У СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ

1.1. Журналістика: питання самовизначення

Багато років минуло відтоді, як вже на пострадянському просторі з тлумачень та самовизначень терміну "журналістика" ("засоби масової інформації й пропаганди", ЗМІП) було вилучено слово "пропаганда". Це було визначною історичною подією, яка відображала прагнення суспільства до становлення демократії і свободи слова в Україні. Бо десятки років пропаганда (читаємо – "журналістика") в СРСР була точкою опори ідеології тоталітарної наддержави, побудованої на майстерно замаскованій брехні

Однак цей безсумнівний прорив вирішив тільки одну з теоретичних частин завдання, висвітливши при цьому невирішеність інших його частин.

Залишимо поза увагою те, що "скасування" терміну "пропаганда" у теорії не означало відкидання самої пропаганди з журналістської практики. Поза рішенням лишилося питання, чи охоплює трактування журналістики через "засоби масової інформації" всі реалії відносин у суспільстві щодо масового поширення інформації, інтерпретацій, оцінок, поглядів, впливу тощо.

Тому протягом перших років незалежності України на наукових конференціях та в літературі час від часу виникали суперечки навколо самоназви преси: як правильно іменувати самих себе – "засобами масової інформації" чи "засобами масової комунікації" (ЗМК)? Друга точка зору взяла гору, однак лише ще більше заплутала питання.

У 1995 році було висловлено думку, що журналістика як сфера діяльності не те й не інше.

По-перше, журналістика не є засобом масового спілкування, бо взагалі не має бути "засобом" у тих чи інших руках, а повинна тяжіти до статусу самостійної й незалежної ланки у суспільних відносинах.

По-друге, заперечення викликало нез'ясоване і, вочевидь, надмірно звужене розуміння преси як сфери тільки інформації чи тільки комунікації.

Висловлювалася думка, що об'єкт журналістського впливу значно ширший за обсягом охоплення суспільних відносин, і що насправді він охоплює масове спілкування. Тому й преса соціально відповідальної моделі у демократичному суспільстві має називатися "органами масового спілкування". "Геть ЗМІ – хай живуть ОМС!" – таке гасло, хоч і було проголошено, не мало достатнього теоретичного обґрунтування, та до того ж наштовхнулось на потужну силу інерції масової свідомості та корпоративного консерватизму.

Наступне гальмування, а потім і зворотний, як на загал, хід вивільнення української преси взагалі змусили відкласти принципову розмову з проблеми самоназви до невизначеного часу, коли вона буде покликана до життя не силою інтелекту теоретиків-ентузіастів, а силою зміни соціальних обставин.

Але сьогодні в умовах, коли українське суспільство опинилось перед навалою старанно організованих інформаційних нападів з боку північного сусіда, не зайве по-новому проаналізувати деякі важливі поняття. Цього вимагає "перезавантаження", у стані якого ми всі нині перебуваємо.

Єдина визначальна риса журналістики – "масове" – не викликає сумніву щодо її відповідності до меж застосування та впливу журналістики у суспільстві, хоч і потребує постійних уточнень. Як-то, наприклад, спеціалізоване видання для банкірів накладом тисячу примірників може впливати на соціальний процес більше, ніж мільйонна щоденна газета. Але залишимо це для інших наукових досліджень.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: