ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

Територіально-організаційна структура держави представлена формою її устрою.

Територіально-організаційна структура держави, яка визначає порядок ділення країни на складові частини (штати, провінції, землі, кантони, області тощо), їх правовий статус, порядок відносин центральних і периферійних органів влади, називається формою державного устрою.

У політології прийнято характеризувати такі відомі історії форми державного устрою: проста – унітарна держава, складні – федерація, конфедерація, імперія.

Унітарна держава. Такій формі державного устрою притаманна єдина територія, єдина конституція, централізована судова система, єдина система вищих органів державної влади, єдине громадянство. Така держава – єдина, складає ціле по всій своїй території. У такій державі немає внутрішніх державних утворень (на кшталт штатів, республік). Унітарна держава складається з адміністративно-територіальних одиниць (області, райони, губернії, провінції), які не є політично самостійними. Унітарними державами є: Франція, Данія, Англія, Польща, Японія, Фінляндія та ін. Деякі унітарні держави (Україна, Італія, Португалія та ін.) включають автономні утворення.

Федерація (від лат. foederatio – об’єднання, союз) є союзною державою, що складається з державних утворень, які наділені певним суверенітетом на своїх територіях. Такими відносно самостійними суб’єктами федерації можуть бути землі (наприклад, ФРН), штати (Бразилія, США, Індія), провінції (Канада), республіки (Росія) та кантони (Швейцарія) та інші регіони. Ці регіональні одиниці федерації можуть мати власну конституцію, внутрішній адміністративно-територіальний розподіл, власні органи влади і управління, власну правову і судову системи, своє громадянство. Між вищою державною владою і суб’єктами федерації, як правило, здійснюється розмежування повноважень. Першим в історії федеральною державою стали США (по Конституції 1787 р.). Сьогодні в світі багато таких держав: Австралія, Австрія, Аргентина, Венесуела, Пакистан, Індія, РФ, Канада, Мексика, Швейцарія та ін.

Особлива державна форма конфедерація (від лат. confoederatio – об’єднання, союз). Конфедерацією називається постійний союз незалежних суверенних держав, створений задля досягнення певних спільних цілей – зовнішньополітичних, оборонних, економічних. Конфедеративний союз – це добровільне об’єднання держав, у якому кожна з них делегує центральному координаційному владному органу чітко обмежене коло повноважень. Спільні рішення, що стосуються цієї конфедерації, приймаються тільки при наявності згоди представників всіх держав, що входять до її складу і набирають чинності лише після затвердження національними органами кожної держави.

Існують також об’єднання держав, центром яких є колишні колоніальні метрополії, наприклад, Британська співдружність націй, через колишні метрополії намагаються тримати у зоні свого впливу колишні

53.Поняття громадянського суспільства. Шляхи його формування.

Громадянське суспільство — правове демократичне суспільство, де сполучним фактором виступають визнання, забезпечення і захист прав людини і громадянина. Ідеям громадянського суспільства про розумність і справедливість влади, про свободу і благополуччя особистості відповідають ідеї пріоритету права, єдності права і закону, правового розмежування діяльності різних галузей державної влади.

Громадянське суспільство — співтовариство вільних індивідів. В економічному плані зазначене означає, що кожен індивід є власником, реально має кошти, необхідні людині для нормального існування. Він вільний у виборі форм власності, визначенні професії, виду праці, розпорядженні результатами своєї праці.

Громадянське суспільство є структурованим й інституційованим суспільством, в якому, на відміну від держави, визначальними є горизонтальні зв’язки, а не вертикальні, реалізується самодіяльна соціальна активність, яка не потребує стимулюючих управлінських дій з боку держави. Структура громадянського суспільства включає економічні, культурні, сімейно-родинні, моральні, етнічні і правові зв'язки, а також опосередковані державою політичні відносини між індивідами, соціальними групами та іншими суб'єктами політичного життя.

Процес формування громадянського суспільства у юридичній науці умовно поділяють на певні етапи. В основу такого поділу покладено співвідношення громадянського суспільства і держави та визначення місця названого вище суспільства у загальній структурі людського суспільства.

Щодо цього існує велике розмаїття поглядів і думок, але більшість з них зводиться до основних трьох напрямів:

Перший: громадянське суспільство розглядається як найбільш якісний етап розвитку людського суспільства; і держава є складовою громадянського суспільства.

Другий: громадянське суспільство виступає як механізм, що зв'язує особу, її інтереси, потреби і державу як політичну організацію суспільства.

Третій: громадянське суспільство і держава розглядаються як окремі елементи суспільної структури. При цьому обидва утворення можуть розглядатись чи як рівноправні партнери, чи як нейтральні щодо одне до одного елементи, чи як антагоністичні структури.

54. Сутність та характеристики правової держави.

Термін «правова держава» на перший погляд видається тавтологічним (як, скажімо, вислови «холодний лід» чи «гарячий вогонь»), оскільки будь-яка держава може вважатися правовою з огляду на наявність у ній законів, певної системи права. Однак у зазначеному контексті термін «правова» має дещо інше значення, ніж «законна», яке ґрунтується на тому, що не все законне є правовим і не всяка держава з наявною у ній системою законів є правовою. Сенс ідеї правової держави, яка лежить в основі відповідної теорії, полягає в тому, щоб зв'язати політичну владу, державу правом, підпорядкувати її дії закону. Пошуки принципів, форм і механізмів для встановлення належних взаємозалежностей та узгодженої взаємодії державної влади і права розпочалися ще в глибоку давнину.

Розвиток демократії безпосереднім чином пов'язаний із встановленням правової держави.

Головні принципи правової держави такі:

– верховенство закону, його панування надусіма сферами життя;

– правовий характер самих законів, тобто їх відповідність міжнародним правовим стандартам;

– пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розвиток; держава визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави недопустимо. Загальновідома формула: "все, що не заборонено індивіду, йому дозволено", а для влади: "все, що не дозволено владі, їй заборонено";

– взаємовідповідальність держави і особистості. У правовій державі відносини між ними будуються не тільки на правовій основі, але також просякнуті морально-естетичними обов'язками;

– поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає монополію будь-якого органу на владу.

Охарактеризувати правову можна як таку державу, в якій визнається пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти, прав народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадського регулювання є інтереси особистості, ці інтереси та гідність людей поважаються, як беззаперечні цінності, коли авторитет сили чи майна витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності (що не можна сказати про неправову державу, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода).

Сутність правової держави полягає ще й у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та громадян один перед одним. Це означає, по-перше, визнання громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити так, щоб не уражати інтереси інших.

55. Поняття і функції громадських організацій і рухів.

Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об’єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення і захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.

Суспільні рухи і громадські організації не ставлять перед собою мету завоювати державну владу. На відміну від політичних партій вони ніякими своїми структурами не входять до державних інститутів, проте, будучи частиною політичної системи суспільства, можуть здійснювати істотний вплив на неї, зокрема в разі зміни правлячих сил і навіть характеру влади.

Громадські організації та суспільні рухи об’єднують людей різної партійної приналежності, різних ідеологічних переконань для досягнення певних цілей. У цьому полягає ще одна відмінність їх від політичних партій, що об’єднують людей лише певної ідеологічної орієнтації і виключають їх членство в інших партіях.

Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені такими обставинами:

- наростання явищ і процесів у різних сферах людського життя;

- загрозою війни з застосуванням зброї масового знищення;

- дедалі більшим руйнуванням життєвого середовища людини - виникнення екологічної катастрофи;

- реакцією - відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах сучасного світу;

- актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя;

- зростаючим культурним рівнем широких верств населення;

- стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування людей та сприяють їхньому об’єднанню.

Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об’єднання. Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно - політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Ціна яку платить людина за краще відображення й задоволення власних проблем та інтересів організацією, полягає в обов’язку коритися встановленим в ній правилам. В такий спосіб обмежується довільний характер поведінки людини.

Громадські об’єднання, найчастіше, реалізують себе у вигляді формальних і неформальних організацій і громадських рухів.

Громадські організації і рухи мають різноманітні функції. Їх можна поділити на дві групи:

ü функції, що їх громадські організації і рухи виконують відносно системи влади в державі;

ü функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів.

У першій групі можна відокремити дві основні функції: опозиційну і творчу. Із другої групи функцій можна відокремити захисну і допоміжну.

56. Класифікація громадських організацій і рухів.

Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи діяльністю:

- за економічними інтересами - кооперативні, споживчі спілки та інші;

- за суспільно - політичними інтересами розрізняють організації культурного, гуманітарного релігійного напрямів;

- за методами діяльності та правового статусу: легальні та офіційні, напівлегальні та неформальні (наприклад мосонська ложа);

- за місцем діяльності, за місцем докладання сил у структурі політичної влади: любі самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;

- за видами діяльності: економічні, освіти і культури, опікунські, охорони здоров’я, природи конфесійні, оборонні, спортивні, туристські.

57. Соціально-політична сутність, функції політичних партій.

Політична партія -це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає їхні інтереси.

Найважливіші риси, що характеризують суть партії виділив американський політолог Дж. Ла Паломбара. Будь - яка партія, вважає він, по - перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу і людини, по - друге, є організацією, тобто відносна тривалим у часі об’єднань людей, по - третє, ставить за мету завоювання влади, по - четверте, прагне забезпечити собі підтримку народу.

Політичні партії забезпечують необхідний зв’язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може практично звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього. Партії виступають динамічною силою розвитку політичної системи.

Цивілізоване людство поки що не придумало нічого розумнішого та оперативнішого ніж політична гра партій, у перебігу якої виробляються досяжні орієнтири суспільного розвитку і реалізуються національні інтереси держав.

У сучасних суспільствах політичні партії виконують

важливі соціально значущі функції:

1. виявлення, формування та обґрунтування інтересів суспільних груп;

2. активізація та об’єднання великих суспільних груп;

3. формування ідеології та політичних доктрин;

4. участь у формуванні політичних систем, їхніх суспільних принципів, компонентів;

5. участь у боротьбі за владу в державі формування програм її діяльності;

6. участь у здійсненні державної влади;

7. формування громадської думки;

8. політичне виховання всього суспільства або його частини;

9. рекрутування й соціалізація нових членів партії;

10. підготовка й висунення кадрів для апарату держави професійних спілок.

58. Типи політичних партій.

Типологія політичних партій.

Для всіх партій існують ознаки які визначають їхню сутність і відбиваються у відрізняються за своєю соціальною основою, організаційною побудовою, характером членства, ідеологією, місцем у системі влади, цілями. Методами й засобами діяльності тощо. Типологія політичних партій за цими та іншими ознаками є одним з найважливіших питань політології. Вона допомагає глибше розкрити сутність і структуру партії, їхнє місце в політичній системі суспільства.

Існує кілька класифікацій політичних партій, а оскільки в сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, та й класифікувати їх можна за різними підставами.

Традиційно поділяють на лівих і правих. Такий поділ започатковано в часи Французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної асамблеї праворуч від спікера розташувались консерватори, які виступали за збереження монархії, а ліворуч - радикали, котрі обстоювали ідеї загальної рівності, помірковані ж займали місця в центрі залу. Після цього правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими - прихильників радикальних змін.

За класовою визначеністю:

ü буржуазні; селянські; робітничі; зокрема комуністичні; соціалістичні; соціал -демократичні.

За ставленням до суспільного прогресу:

ü радикальні; реформіські; консервативні; реакційні; контрреволюційні.

За ставленням до влади:

ü правлячі; опозиційні; нейтральні або центриські.

За формами методами правління:

ü ліберальні; демократичні; диктаторські.

За принципом організації та членства:

ü кадрові; масові.

За місцем у системі влади:

ü моральні; неморальні.

За ідеологічним спрямуванням:

ü комуністичні; соціалістичні; фашистські; неофашистські;

ü ліберально – демократичні; націоналістичні; анархістські.

За віросповіданням:

ü християнські; мусульманські.

За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії в Україні. Такими критеріями можуть бути:

- ставлення до державного суверенітету;

- соціально - економічні пріоритети;

- і ідейно - політичні засади.

За ідейно - політичним спрямуванням в Україні можна вирізнити такі типи партій:

- національно - радикальні;

- національно - демократичні;

- загально - демократичні;

- соціалістичного спрямування;

- національних меншин.

59. Типи партійних систем.

Партійна система — це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно пов'язані між собою та з державою і які беруть участь у здійсненні державної влади.

Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює:

1. Однопартійну систему, що має такі ознаки:

- існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших;

- зрощення партійного апарату з державним;

- тоталітарний політичний режим.

2. Систему з гегемоністською партією — існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном.

3. Систему домінуючої партії — домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями.

4. Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами:

- наявністю кількох політичних партій;

- існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші;

- формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах;

- впливовою опозиційною партією, яка програла вибори;

- демократичним політичним режимом.

5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму:

- наявність у країні багатьох політичних партій;

- репрезентація в парламенті лише кількох партій;

- репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій;

- відсутність позасистемної опозиції;

- демократичний політичний устрій.

Залежно від механізму формування уряду вирізняють декілька варіантів системи обмеженого плюралізму:

— однопартійне правління — уряд формується партією, яка дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах;

— двоблокова коаліція — уряд формується одним із двох блоків, що перемогли на виборах;

— мультипартійна коаліція — уряд формується з представників декількох партійна основі їх пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів.

6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму:

- наявність багатьох політичних партій;

- гострота ідеологічного розмежування між ними;

- присутність серед опозиційних партій позасистемних;

- формування уряду партіями центру;

- наявність двосторонньої деструктивної опозиції;

- демократичний політичний режим.

7. Атомізовану партійну систему:

- наявність і незначна впливовість усіх партій;

- присутність серед опозиційних партій позасистемних;

- формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;

- демократичний або авторитарний політичний режим.

Існують два різновиди атомізованої системи:

- система крайнього плюралізму — уряд формується або на широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями;

- авторитарна псевдопартійність — багато партій ведуть боротьбу, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки.

Громадсько-політичні організації та рухи

60. Партійна система в сучасній Україні.

У Конституції України (ст. 36) зазначено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Становлення багатопартійності в сучасній Україні пройшло декілька етапів. Основними рисами першого, допартійного, етапу були такі:

— політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового руху;

— ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел за-гальноперебудовних і духовного відродження до державного суверенітету України і антикомунізму;

— методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;

— нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу.

У цей період починає активно діяти Українська Гельсинська спілка (УГС). У 1987 р. створюється Український культурологічний клуб і Товариство Лева, основною ідеєю для яких стає ідея духовного відродження України. Ці об'єднання стали базою для виникнення Народного Руху України за перебудову.

Наступний етап — вибори до Верховної Ради. Було створено блок демократичних сил, який опирався на структури Руху. Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині— переконливу перемогу. Керівництво Руху обрало нову політичну «лінію, а сама організація заявила про себе як про антикомуністичну.

Новий етап починається на межі 1989—1990 pp. і закінчується в 1991 р. крахом СРСР. Він ознаменований прийняттям Закону про громадські об'єднання, що означало кінець монополії КПРС на владу і можливість формування інших політичних партій.

Наступний етап, посткомуністичний, розпочався після проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави України.

Аналізуючи сучасні політичні партії, можна визначити 4 спрямування:

1. Національно-радикальне— Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Українські консервативні республіканська і національна партії, Організація Українських націоналістів, — яке обстоює пріоритет прав інтересів нації.

2. Національно-демократичне — Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), — в основу якого покладено принцип єдності національних і особистих інтересів.

3. Центристське— Ліберальна партія України, Народно-демократична партія, Аграрна партія України, — яке зосереджує увагу на проблемах

соціально-економічного розвитку.

4. Соціал-комуністичне— Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, — пріоритетом для якого є колективні форми власності та господарювання.

Партійна система України автомізована. Серед головних причин цього явища слід назвати:

1. Наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває в стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації.

2. Повна зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя і зумовленого цим зубожіння більшості населення.

3. Відсутність у суспільстві сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії.

Взаємини між партіями характеризуються нетерпимістю, непримиренністю, ворожнечею партій навіть одного табору. Поза тим жодна з партій не може реалізувати себе без союзу з іншими партіями.

Україна, мабуть, не зможе минути загальної тенденції поступового «угруповання» партій. Це триватиме до того часу, поки не сформується зріле громадянське суспільство, в якому домінуватимуть дві основні партії або два блоки партій. Іншими словами, поки не складеться могутній середній клас, а місце нинішньої конфронтаційної свідомості не займе консенсусна свідомість.

61. Міжнародні відносини та їх суб'єкти:

Міжнародні відносини – це сукупність економічних, політичних, ідеологічних правових, дипломатичних та інших зв’язків і взаємовідносин між державами і системами держав, між основними класами, основними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями і громадськими рухами, що діють на світовій арені, тобто між народами у самому широкому розумінні цього слова”.

Основними суб’єктами МЕВ є фізичні та юридичні особи.

Фізичні особи — це особи, які наділені правоздатністю та дієздатністю, переважно виступають як комерсанти або підприємці;

Юридичні особи — це об’єднання, які наділенні відокремленим майном, діють від свого імені і в межах свого майна, мають права та обов’язки і від свого імені виступають як сторона громадських відносин (все це закріплено в установчих документах юридичної особи, підсилено власною печаткою та відображено на банківському рахунку).

Юридичними особами, які беруть участь у МЕВ, є підприємства, держава та її установи, міжнародні організації.

Діяльність підприємств в міжнародній сфері виявляється в: а) купівлі іноземних факторів виробництва; б) продажу виробленої продукції на міжнародному ринку; в) операціях на міжнародних фінансових ринках.

Специфічними суб’єктами МЕВ є міжнародні підприємства:

· Багатонаціональні корпорації (міжнародні за капіталом, управлінням та сферами діяльності);

· Міжнародні спільні підприємства (підприємства, які об’єднують різнонаціональних партнерів в інвестуванні, управлінні підприємством, розподілі прибутків та ризиків).

Держава — як суб’єкт міжнародних економічних відносин це суверене утворення, яке володіє верховною владою на своїй території та незалежністю відносно до інших держав.

Державні установи, підприємства купують на світовому ринку продукцію та послуги; постачають економічним суб’єктам із інших країн товари. Крім того національні держави покликані створювати для вітчизняних підприємців сприятливі умови виходу на міжнародні ринки. Таким чином держава реалізує як пряму участь у МЕВ (через міждержавні стосунки, державні підприємства, державні органи), так і побічну (формування умов для здійснення МЕВ всіма іншими учасниками).

62. Основні принципи сучасної міжнародної політики.

1. Мирне співіснування

Держави зобов’язані підтримувати міжнародний мир, заснований на справедливості і міжнародних принципах, проявляти терпимість і жити разом як добрі сусіди, розвивати співробітництво незалежно від їхніх політичних, економічних, соціальних та ідеологічних систем та їхнього рівня розвитку.

2. Незастосування сили або загрози силою в міжнародних відносинах

Цей принцип безпосередньо пов'язаний із попереднім принципом. У Статуті ООН сказано: „Всі члени ООН утримуються в їхніх міжнародних відносинах від загрози силою і її застосування як проти територіальної недоторканості і політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином”. 3. Принцип суверенної рівності держав

Приходити до угоди можуть тільки рівні. Якщо у взаємовідносинах і позиціях держав немає рівності, то ці взаємовідносини будуються не на угодах, а на явному або прикритому підкоренні. Саме тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. проголошено, що всі держави є рівноправними членами світового співтовариства, незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру; що для всіх держав існує рівний обов’язок виконувати повністю і добровільно їхні міжнародні зобов’язання і жити в мирі з іншими державами; що всі держави повинні бути рівною мірою зацікавлені у вирішенні загальнолюдських проблем, у створенні всеохоплюючої системи міжнародної безпеки, колективної відповідальності держав перед людством.

4. Рівноправність народів та їх право самостійно визначати свою долю

5. Непорушності державних кордонів

Цей принцип полягає в міжнародно-правовому визнанні існуючих кордонів держав, у відмові від будь-яких посягань на ці кордони. Принцип слугує для виключення територіальної експансії в будь-якій формі. Учасники Хельсинської Наради по безпеці і співробітництву в Європі 1975 р. в Декларації принципів Заключного акту зафіксували: „Держави-учасники розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, і що вони будуть утримуватись зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони”.

6. Територіальної цілісності держав

Даний принцип закликаний виключити насильницьке захоплення або зміну приналежності іноземних територій, а також заборонити протиправне використання іноземних територій або нанесення їм суттєвої шкоди.

7. Принцип мирного врегулювання спорів

Із Статуту ООН: „Всі члени ООН вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість”.

8. Невтручання у внутрішні справи держав

Статут ООН накладає на всі держави та інші суб’єкти міжнародного права зобов’язання не втручатися прямо або непрямо з будь-яких причин у справи, які по суті входять до внутрішньої компетенції будь-якої іншої держави.

9. Добровільне виконання зобов’язань з міжнародного права та договорів

10. Всезагальна повага прав людини і основних свобод всіх індивідів без різниці раси, статі, мови, релігії і т. ін.

11. Принцип „статус кво”

Необхідність приймати за основу у світових взаємовідносинах положення речей, що склалося та існує.

63. Україна в системі міжнародних відносин:

На першому етапі державотворення України, і зокрема становлення своєї зовнішньої політики, головним її завданням було донесення до світової громадськості правдивої і своєчасної інформації про народження нової держави – Україна.

Виступаючи 1 жовтня 1991 року на 46 сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних націй, тодішній Голова Верховної Ради України Л.М.Кравчук заявив, що створення самостійної Української держави є поворотним моментом, який відкриває нову сторінку в її історії.

Україна, - говорив він, - підтверджує вірність принципам Статуту ООН, Хельсінського Заключного Акту та Паризької хартії, заявляє про свій намір стати безпосереднім учасником загальноєвропейського процесу та членом європейських структур, не брати у майбутньому участі у військових блоках і додержуватись трьох неядерних принципів – не приймати, не виготовляти, не набувати ядерної зброї. Наша держава не має територіальних претензій до жодного із своїх сусідів, і в свою чергу відкидає будь-які спроби говорити з нею мовою територіальних претензій.

Першочергова увага в цей період приділялась створенню зовнішніх умов безпеки держави, гнучкій і збалансованій лінії на розвиток і зміцнення дружніх, партнерських двосторонніх відносин з іншими державами світу, розширенню участі у багатосторонніх регіональних і універсальних міжнародних структурах, діяльність яких була спрямована на підтримку міжнародного миру та безпеки.

Бурхливими темпами пройшло визнання України багатьма державами і встановлення з нею дипломатичних відносин. У числі перших країн, які встановили дипломатичні відносини, були найближчі сусіди – Російська Федерація, Республіка Білорусь, Угорська Республіка, Республіка Польща, колишня Чехословацька Федеративна Республіка, Румунія, Республіка Болгарія, а також Сполучені Штати Америки, Великобританія, Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Китайська Народна Республіка, Індія, Іран та інші країни світу.

На даний час процес міжнародного входження України на рівноправних засадах у світове співробітництво в основному завершено – 167 країн світу встановили з Україною дипломатичні відносини. Наша держава утвердила себе повноправним суб’єктом європейського та світового співтовариства, здобула міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про дружбу і співробітництво з усіма сусідніми країнами, стала важливим фактором стабільності на європейському континенті.

Головні напрями зовнішньополітичної діяльності нашої держави сформульовано у Конституції України де визначено, що вона спрямовується на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Концептуальні засади зовнішньої політики України було закладено ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 року. У розділі «Міжнародні відносини» Декларації, зокрема, наголошується: «Українська РСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах. Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах».

Заслуговує окремого розгляду питання розподілу повноважень щодо зовнішньополітичної діяльності між Верховною Радою, Президентом та Кабінетом Міністрів.

Так, Верховна Рада Українивизначає основні засади внутрішньої і зовнішньої політики країни. Вона заслуховує щорічні та позачергові послання Президента України про її внутрішнє і зовнішнє становище, оголошує за його поданням стан війни і укладення миру; схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил та інших військових формувань у разі агресії проти нашої держави; про надання військової допомоги іншим країнам.

Значна роль у здійсненні зовнішньої політики відводиться Комітетам Верховної Ради, зокрема Комітету у закордонних справах, який наділений правом законодавчої ініціативи. Цей Комітет готує для розгляду в парламенті питання зовнішньої політики. Через нього проходять і виносяться на ратифікацію Верховною Радою договори про дружбу і співробітництво з іншими країнами світу, інші документи.

64.Поняття цивілізаційного розвитку людства. Типи та види цивілізацій.

цивілізація походить від лат. civilis – громадський, громадянин, житель міста. Означає:

1) в широкому розумінні – будь-яку форму існування живих істот, наділених розумом;

2) синонім культури;

3) історичний тип культури, локалізованої в часі і просторі (наприклад, цивілізації Єгипту, Месопотамії, Індії тощо);

4) етап суспільного розвитку, що приходить на зміну варварству.

. За просторовою ознакою розрізняють два головних типи цивілізації: всесвітню цивілізацію, яка характеризується планетарними масштабами, та локальні цивілізаці ї, що обмежуються територіями окремих регіонів. Виходячи з рівня розвитку цивілізаційних утворень та циклічного характеру поступу (вікового тренду), виділяють сім видів всесвітніх цивілізацій, що послідовно змінювали одна одну упродовж дев'яти останніх тисячоліть. З-поміж таких циклів-цивілізацій виділяються: неолітична (VІІ-ІV тис. до н.е.); східно-рабовласницька (III - перша половина І тис. до н.е.); антична (VI ст. до н.е. – VI ст. н.е.); ранньофеодальна (VІІ-ХШст.); доіндустріальна (ХІV-ХVШ ст.); індустріальна (60-90-ті роки XVIII ст. – 60-70 роки XX ст.); постіндустріальна (80-ті роки XX ст. – кінець XXI ст. – початок XXII ст. (можливо).

Внаслідок цього нині дедалі виразніше проявляються обриси постіндустріальної, ноосферо-космічної цивілізації. її головними ознаками є передусім широка інтелектуалізація виробництва, пріоритетний розвиток науки, складної розумової праці.

Системотвірними чинниками локальних цивілізацій є насамперед релігійні (ідеологічні), економічні, культурні та національні. Важливе значення мають також географічне та навколишнє природне середовище, структура державно-політичних інституцій. Часто-густо за основу локальних цивілізацій береться культурна спадщина.

65. Поняття глобальної політики. Глобальні проблеми людства та їх класифікація.

Глобальна політика – це причетність суб’єктів світового співтовариства його обов’язку збереження життя на Землі, виникнення форм, завдань, змісту й напрямків їх глобальної діяльності задля досягнення загальнолюдських цілей збереження сучасної цивілації.

Глобальні соціально-політичні проблеми охоплюють цілий комплекс задач по забезпеченню миру й міжнародної безпеки. Сюди, насамперед, входять: 1) попередження ядерної світової війни; 2) припинення локальних війн і конфліктів, розв’язання гострих ситуацій у потенційно небезпечних “гарячих” точках планети; 3) припинення гонки озброєнь, масштабне роззброєння, проведення конверсії; 4) встановлення між народами відносин довіри и добросусідства, партнерства і співробітництва.

Поняттям «глобальний» (від лат.Globus - куля) користуються, коли хочуть вказати на ступінь важливості й масштабності стоять перед людством проблем. Якісними критеріями глобальності вважаються:

а) критерій, який вказує на те, що глобальні проблеми, по суті, зачіпають інтереси і долю всього людства;

б) положення про узгоджені зусиллях всіх землян в їх вирішенні (подоланні);

в) факт об'єктивного їх розгортання та впливу на хід загальносвітового розвитку (з чим не можна сперечатися, заперечувати або ігнорувати його);

г) висока мобільність глобальних проблем сучасності.

поділити на три великі групи.

У першу групу входять проблеми, пов'язані з відносинами між державами або групами держав, «Сходом» і «Заходом», «Північчю» і «Півднем», що живуть своїми інтересами і нерідко конфліктуючих. Ці проблеми називають інтерсоціал'н'ті. До них відносяться проблеми: запобігання великомасштабних воєн і конфліктів, збереження миру, подолання відсталості і забезпечення економічного зростання.

У другу групу віднесені проблеми, що виникли в системі «людина-суспільство»: проблема народонаселення, проблема освіти, проблема охорони здоров'я, проблема адаптації людини до сучасних стрімко мінливих умов, розвиток різних культур та їх взаємодія, забезпечення соціальної стабільності та боротьба з антигромадськими явищами.

Нарешті, третю групу складають проблеми, що виникають при взаємодії суспільства і природи. Цю групу іноді розбивають на три підгрупи: 1) проблеми взаємодії суспільства з навколишнім середовищем (екологічні проблеми); 2) проблеми освоєння суспільством природи, 3) так звані «нові» глобальні об'єкти природи. У першу підгрупу входять: запобігання забруднення навколишнього середовища; збереження фауни і флори, збереження генофонду. У другу - проблема природних ресурсів та енергетична проблема. У третю - освоєння космічного простору і Світового океану.

66. Соціально-політичні перспективи розвитку людства.

Глобальні соціально-політичні проблеми охоплюють цілий комплекс задач по забезпеченню миру й міжнародної безпеки. Сюди, насамперед, входять: 1) попередження ядерної світової війни; 2) припинення локальних війн і конфліктів, розв’язання гострих ситуацій у потенційно небезпечних “гарячих” точках планети; 3) припинення гонки озброєнь, масштабне роззброєння, проведення конверсії; 4) встановлення між народами відносин довіри и добросусідства, партнерства і співробітництва.

Науково-технічна революція привела до того, що підчас військових дій армії все менше здатні захищати мирне цивільне населення. Так, у першій світовій війні (1914-1918 рр.) кількість жертв серед цивільного населення склала 5% від загальної кількості загиблих, у другій світовій війні (1939-1945 рр.) – 48%, у корейській війні (1950-1953) – 84%, то у в’єтнамській (1965-1973 рр.) – 92%. Про це треба пам’ятати кожній людині доброї волі і не піддаватись впливу політичних еліт держав, які часто схильні створювати видимість загрози зовні, коли треба вирішувати гострі внутрішні проблеми. Фактичний неуспіх усіх попередніх переговорів про скорочення гонки озброєнь можна пояснити тим, що у ХХ ст. дуже велика кількість людей була економічно втягнута у діяльність військово-промислового комплексу у різних регіонах планети. Так, підчас так званої “холодної війни” (1946 – середина 1980 рр.) фактично кожний п’ятий інженер і вчений працювали у військовому секторі економіки.

Сукупність руйнівної сили ядерної вибухівки, що накопилась сьогодні в світі, по кількості використаних боєприпасів дорівнює 10 тисячам “других світових війн”. В арсеналі держав налічується 220 млн. літрів хімічних речовин, 1 міліграм яких є смертельною дозою для людини. Але проблема посилюється ще й тим, що йдеться не лише про кількісне нарощування озброєнь, а про його модифікацію. Сьогодні існують сучасні види озброєнь, які мають абсолютно фантастичну назву: проміневе, психотропне, етнічне, геофізичне, інфразвукове. Зібравши величезні арсенали зброї людство виявилося узником випадку, тобто несанкціонованої ядерної війни, ризик виникнення якої зріс майже в 100 разів.

Таким чином, гонка озброєнь в сучасних умовах вже вийшла з-під контролю і визначається власною динамікою НТП.

Гонка озброєнь своїм існуванням тягне за собою цілу низку гострих проблем. Вона віднімає у людства великі ресурси і спрямовує їх на знищення людських життів і створених матеріальних благ. Збільшуючи кількість зброї, вона неминуче розширює зону злочинності: тероризм, збройні напади, погрози, залякування, організація вибухів, незаконна торгівля зброєю і т.п.

Гонка озброєнь, нарешті, породжує свого роду “мілітаризацію мислення ” людей. У багатьох регіонах планети виросло вже не одне покоління людей, які бачать в зброї універсальний інструмент для вирішення життєвих проблем, а насилля сприймають як норму. Складається враження, що війна їм подобається, забери її і цим людям нічим буде зайнятися. Війна як спосіб життя – це реальна трагедія спотвореної мілітаризмом людської свідомості.

Із закінченням “холодної війни” особливо гостро встали: а) проблема роззброєння – скорочення й знищення великих запасів зброї (у тому числі застарілої), зберігати яку стає все небезпечніше і шкідливо для довкілля, і б) проблема конверсії, тобто переводу ресурсів, зайнятих у військово-промисловому комплексі у громадянський сектор.

Яскравим прикладом усієї складності цих процесів є проблема протипіхотних мін (або наземні міни). Щороку в світі на них підриваються більше 26 тис. чоловік. Але знешкодження цієї зброї коштує дуже дорого, приблизно 90 долр. США за 1 міну, що приблизно у 30 разів дорожче її виробництва. Сьогодні на поверхні землі приховано більше 100 млн. мін на території більш ніж 70 країн світу. Якщо продовжувати їх знешкодження теперішніми темпами, то остання міна буде ліквідована через 11 століть!

Роззброєння, особливо ракетно-ядерне – процес складний і тривалий. Достатньо нагадати, що з часу перших домовленостей між США і СРСР по обмеженню стратегічних озброєнь (так звані угоді ОСО-1) минуло вже більше 30-ти років (1972 р.). У людства є надія, що процес ОСО не зупиниться і охопить усі ядерні країни.

Таким чином, основними орієнтирами у вирішенні глобальних соціально-політичних проблем є: відмова від світових і локальних конфліктів, перехід до мирного розв’язання міждержавних і міжнаціональних суперечок, відмова від мілітаризації і насилля, перехід до партнерства і співробітництва, посилення довіри між державами; припинення гонки озброєнь, роззброєння і конверсія.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: