Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Окремо варто сказати про тероризм, як один із найбільш нецивілізованих методів розв’язання конфліктів. 5 страница




7.4. Демократичний політичний режим. Демократія є найскладнішим типом політичного режиму. Термін «демократія» в перекладі з грецького (demos – народ, kratos - влада, владарювання) означає «владу народу».

Демократія - це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади.

Демократія асоціюється з свободою, рівністю, справедливістю, дотриманням прав людини, участю громадян в управлінні. Тому демократію як політичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталітарним і іншим диктаторським режимам.

Найважливішими ознаками демократії є:

1. Юридичне визнання верховної влади народу.

2. Періодична виборність основних органів влади.

3. Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади.

4. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду.

5. Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості.

6. Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади.

7. Підзвітність виборних органів своїм виборцям.

8. Основні способи (форми) реалізації демократії.

Залежно від того, як, яким чином народ здійснює право на владу можна виділити три основні способи реалізації демократії.

Пряма демократія - весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.

Плебісцитарна демократія - народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.

Представницька демократія - народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.

 

49. Особливості формування політичної системи в Україні при переході від тоталітаризму до демократії.

Здійснюючи перехід до демократичного суспільства з соціально орієнтованою ринковою економікою та плюралістичною політичною системою, Україна натрапила на низку об'єктивних та суб'єктивних чинників, які суттєво ускладнили трансформаційний перехід. Подамо основні.

 

Перехід до демократії здійснюється від тоталітарного суспільства, а тому охоплює щонайскладніші завдання реформування не лише політичної системи, а й усього суспільного ладу.

 

Україна є однією з пострадянських республік, де, на відміну від деяких центральноєвропейських країн, було повністю знищено приватну власність та приватну ініціативу. Внаслідок цього економічні успіхи здебільшого залежать від уряду і досягаються ним найважче не лише через суб'єктивні, а й через об'єктивні причини. Тоді як саме ці успіхи слугують одним із найсуттєвіших чинників легітимізації нових правлячих еліт. Отже, економічний чинник надзвичайно ускладнює процес демократичної стабілізації. З огляду на стратегічну роль України в збереженні СРСР, імперський центр доклав максимум зусиль, аби загальмувати її рух до демократії та незалежності. Тому Україна спізнилася з реформами на старті й опинилася в невигідному становищі, з погляду конкуренції, поряд з іншими посткомуністичними державами.

 

Надалі колишня метрополія виявляла пильність до всіх помилок і невдач українського керівництва та намагалася використати їх (спираючись на про- російські сили в Україні) для того, щоб зробити Україну більш поступливою щодо претензії Росії відігравати роль "консолідуючої сили" на так званому євразійському просторі, ослабити легітимність теперішньої влади в Україні, і врешті-решт об'єднати українське суспільство з Росією у межах нового "слов'янського" чи якогось іншого союзу. Це означає, що чимало енергії молода держава мала витрачати на самозбереження, а її політичні діячі змушені бути обережними, аби не спровокувати антидержавницькі сили.

 

Політичне, економічне і соціокультурне життя українського суспільства містить значні відбитки тоталітаризму і колишнього напівколоніального статусу України, тривалої підлеглості її територій різним державам упродовж століть. Процес національної консолідації ще не завершено, а національна єдність, хоч і була підтверджена референдумом, який проводився 1991 р. в екстремальних умовах кризи, — під знаком запитання. Частині українців притаманне почуття меншовартості, тоді як почуття національної гідності, впевненості у своїх силах розвинені значно менше. Усе ще спостерігається вплив тоталітарної політичної культури і панування принципів егалітаризму й етатизму у політичній свідомості більшості населення.

 

З огляду на це, розмежування політичних сил у державі залишається багатомірним: країну поділено не лише за соціально-економічними, ідеологічними, а й за етнічними, регіонально-культурними, мовними ознаками; суттєвими є відмінності у зовнішньополітичних орієнтаціях різних політичних сил і регіонів. Наслідком є слабка і нестабільна партійна система, що не сприяє підвищенню авторитетності демократичного врядування.

Сила та підготовленість до керівництва перехідним процесом новою політичною елітою у статусі національно-патріотичної сили виявилися недостатніми, що сприяло збереженню влади, особливо в регіонах, у руках старої партійно-державної номенклатури. Вона перехопила державницькі та демократичні гасла й використала їх для зміцнення своїх позицій. Номенклатура не зацікавлена у радикальних змінах, і тому суспільна трансформація в Україні має суперечливий, непослідовний характер, і, на жаль, поки що зберігається перспектива зворотнього руху. У політичному спектрі це втілено у порівняно великому впливові так званих "лівих сил", які виступають проти ринкових і демократичних реформ, претендуючи на відновлення своєї влади у суспільстві.

 

Процес демократичної трансформації в Україні, як і в більшості посткомуністичних країн, у суб'єктивному плані ускладнено перебільшеними сподіваннями щодо допомоги Заходу, недооціненням складності необхідних змін у системі як політичних, так і економічних відносин, а також сили спротиву старої номенклатури, нерозумінням того, наскільки тривалим буде сам процес трансформації.

 

Повільні темпи економічних перетворень і погіршення рівня життя більшості пересічних громадян щоразу спричиняють відчуженість громадян від влади і спонукають їх проявляти неувагу до реформ у тому вигляді, в якому вони здійснюються.

 

Сукупність розглянутих суб'єктивних та об'єктивних чинників ускладнюють перехід України до демократії, перешкоджають створенню на теренах нашої держави політично спроможного й економічно розвиненого суспільства. Перехідній політичній системі України притаманні, поряд із демократичними ознаками, риси, що властиві олігархічним та охлократичним режимам. Це — вплив номенклатури, що нерідко об'єднується в клани, є схильна до корупції і залишається байдужою до суспільних інтересів; збереження командно-адміністративних методів управління; рекрутування частини правлячої еліти з маргінальних прошарків суспільства, які прагнуть швидкого підвищення свого соціального статусу та матеріального добробуту. З цим пов'язані некомпетентність владних структур, неповага до закону, намагання неадекватними засобами негайно розв'язати проблеми, використати настрої натовпу для реалізації вузькокорисливих інтересів. Нерозвиненими залишаються механізми стримувань і противаг у політичній системі.

Проте, незважаючи на труднощі, непослідовність і нерівномірність реформ, Україна не лише задекларувала намір побудувати демократичне суспільство. Вона взялася до практичного втілення цього наміру в життя, подолавши декілька гострих політичних криз компромісами й взаємною поступливістю супротивних сторін. Уже прийнято Конституцію, що проголосила нашу державу правовою, соціальною, демократичною, є досягнення у трансформації економіки та впровадження її ринкових засад, завершено процес приватизації, створено клас великих власників, закладено основи середнього та малого підприємництва, формується ринкова інфраструктура в банківській, фінансовій та інших сферах економіки, впроваджена і протягом останніх років є стабільною національна валюта. У суспільно-політичному житті відбулася демонополізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, є осередки громадянського суспільства — громадські об'єднання, недержавні аналітичні центри, незалежні друковані та інтернет-видання. Отже, загалом Україна виконала завдання першого і, частково, другого етапів посткомуністичної трансформації.

 

Проте наша держава продовжує суттєво відставати не лише від Польщі, Чехії, Угорщини, а й від Болгарії, Латвії, Румунії, і навіть Росії, у галузі розвитку ринкових відносин в економічній сфері. Досі не завершено таких завдань як усунення невиправданого державного контролю за діяльністю суб'єктів економічного життя, залишається неусталеною правова база відносин власності та підприємництва тощо. Цей перелік перспективних завдань можна продовжувати. Але надолужити відставання у здійсненні реформ — це надзвичайно складне завдання, з котрим ще має впоратися українське суспільство.

 

50.Основні концепції походження держави..

Розуміння сутності держави, її соціального призначення і функцій значною мірою залежить від того, з якої концепції держави виходити. Основними концепціями є теологічна, патріархальна, договірна, завоювання, класова і психологічна. Одна з найдавніших серед них — теологічна (від грецьк. theos — бог і logos — вчення). У ній поява держави пов'язана з наданням якимись божественними силами представникам певного роду чи соціальної групи, наприклад жерців, права керувати іншими. Така влада є «від Бога» і повинна здійснювати його волю на Землі. Подібні погляди на походження і призначення держави представлені в найдавніших релігіях і покликані освячувати існуючі порядки: оскільки влада від Бога, то вона має право на існування і є непорушною. У філософії теологічну концепцію походження держави створив один із найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелій Августин.
Згідно з патріархальною концепцією походження держави, біля витоків якої стояли ще Конфуцій та Арістотель, держава є результатом розвитку сім'ї. Так, Арістотель розглядав виникнення держави як природний процес розвитку та ускладнення форм спілкування людей: спочатку люди об'єднуються в сім'ї, потім декілька сімей утворюють поселення, а на завершальній стадії цього процесу постає держава. Вона є формою спілкування людей, які користуються певним політичним устроєм і підпорядковуються владі закону.
За Арістотелем, людина за своєю природою є політичною істотою. В усіх людей природа вселила прагнення до державного спілкування, і перший, хто це спілкування організував, зробив для людства велике благо. Людина, котра знайшла своє завершення в державі, — найдосконаліша серед живих істот, а та, що живе поза державою і законом, — найгірша з усіх.
Конфуцій вважав, що держава — це велика сім'я, і відносини в ній мають будуватися за аналогією з сімейними. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні стосунки, де молодші залежать від старших; піддані мусять слухатися правителя, як діти батьків, а правителі мають дбати про підданих, як батьки про дітей.
Велику роль у розвитку політичної думки й демократичної державності відіграла договірна, або конвенціональна, теорія походження держави, творцями якої були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін. За цією теорією держава виникла в результаті свідомої і добровільної угоди людей, які раніше перебували у природному, додержавному стані, а потім для того, щоб надійно забезпечити свої основні права і свободи, вирішили створити державу. Головним завданням держави с турбота про спільне благо. Наділивши державу владними повноваженнями, люди свідомо пішли на самообмеження своєї свободи на користь спільних інтересів.
Договірна теорія походження держави значною мірою сприяла формуванню сучасних демократичних держав і донині справляє глибокий вплив на політичні уявлення їх громадян. На основі цієї теорії у другій половині XVIII ст. в Західній Європі та Північній Америці була започаткована практика свідомого державотворення, цілеспрямованого визначення форм держави та принципів її взаємовідносин з громадянами. У цей період були прийняті перші конституції (США — 1787 р., Франція — 1791 р.), які стали правовою формою суспільного договору.
У XIX ст. набули поширення концепції походження держави, які пов'язували її виникнення з насильством, завоюванням. Ідейну основу таких концепцій склала модна тоді теорія соціального дарвінізму, якій притаманне зведення закономірностей розвитку суспільства до закономірностей біологічної еволюції і висунення принципів природного відбору, боротьби за існування та виживання найбільш пристосованих як визначальних чинників суспільного життя. Представники теорії завоювання — Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський та інші — доводили, що держави виникли в результаті завоювання одних народів іншими.
Так, найвідоміший представник теорії завоювання польсько-австрійський соціолог і юрист Людвік Гумплович (1838—1909) виходив з того, що рушійною силою суспільного розвитку є боротьба людських спільнот, які він називав «расами», за існування. Зіткнення між расами призводить до підкорення слабких сильними. Панування однієї раси над іншою мало бути певним чином організоване. Такою організацією є держава. Вона заснована на нерівності і є організацією панування меншості — «вищої раси» над більшістю — «нижчою расою». Насильство виступає не тільки причиною виникнення держави, а й найважливішим чинником її існування. Війни між державами неминучі, оскільки є результатом одвічних біологічних законів. Держава повинна рішуче використовувати силу і всередині країни, придушуючи революційні рухи.
Класову, або соціально-економічну, теорію походження і сутності держави створив марксизм. Вона викладена, зокрема, у працях «Походження сім'ї, приватної власності і держави» Ф. Енгельса, «Держава і революція» В. І. Леніна і є однією з найбільш науково обґрунтованих. За цією теорією держава існувала не завжди. Вона є результатом історичного розвитку суспільства, його закономірної диференціації на класи під впливом розвитку продуктивних сил, який супроводжувався виокремленням різних видів праці та появою приватної власності.


Головний зміст різновидів психологічної концепції походження держави складає обґрунтування її виникнення та існування психологічними причинами. Йдеться, зокрема, про те, що за своїм психічним складом люди поділяються на схильних до влади, здатних брати відповідальність не лише за себе, а й за інших, та тих, хто уникає відповідальності і схильний перекласти її на інших, делегувавши їм певні права на управління суспільним життям.
Очевидно, що кожна з охарактеризованих концепцій походження держави має право на існування як така, що розкриває якусь особливість, сторону виникнення та функціонування цього суспільного інституту. Навіть далека від науки теологічна концепція має певний сенс хоча б тому, що обґрунтовує необхідність сильної державної влади.

 

51..Держава, її ознаки та функції.

Держава – це складне конструктивне багатофункціональне суспільне утворення. З точки зору основних складових компонентів держава може бути розглянута як організація (інститут) політичної влади, що існує у визначеній країні (Україна, Франція, Росія). З цих позицій основними елементами держави є:територія, населення, політична влада. Без цих елементів держава не може існувати.

1. Національне самовизначення. Держава об’єднує все населення, що проживає на даній території. Субстанціональним елементом державності виступає нація, що політично самовизначилась. Держава не може виникнути, поки в нації не з’явилось усвідомлення необхідності верховної влади і не має її конкретних носіїв та виразників. Лише тоді, коли в суспільстві створені передумови для національного самовизначення, стає можливим формування державності. Верховна влада консолідує навколо себе націю і керує нею, насамперед у спільних інтересах.

2. Наявність публічної влади, що стоїть над суспільством і управляє ним – особливої управляючої системи (механізму) керівництва основними сферами суспільного життя. У разі потреби ця система може застосувати примус. Ніхто не може довільно приймати рішення про своє існування в суспільстві поза державою, або про непідкорення державній владі, оскільки приналежність до неї є суспільною необхідністю, вимушеною й такою, що регулюється державним і міжнародним правом.

3. Провідне місце в системі публічної влади належить державному апарату. Державний апарат – це прошарок політичної еліти, „корпорація”, яка практично здійснює владу в державі, „рухаючи” всю велику й складну „державну машину”. Державний апарат складається з державної бюрократії (чиновників різних рангів). Таким чином, публічна влада в державі може трактуватись як сукупність взаємозв’язаних інститутів сформованих на їх основі закладів: а) інститути та заклади законодавчої, виконавчої й судової влади; б) наглядово-контролюючі інститути і заклади; в) органи охорони громадського порядку; г) органи державної безпеки; д) збройні сили.

4. Монопольне право на використання насилля тими, хто володіє владою. Тільки держава має право на використання насилля (у тому числі й фізичного) по відношенню до своїх громадян у ситуаціях, встановлених законом. Держава має первинне, вище у порівнянні з іншими організаціями право застосовувати насилля у межах держави. Для цього вона має й організаційні можливості у вигляді апарату примусу.

5. Суверенітет – тобто незалежність і верховенство у внутрішніх справах. Суверенітет має внутрішній й зовнішній виміри. Це означає, що держава розпоряджається вищою й необмеженою владою по відношенню до внутрішніх суб’єктів, існуючих на його території (громадяни, організації), а інші держави зобов’язані поважати цей принцип.

Політичний зміст державного суверенітету можна визначити як здатність суб’єктів, що діють через державу і в його кордонах, гарантувати суспільству самостійність та незалежне існування та розвиток.

6. Юридичний порядок (наявність права), тобто обов’язкових правил поведінки, встановлених й санкціонованих публічною владою. Тільки держава має право на регулювання суспільного життя за допомогою права, законів. Держава виступає не лише творцем, але й охоронцем, наглядачем встановленого нею правового порядку на всій своїй території. За допомогою права держава як політичний інститут закріплює визначений порядок суспільних відносин й норм, а також структуру й порядок діяльності державного апарату.

7. Податки – обов’язкові платежі громадян, державних та приватних установ та підприємств, які може встановлювати та збирати лише держава. Податки складають основне джерело надходжень коштів у державний бюджет для покриття видатків держави при здійсненні нею своїх функцій. Податки створюють умови економічної самостійності держави. Мудра податкова політика сприяє зростанню добробуту населення і підйому виробництва.

8. Відносна сталість – це одна характеристика держави, що відбиває її просторово-часовий характер, дію юридичного порядку певної політичної еліти на конкретній території у конкретний час. Так, характеристика держави Україна у 1917-1918 рр. XX ст. буде відрізнятися від подібної характеристики України на початку XXI ст.

На основі вищевказаного можна дати таке визначення держави. Держава – це багатоаспектний політичний інститут суспільства, що виступає, з одного боку, як особливий апарат управління, а, з іншого боку, як асоціація усіх членів суспільства (громадян, підданих), розташованого на визначеній території на основі права.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

Держава виконує ряд функцій, які відрізняють її від інших політичних інститутів. Функції держави – це головні напрямки її діяльності, через які реалізуються її соціальна сутність і призначення. Традиційно функції держави поділяються на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції держави:

Політична функція виражається у забезпеченні політичної стабільності, здійсненні владних повноважень, виробленні політичного курсу, що відповідає потребам та очікуванням широких мас населення або підтримує політичне панування класу – власника.

Економічна функція полягає в організації, координації, регулюванні економічних процесів за допомогою податкової і кредитної політики, створення стимулів економічного зростання або здійснення санкцій, використання системи планування і т. ін.

Організаторська функція полягає в здійснення владних повноважень по реалізації виробленої політики: виконання рішень, формування і використання державного апарату (управлінців), здійснення контролю виконання законів, рішень, здійснення заходів координації діяльності різних суб’єктів політичної системи і т. ін.

Правова функція забезпечує правопорядок, встановлення правових норм, які регулюють суспільні відносини і поведінку громадян, охорону суспільного ладу від руйнівних дій екстремістів.

Соціальна функція полягає у задоволенні життєво важливих потреб людей у роботі, житлі, підтриманні здоров’я, наданні соціальних гарантій пенсіонерам, інвалідам, безробітним, молоді, багатодітним сім’ям, сиротам, страхуванні життя й здоров’я, власності.

Культурно-виховна функція спрямована на створення умов для задоволення культурних потреб людей, ознайомлення їх з досягненнями вітчизняної та світової художньої культури, створення умов для самореалізації у творчості, виховання моральності, громадянськості й патріотизму.

Серед зовнішніх функцій варто виділити дві:

Функція оборони країни, яка заключається у забезпеченні цілісності, безпеки і суверенітету держави.

Функція взаємовигідного співробітництва в економічній, технологічній, торгівельній, культурній та інших сферах з іншими країнами.

Для виконання внутрішніх та зовнішніх функцій держава має у своєму розпорядженні спеціальний механізм, що представляє собою комплекс органів. Це: законодавчі, виконавчі та розпорядчі органи, контролюючі, правоохоронні органи, збройні сили, дипломатичні установи.

 

52. Форми державного правління та державного устрою.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных