-ності, світла. Тоді радістю стає паперовий журавлик на дитячій долоні, ще не тисячний, але один із багатьох; дружній поцілунок у щічку після багатоденної розлуки, після сотні маленьких випро-бувань і десятків величезних незгод, у кожного своїх, витриманих і перенесених з невимовною мужністю заради єдиної зустрічі. Як тут не згадати Мавку з «Лі­сової пісні» Лесі Українки. Ця істота з фантастичного світу зуміла повністю віддати себе людям, увійти в їхнє життя й хоча б на пев­ний час зробити його яскравішим, безтурботнішим, радіснішим.

У реальному житті теж завжди існують люди, готові поділи-тися радістю з іншими. Даруючи її навколишньому світу, вони й самі отримують натомість добро, любов і теплі усмішки. Згадаймо хоча б могутній і рідкісний талант дарувати людям світло радості, яким був наділений видатний гуморист Остап Вишня. Не повірю, що з-під пера байдужої, жорстокої, похмурої людини могли б вийти такі чу­дові твори, як «Зенітка», «Моя автобіографія». А чого варті його «Мисливські усмішки»! Скільки радості, сміху (а він подовжує життя) вони подарували людям! А ті люди, у свою чергу, віддячи­ли митцеві своєю любов'ю та шаною.

І мене надзвичайно тішить той факт, що таких людей чимало на білому світі. Вони є. Вони живуть поряд з нами. Ось, наприклад, у мене є одна знайома, яку всі звуть Лереїна, хоча за паспортом вона Валерія. Вона справжнісінька «фабрика радос­ті»! Найчастіше її можна зустріти на дитячих майданчиках, де вона грає з малечею. Що, скажіть на милість, так приваблює шістнад­цятирічну дівчину там? Не встигну огледітися, а вона то метели­ків ловить, то якомусь малюку лікує збите коліно, когось заспо­коює, комусь дає пораду. І весь цей світ вдячний їй! І ця вдячність не вимірюється грошима чи статками. Ні! Подякою світу за пода­ровану йому радість для неї стає та ж радість, яка знову й знову з'являється в серці казкової феї Лереїни.

Я теж люблю дарувати людям відчуття, хоча б миттєве, радос­ті, бо я — людина-веселка, людина-свято. Говорю для інших, живу для інших, усміхаюся до зовсім не знайомих мені людей. І з того моя душа наповнюється радістю...

Отже, радість, щастя навколо з'являються тоді, коли ми самі намагаємося «просто так» дарувати свою усмішку, свій літній на­стрій і добро тим,, хто живе поряд з нами. За нашу добру волю у справі «дарування радості» навколишній світ нам віддячує тією ж монетою — радістю й теплом, які нас дійсно радують. Отож, завершуючи, хочу закликати себе й вас: даруймо радість іншим, вона ж бо повернеться до нас сторицею.

5. Підтримайте або спростуйте думку: «Якщо ти усміхнешся світо­ві — він відповість усмішкою». (Я. Райніс)

Я повністю згодна з думкою Я. Райніса про те, що світ відпові­дає усмішкою тоді, коли ми самі усміхаємося йому. Ця впевненість ґрунтується на моїй вірі в те, що все в цьому світі взаємопов'язане: як ти ставишся до людей, так і вони ставляться до тебе, наскіль­ки ти поважаєш і цінуєш світ, настільки ж і він поважає й цінує тебе.

На мою думку, кожна людина прийшла на Землю, щоб тво­рити добро й бути щасливою. Задля цього батьки ще з дитинства вчать нас, як відрізнити добро від зла, світло від темряви, як збе­регти в собі ті крихти любові до ближніх, які так часто губляться в цьому страшному життєвому вирі. Моя мама завжди говорить: «Роби людям добро, якщо хочеш і від них отримувати його». Саме вона, навчаючи мене всіляким життєвим премудростям, не забу­ла й ту надзвичайно важливу істину: по життю потрібно йти усмі­хаючись, радіючи. І я впевнена, що ті, хто дарують своїм друзям і родичам усмішку, гарний настрій, у результаті отримують у від­повідь заслужені усмішки й сердечне тепло.

Так, Наталка, героїня твору «Наталка Полтавка» І. Котля-рев­ського, була сповнена життєвих сил і позитивної енергії, які й да­рувала людям. «Золото, а не дівка», — казали про неї в селі. Пісні героїні зачаровували й надихали. І хіба не заслужила вона на щастя бути з коханою людиною, порозумітися, урешті-решт, із матір'ю? Безперечно! За її доброту, сердечність і відкритість до світу й лю­дей, доля відповіла їй усмішкою.

Чимало прикладів такої закономірності є і в реальному житті. Принагідно в пам'яті спливає, здавалося б, найпростіша буден­на ситуація, яку, гадаю, багатьом траплялося спостерігати: по ву­лиці йде мама з малою дитиною за руку, а те, невідь чому, широко посміхається всім і всьому. Малюк обдаровує навколишніх милою, беззубою, але такою щирою посмішкою. Він ще не вміє доладно ані ходити, ані розмовляти, але вже вливає в цей світ світлу усмішку, сповнену добра, любові, відкритості. Особисто я завжди усміхаюся такому малюку у відповідь. На це ж дитина ще більше добрішає... І тепер його обличчя- уже не просто усміхнене обличчя, У цей мо­мент воно є обличчям самого янгола. І ми обоє — втілення Люд­ського Щастя. Нам так мало потрібно було для того, щоб відчу­ти, — щастя можливе, — просто усміхнутися.

Отже, людина народжується для того, щоб бути щасливою. А що для цього потрібно? Майже нічого. Лише посмішка, яку тобі дарує світ. А коли ж цей світ людей усміхається? Тоді, коли ти сам знаходиш у собі сили на посмішку. Тож усе в нашій волі. Виявімо цю волю! І світ стане веселішим і барвистішим!

6. Підтримайте або спростуйте думку: «Правда теж має бути з ку­лаками»

Зло в нашому світі все примножується. Тільки й бачиш з екранів телевізорів: тут — убивство, там — зрада, десь — облуда, деінде — гріх... Усе частіше саме воно, Його Шанолюбність Зло, починає правити бал у людському театрі. Та й не дивно! Цій силі та її по­пихачам, ім'я яким легіон, просто й легко звойовувати цей світ, бо не коряться вони ніяким нормам і законам людським і Божим, не зважають на мораль і релігію. Вони йдуть напролом — по трупах, по душах, по серцях, змітаючи все прекрасне й правди­ве кулаками свого хаосу. Ще трішки, ще мить - і весь цей дивний і по-своєму гармонійний людський світ потрясуть труби Армагед-дону... Я вже чую їх відгуки...

Не хочу цього! Я — проти! І тому криком кричу: правда теж має бути з кулаками!

На моє глибоке переконання, її Милість Хистка Правда, що ще те­плиться по закапелках світу й людських душ, має зібрати себе в по­тужний кулак, який стане надійною протидією злу — вселенському й дрібному, що живе, заполоняє такі слабкі «малодушки», і не до­пустить падіння цього світу в геєну огненну існування без правди.

Пальцями цього кулака правди має стати кожен із нас, хто ві­рує в Істину й Праведність, Вірність і Любов, Порядність і Прав­ду. Силою цього кулака має стати робота кожного на своєму «ма­лому фронті». Наснагу ж можуть дати життєві приклади-подвиги справжніх правдоборців, які відслужили вірою Правді в її одвічній боротьбі зі злом.

Одним із них був Іван, монах із Вишні. Несила йому, людині, що відреклася була від світу цього заради особистого спасіння, було дивитися на те, як злотворці торжествують у полишеному ним світі й гублять як себе, так і ближніх своїх. Що в моєму особистому спа­сінні, коли на ближнього чекає духовна загибель?.. І слуга Прав­ди — український полеміст — повертається в цю юдоль, щоб своїм гострим словом, наприклад, «Посланням до єпископів» — зброєю, гідною Правди, — знищити церковних владик, що нехтують єван­гельськими заповідями й церковними традиціями, що постави­ли користолюбство вище за скарби духовного самовдосконалення.

Словом він дає церковним владикам надзвичайно гострі негатив­ні характеристики, словом він застерігає їх від подальших непро­думаних учинків, закликає до покаяння й виправлення... І правда таки врешті-решт торжествує, бо й за кілька століть по тому на­щадки Вишенського казатимуть: «Саме він тоді був одним із тих, хто повернув людині ЇЇ людську гідність, бо так цього вимагають закони Правди».

На жаль, історія правдоборства знає й сумні приклади, які ма­ють слугувати пересторогою для тих, хто.стане «на прю» зі злом. Таким трагічним прикладом може бути історія відстоювання правди Чіпкою Варениченком. Головний герой роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного відстоює свою правду, але в запалі боротьби забуває, що існує межа, за якою «кулак правди» стає «молотом зла», що кує нову несправедливість.

Тож, ураховуючи досвід попередників і усвідомлюючи всю не­безпеку повного торжества зла, виступаймо в бій. Бій щоденний, щосекундний. Бій зі світом великої неправди. Бій зі світом дріб­ної неправди — посестри зла, що живе в кожному з нас. Цей бій удасться виграти лише за умови, що правда матиме що протиста­вити злу. Отже, правда теж повинна бути з кулаками.

7. Підтримайте або спростуйте думку: «Міцна нація починається з міцної родини»

На моє глибоке переконання, щаслива й безсмертна та нація, у якій шанується сім'я, у якій родина є осередком виховання й передачі всього того доброго й мудрого, що надбане попередніми поколіннями.

Український народ може пишатися тим, що родинні зв'язки, традиції міцні. Послухайте: «батечко рідний», «люба ма­тусю», «діточки-квіточки»... Ці теплі й ніжні слова, яких багато в українській мові, дають можливість передати те найкраще, найщиріше, що відчувають батьки до своїх дітей чи діти до своїх батьків. Ці слова повинні лунати постійно, адже саме з сім'ї по­чинається формування внутрішнього світу людини, її світогля­ду, який пізніше вона нестиме у справи громади, держави, нації. Якщо ж коріння людини буде хистким і гнилим, то й крона жит­тя не розів'ється широко й зелено, а нація буде приречена на зане­пад і забуття. Це аксіома, про яку український народ добре знає, говорячи: яка яблуня, таке й яблучко. А тому проблемі родинних стосунків в народі завжди приділялося багато уваги.

Для традиційної української сім'ї характерним був патріар-хальний устрій, відповідно до якого діти мали слухати й поважати батьків, допоки вилетять з родинного гнізда. Та й потім вони не втрачали відчуття родини: думка батька-матері завжди шанувалася. Згадаймо, наприклад, повість «Маруся»
Г. Квітки-Основ'яненка. Письменник зображує Марусю й Василя як людей, які не суперечать батьковій волі, розуміючи, що батько реалістично дивиться на життя, а тому не побажає зла своїй дитині, вирішуючи її долю.

Прихильниками такого родинного устрою були Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, які у своїх творах розкривали тему стосунків дітей і батьків. Свій ідеал — «у селах у веселих і люди ве­селі» — Шевченко відобразив у вірші «Садок вишневий коло хати». А П. Куліш присвятив цілу збірку роздумам про хутірське життя, де національна благодать і міць ґрунтуються на сімейній злагоді й повазі батьків і дітей одне до одного.

Протилежним явищем до цих картин, омріяних і змальованих у поезії великих майстрів, була реальна родинна «війна», яку зо­бразив І. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я». Іронією, наближеною до сатири, насичені рядки твору, де описується, як рід­ні люди не можуть порозумітися через дріб'язкові речі. Письмен­ник показує, як складні майнові стосунки заступають людям розум: брати сваряться між собою, їхня мати не ладить з невістками, бать­ко нервується... Та головне: ці постій-ні суперечки, образи бачать і чують малі діти! Тож можна собі тільки уявити, які сім'ї в май­бутньому створять вони... Ще ж страшніше уявити ту націю, що буде сформована цими сім'ями...

Де ж вихід? Що може врятувати сімейні ідеали від повного за­непаду, а відтак, і забезпечити міць національних основ? На мою думку, єдиним порятунком мають стати батьки, свідомі свого висо­кого покликання, своєї відповідальності перед майбутнім — власною родиною й нацією. Таку думку чітко простежуємо в п'єсі О. Коломійця «Дикий Ангел».

У цій драмі автор змальовує робітничу родину Ангелів. її голова — Платон Микитович — суворо виховує своїх дітей. Із часом у молодого покоління починають пробиватися власні крила. Дорослішаючи, діти починають діяти на власний розсуд, забуваючи поради батька, не ба­жаючи прислухатися до його науки. Так, один із синів одружується без батьківського благословення, інший — підписує проект на бу­дівництво нового будинку в районі, не придатному для нормального життя людей. Проблеми, проблеми... І лише поступово сини доходять до усвідомлення того, що думки й позиція їхнього батька — не пере-житок старовини, не примхи старого, а мудре бачення світу й людей. О. Коломієць із умінням психолога й драматурга показує, як поступово дорослі діти повертаються до батьківських настанов.

8. Складіть і запишіть роздум про те, що таке шляхетність.

Кодекс благородної людини, на мою думку, включає в себе чесність, принциповість, наполегливість і разом з тим – гуманність, широту кругозору, здатність піднятися над дріб’язковістю. Слово «шляхетність» має такі синоніми: благородство, великодушність, лицарство, аристократизм, в основі яких лежить високе розуміння честі й обов’язку.

Шляхетна людина – особистість сильної волі, інтелектуальної відваги, незламного духу. На думку знаменитого філософа Х. Ортеги-і-Гассета, «шляхетне життя – це життя, обернене на дисципліну. Шляхетність визначається вимогами й обов’язками, а не правами». Я думаю, сенс життя шляхетної людини – не в матеріальних благах, а в служінні високим ідеалам. Шляхетність передбачає постійне прагнення перевершити себе.

Згадаймо Тараса Григоровича Шевченка, який змалку не пристосовувався до оточення, а чинив йому опір. Подолавши межі навколо себе і в собі, Кобзар став людиною цілковитої внутрішньої свободи.

Я вважаю, що для шляхетних людей характерна єдність слова й життя. Таку єдність уособлювали філософ Г.Сковорода, письменники П.Грабовський і Леся Українка.

Прикладом шляхетності є Василь Стус. Євген Сверстюк називав його «завершеним образом українського Дон Кіхота
ХХ ст., шляхетним лицарем Смутної Подоби». Живучи у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності, Стус до останку зберіг вірність найвищим ідеалам. Смерть у таборі особливого режиму на Уралі – така ціна його намагань жити у сфері духу.

Зразком шляхетності є Ліна Костенко. Поетесі притаманна безкомпромісність, самозреченість, відвага. В українській літературі Ліна Костенко стала «цитаделлю духу».

Щастя треба – на всякий випадок.

Сили треба – на цілий вік (Л.Костенко).

Хочеться вірити, що шляхетність властива будь-якій чесній людині з твердим характером. Благородні люди є серед політиків, науковців, митців. Вони є серед наших друзів, сусідів.

Отже, шляхетність – категорія моральна. Шляхетні люди здатні жертовно й самовіддано працювати в ім’я правди і справедливості. Якщо ти намагаєшся зростати духовно, дотримуєшся моральних чеснот, уперто йдеш до високих ідеалів, якщо тебе кличе дух свободи, ти – шляхетна людина.

Додаток

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: